розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 10 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О., Яворського М. А.,

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсними правочинів, переведення прав, визнання права власності та стягнення боргу.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що 24 вересня 2014 року його дочкою ОСОБА_3 та ПАТ "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд "Істейт" укладений інвестиційний договір № 0431/1-4/135, предметом якого була інвестиційна діяльність, спрямована на участь у будівництві будинку, в якому інвестор отримував майнове право на одну з квартир, сплативши грошовий внесок у сумі 846 412,00 грн.

29 вересня 2014 року інвестором сплачено фонду всю суму інвестиції. На виконання умов інвестиційного договору між фондом та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 21 липня 2016 року.

Підставами для укладення інвестиційного договору на ім`я ОСОБА_3 було його бажання зменшити суму податку на нерухомість, яка на той час вже була у його власності. Враховуючи, що джерелом коштів, використаних для купівлі-продажу квартири, були заощадження його сім`ї, які зберігались на особистих та депозитних рахунках його дружини та презюмуються як сумісні кошти подружжя, вважає себе фактичним інвестором, а надалі і покупцем спірної квартири.

Відповідачі ніколи не проживали у спірній квартирі, не були там зареєстровані, не сплачували кошти за її облаштування, не несли витрат зі сплати комунальних платежів та не здійснювали і не здійснюють на момент подання позову розпорядження цим майном. З моменту отримання прав власності та облаштування спірної квартири за його вказівкою як фактичного власника та його дружини, квартира передана ОСОБА_3 в оренду і на час розгляду цієї справи знаходиться в оренді у третіх осіб. Орендні платежі сплачуються орендарями на його особистий рахунок.

Протягом 2015-2016 років між ним та ОСОБА_3, яка діяла в інтересах своєї сім`ї укладено кілька договорів позики, оформлених у вигляді розписок, на загальну суму 65 100,00 дол. США, для оплати витрат, пов`язаних з придбанням земельної ділянки та будівництва будинку у с. Безуглівка Бориспільського району Київської області. 25 липня 2019 року позивачем вручено відповідачці вимогу про повернення грошових коштів у сумі 65 100,00 дол. США зі строком повернення 25 серпня 2019 року, проте після настання строку повернення відповідач борг не повернула.

Враховуючи викладене, позивач просив визнати недійсним інвестиційний договір від 24 вересня 2014 року № 0431/1-4/135 з усіма додатками у частині визначення інвестора, та визначити його інвестором; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 21 липня 2016 року, засвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванчик І. І., реєстровий № 1571, та визначити його покупцем; визнати за ним право власності на квартиру, стягнути з відповідачів з кожного по 32 550,00 дол США боргу за договором позики.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 22 листопада 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним інвестиційний договір від 24 вересня 2014 року № 0432/1-4/135 та додатки до договору від 24 вересня 2014 року, 21 липня 2016 року в частині визначення інвестора та визнано інвестором ОСОБА_1, визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 21 липня 2016 року в частині покупця та визнано покупцем ОСОБА_1, стягнуто солідарно із ОСОБА_3, ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договорами позики у розмірі 65 100,00 дол. США. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що вимоги позивача в частині визнання частково недійсними правочинів та визнання його інвестором та покупцем знайшли своє підтвердження, оскільки ОСОБА_2 не надано підтверджень внесення коштів в інвестування будівництва квартири, проведення ремонтних робіт, витрат на її утримання, а докази надані позивачем повністю підтверджують наведені ним обставини. У разі, якби ОСОБА_2 дійсно приймав участь у придбанні квартири, останній претендував би принаймні на частину доходу від здачі її в оренду протягом тривалого часу, яка мала б належать сім`ї відповідачів, а не сторонній особі, яка на думку ОСОБА_2 не має відношення до цієї квартири.

Майно відповідачів, що знаходиться у Київській області, Бориспільському районі, с. Бергулівка, зокрема те, на яке ОСОБА_3 були позичені у її батька кошти, є предметом поділу за позовом ОСОБА_2, що свідчить про те, що такі кошти позичені в інтересах сім`ї. Крім того, заперечуючи отримання грошових коштів ОСОБА_3 у позику, ОСОБА_2 не звернувся до суду з позовом про визнання таких правочинів недійсними.

