Постанова
Іменем України
30 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 755/1139/18
провадження № 61-6632св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, який діє в своїх та інтересах малолітнього ОСОБА_4, ОСОБА_5, який діє в своїх та інтересах малолітньої ОСОБА_6,
треті особи: Служба у справах дітей Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 29 червня 2022 рокуу складі колегії суддів: Болотова Є. В., Кулікової С. В., Музичко С. Г.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_7, який діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_4, ОСОБА_5, який діє в своїх інтересах та інтересах малолітньої ОСОБА_6, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Позов мотивований тим, що позивач є основним квартиронаймачем (власником особового рахунку) квартири АДРЕСА_1, де і зареєстрований разом з відповідачами, які в квартирі не проживають.
Шлюб між ним та ОСОБА_2 розірвано в 1995 році.
Відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_8 та ОСОБА_5 добровільно в 2006 році залишили спірне жиле приміщення, малолітня ОСОБА_6 тільки зареєстрована у вказаній квартирі, але фактично в ній ніколи не проживала, що підтверджується актом від 18 жовтня 2017 року.
Відповідачі не цікавляться квартирою, не користуються нею, не виконують обов`язки члена сім`ї, пов`язані з утриманням, оплатою житлового приміщення та комунальних послуг, будь-яке майно відповідачів у квартирі відсутнє.
З урахуванням збільшених позовних вимог позивач просив визнати ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_5, малолітніх ОСОБА_6 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Справа розглядалась судами неодноразово.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 20 червня 2019 року, якезалишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 січня 2020 року та додатковою постановою Київського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, який діє в своїх та інтересах малолітнього ОСОБА_4, ОСОБА_5, який діє в своїх та інтересах малолітньої ОСОБА_9, треті особи: Служба у справах дітей Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, задоволено частково.
Визнано ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 .
В іншій частині позову відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Встановивши, що ОСОБА_2, ОСОБА_8, ОСОБА_5 не проживають у спірній квартирі понад шість місяців з поважних причин, а саме через конфлікт з позивачем, який чинив їм перешкоди та не давав можливості проживати у ній, а також з урахуванням відсутності у ОСОБА_2 іншого житла, придатного для проживання та користування, суди зробили висновок про відсутність підстав для визнання її такою, що втратила право користування квартирою.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції встановив, що непроживання відповідачів у спірній квартирі має вимушений характер, оскільки між сторонами існує конфлікт.
Враховуючи, що у власності ОСОБА_5 та ОСОБА_3 перебуває інше житло, придатне для проживання, в якому вони проживають разом зі своїми дітьми, в інтересах яких вони діють, користуються вказаними квартирами, оплачують комунальні послуги, а в спірній квартирі не проживають більше шести місяців, не несуть витрат по її утриманню, особистих речей в ній не мають, суди зробили висновок про наявність підстав для визнання їх такими, що втратили право користування спірною квартирою.
Суди зазначили, що місцем проживання дитини, яка не досягла десяти років, відповідно до статті 29 ЦК України є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Оскільки станом на час розгляду справи в суді малолітні ОСОБА_6 та ОСОБА_4 не досягли десятирічного віку, ніколи не проживали в спірній квартирі, суди зробили висновок про наявність підстав вважати їх такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .
В додатковій постанові від 28 квітня 2020 року 28 квітня 2020 року апеляційний суд зробив висновок, що апеляційна скарга в частині виключення з мотивувальної частини посилання "в судовому засіданні встановлено та підтверджено письмовими доказами, що проживання відповідачів в спірній квартир носить вимушений характер, між ними та позивачем ОСОБА_1 виникають спори та конфлікти з приводу користування спірною квартирою, оскільки позивач заперечує проти проживання і користування нею відповідачами, між сторонами впродовж тривалого часу склалися неприязні стосунки, що утруднюють їх спільне проживання в квартирі" та зміні мотивувальної частини рішення шляхом посилання суду на те, що "в судовому засіданні встановлено та підтверджено письмовими доказами, що відповідачі були відсутні у спірній квартирі понад встановлені ст. 71 ЖК Української РСР шість місяців без поважних частин", не підлягає задоволенню. Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції з урахуванням встановлених фактичних обставин справи та показань свідків зробив правильний висновок про те, що непроживання відповідачів у спірній квартирі є вимушеним, оскільки між позивачем та відповідачами існує конфлікт з приводу користування квартирою, що підтверджується численними зверненнями сторін до правоохоронних органів із заявами про порушення кримінальних проваджень.
