У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Хортицька районна служба у справах дітей м. Запоріжжя, про надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька.

Позов мотивований тим, що ОСОБА_2 несумлінно ставиться до своїх батьківських обов`язків, має заборгованість зі сплати аліментів, не цікавиться сином. Водночас, малолітній син потребує лікування за кордоном, оскільки має діагноз "астма".

Зазначала, що має чоловіка, який проживає у Великій Британії і до якого планує переїхати на постійне місце проживання, вже підібрала і оплатила неповнолітньому сину школу для навчання, тому просила позов задовольнити.

У вересні 2018 року ОСОБА_2 пред`явив зустрічний позов до ОСОБА_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що він перебував у певних відносинах з ОСОБА_1, а ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_3 .

Зазначав, що від народження і до січня 2018 року син проживав зі своєю матір`ю у м. Запоріжжі, а з літа 2014 року до літа 2016 року - у м. Києві, де ходив у дитячий садок та школу.

Між сторонами виник спір про місце проживання дитини.

Посилався на те, що дитина повинна проживати разом з батьком за його місцем проживання, він має всі необхідні для цього умови.

23 січня 2018 року він дав згоду на тимчасовий виїзд за межі України до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, у період з 25 січня 2018 року до 01 липня 2018 року, малолітнього сина ОСОБА_3, у супроводі матері дитини ОСОБА_1 .

ОСОБА_1 вивезла їхнього неповнолітнього сина незаконно, син перебуває на території Великої Британії без достатніх на те підстав, оскільки строк дії його згоди на виїзд сина за кордон сплив.

З урахуванням наведеного просив визначити місце проживання дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, з ним, батьком, за адресою його проживання.

Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 19 листопада 2019 року позов ОСОБА_1 за її заявою залишено без розгляду.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 15 січня 2021 року позов ОСОБА_2 задоволено.

Визначено місце проживання дитини ОСОБА_3 разом з батьком ОСОБА_2 за адресою місця проживання батька: АДРЕСА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між сторонами у справі виникли непорозуміння, які носять особистий характер, у зв`язку з цими обставинами загострились взаємовідносини між ними, така ситуація в їх особистих відносинах та виїзд матері за кордон без згоди на те батька не дала можливості мирним шляхом вирішити питання про визначення місця проживання їхньої дитини, а тому вимоги ОСОБА_2 є обґрунтованими.

Постановою Київського апеляційного суду від 19 травня 2021 року рішення Святошинського районного суду міста Києва від 15 січня 2021 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що спір у цій справі не є спором між батьками щодо місця проживання малолітньої дитини та щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від них, оскільки вказані питання можуть бути вирішені лише після повернення дитини до держави постійного місця проживання.

У цьому ж випадку підлягають з`ясуванню законність утримання матір`ю дитини на території Великої Британії.

Вимог щодо повернення сина ОСОБА_4 на територію України за місцем його реєстрації ОСОБА_2 не заявляв.

З наданих матеріалів справи суд не має можливості здійснити оцінку середовища проживання дитини із матір`ю, визначити ставлення матері до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з батьків, що є необхідним під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини відповідно до статті 161 Сімейного кодексу України (далі - СК України (2947-14) ).

Тому вимоги ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини є передчасними.

Постановою Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року постанову Київського апеляційного суду від 19 травня 2021 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що суд апеляційної інстанції у порушення статті 382 ЦПК України, зазначаючи, що у зв`язку з перебуванням матері з дитиною за межами України, цей спір не є спором про визначення місця проживання дитини, не звернув уваги на те, що зазначене спростовуються процесуальною поведінкою відповідачки, яка оскаржила рішення суду першої інстанції. Суд апеляційної інстанції спір по суті не вирішив, не звернув увагу на відсутність висновку органу опіки та піклування, який у цій категорії справ є обов`язковим, та дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позову. Без встановлення вказаних обставин правильне вирішення справи неможливе.

Постановою Київського апеляційного суду від 18 лютого 2022 року рішення Святошинського районного суду міста Києва від 15 січня 2021 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, визначивши місце проживання ОСОБА_3 разом з батьком, за адресою місця проживання останнього, що відповідає принципу 6 Декларації прав дитини.

Під час перегляду справи, суд апеляційної інстанції вжив усіх необхідних заходів, спрямованих на всебічний, повний розгляд справи, який давав би можливість підтвердити обставини, викладені скаржницею в апеляційній скарзі, однак Службою у справах дітей та сім`ї Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації не було надано висновку у зв`язку із відсутністю дитини на території України.

Водночас у матеріалах справи немає доказів на спростування висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції.

Суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам та дійшов обґрунтованого висновку про задоволення зустрічного позову.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У червні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати.

На обґрунтування касаційної скарги посилається на те, що відсутність висновку органу опіки та піклування, який є обов`язковим у цій справі, призвело до ухвалення незаконного рішення.

