26 травня 2016 року шлюб між ними розірвано. За час спільного проживання ними набуто житловий будинок АДРЕСА_1 на підставі рішення виконавчого комітету Надвірнянської міської ради від 26 січня 2000 року № 26 "Про прийняття в експлуатацію житлового будинку АДРЕСА_1" та свідоцтва про право власності на житловий будинок від 02 лютого 2000 року. Згідно реєстраційного напису на правовстановлюючому документі вбачається, що свідоцтво про право власності на житловий будинок було зареєстроване Івано-Франківським обласним бюро технічної інвентаризації за ОСОБА_2 та записаний в реєстрову книгу № 25 за реєстровим № 2501 від 03 лютого 2000 року.

Таким чином, вказаний будинок є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя і підлягає поділу шляхом визнання за ним права власності на Ѕ житлового будинку.

Крім того, об`єктом спільної сумісної власності є і земельна ділянка площею 0,06 га., що знаходиться по АДРЕСА_1, на якій розташований вказаний будинок.

З урахуванням збільшених позовних вимог просив суд:

визнати житловий будинок АДРЕСА_1, житловою площею 87,6 кв. м, корисною площею 125,8 кв. м об`єктом спільної сумісної власності подружжя та визнати за ним право власності на Ѕ частину вказаного житлового будинку,

визнати земельну ділянку площею 0,006 га, кадастровий номер 2624010100:09:001:0102, яка знаходиться по АДРЕСА_1, призначену для обслуговування житлового будинку та господарських будівель, об`єктом спільної сумісної власності подружжя і визнати за ним право власності на Ѕ частину зазначеної земельної ділянки.

Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Надвірнянського районного суду від 09 листопада 2020 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від

01 квітня 2021 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції судом встановлено, що будівництво житлового будинку завершено відповідачем в кінці 1995 року, і вона разом з неповнолітніми дітьми перейшла проживати в спірному домоволодінні. Шлюб між сторонами зареєстровано 08 липня 1997 року, а страхування будівлі проведено в березні 1998 року, як завершеного будівництвом об`єкту. Згідно рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від

26 травня 2016 року шлюб між сторонами розірвано. Рішення суду набрало законної сили 07 червня 2016 року.

За час перебування у шлюбі сторонами проводились в будинку тільки ремонтні роботи: зовнішні штукатурні роботи, огородження земельної ділянки. Облаштування туалету та кладка плитки проводились, як достовірно встановлено судом, за кошти старшого сина відповідача, а тому сторони по справі затрат по вказаних роботах не понесли. Ремонтні роботи по будинку в цей період носили тільки косметичний та санітарний характер, що не впливало на реконструкцію чи перебудову житла. Наведені обставини підтвердили в судовому засіданні допитані в якості свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 . Зібраними доказами у справі підтверджується, що житловий будинок по АДРЕСА_1 істотних змін не зазнав, капітально не перебудований чи видозмінений та перебуває в такому ж технічному стані, як і в 1997 році з незначними його покращеннями.

Посилання позивача на те, що оформлення та отримання відповідачем

ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на домоволодіння по АДРЕСА_1 в 2000 році, тобто в період перебування сторін у шлюбі, не відносить вказане майно до спільно придбаного майна подружжя, оскільки джерело і природа походження цього майна є відмінним та надбано відповідачем до реєстрації шлюбу з позивачем. Отримання відповідачем свідоцтва про право власності на домоволодіння по

АДРЕСА_1 є завершальною стадією реєстрації цього майна, як нерухомого об`єкту, що законом передбачено, як обов`язкове. При цьому суд зазначає, що отримання правовстановлюючого документу на об`єкт нерухомості його власником в часі не обмежено.

Таким чином, суд дійшов до переконання, що житловий будинок з господарськими спорудами по АДРЕСА_1 належить ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності, оскільки джерело походження коштів на його придбання і будівництво житлового будинку здійснено до реєстрації шлюбу з позивачем ОСОБА_1 .