Постановою Верховного Суду від 10 листопада 2021 року касаційні скарги ОСОБА_1 задоволено частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 15 січня 2020 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року скасовано.
Передано справу № 755/1139/18 на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Передаючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції виходив з того, що апеляційний суд установивши, що непроживання відповідачів у спірній квартирі має вимушений характер через конфлікти з позивачем, та не надавши оцінку встановлених обставин як поважних/неповажних причин непроживання, зробив суперечливий висновок про наявність підстав для визнання ОСОБА_3, ОСОБА_5 та їх малолітніх дітей такими, що втратили право користування спірним житловим приміщенням, адже підставою для такого висновку може бути відсутність поважних причин непроживання; не звернув увагу на те, що акти про недопуск відповідачів до спірної квартири, складені та підписані сусідами, а не уповноваженим представником житлово-комунального підприємства без зазначення дати їх складення, обставини у цих актах вказані зі слів сусідів без перевірки факту щодо наявності у квартирі речей відповідачів, та причин їх непроживання; не встановив причини непроживання відповідачів у спірній квартирі саме протягом шести місяців до звернення до суду з цим позовом та не зробив оцінку їх поважності.
Короткий зміст оскарженої постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 29 червня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 червня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3, який діє в своїх та інтересах малолітнього ОСОБА_4, ОСОБА_5, який діє в своїх та інтересах малолітньої ОСОБА_6, треті особи: Служба у справах дітей Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням змінено, викладено мотивувальну його частину в редакції цієї постанови.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 червня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання такою, що втратила право користування жилим приміщенням скасовано.
В цій частині ухвалено нове рішення.
Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування жилим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі по 587,33 грн з кожного.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідачі без поважних причин понад шести місяців не проживають за місцем реєстрації. Матеріали справи не містять доказів на підтвердження поважності причин непроживання відповідачів у спірній квартирі, а саме, протягом шести місяців, які передували зверненню до суду з цим позовом. При цьому надані відповідачами довідки Дніпровського Р ГУ МВС України в м. Києві № 48 від 15 грудня 2006 року по факту перешкоджання в користуванні квартирою АДРЕСА_3 ; постанови Дніпровського РУ ГУ МВС України в м. Києві; заяви до начальника ЖРЕО-404; акти про не допуск до квартири, не є належними та допустими доказами на підтвердження поважності причин непроживання за адресою реєстрації, оскільки надані документи не стосуються періоду, який підлягає дослідженню та оцінці судом при вирішенні даного спору. Крім того, надані відповідачами акт про не допуск у квартиру складені та підписані лише сусідами, не засвідчені представником житлово-комунального підприємства, а тому не є належними та допустимими доказами. З урахуванням встановлених фактичних обставин справи та вищенаведених вимог закону, колегія суддів вважає, що рішення суду в частині відмови у задоволенні позову до ОСОБА_2 підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про визнання її такою, що втратила право користування спірною квартирою.