Суд апеляційної інстанції у порушення вимог статті 160 СК України не з`ясував думки дитини.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17, від 27 жовтня 2021 року у цій справі; прийняття судом рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_3, що не був залучений до участі у справі.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 07 червня 2022 року відкрито касаційнепровадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ).

Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2022 року справу призначено до розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення не відповідає.

Суди встановили, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі не перебували.

Вони мають спільну дитину ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Державна реєстрація народження ОСОБА_3 проведена відповідно до статті 126 СК України, тобто за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою.

ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, зареєстрований разом із ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно з довідкою Святошинського районного відділу державної виконавчої служби м. Київ Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 05 липня 2019 року станом на 01 липня 2019 року заборгованості ОСОБА_2 зі сплати аліментів на користь ОСОБА_1 на утримання дитини ОСОБА_3 згідно з виконавчим листом від 05 червня 2018 року № 2-н/337/438/2018, виданим Хортицьким районним судом м. Запоріжжя, немає (т. 3, а. с. 133).

ОСОБА_2 мешкає в двокімнатній квартирі, в якій облаштовано місце для дитини, що підтверджується актом обстеження умов проживання, складеного спеціалістами Служби у справах дітей та сім`ї Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації (т. 3, а. с. 42).

Доказів про житлово-побутові умови ОСОБА_1 суду не надано, оскільки вона разом з дитиною на цей час проживає за межами України.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України "Про охорону дитинства").

Згідно зі статтею 12 Закону України "Про охорону дитинства" на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (789-12) (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи, згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна, або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Відповідно до частини першої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "М. С. проти України" суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (рішення ЄСПЛ від 11 липня 2017 року, заява № 2091/13).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Хант проти України" зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини (рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04).

Аналіз наведених норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім - права батьків.

Норми міжнародного права та національного законодавства не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При визначенні місця проживання дитини, з огляду на необхідність врахування найкращих інтересів дитини, суди мають встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Отже, при розгляді справ щодо визначення місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах (див. постанову Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_2 посилався на те, що ОСОБА_1 незаконно вивезла неповнолітнього сина ОСОБА_3 до Великої Британії, де син перебуває без достатніх правових підстав, оскільки строк дії згоди ОСОБА_2 на виїзд сина за кордон сплив, тому просив визначити місце проживання дитини разом з ним.

Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій не врахували, що батько давав згоду на виїзд дитини за кордон з матір`ю, дитина постійно проживала з матір`ю, на час пред`явлення позову фактично проживає з матір`ю у Великій Британії, а тому визначення місця проживання дитини з батьком в Україні не відповідає найкращим інтересам дитини.

Крім того, відповідно до статті 16 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (далі - Конвенція 1980 року) після одержання повідомлення про незаконне переміщення або утримування дитини відповідно до статті 3, судові або адміністративні органи Договірної держави, на територію якої була переміщена дитина, або на території якої вона утримується, не будуть вирішувати по суті питання про піклування доти, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції або поки заява не подана відповідно до цієї Конвенції протягом розумного періоду часу після одержання повідомлення.

Розглядаючи питання щодо повернення дитини до держави постійного проживання, суд не може вирішувати по суті питання щодо піклування про дитину та визначення її місця проживання, оскільки це питання, виходячи зі змісту статті 16 Конвенції, належать до виключної компетенції держави постійного проживання дитини (див. постанову Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 405/2584/17)

Отже, спір між батьками щодо місця проживання дитини може бути вирішений лише після повернення дитини до держави постійного місця проживання.

Вимог щодо повернення сина ОСОБА_4 на територію України за місцем його реєстрації ОСОБА_2 не заявляв.

З урахуванням наведеного рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Водночас Верховний Суд відхиляє посилання заявниці на те, що суди не врахували положень статті 19 СК України та розглянули справу за відсутності висновку органу опіки та піклування.

Так, під час повторного розгляду справи суд апеляційної інстанції вжив заходів для отримання відповідного висновку, а орган опіки та піклування висловив думку та обґрунтував неможливість надання такого висновку.

У спірному випадку правила статті 19 СК України необхідно застосовувати з урахуванням вже згаданих положень Конвенції 1980 року.

Також не є самостійною підставою для скасування оскаржуваних судових рішень з підстав прийняття судом рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_3, що не був залучений до участі у справі, оскільки сторонами у справі є батьки ОСОБА_3, як його законні представники.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За змістом частин першої, другої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

З урахуванням наведених мотивів Верховний Суд вважає за необхідне рішення Святошинського районного суду міста Києва від 15 січня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 лютого 2022 року скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги ОСОБА_1, скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, то з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі 2 466,80 грн (1 057,20 грн + 1 409,60 грн).

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 15 січня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 лютого 2022 року скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини відмовити.