Припускаючи отримання таких коштів у позику і заперечуючи їх внесення при купівлі земельної ділянки та будівництві будинку, ОСОБА_2 не надав доказів підтвердження вказаних обставин. Довідки про заробітну плату ОСОБА_2 не спростовують доводи позивача та ОСОБА_3 про те, що значний розмір заробітної плати ОСОБА_2 покривав відповідні витрати у повному обсязі, зважаючи на те, що ОСОБА_2 будучи єдиною працездатною особою утримував дітей та дружину.

Постановою Київського апеляційного суду від 10 серпня 2022 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 .

Стягнуто із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 борг за договорами позики у розмірі 32 550,00 дол. США. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що суд першої інстанції взагалі не надав належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам платоспроможності відповідача ОСОБА_2 і тій обставині, що ОСОБА_3 придбано спірну квартиру в шлюбі з ним. Суд поклав в основу рішення виключно пояснень позивача та ОСОБА_3, яка є дочкою позивача, а також виписок із рахунків та заяви на видачу готівки дружини позивача ОСОБА_4 .

Апеляційний суд врахував, що в період із 03 липня 2013 року до 29 вересня 2014 року (дата сплати інвестиційного внеску за спірну квартиру) ОСОБА_2 отримав дохід у розмірі 464 270,00 грн, що відповідає більш ніж Ѕ частини вартості квартири і є цілком достатнім для придбання квартири в спільну сумісну власність подружжя разом із ОСОБА_3 пізніше ним отримано доходи у 2014 році в цілому 527 739,90 грн, у 2015 році - 1 211 226,10 грн, у 2016 році - 1 495 523,09 грн, у 2017 році - 1 687 820,61 грн.

Натомість, ОСОБА_1 підтверджені доходи: у 2010 році - 14 179,46 грн, у 2011 році - 15 695,63 грн, у 2012 році - 22 375,00 грн, у 2013 році - 25 543,97 грн, у 2014 році - 11 498,21 грн, у 2015 році - 25 528,56 грн, у 2016 році - 32 236,51 грн, що викликає обґрунтовані сумнів у фінансовій можливості позивача сплатити інвестиційний внесок за договором інвестування спірної квартири у розмірі 846 412,00 грн.

Апеляційний суд також вказав, що судом першої інстанції не надано належної оцінки наданим позивачем доказам отримання ним одноособово орендної плати від здачі в оренду спірної квартири, з огляду на те, що договори оренди укладено від імені власника квартири ОСОБА_3, доказів видачі нею доручень позивачу на володіння та користування квартирою, у тому числі отримання орендної плати, позивачем не надано, а виписки з рахунків ОСОБА_1 щодо отримання орендної плати підтверджують лише факт отримання позивачем грошових коштів.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, посилався на також на те, що суд першої інстанції, покладаючи в основу рішення пояснення позивача ОСОБА_1 та відповідачки ОСОБА_3, за відсутності їх підтвердження належними та допустимими доказами, не врахував, що позивач та відповідачка ОСОБА_3 є близькими особами (батько і дочка), що спірна квартира АДРЕСА_1 є предметом спору у справі № 753/21041/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя.

Доводи ОСОБА_1 про укладення договору інвестування його дочкою з метою уникнення надмірного податкового тиску, розцінені колегією суддів як неправомірна мета та недобросовісна поведінка, які позбавляє таку особу судового захисту.

До участі у розгляді справи не було залучено належного відповідача - ПАТ "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд "Істейт" як іншу сторону оспорюваного правочину.

Будь-які докази витрачання грошових коштів, отриманих ОСОБА_3 за борговими розписками від ОСОБА_1 у випадку дійсного їх отримання саме на вказану в них мету - придбання земельної ділянки та будівництво будинку за адресою: АДРЕСА_2, у матеріалах справи відсутні, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 таких доказів надано не було, і що саме по собі зазначення мети використання коштів у борговій розписці без доведення відповідного їх витрачання не свідчить про укладення договору позики в інтересах сім`ї.