Враховуючи викладене суд дійшов висновку про недоведеність позивачем ОСОБА_1 своїх позовних вимог, і тому в частині визнання житлового будинку АДРЕСА_1, об`єктом спільної сумісної власності подружжя та визнання за ОСОБА_1 права власності на Ѕ частку вказаного житлового будинку, слід відмовити.

Земельна ділянка площею 0,06 га, яка знаходиться по

АДРЕСА_1 і призначена для обслуговування житлового будинку та господарських будівель, що розташовані на ній, у відповідності до частини першої статті 57 СК України належить ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності.

Відмова позивачу у задоволенні позовної вимоги щодо визнання житлового будинку АДРЕСА_1 об`єктом спільної сумісної власності подружжя та визнання за ОСОБА_1 права власності на Ѕ частку вказаного житлового будинку у відповідності до вимог чинного законодавства є підставою для відмови йому в задоволенні позовної вимоги щодо визнання земельної ділянки, яка призначена для обслуговування даного житлового будинку та господарських будівель, об`єктом спільної сумісної власності подружжя та визнання за ним права власності на Ѕ її частину, оскільки право претендувати на земельну ділянку є похідним із права власності на житловий будинок, що розташований на ній.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ухвалене судом першої інстанції рішення відповідає вимогам закону та матеріалам справи.Позивач посилається на презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Відповідачем спростовано вказану презумпції доказами, які містяться у матеріалах справи, в тому числі встановленими обставинами в акті щодо прийомки в експлуатацію закінченого будівництвом житлового будинку та господарських приміщень, затвердженого рішенням виконкому Надвірнянської міської ради від 26 січня 2000 року домоволодіння АДРЕСА_1 розпочате на підставі рішення виконкому Надвірнянської міської ради від 25 лютого

1987 року №57 і закінчене в 1999 році (а. с. 148). Позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що домоволодіння, яке було власністю ОСОБА_2, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат ОСОБА_1 або їх обох і воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя. Отримання відповідачем 03 лютого 2000 року свідоцтва про право власності на спірний будинок не впливає на правовий режим вказаного майна, яке виділено

ОСОБА_2 на підставі рішення суду в 1991 році та самостійно добудовано до 2000 року.

Одержана ОСОБА_2 у вересні 2006 року у власність шляхом приватизації земельна ділянка є її особистою приватною власністю та не може бути визнана спільною сумісною власністю подружжя.

Аргументи учасників справи

У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій, справу направити до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених:

у постановах Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі № 654/5243/14-ц, від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц щодо того, що у сімейному законодавстві діє презумпція спільності майна подружжя, а спростувати цю презумпцію може саме сторона, яка надає докази протилежного, що мають відповідати вимогам належності та допустимості (статті 58, 59 ЦПК України), і це є її процесуальним обов`язком (статті 10, 60 ЦПК України). Проте, у цій справі суди виходили із протилежного: що саме позивач не довів, що майно набуте під час шлюбу (його частина), набуте за спільні кошти подружжя. На думку судів саме позивач повинен доводити спільність майна подружжя;

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі

№ 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20) щодо того, що істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. Проте, по даній справі, суди як апеляційної, так і першої інстанції відмовили стороні позивача у задоволенні клопотання про призначення експертизи, на розгляд якої позивачем і ставилось питання визначення вартості поліпшень. Єдиним мотивом для відмови у задоволенні клопотання про призначення експертизи було те, що на думку суддів таке призначення недоцільне, а клопотання є таким, що спрямоване на затягування розгляду справи. Така позиція судів є необґрунтованою та порушує принцип змагальності та диспозитвності цивільного процесу;

у постановах Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 916/633/19, від 14 листопада 2019 року у справі № 570/4823/15-ц, від 11 червня 2020 року у справі № 686/21532/17 щодо того, що об`єкт незавершеного будівництва є лише сукупністю належних забудовнику будівельних матеріалів і наявність судового рішення про визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва не змінює правового статусу такого майна та не перетворює сукупність будівельних матеріалів на новостворену річ - об`єкт нерухомого майна (житловий будинок, будівлю, споруду тощо) в розумінні статті 181 та частини другої статті 331 ЦК України.