В частині позовних вимог до ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_4, суд першої інстанції зробив помилковий висновок про те, що вони втратили право користування жилим приміщенням лише через наявність на праві власності іншого житла. Наявність чи відсутність на праві власності іншого житла не є тією обставиною, яка має правове значення при вирішенні питання про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням на підставі статті 71 ЖК УРСР, оскільки судом з`ясовуються лише поважність причин непроживання у спірному житлі протягом шести місяців, які передують дню пред`явлення позову. Тому, суд апеляційної інстанції зробив висновок, що ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_4 мають бути визнані такими, що втратили право користування жилим приміщенням з підстав непроживання у спірній квартирі без поважних причин більше шести місяців.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У липні 2022 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить постанову Київського апеляційного суду від 29 червня 2022 року скасувати в частині задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1, та залишити в силі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 червня 2019 року в частині відмови ОСОБА_1 у позові до ОСОБА_2 про визнання її такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтована тим, що судом апеляційної інстанції вирішено спір на підставі норм статей 71 та 72 ЖК УРСР без застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та без врахування висновків Верховного Суду, що висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 61-33530св18), постановах Цивільного Касаційного Суду від 07 лютого 2022 року у справі № 227/2401/20 (провадження № 61-18226св21), від 24 листопада 2021 року у справі № 554/567/19 (провадження № 61-10930св21), від 02 грудня 2020 року у справі № 754/11532/19. Апеляційний суд зробив невірний висновок про те, що при вирішенні питання про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням на підставі статті 71 ЖК УРСР, судом з`ясовуються лише поважність причин непроживання у спірному житлі протягом шести місяців, які передують пред`явленню позову. Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. При вирішенні справи про виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. При розгляді даної справи апеляційний суд не оцінив вимогу позивача про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням її права на житло, на предмет пропорційності переслідування легітимної мети у світлі статті 8 Конвенції. Зробивши висновок про те, що ОСОБА_2 не надала належних та допустимих доказів, які б підтверджували поважність її відсутності в спірній квартирі понад строки, встановлені законом, у шестимісячний період, який передував зверненню позивача з позовом, суд не надав належної оцінки її доводам про те, що вона не втрачала інтерес до спірної квартири, періодично приїжджала до квартири, у квартирі знаходяться її речі, їй виділена у користування окрема кімната, яка закрита на замок, вона проводила у ній ремонт та встановила прилади обліку, за цією адресою вона отримує листи та перебуває на обліку в органах Пенсійного фонду. Все це свідчить про наявність у неї постійного триваючого зв`язку зі спірним житлом. ОСОБА_2 не проживала постійно у спірній квартирі через неправомірну поведінку позивача по відношенню до неї. Інші відповідачі, спільні з позивачем діти, не могли проживати ще й тому, що площа та планування двокімнатної квартири не давали можливість для одночасного проживання у квартирі семи дорослих осіб, а саме: позивача та самовільно вселеної ним його дружини, ОСОБА_2, синів з сім`ями. Суд не врахував, що у спірну квартиру ОСОБА_2 вселилася в установленому законом порядку, на підставі ордера як член сім`ї і мала рівне право з позивачем на користування спірною квартирою. Суд вважав таким, що не має правового значення для вирішення справи її довід про те, що спірна квартира є її єдиним житлом, а тому в результаті прийнятого судом рішення вона фактично є безпритульною особою пенсійного віку без жодних перспектив отримання житла. Відповідачами надані докази, підтверджується триваючий (приблизно з 2000 року) конфлікт між сторонами з застосуванням позивачем до відповідачів постійно фізичного та психічного насильства. Не останнім фактором, який впливає на можливість проживання ОСОБА_2 у спірному житлі, є проживання без згоди відповідача у спірній квартирі дружини позивача у другому шлюбі, яка підтримує та допомагає позивачу у його неправомірних діях.
На думку ОСОБА_2, для поновлення вказаних позивачем начебто порушених прав, зокрема, зменшення розміру плати за користування житлом, отримання субсидії без додаткових зусиль на складання кожні півроку актів про її непроживання, ним було обрано невірний спосіб захисту його прав, оскільки зняття відповідача з реєстраційного обліку за місцем проживання у спірній квартирі не призведе до зменшення плати за утримання житла, яка розраховується, виходячи з 1 кв. м загальної площі квартири. Позивач не звертався до ОСОБА_2 ані з вимогами, ані з позовом про стягнення з неї її частки плати за утримання житла.
Аналіз змісту касаційної скарги свідчить про те, що судове рішення оскаржується лише в частині задоволення позовної вимоги до ОСОБА_2, в іншій частині не оскаржується, тому в касаційному порядку не переглядається.
Позиція інших учасників справи
У серпні 2022 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просить у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_2 відмовити у повному обсязі, постанову Київського апеляційного суду від 29 червня 2022 року залишити без змін.
Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що всі зазначені у касаційній скарзі висновки, викладені у постановах Верховного Суду, стосувалися спірних правовідносин, які виникали із права приватної власності. У цій справі визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням виникло через користування комунальною квартирою та не пов`язані із правом приватної власності. Тому застосування висновків у даних постановах до спірних правовідносин є необґрунтованим. В даній справі позивачем заявлені вимоги про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, на підставі статей 71, 72 ЖК України, а тому висновки Верховного Суду мають бути подібними, до спірних правовідносин. На його думку, матеріалами справи, яким дав належну оцінку суд апеляційної інстанції, підтверджено не проживання відповідачів без поважних причин, також надані докази, що підтверджують відсутність будь-яких конфліктів та перешкоджань у користуванні спірним жилим приміщенням до подачі позову (до 18 січня 2018 року). Матеріали справи містять докази, що на момент подання позову станом на 14 травня -15 травня 2018 року відповідачі ОСОБА_2 мала на правах власності та повного розпорядження два об`єкта нерухомого майна та постійно проживала у двоповерховому приватному будинку (оформленому як об`єкт незавершеного будівництва), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 . Відтак, будь-які заяви відповідача про те, що порушуються її право на житло, що квартира є єдиним її житлом, не має під собою будь-якого обґрунтування. Крім того, особа яка не проживає у житловому приміщенні з 2012 року, при цьому не вчиняє жодних дій, які б можна було розцінювати як намагання вселити у квартиру. Таким чином, відповідач втратила будь-який інтерес до даної квартири та намагається створювати позивачу штучні перешкоди у праві користування через особисту неприязнь.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 01 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі № 755/1139/18, витребувано справу з суду першої інстанції; у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 29 червня 2022 року відмовлено.
Ухвалою Верховного Суду від 31 серпня 2022 року задоволено клопотання ОСОБА_2, подане представником ОСОБА_10, про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 29 червня 2022 року, зупинено дію постанови Київського апеляційного суду від 29 червня 2022 року до закінчення його перегляду у касаційному порядку.
У вересні 2022 року матеріали цивільної справи № 755/1139/18 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 21 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначено, що касаційна скаргамістить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 03 листопада 2021 року у справі № 635/5982/20, від 11 жовтня 2021 року у справі № 203/1665/19 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною першою статті 411 ЦПК України).
Фактичні обставини
Суди встановили, що 26 вересня 1977 року ОСОБА_1 на сім`ю в складі ОСОБА_2 (дружина) та ОСОБА_3 (син) був виданий ордер № Г-311082 на квартиру АДРЕСА_5 .
31 жовтня 1995 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.
06 березня 2005 року ОСОБА_1 зареєстрував шлюб з ОСОБА_11 .
Згідно витягу з реєстру територіальної громади м. Києва про зареєстрованих осіб в квартирі АДРЕСА_5, за вказаною адресою зареєстровані: ОСОБА_1, ОСОБА_2 (колишня дружина), ОСОБА_5 (син), ОСОБА_3 (син), ОСОБА_6 (онука) та ОСОБА_4 (онук).
24 травня 2017 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до ТОВ "Євро-Реконструкція" про те, що він проживає один у спірній квартирі, в одній кімнаті, інші зареєстровані особи в кватирі не проживають, на що отримав відповідь № УНГН-951 від 31 травня 2017 року, в якій ОСОБА_1 запропоновано заповнити бланк для проведення коригувань показань лічильника гарячого водопостачання. Аналогічні заяви щодо факту не проживання зареєстрованих осіб позивач надіслав і до начальника ЖРЕО 414 12 липня 2017 року та 20 жовтня 2017 року, на які отримав відповідь, що чинним законодавством України не передбачено механізму зменшення розміру плати за послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій у разі тимчасової відсутності споживача.
28 грудня 2017 року за № 1534/19-1 ПАТ "Київгаз" направило на ім`я ОСОБА_1 листа та повідомило, що згідно отриманої від УПСЗН Дніпровського району про кількість фактично проживаючих осіб за адресою: АДРЕСА_6, товариством здійснено перерахунок на загальну суму 1 233,66 грн, нарахування на послуги з газопостачання з жовтня 2017 року здійснюється на 1 особу.