Оскільки ОСОБА_3 визнано позов, він підлягає задоволенню в частині пред`явлених до неї вимог про стягнення заборгованості за договорами позики у розмірі 32 550,00 дол. США.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У вересні 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 10 серпня 2022 року, в якій просить скасувати вказане судове рішення та направити справу до суду апеляційної інстанції на новий розгляд (продовження розгляду), посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі вказує на те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 569/13154/20.

Також, у касаційній скарзі як на підставу для оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме: апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України); апеляційний суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частина третя статті 411 ЦПК України).

У жовтні 2022 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 подав до суду відзив на касаційну скаргу, у якій зазначив, що суд апеляційної інстанції в повному обсязі з`ясував та правильно встановив обставини, що мають істотне значення для вирішення цієї справи, внаслідок об`єктивного їх дослідження та надання правомірної оцінки. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає нормам матеріального та процесуального права.

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції в попередньому судовому засіданні залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає вимогам процесуального закону щодо законності та обґрунтованості.

Рішення суду апеляційної інстанції в частині стягнення із ОСОБА_3 боргу у розмірі 32 550,00 дол. США по суті заявником не оскаржується, а тому Верховним судом не переглядається.

Обставини, встановлені судами

24 вересня 2014 року ОСОБА_3 та ПАТ "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд "Істейт" укладений інвестиційний договір № 0431/1-4/135, за умовами якого Фонд зобов`язується забезпечити будівництво будинку, його введення в експлуатацію та, після оформлення та реєстрації права власності Фонду на об`єкт, передати об`єкт у власність інвестора в порядку, що встановлений цим договором. Інвестор зобов`язується забезпечити інвестування об`єкта шляхом здійснення інвестиційних внесків (попередньої оплати вартості об`єкта) на умовах, в обсягах та в строки, що передбачені цим договором, а після оформлення і реєстрації права власності Фонду на об`єкт, отримати об`єкт у власність у порядку, що встановлений цим договором. Сторони визначили, що об`єкт передається Фондом у власність інвестора виключно після здійснення інвестором усіх інвестиційних внесків за цим договором шляхом укладення договору купівлі-продажу об`єкта, що посвідчується нотаріально.

Згідно з пунктом 4.1 договору період, протягом якого інвестор має здійснити відповідний платіж - до 30 вересня 2014 року, сума коштів, що має бути сплачена інвестором - 846 412,00 грн.

У пункті 8.4 договору сторони підтвердили, що цей договір не носить характеру фіктивного та удаваного правочину.

Згідно з пунктом 8.7 договору у разі, якщо інвестор перебуває в шлюбі, він підтверджує, що укладає та підписує цей договір за згодою другого з подружжя, яка підтверджується відповідною заявою, що надана фонду інвестором в момент підписання цього договору.

Додатковим договором від 21 липня 2016 року № 1 ОСОБА_3 та ПАТ "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд "Істейт" погодили характеристики об`єкта та його вартість, яка складає 836 570,00 грн.

Копією рахунку-фактури від 24 вересня 2014 року № 000000263 підтверджено, що платником є ОСОБА_3, одержувачем ПАТ "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд "Істейт", сума платежу 846 412,00 грн, рахунок дійсний до 24 вересня 2014 року включно.

Згідно з квитанцією від 29 вересня 2014 року № 585693 ОСОБА_3 сплачено 846 412,00 грн на користь ПАТ "Істейт".

Копією довідки, виданої ТОВ "Компанія з управління активами "Інвест-консалтинг" ОСОБА_3 підтверджено, що вона здійснила повну оплату згідно з умовами договору в сумі 846 412,00 грн.

21 липня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_3 прийняла у власність квартиру АДРЕСА_1 ; продаж вчинено за 836 570,00 грн, сплачені покупцем у безготівковій формі шляхом перерахування на банківський рахунок продавця до підписання цього договору на умовах інвестиційного договору від 24 вересня 2014 року № 0431/1-4/135 як інвестиційний внесок, що зараховується як оплата.