Нормами КпШС України (2006-07) передбачався такий основний принцип прав подружжя на майно, як принцип спільності всього того майна (за винятками, прямо встановленими законом), яке набувається ним за час шлюбу. Така правова конструкція з юридичної точки зору фактично утверджувала презумпцію належності подружжю на праві спільної сумісної власності і всього майна, що набувається ним в період шлюбу. Аналогічних за змістом положень дотримується й діюче на цей час законодавство.

Позивач наполягав, що житловий будинок

АДРЕСА_1 є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Не володіючи даними при поданні позову щодо розміру саме його частки у майні, позивач поставив вимогу про поділ шляхом визнання за ним права власності на частки вказаного житлового будинку. Позивач також подав суду клопотання про призначення експертизи для встановлення тієї обставини, чи при виділенні його частки у спільному майні подружжя потрібно відступити від засад рівності часток подружжя та у якій пропорції. Самостійно провести експертне дослідження позивач не мав можливості за відсутності доступу до об`єкту дослідження.

Клопотання було подано суду ще 17 липня 2018 року у підготовчому засіданні, а 15 липня 2020 року це клопотання було подано з уточненням переліку питань, тому позиція суду, що таке клопотання спрямоване на затягування процесу є безпідставною та необґрунтованою.

Судом безпідставно відмовлено у призначенні вказаних експертиз, оскільки такі мали дати відповідь на питання про вартість спірного будинку на час розгляду справи, про вартість сукупності будівельних матеріалів та робіт станом на липень 1997 року (тобто на час одруження з відповідачем) та про вартість виконаних будівельних робіт за період часу з липня 1997 року до моменту введення будинку в експлуатацію. Відповідь на такі питання не може надати ані суд, ані сторони чи свідки по справі, адже ніхто із вказаних осіб не є спеціалістом у сфері будівництва, оцінки будівлі чи землі.

Незважаючи на викладене, суди на обґрунтування позивача належної уваги не звернули та побудували свої висновки виключно на припущеннях, не підтверджених належними та допустимими доказами. Суди надали перевагу показам свідків (які потрібно оцінювати критично) над письмовими доказами у справі (які не спростовані іншими доказами, а також не можуть спростовуватись показами свідків, які окрім іншого не є фахівцями у галузі будівництва), чим допустили порушення застосування процесуальних норм та неправильне застосування норм матеріального права.

Висновки суду першої інстанції у цій справі про те, що спірний будинок набув статусу новоствореного житлового буднику (об`єкту нерухомого майна) ще у 1995 році не відповідає дійсності та наявним документам у справі і суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 18 грудня 2019 року у справі № 916/633/19. Згідно даних робочого проекту № 2318 газифікації житлового будинку та літньої кухні АДРЕСА_1, дозвіл на газифікацію вказаного будинку надано виконкомом міської ради

30 грудня 1992 року, проте допуск до експлуатації будинку по системі газифікації здійснено лише 14 лютого 2000 року, угода про газопостачання вказаного вище житлового будинку укладена також 14 лютого 2000 року (тобто через три роки після укладення шлюбу між позивачем та відповідачем). Окрім того допуск до експлуатації будинку по системі електрифікації здійснено лише 29 березня

2000 року. Наведене свідчить про безпідставність висновків суду про те, що в цьому будинку з кінця 1995 року могла проживати відповідач, тим більше з малолітніми дітьми, тобто в будинку без опалення та електроенергії.

Відповідно до статті 377 ЦК України і статті 120 ЗК України при задоволенні позову про визнання права власності на частину будинку у цій справі до позивача на підставі рішення суду повинно перейти і право власності на відповідну земельну ділянку, на який будинок розташований і яка призначена для його обслуговування.

У червні 2020 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу

ОСОБА_1, в якому просить оскаржені судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Відзив мотивований тим, що твердження ОСОБА_1 щодо того, що судами не враховано висновки, висловлені у постановах Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі № 654/5243/14-ц, від 24 травня 2017 року у справі

№ 6-843цс17, від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, оскільки спірний житловий будинок набуто сторонами в період перебування у шлюбі, не заслуговує на увагу, з огляду на наступні обставини встановлені судом першої інстанції та які було підтверджено у суді апеляційної інстанції.

Згідно рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 10 грудня 1991 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_9 проведено поділ спільного майна подружжя - незавершеного будівництвом домоволодіння по АДРЕСА_1 . По зазначеній справі проводилась судова будівельно-технічна експертиза, якою було визначено, що на час постановлення рішення про поділ майна вже була зведена літня кухня, яка складалась з однієї житлової кімнати та фундаменту житлового будинку з цегляною кладкою, виведеною на рівень вікон. Вартісна оцінка домоволодіння складала 11 108 карбованців. Вказане майно з врахуванням інтересів неповнолітніх дітей, в натурі було виділено

ОСОБА_2 з стягненням з неї на користь ОСОБА_9 половини вартості домоволодіння - 5 554 карбованців. Таким чином, внаслідок вказаного розподілу ОСОБА_2 стала одноосібним власником незавершеного домоволодіння і його забудовником.

Первинною документацією по забудові є рішення Надвірнянської районної Ради народних депутатів № 45 від 08 квітня 1987 року про надання ОСОБА_9 (чоловіку від першого шлюбу) дозволу на забудову земельної ділянки і її виділення площею 0,06 га по АДРЕСА_1 . Після надання ОСОБА_2 згідно рішення суду незавершеного будівництва до вказаної документації по забудові були внесенні відомості про неї, як забудовника та погоджені архітектором 28 липня 1992 року.

Оскільки спірний будинок на момент укладення шлюбу між сторонами у справі уже існував у вигляді повністю збудованої літньої кухні, де всі проживали, і незавершеного будівництва, а за ОСОБА_2 було визнано право власності на нього згідно рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 10 грудня 1991 року, то застосуванню до спірних правовідносин не підлягають норми статей 22, 24, 28, 29 КпШС України, якими передбачався принцип спільності всього майна подружжя, яке набувається ними за час шлюбу, оскільки відповідачем майно було придбане в попередньому шлюбу і цим обставинам надано судову оцінку.

У постанові Івано-Франківського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року враховано правові позиції (у тому числі і ті на неврахування яких посилається позивача), викладені у постанові Верховного Суду України від 24 травня

2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61- 2446св18), від 05 квітня 2018 року справі № 404/1515/16-ц (провадження № 61-8518св 18) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

ОСОБА_1 при розгляді справи у судах першої та апеляційної інстанціях не додано жодних належних, достовірних та допустимих доказів, що протягом

1997 - 2000 років вартість спірного будинку істотно збільшилась за рахунок власних коштів чи власної трудової діяльності. У свою чергу, ОСОБА_2 до матеріалів справи було приєднано докази, які були досліджені при розгляді справи у першій та апеляційній інстанціях, із яких вбачається, що будівництво спірного будинку було закінчено ще у 1995 році, тобто до укладення шлюбу і позивачем та судом першої інстанції було опитано свідків, показання яких додатково підтверджують наявні у справі письмові докази. А тому наведені правові висновки, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, не підлягали до застосування.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі.

В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі № 654/5243/14-ц, від 24 травня 2017 року у справі 6-843цс17, від 06 лютого 2018 року у справі

№ 235/9895/15-ц, від 18 грудня 2019 року № 916/633/19, від 14 листопада

2019 року у справі № 570/4823/15-ц, від 11 червня 2020 року у справі

№ 686/21532/17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня

2020 року у справі № 214/6174/15-ц).

Ухвалою Верховного Суду від 21 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи (частина перша статті 58 Конституції України)

Згідно із частиною першою Прикінцевих положень СК України (2947-14) цей Кодекс набрав чинності з 1 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до

01 січня 2004 року, норми СК України (2947-14) застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

Суди встановили, що спірне нерухоме майно (житловий будинок) придбано до 2004 року, тобто до набрання чинності СК України (2947-14) , а тому при вирішенні справи підлягають застосовуванню положення КпШС України (2006-07) , який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин.

Згідно частини першої статті 22 КпШС України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

Тобто, спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Положення статті 60 СК України є аналогічним, конструкція якої свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована. Один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від

24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, на яку є посилання в касаційній скарзі.

Згідно із статтею 24 КпШС України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя (стаття 25 КпШС України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Аналогічне положення визначене і в частині першій статті 62 СК України.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від

18 грудня 2019 року у справі № 916/633/19 вказано, що "частиною 3 статті 331 ЦК України передбачено, що до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна) (абзац перший). У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об`єкта незавершеного будівництва після проведення державної реєстрації права власності на нього відповідно до закону. Отже, об`єкт незавершеного будівництва за визначенням частини 3 статті 331 ЦК України за своєю правовою природою є сукупністю будівельних матеріалів, які є майном, що належить забудовнику (особі, яка на законних підставах здійснює відповідне будівництво)".

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року у справі

№ 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20) зазначила, що "істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної власності, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником. За загальною практикою мають враховуватися здійснені капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто значне перетворення об`єкта нерухомості. Поточний ремонт житла, зміна його призначення з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не створюватиме підстав для визнання такого об`єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об`єкт у такому разі не зазнає і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість особистого майна однієї зі сторін. У такому випадку, якщо суд встановить наявність понесених витрат з боку іншого з подружжя - невласника, однак не визнає їх істотними, то інший з подружжя може вимагати грошової компенсації понесених затрат, якщо такі затрати понесені під час перебування у шлюбі. Другий чинник істотності такого збільшення вартості має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилася, не є підставою для визнання його спільним майном. Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, невласника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна. Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інші чинники, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, невласника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися у зв`язку з тим, що за статтею 62 СК України не визнаються підставами для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном. В іншому випадку, у разі збільшення вартості майна внаслідок тенденції загального удорожчання об`єктів нерухомості, інфляційних та інших об`єктивних процесів, не пов`язаних з внесками подружжя чи одного з них, визнання особистого майна одного з подружжя спільною сумісною власністю подружжя спричинить, непропорційне втручання у право власності на майно одного з подружжя, який набув таку власність до шлюбу".

Отже, при посиланні на вимоги статей 25 КпШС України, 62 СК України (2947-14) як на підставу виникнення спільної сумісної власності подружжя, саме позивач має довести, що збільшення вартості майна є істотним і у таке збільшення були вкладені його окремі (власні) кошти чи власна трудова діяльність.

У частині першій статті 377 ЦК України (в редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом у цій справі) передбачено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Згідно частини четвертої статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом у цій справі) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Відповідно до положень статей 81, 116 ЗК України земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя. Проте, якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою, переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди відповідно до статей 120 ЗК України, 377 ЦК України (435-15) (див. висновок у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року у справі у справі № 501/3599/13-ц (провадження № 61-4306св18)".

Отже, якщо на земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям, виділу їх частини або визначення частки у праві спільної власності до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою, переходить це право у розмірі частки права власності у спільному будинку, будівлі, споруди відповідно до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно частини першої статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

У справі, що переглядається:

шлюб між сторонами укладено 08 липня 1997 року і розірвано 26 травня

суд першої інстанції з посиланням на пояснення свідків встановив, що будівництво спірного будинку закінчене у 1995 році, тобто до укладення шлюбу між сторонами;

апеляційний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін, проте з посиланням на письмові докази, зокрема акт щодо прийомки в експлуатацію закінченого будівництвом житлового будинку та господарських приміщень, згідно якого будівництво розпочате на підставі рішення виконкому Надвірнянської міської ради від 25 лютого 1987 року №57 і закінчене в 1999 році, зробив висновок, що незавершене будівництво виділено ОСОБА_2 на підставі рішення суду в 1991 році та самостійно добудовано до 2000 року;

аналіз матеріалів справи (а. с. 118 - 120, 124, 198 - 202 т. 1, а. с. 1, 14, 92 т. 2) свідчить, що:

стороною позивача у липні 2018 року подано до суду клопотання про витребування доказів та призначення у справі будівельної експертизи, яке в частині призначення експертизи ухвалою суду від 17 липня 2018 року про закриття підготовчого провадження не розглянуто;

у червні 2019 року представники позивача повторно заявили клопотання призначення будівельної експертизи, яке уточнили з посиланням на витребувані судом матеріали, ухвали суду за наслідком розгляду якого матеріали справи не містять;

аналогічне клопотання про призначення оціночно-будівельної експертизи та будівельно-технічної експертизи подане до суду у липні 2020 року, у задоволенні якого ухвалою Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 09 листопада 2020 року відмовлено, оскільки суд вважав, що в клопотанні недостатньо обґрунтовано необхідність проведення експертизи у справі, а тому її призначення недоцільне, а клопотання є таким, що спрямоване на затягування розгляду справи, а зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду без призначення зазначених експертиз;

тому позивач наводив відповідні доводи в апеляційній скарзі та подав до апеляційного суду таке клопотання, посилаючись на те, що без вирішення поставлених експерту питань, зокрема визначення вартості матеріалі та робіт щодо добудови спірного житлового будинку подружжям в період перебування у шлюбі з липня 1997 року, неможливо прийняти рішення щодо спільної власності сторін на спірний житловий будинок;

ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року у задоволенні поданого клопотання відмовлено, оскільки відповідно до статей 81, 106 ЦПК України позивачем не надано доказів неможливості подання до суду першої чи апеляційної інстанції висновку експерта щодо будівельно-оціночної та будівельно-технічної експертизи спірного житлового будинку і подання таких доказів об`єктивно не залежали від позивача.

Суд апеляційної інстанції встановивши, що спірний житловий будинок добудовано до 2000 року, не навів обставин та доказів, що таку добудову у період шлюбу з 08 липня 1997 рокудо 2000 року здійснено самостійно відповідачем і не врахував, що тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільності майна подружжя, набутого в шлюбі, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Тому і відмову у задоволенні клопотання позивача про призначення судової будівельно-технічної експертизи лише з підстав ненадання стороною висновку експерта та враховуючи, що предметом доказування у цій справі є доводи позивача щодо добудови житлового будинку та істотного збільшення його вартості в період шлюбу, не можна визнати обґрунтованою.

За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про відсутність підстав для призначення у справі судової будівельно-технічної експертизи та залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог про поділ спільного майна подружжя, визнання за позивачем права власності на частку у праві спільної власності на житловий будинок, від вирішення яких, з урахуванням положень статей 377 ЦК України та статті 120 ЗК України, залежить і вирішення вимог про визнання права власності на частку у праві спільної власності на земельну ділянку, призначену для обслуговування житлового будинку та господарських будівель.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Разом з тим, відповідно до частин першої, четвертої стаття 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Суди встановили, що одержана ОСОБА_2 у вересні 2006 року у власність шляхом приватизації земельна ділянка є її особистою приватною власністю, тому зробили правильний по суті висновок, що вона не може бути визнана об`єктом спільної сумісної власності подружжя, але в цій справі не в силу статті 57 СК України, а тому що така вимога за позовом про поділ спільного майна подружжя суперечить частині четвертій статті статей 120 ЗК України (в редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом у цій справі). У зв`язку із цим оскаржені судові рішення у цій частині належить змінитив мотивувальній частині.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду та частково рішення суду першої інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення в частині відмови у задоволенні позову про визнання земельної ділянки об`єктом спільної сумісної власності подружжя змінити в мотивувальній частині, а в іншій частині постанову апеляційного суду скасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.