розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 31 січня 2022 року, ухваленого у складі судді Жмудя О. О., та постанову Вінницького апеляційного суду від 11 травня 2022 року, прийняту у складі колегії суддів: Сопруна В. В., Войтка Ю. Б., Стадника І. М.,

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2020 року товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - Служба у справах дітей Вінницької міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Позов мотивовано тим, що згідно статті 37 Закону України "Про іпотеку" трикімнатна квартира, загальною площею 59,9 кв. м, житловою площею 42,3 кв. м, що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1, що належала на праві власності ОСОБА_5, була зареєстрована за ТОВ "Кредитні ініціативи",

Правовою підставою для реєстрації права власності ТОВ "Кредитні ініціативи" на нерухоме майно є відповідне застереження в договорі іпотеки від 04 червня 2007 року (п.п.5.2.1.) із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, яке передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 18 червня 2019 року №170781896, було зареєстровано право власності за ТОВ "Кредитні ініціативи", а саме на трикімнатну квартиру, загальною площею 59,9 кв. м, житловою площею

42,3 кв. м, що знаходиться за адресою:

Позивач зазначав, що оскільки законним власником даної квартири є ТОВ "Кредитні ініціативи", в силу статті 317 ЦК України відповідачі втратили право власності на квартиру, одночасно і втратили право користування нею.

Враховуючи вищевикладене, ТОВ "Кредитні ініціативи" просило суд визнати ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 такими, що втратили право користування квартирою, загальною площею 59,9 кв. м, житловою площею 42,3 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 31 січня

2022 року, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду

від 11 травня 2022 року, у задоволенні позову ТОВ "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_4, третя особа - Служба у справах дітей Вінницької міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачем не доведено наявність передбачених Житловим кодексом України (5464-10) (далі - ЖК України (5464-10) ) підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним житловим приміщенням.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

10 червня 2022 року ТОВ "Кредитні ініціативи" засобами поштового зв`язку звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 31 січня 2022 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 11 травня 2022 року (надійшла до суду 14 червня 2022 року), у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що відповідачі не є власниками спірної квартири, своїми діями порушують право ТОВ "Кредитні ініціативи" на володіння, користування та розпорядження квартирою.

Також заявник зазначає, що у відповідачів є інше житло, а тому принцип статті 109 ЖК України в частині надання іншого житла не застосовується.

Підставами касаційного оскарження рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 31 січня 2022 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 11 травня 2022 року заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених

у постановах Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі

№ 442/328/19 (провадження № 61-17888св19), від 27 січня 2021 року

у справі № 754/14503/16-ц (провадження № 61-12738св19), від 09 червня 2021 року у справі № 347/1073/19 (провадження № 61-11931св20),

від 23 червня 2021 року у справі № 279/2993/19 (провадження

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду

від 15 червня 2022 року касаційну скаргу ТОВ "Кредитні ініціативи" залишено без руху.

28 червня 2022 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження, витребувано справу із Вінницького міського суду Вінницької області.

22 липня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами попередніх інстанцій встановлено, що між акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком та ОСОБА_5

04 червня 2008 року укладено іпотечний договір.

Відповідно до пункту 1.1 даного договору сторони уклали цей договір згідно з кредитним договором № 06-2.1/486 від 04 червня 2007 року, згідно якого банк (іпотекодержатель) надав ОСОБА_5 (іпотекодавцю) кредит у сумі 44 000 євро.

Згідно з пунктом 1.2 іпотечного договору, іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю цілу трикімнатну квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

У зв`язку з невиконанням своїх зобов`язань за кредитним договором згідно статті 37 Закону України "Про іпотеку" право власності на вищевказану квартиру було зареєстровано за ТОВ "Кредитні ініціативи".

Правовою підставою для реєстрації права власності ТОВ "Кредитні ініціативи" на нерухоме майно є відповідне застереження в договорі іпотеки від 04 червня 2007 року із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, яке передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Іпотекодавець ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 18 червня 2019 року № 170781896 право власності на домоволодіння, загальною площею 59,9 кв. м, житловою площею 42,3 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, зареєстровано за ТОВ "Кредитні ініціативи".