21 липня 2016 року за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно з копіями заяв на видачу готівки та виписок з рахунку ОСОБА_4 з 04 лютого по 11 серпня 2014 року на загальну суму 865 710,96 грн.

Відповідно до копій квитанцій щодо придбання меблів та будівельних матеріалів, актів виконаних робіт, накладних, договорів підряду на виконання будівельних робіт і меблювання квартири за адресою АДРЕСА_1, замовником і платником є ОСОБА_1 .

Квартира АДРЕСА_1 на підставі договорів оренди, укладених від імені власника ОСОБА_3 у різні періоди була передана в оренду ОСОБА_6, ОСОБА_7, 20 січня 2017 року, 20 жовтня 2019 року, 22 жовтня 2017 року.

Орендна плата за договорами оренди перераховувалася на рахунок ОСОБА_1, що підтверджується довідками АТ КБ "ПриватБанк".

Згідно з копіями розписок, складених ОСОБА_3, вона одержала в борг від ОСОБА_1 гроші для сплати авансового внеску за придбання земельної ділянки та будинку, придбання будівельних матеріалів за адресою: с. Безуглівка Бориспільського району Київської області, які зобов`язується повернути у повному обсязі за першою вимогою; розписки датовані 21 липня 2015 року на суму 7 000,00 дол. США, 12 жовтня 2015 року на суму 8 000 дол. США, 25 грудня 2015 року на суму 2 000 дол. США, 05 лютого 2016 року на суму 3 000,00 дол. США, 18 лютого 2016 року на суму 2 000,00 дол. США, 04 березня 2016 року на суму 5 000,00 дол. США, 18 квітня 2016 року на суму 8 000,00 дол. США, 19 квітня 2016 року на суму 400,00 дол. США, 23 липня 2016 року на суму 3 700,00 дол. США, 18 листопада 2016 року на суму 26 000,00 дол. США.

ОСОБА_1 направив ОСОБА_3 вимогу про повернення грошових коштів на загальну суму 65 100,00 дол. США, які він просив повернути протягом 30 днів після отримання нею вимоги; у нижній частині розписки міститься підпис "Розписку отримала 25 липня 2019 року".

Відповідно до довідки про доходи, виданої ОСОБА_2, він з 03 липня 2013 року дійсно працює на посаді командира повітряного судна ПАТ "Авіакомпанія "Міжнародні авіалінії України", з отриманням доходу з липня до грудня 2013 року - 94 900,71 грн, середній заробіток - 15 816,78 грн, із січня до грудня 2014 року - 527 739,90 грн, середній заробіток - 43 978,32 грн, з січня до грудня 2015 року - 1 211 226,10 грн, середній заробіток - 100 935,50 грн, з січня до грудня 2016 року - 1 495 523,09 грн, середній заробіток - 124 626,92 грн, з січня до грудня 2017 року 1 687 820,61 грн, середній заробіток - 140 651,71 грн.

Згідно з відомостями з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків, ОСОБА_1 за період із 2010 по 2016 роки з відображенням доходів у 2010 році отримав дохід у розмірі 14 179,46 грн, у 2011 році - 15 695,63 грн, у 2012 році - 22 375 грн, у 2013 році - 25 543,97 грн, у 2014 році - 11 498,21 грн, у 2015 році - 25 528,56 грн, у 2016 році - 32 236,51 грн.

З січня 2020 року у провадженні Дарницького районного суд м. Києва перебуває на розгляді справа за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя.

У червні 2021 року ОСОБА_1 (батько відповідачки) звернувся із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 із розглядуваним позовом.

Щодо інвестиційного договору

Згідно з частиною першою статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

Положеннями статті 217 ЦК України визначено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідків недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був вчинений без включення до нього недійсної частини.

Відповідно до усталеної правозастосовчої практики, згідно зі статтею 217 ЦК України правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. У цьому разі відповідно до статті 217 ЦК України суд може визнати недійсною частину правочину, з`ясувавши думку сторін правочину. Якщо у недійсній частині правочин був виконаний однією зі сторін, суд визначає наслідки його недійсності залежно від підстав, з яких він визнаний недійсним.