Квартира АДРЕСА_5 складається з двох кімнат, в одній із яких проживає позивач разом зі своєю дружиною ОСОБА_11, в іншій кімнаті проживали ОСОБА_2 разом з синами ОСОБА_5 та ОСОБА_12 .
У довідці Дніпровського РУГУ МВС України в м. Києві № 48 від 15 грудня 2006 року зазначено, що ОСОБА_2 зверталася до Дніпровського Р ГУ МВС України в м. Києві по факту перешкоджання в користуванні квартирою АДРЕСА_5 та неможливості проживання за місцем реєстрації.
Постановою ДІМ Дніпровського РУГУ МВС України в м. Києві капітана міліції Патаєва Д. П. від 15 вересня 2012 року відмовлено в порушенні кримінальної справи за заявою ОСОБА_7 до встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень відносно ОСОБА_1 за ознаками злочину, передбаченого статтею 296 КК України, та постановою ДІМ Дніпровського РУ ГУ МВС України в м. Києві капітана міліції Патаєва Д. П. від 15 вересня 2012 року відмовлено в порушенні кримінальної справи за заявою ОСОБА_5 до встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень відносно ОСОБА_1 за ознаками злочину, передбаченого статтею 296 КК України.
08 липня 2015 року ОСОБА_2 звернулася до начальника ЖРЕО-404 із заявою про те, щоб її, її синів та онуку не знімали з реєстрації в квартирі АДРЕСА_5, оскільки проживати в ній вони не мають можливості, так як її колишній чоловік створює бійку у випадку їх появи у житлі, а постійного місця проживання вони не мають.
ОСОБА_2 надала до суду акти про не проживання та акти про недопуск, з яких встановлено, що у квартиру АДРЕСА_5 вона потрапити не може через неможливість відкриття дверей, позивач виражається нецензурною лексикою, до квартири її не впускає. Аналогічні акти містяться в матеріалах справи, подані ОСОБА_12 .
Позиція Верховного Суду
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Стаття 71 ЖК Української РСР установлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.
Згідно із пунктом 2 частини третьої статті 71 ЖК Української РСР жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв`язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання.
У випадках, передбачених пунктами 1-7 цієї статті, право користування жилим приміщенням зберігається за відсутнім протягом шести місяців з дня закінчення строку, зазначеного у відповідному пункті.
Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2022 року у справі 344/19735/19 (провадження № 61-13123св21) зазначено, що "Верховний Суд виходить з того, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності.
Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України (1618-15)
щодо оцінки доказів.
Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності такої особи у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК України строки.
Вичерпного переліку поважних причин відсутності наймача або членів його сім`ї у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів (див. постанову Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13 (провадження № 61-23089св19)).
У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк".
Виходячи з недоведеності позивачем факту відсутності ОСОБА_2 у спірній квартирі понад шість місяців саме без поважних причин, та, встановивши, що між сторонами існують конфліктні відносини з приводу користування спірним житлом й відповідач позбавлена можливості проживати за місцем реєстрації, не втрачала інтерес до цього житла, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відсутність підстав для визнання її такою, що в силу положень статей 71, 72 ЖК України втратила право користування спірним житлом,натомість апеляційний суд помилково скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції в цій частині.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).
З урахуванням висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2022 року у справі 344/19735/19 (провадження № 61-13123св21),колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити, постанову суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог до ОСОБА_2 скасувати, рішення суду першої інстанції в цій частині залишити без змін.
Щодо розподілу судових витрат
Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.
При подачі касаційної скарги ОСОБА_2 сплатила судовий збір у розмірі 1 408,00 грн. Оскільки касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню, постанова суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог до ОСОБА_2 підлягає скасуванню, рішення суду першої інстанції в цій частині залишається в силі, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 слід стягнути судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 408,00 грн.
Керуючись статями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргуОСОБА_2 задовольнити.
Постанову Київського апеляційного суду від 29 червня 2022 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судового збору у розмірі 587,33 грн скасувати.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 червня 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, залишити в силі.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 408,00 грн.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 29 червня 2022 рокув скасованій частині втрачає законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук