Постанова

Іменем України

01 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 335/15805/17

провадження № 61-7595св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І.О. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1, який є правонаступником ОСОБА_2,

відповідач - ОСОБА_3,

третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Ребро Оксана Петрівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, яка підписана представником ОСОБА_4, на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 22 листопада 2021 року у складі судді Воробйова А. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 20 липня 2022 року у складі колегії суддів: Гончар М. С., Дашковської А. В., Подліянової Г. С.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_2 звернувся з позовом до ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Ребро О. П., про визнання договорів дарування недійсними та скасування державної реєстрації.

Позов мотивований тим, що він постійно проживає у квартирі АДРЕСА_1, яка належала йому на праві приватної власності.

Згідно виписки з акту медико-соціальної експертної комісії до довідки серії АВ № 0541691 від 20 жовтня 2015 року ОСОБА_2 є особою з інвалідністю першої групи по зору довічно.

У травні 2017 року відповідач по справі ОСОБА_3 пообіцяла ОСОБА_2 піклуватися про нього, надавати матеріальну допомогу, відновити зір та запропонувала укласти нотаріальний договір про довічне утримання, на що він погодився.

15 травня 2017 року ОСОБА_3 відвезла ОСОБА_2 до нотаріуса, де він, будучи сліпим, за допомогою ОСОБА_3 якось підписав з нею договір довічного утримання у вигляді договору дарування, так як на цьому наполягала відповідач та нотаріус. Нотаріус, який завіряв цей документ, не могла не бачити, що ОСОБА_2 сліпий та про це у нього не питала. Також вона бачила, що ОСОБА_2 не може прочитати цей договір, але вголос договір зачитано не було.

Позивач продовжив проживати у своїй квартирі, оскільки вона була його єдиним житлом, передача ключів від квартири ОСОБА_3 не здійснювалась, так як ОСОБА_2 вважав, що уклав з відповідачем не договір дарування, а договір довічного утримання, при якому передавати ключі не потрібно.

Після підписання договору дарування відповідач перестала приходити до ОСОБА_2 .

На думку ОСОБА_2, ОСОБА_3 обманним шляхом в силу його похилого віку, стану здоров`я, потреби в сторонньому догляді, матеріальному догляді, знаючи, що він є особою з інвалідністю першої групи по зору та не має можливості прочитати документ, змусила його підписати з нею договір дарування, повідомивши, що це і є договір довічного утримання. В силу похилого віку та безпорадного стану ОСОБА_2 не зрозумів, який документ підписав, помилився щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, насправді він хотів укласти договір довічного утримання.

Позивач просив:

визнати недійсним договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_2, житловою площею (житловою площею 32,61 кв. м, загальною площею 56,65 кв. м), посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Ребро О. П. за реєстром № 1384 від 15 травня 2017 року, між дарувальником ОСОБА_2 та обдарованою ОСОБА_3 ;

скасувати його державну реєстрацію.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 31 жовтня 2018 року провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Ребро О. П., про визнання договору дарування недійсним та скасування державної реєстрації, зупинено до вступу у справу правонаступників після смерті ОСОБА_2, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 15 квітня 2019 року поновлено провадження у цивільній справі, залучено до участі в справі правонаступника (спадкоємця) ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 - ОСОБА_1 .

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 22 листопада 2021 року, яке залишено без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 20 липня 2022 року, позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Ребро О. П., про визнання договору дарування недійсним та скасування державної реєстрації задоволено повністю.

Визнано недійсним договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_2, житловою площею 32,61 кв. м, загальною площею 56,65 кв. м, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Ребро О. П. за реєстровим № 1384 від 15 травня 2017 року, укладений між дарувальником ОСОБА_2 та обдарованою ОСОБА_3 .

Скасовано державну реєстрацію договору дарування квартири за адресою: АДРЕСА_2, житловою площею 32,61 кв. м, загальною площею 56,65 кв. м, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Ребро О. П. за реєстровим №1384 від 15 травня 2017 року, укладеного між дарувальником ОСОБА_2 та обдарованою ОСОБА_3 .

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира була єдиним житлом ОСОБА_2, іншого житла він не мав, після укладення договору дарування продовжував проживати у спірній квартирі, тобто фактичної передачі квартири не відбулося, оспорюваний договір дарування укладений без присутності свідків. Водночас, заповіт від 18 травня 2018 року, яким ОСОБА_2 всі свої права та обов`язки майнового характеру та все своє майно, рухоме та нерухоме, де б воно не знаходилось і з чого б не складалось, і взагалі все те, що йому буде належати на день смерті, і на що він за законом матиме право, заповів ОСОБА_1, був посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Кардаш Я. О., прочитаний нотаріусом уголос у присутності запрошених свідків ОСОБА_5, ОСОБА_6 . В заповіті вказано, що ОСОБА_2 внаслідок поганого зору не може особисто підписати заповіт, за його дорученням, в його та присутності нотаріуса, підписано ОСОБА_7 .

Враховуючи похилий вік (91 рік) і стан здоров`я ОСОБА_2 (І група інвалідності по зору безстроково внаслідок травми, отриманої при захисті Вітчизни, потребував стороннього догляду) на час укладання оспорюваного договору, потребу у сторонньому догляді та матеріальній допомозі, суд першої інстанції зробив висновок, з яким погодився суд апеляційної інстанції, що укладаючи оспорюваний договір дарування квартири, ОСОБА_2 помилявся щодо правової природи цього правочину, прав та обов`язків, що є підставою для визнання договору недійсним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У серпні 2022 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу за підписом представника ОСОБА_4, у якій просить скасувати рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 22 листопада 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 20 липня 2022, прийняти постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтована тим, що приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Ребро О. П., яка посвідчила оспорюваний договір дарування, вчинила усі необхідні дії задля того, щоб з`ясувати дійсні наміри та вільну волю сторін договору, сторони договору готувалися до угоди, замовляли оцінку вартості нерухомого майна з метою подальшого надання нотаріусу разом з технічними документами, що характеризують об`єкт нерухомості. Обставини, на які посилається позивач, не мають жодного значення, оскільки договір може бути визнаний судом недійсним виключно та тільки у момент його вчинення. Під час судового розгляду ані ОСОБА_1, ані свідки, які заявлені позивачем, не перебували під час укладення та посвідчення спірного договору, тому їх свідчення не мають жодного значення для вирішення справи. ОСОБА_2 не був сліпим, мав вади зору, але міг бачити, розписуватися, рахувати грошові кошти, оскільки отримував пенсію, не був глухим, також не встановлено його неможливість не сприймати природу правочину, розуміти його наслідки. На спростування сліпоти та глухоти, а також такого стану, у якому ОСОБА_2 не розумів значення своїх дій та їх наслідків у момент вчинення правочину не надано жодного доказу, тому пояснення ОСОБА_1 є припущенням. До того ж, ОСОБА_3 постійно проживає поза межами України, тому, не проживала у квартирі, що є предметом договору дарування, оскільки сторони договору домовилися про встановлення сервітуту. У матеріалах справи наявні пояснення нотаріуса, яка зазначає, що при вчиненні договору дарування нотаріусом було чітко роз`яснено сторонам договору про його зміст, повністю з`ясовано обсяг дієздатності сторін та їх справжні наміри, текст договору прочитано вголос. Суди не врахували правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 21 грудня 2020 року у справі № 354/914/13-ц (провадження № 61-3424св20), від 12 вересня 2018 року у справі 360/1552/16-ц (провадження № 61-27040св18), від 24 жовтня 2018 року у справі № 306/1473/16-ц (провадження № 61-20849св18), від 12 вересня 2018 року справа № 335/8252/14-ц (провадження № 61-6516св18). Суди залишили поза увагою ту обставину, що матеріали судової справи містять заяву, що складена та підписана особисто дарувальником ОСОБА_2, в якій він ставить перед судом питання щодо залишення справи без розгляду (відмовляється від позову). Вказана заява подана через канцелярію суду першої інстанції особисто ОСОБА_2, але не була розглянута особисто за його участю, оскільки думку заявника особисто суд не з`ясував, заслухавши лише думку представника - адвоката Ворони Г. Д., яка не мала повноважень, оскільки відомості у ордері не відповідали відомостям у реєстрі адвокатів. Вказана заява про відмову від позову свідчить саме про те, що ОСОБА_2 мав дійсний намір передати в дар квартиру відповідачу, а позов про визнання недійсним договору дарування був поданий під впливом правонаступника ОСОБА_1 . Позивач не вказував у позові в якості підстав для задоволення позовних вимог статті 215, 216 ЦК України, але судом першої інстанції скасовано державну реєстрації права власності.