31 січня 2020 року ТОВ "Кредитні ініціативи" направило вимогу за № 1552 про добровільне виселення на адресу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, повідомивши, що у випадку невиконання ними даної вимоги ТОВ "Кредитні ініціативи" звернеться до суду та органів державної виконавчої служби для здійснення примусового виселення.

Відповідно до довідки № 3968 від 03 грудня 2019 року про склад сім`ї та реєстрацію ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 .

Місце реєстрації відповідачів за вищевказаною адресою також підтверджується довідками про реєстрацію місця проживання

від 21 лютого 2020 року та № 170 від 10 лютого 2021 року.

Згідно висновку виконавчого комітету Вінницької міської ради від 25 серпня 2020 року, орган опіки та піклування вважає недоцільним визнання дитини ОСОБА_4 таким, що втратив право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і надалі -

в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції прийняті з додержанням норм матеріального права та без порушень процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право

в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до положень статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Стаття 391 ЦК України наділяє власника правом вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до положень статей 39, 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення) - предмета іпотеки у зв`язку зі зверненням стягнення на нього, надається інше постійне житло тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина друга статті 109 ЖК Української РСР).

Такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року (провадження № 6-1731цс16) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18).

Суди попередніх інстанцій встановили, що спірна квартира не була придбана за кредитні кошти. Згідно даних в іпотечному договорі від 04 червня

2007 року, предмет іпотеки належав іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло від 24 лютого 1994 року, виданого згідно з рішенням виконкому Вінницької міської ради

№ 150 від 24 лютого 1994 року; свідоцтва про право на спадщину за законом від 03 травня 2007 року (1000-16) та договору про перерозподіл спадкового майна від 03 травня 2007 року, тобто ще до укладення іпотечного договору

від 04 червня 2007 року, яким спірна квартира була передана в іпотеку

з метою забезпечення виконання кредитного договору № 06-2.1/486

від 04 червня 2007 року.

Отже, суди попередніх інстанції дійшли вірного висновку що, оскільки

в іпотеку була передана квартира, яка придбана не за рахунок отриманих кредитних коштів, то відсутні підстави для виселення мешканців зі спірного будинку без надання їм іншого постійного житла.

Разом із тим, згідно зі статтею 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Вимога позивача про визнання відповідачів такими, що втратили право на користування його майном, зокрема житлом, суперечить статті 47 Конституції України, якою передбачено і закріплено право кожного на житло, за якою ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до усталеної судової практики Верховного Суду України та Верховного Суду вирішення питання про виселення особи з житла у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 ЖК України.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси

у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-УІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг" (3795-17) внесені зміни до статті 109 ЖК України, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України; та практику Суду як джерело права.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" (Sporrong and Lonnroth v. Sweden) будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинно здійснюватися "згідно із законом", воно повинно мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності як дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття "майно" в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) .

У рішенні Європейського суду з прав людини від 07 липня 2011 року у справі "Сєрков проти України" (Serkov v. Ukraine), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію законів.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19) дійшла висновку, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню норми статті 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК України.

Отже, суди попередніх інстанцій вірно встановили, що обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статей 109 ЖК України та статті 40 Закону України "Про іпотеку", є передбачуваними.

Верховний Суд не бере до уваги посилання заявника на те, що у відповідачів є інше житло, оскільки в матеріалах справи відсутні докази наявності іншого помешкання, зареєстрованого за відповідачами на праві власності.

Суд апеляційної інстанції правильно вказав, що відсутні докази на підтвердження успадкування відповідачами іншого житла.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 18 грудня 2020 року № 237792573, ОСОБА_5 на праві приватної спільної часткової власності належало 19/200 часток будинковолодіння АДРЕСА_2 .

Згідно витягу інформаційної довідки із Спадкового реєстру за № 64419135 від 19 квітня 2021 року, спадкова справа на ім`я померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 не заводилась, що вбачається з відповіді Другої вінницької державної нотаріальної контори від 22 квітня 2021 року.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що судом першої та апеляційної інстанції в оскаржуваних рішеннях заявнику було надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так

і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої та апеляційної інстанції. З огляду на вищевикладене, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про порушення судами попередніх інстанцій норм права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу.

Таким чином, розглянувши справу в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно дослідили наявні у справі докази, надали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.