Водночас Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц (провадження № 61-14680 сво 20) сформулював висновок про те, що нормами ЦК України (435-15) не допускається такої правової конструкції, як позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним в частині сторони, оскільки це суперечить її положенням.

Отже, навіть за умови доведеності, що за договором купівлі-продажу майно насправді було куплено не зазначеним у договорі покупцем, а іншою особою, за її кошти, відсутні передбачені законом підстави для визнання недійсним такого договору в частині покупця.

У розглядуваній справі, суд апеляційної інстанції, проаналізувавши доводи позивача та надані ним докази щодо проведення оплати за спірну квартиру АДРЕСА_1, саме ним, а не подружжям ОСОБА_8, встановивши фінансову спроможність відповідача ОСОБА_2, набуте спірне майно у власність, дійшов обґрунтованих висновків про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 за недоведеністю вимог.

Доводи ОСОБА_1 про те, що у відповідачів були відсутні грошові кошти на придбання спірної квартири, натомість позивач сплатив її вартість, спростовуються встановленими судом апеляційної інстанції обставинами, зокрема тим, що в період із 03 липня 2013 року до 29 вересня 2014 року (дата сплати інвестиційного внеску за спірну квартиру) ОСОБА_2 отримав дохід у розмірі 464 270,00 грн, що відповідає більш ніж Ѕ частини вартості квартири і є цілком достатнім для придбання квартири у спільну сумісну власність подружжя разом із ОСОБА_3 . Надалі ОСОБА_2 отримано доходи у 2014 році в цілому 527 739,90 грн, у 2015 році - 1 211 226,10 грн, у 2016 році - 1 495 523,09 грн, у 2017 році - 1 687 820,61 грн.

Не встановивши обставин, на які позивач посилався в обґрунтування своїх вимог, у суду апеляційної інстанції були відсутні підстави для оцінки правомірності обраного позивачем способу захисту.

Щодо оцінки наявності підстав для захисту цивільного права, яким особа зловживає

Апеляційний суд, обґрунтовуючи своє рішення також вказав на те, що цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість. Відповідно до частини 3 статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин 2-5 статті 13 цього Кодексу.

Добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосовуваних засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відторгає її як таку, що не відповідає задекларованій меті.

Аналізуючи частину 2 статті 13 ЦК України можна дійти висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права. Обов`язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб`єктивного цивільного права.

У цій справі, оцінивши підстави позову, а саме: формальне зазначення покупцем в оспорюваних договорах ОСОБА_3 із метою уникнення ОСОБА_1 у майбутньому сплати податків, апеляційної інстанції дійшов висновку, що такі дії позивача є недобросовісними, такими, що переслідували нелегітимну мету, тому вважав, що наявні підстави, визначені частиною третьою статті 16, частиною другою статті 13 ЦК України для відмови у захисті права.

Верховний Суд загалом погоджується із наведеним підходом суду апеляційної інстанції, проте у цій справі положення частини третьої статті 16 ЦК України як підстава для відмови захисті та відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 не підлягали застосуванню за умови недоведеності підстав позову: придбання спірного майна за кошти позивача.

Щодо боргових зобов`язань

Відповідно до частини третьої статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У частині четвертій статті 65 СК України встановлено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Таким чином, для оцінки того чи створює договір, укладений одним з подружжя, обов`язки для іншого, визначальним є встановлення обставин, які підтверджують, що такий договір укладений в інтересах сім`ї.

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19).

Вирішуючи спір, суди виходили з того, що ОСОБА_1 не довів належними та допустимими доказами, що отримані його дочкою ОСОБА_3 кошти за договорами позики використані нею на придбання земельної ділянки та будівництва будинку у с. Безуглівка Бориспільського району Київської області, тобто витрачені в інтересах сім`ї. Сам по собі факт зазначення у розписках про мету позики, безумовно не свідчить про те, що позика була витрачена на придбання спірного майна та про обізнаність ОСОБА_2 про існування такої позики.