Позиція інших учасників справи

У вересні 2022 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу за підписом ОСОБА_8, у якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_3 апеляційного суду від 25 листопада 2021 року залишити без змін.

Відзив мотивований тим, що ОСОБА_2 потребував постійного стороннього догляду, що свідчить про його неможливість самотужки задовольняти власні потреби через суттєві вади зору. ОСОБА_9 пояснив у судовому засіданні, що він на підставі довіреності отримував у банку пенсію ОСОБА_2 . Квартира АДРЕСА_1 була єдиним житлом ОСОБА_2 . Після укладання оспорюваного договору ОСОБА_2 до дня своєї смерті продовжував проживати у цій квартирі. У касаційній скарзі відповідач зазначає, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 нібито домовились про встановлення сервітуту, який полягав в особистому праві дарувальника ОСОБА_2 довічного безоплатного користування відповідно до цільового призначення вищезазначеною квартирою в цілому. Однак встановлення такого сервітуту не підтверджене належними та допустимими доказами, також сам договір дарування від 15 травня 2017 року не містить пункту про встановлення сервітуту. ОСОБА_2 у позовній заяві зазначив, що він не бачив, що підписує, вголос договір нотаріусом зачитано не було. Оспорюваний договір не містить пункту про те, що текст було прочитано вголос. Отже, ОСОБА_2 неправильно сприймав фактичні обставини оспорюваного правочину, вчинив дію у результаті помилки з огляду на похилий вік, інвалідність по зору та тяжкі життєві обставини. Правову природу договору ОСОБА_2 став розуміти лише тоді, коли відповідач обмежилась покупкою крапель в очі, після укладання договору матеріальну допомогу не надала жодного разу, до квартири не приходила.В матеріалах справи дійсно наявна заява про залишення позову без розгляду від 11 січня 2018 року, написана нібито ОСОБА_2 . Під час ознайомлення з матеріалами справи було виявлено, що наступною за нумерацією є заява ОСОБА_3 від 16 січня 2018 року про видачу їй копії позову з додатками для неї, як для відповідача, в зв`язку з неотриманням документів. Ці дві заяви написані одним і тим самим почерком. Більше того, підпис у заяві візуально відрізняється від підпису ОСОБА_2 . З цих підстав вищевказана заява від 11 січня 2018 року не була підтримана представником ОСОБА_2 адвокатом Вороною Г. Д. До цього самого питання повертались і при розгляді справи, який було розпочато спочатку, після залучення ОСОБА_1 як правонаступника, а отже, судом надавалась оцінка вказаній заяві. Суд першої інстанції під час дослідження письмових доказів у справі надавав оцінку письмовим пояснення третьої особи - приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Ребро О. П. Більше того, суд першої інстанції з метою повного, всебічного та об`єктивного розгляду справи, викликав у судові засідання третю особу для особистого надання пояснень та для можливості сторонам задати питання, з огляду на складність справи та її значення для сторін. Третя особа не з`явилась, причини неявки не повідомила.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі № 335/15805/17, витребувано справу з суду першої інстанції, у задоволенні клопотання ОСОБА_3 про зупинення дії рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 22 листопада 2021 року та постанови Запорізького апеляційного суду від 20 липня 2022 року відмовлено.

У серпні 2022 року матеріали цивільної справи № 335/15805/17 надійшли до Верховного Суду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 11 серпня 2022 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 21 грудня 2020 року у справі № 354/914/13-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 360/1552/16-ц, від 24 жовтня 2018 року у справі № 306/1473/16-ц, від 22 червня 2020 року у справі № 177/1942/16-ц, від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 335/8252/14-ц та у постановах Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16, від 14 листопада 2012 року у справі № 6-133цс12, від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини

Суди встановили, що 15 травня 2017 року між ОСОБА_2 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдаровувана) укладений договір дарування квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Ребро О. П., зареєстрований в реєстрі за № 1384.

На момент укладення оспорюваного договору дарування від 15 травня 2017 року ОСОБА_2 був 91 рік.

Виписка з акту огляду медико-соціальною експертною комісією серії АВ № 0541961 від 20 жовтня 2015 року свідчить про те, що ОСОБА_2 встановлено першу групу інвалідності по зору безстроково. Причина інвалідності: травма отримана при захисті Вітчизни. У пункті 13 виписки вказано, що ОСОБА_2 потребував постійного стороннього догляду;

За посвідченням інваліда Вітчизняної війни серії НОМЕР_1 від 01 липня 2011 року - ОСОБА_2 має І групу інвалідності;

Спірна квартира була єдиним житлом ОСОБА_2 . Після укладання оспорюваного договору ОСОБА_2 до дня своєї смерті продовжував мешкати у цій квартирі, самотужки та за допомогою родини ОСОБА_10 її утримував. Відповідач не заселилась до квартири, ключі їй не були передані.

ОСОБА_2 заповітом від 18 травня 2018 року, посвідченим приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Кардаш Я. О., підписаним у присутності свідків та у зв`язку із поганим зором заповідача з використанням рукоприкладства ОСОБА_7, всі свої права та обов`язки майнового характеру та все своє майно, рухоме та нерухоме, де б воно не знаходилось і з чого б не складалось, і взагалі все те, що йому буде належати на день смерті, і на що він за законом матиме право, заповів ОСОБА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті "нівелювання" правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/ припинення прав взагалі).

В ЦК України (435-15) закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним". Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не "породжує" (змінює, встановлює, припиняє, зумовлює переходу чи набуття) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому.

Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства.

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.

Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:

пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою;

наявність підстав для оспорення правочину;

встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України, в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного правочину).

Тлумачення вказаної норми дозволяє стверджувати, що:

під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення;

під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу);

помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення можливо відобразити таким чином: "немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину". Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить);

поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року в справі № 6-93цс16, на яку посилається відповідач у касаційній скарзі, зазначено, "якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20 (провадження № 61-7209св22) зазначено, що "під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)".

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина третя статті 12 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (стаття 89 ЦПК України).

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2022 року у справі № 703/1230/21 (провадження № 61-2208св22) зазначено, що "за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає".

У справі, що переглядається,

ОСОБА_2 в обґрунтування позовних вимог зазначав, що в силу його похилого віку, стану здоров`я, потреби в сторонньому догляді, матеріальному догляді, будучи особою з інвалідністю першої групи по зору, не маючи можливості прочитати документ, підписав договір, вважаючи, що це договір довічного утримання. Спірна квартира є його єдиним місцем проживання. Після укладення договору він залишився проживати у спірній квартирі. Ключі від квартири відповідачу він не передавав;

ухвалюючи рішення про відмову в задоволені позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_2 на час укладання оспорюваного договору був похилого віку (91 рік), особою з інвалідністю І групи по зору безстроково внаслідок травми, отриманої при захисті Вітчизни, потребував стороннього догляду та матеріальної допомоги, спірна квартира була його єдиним житлом, іншого житла він не мав, після укладення договору дарування продовжував проживати у спірній квартирі, тобто фактичної передачі квартири не відбулося;

суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, додатково зазначив, що ОСОБА_2 за своє життя майже одразу після укладення вищезазначеного договору 15 травня 2017 року із ОСОБА_3, у грудні 2017 року звернувся до суду із вищезазначеним позовом у цій справі, оскільки вважав, що відповідачем його права були порушені, він помилився щодо правової природи цього правочину, прав та обов`язків, його воля була на укладення саме договору довічного утримання.

За таких обставин суди на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин, дійшли вірного висновку про наявність підстав для визнання недійсним договору дарування, оскільки відповідачем не доведено обставин, на які вона посилалася в обґрунтування заперечення позовних вимог.

Доводи касаційної скарги про існування між сторонами оспорюваного правочину домовленості щодо встановлення сервітуту на довічне проживання в квартирі безпідставні, оскільки як правильно визначив суд апеляційної інстанції положення щодо встановлення сервітуту в тексті оспорюваного договору відсутні.

Інші доводи зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Висновки Верховного Суду

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги, з урахуванням висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20 (провадження № 61-7209св22), Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2022 року у справі № 703/1230/21 (провадження № 61-2208св22) не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 22 листопада 2021 року у складі судді Воробйова А. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 20 липня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. О. Дундар

Н. О. Антоненко

М. М. Русинчук