Тягар доведення обґрунтованості вимог позову за загальними правилами процесуального закону покладається саме на позивача.

Враховуючи те, що доказів укладення та витрачання позики ОСОБА_3 в інтересах сім`ї не надано, а також того, що ОСОБА_2 був обізнаний про укладення таких договорів, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для стягнення із ОСОБА_2 заборгованості за договорами позики, укладеними ОСОБА_3 зі своїм батьком.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 вказує на те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 569/13154/20.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц сформульовано висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18 (пункт 41)). Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18).

Верховний Суд відхиляє доводи заявника про неврахування судом апеляційної інстанції, висновків, сформульованих у вказаній постанові, оскільки судом надано оцінку кожному доводу як ОСОБА_1, так і ОСОБА_2, надано оцінку наявним у справі доказам, оцінено послідовність дій учасників процесу, на підставі чого зроблено відповідні висновки.

Верховний Суд відхиляє доводи ОСОБА_1 про те, що апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази та встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, оскільки оскаржуване судове рішення ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.

У суду касаційної інстанції відсутні підстави для висновку, що судом апеляційної інстанції порушено процесуальний закон при оцінці доказів та обставин, встановлених у цій справі. В той же час, суд касаційної інстанції не наділений процесуальними повноваженням здійснювати переоцінку доказів та обставин справи.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові від 27 січня 2021 року у справі № 569/13154/20 Верховний Суд сформулював висновки про те, що згідно з частиною четвертою статті 74 Закону України "Про виконавче провадження"скарга у виконавчому провадженні подається виключно у письмовій формі та має містити: найменування органу державної виконавчої служби, до якого вона подається; повне найменування (прізвище, ім`я та по батькові) стягувача та боржника, їхні місця проживання чи перебування (для фізичних осіб) або місцезнаходження (для юридичних осіб), а також найменування (прізвище, ім`я та по батькові) представника сторони виконавчого провадження, якщо скарга подається представником; реквізити виконавчого документа (вид документа, найменування органу, що його видав, день видачі та номер документа, його резолютивна частина); зміст оскаржуваних рішень, дій чи бездіяльності та посилання на порушену норму закону; викладення обставин, якими скаржник обґрунтовує свої вимоги; підпис скаржника або його представника із зазначенням дня подання скарги.

Вимоги частини другої статті 183Розділу 2 "Заяви з процесуальних питань" ЦПК України (1618-15) не регулюють спірні процесуальні правовідносини, тому не підлягають застосуванню у цій справі, оскільки вказана норма процесуального права поширюється виключно на заяви (клопотання, заперечення), подані до суду без дотримання вимог частин першої або другої цієї статті.

Верховний Суд вважає, що висновки, сформульовані у зазначеній постанові є нерелевантними до правовідносин, що виникли у справі, що переглядається.

Доводи заявника про те, що суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, не прийнявши поданий ним відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2, не знайшли свого підтвердження, з огляду на таке.

Згідно з вимогами статті 191 ЦПК України у строк, встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження у справі, відповідач має право надіслати:

1) суду - відзив на позовну заяву і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду), висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову;

2) позивачу, іншим відповідачам, а також третім особам - копію відзиву та доданих до нього документів.

Згідно з частинами першою, четвертою статті 360 ЦПК України учасники справи мають право подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом апеляційної інстанції в ухвалі про відкриття апеляційного провадження.

До відзиву додаються докази надсилання (надання) копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи.

Частиною четвертою статті 183 ЦПК України визначено, що суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду.

01 червня 2022 року на електронну адресу суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 подав відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2 (т. 2, а .с. 41-75), проте до відзиву не долучив докази надсилання його копій та доданих до нього документів іншим учасникам справи, у зв`язку з чим суд апеляційної інстанції залишив цей відзив без розгляду.

Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про залишення відзиву позивача без розгляду, оскільки у матеріалах справи відсутні дані про те, що такий відзив був направлений іншим учасникам справи.

Таким чином, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження не знайшли своє підтвердження.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судове рішення відповідає вимогам вмотивованості.

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.