розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" на рішення Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2020 року у складі судді Семенової Н. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Барильської А. П., Бондар Я. М., Зубакової В. П.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року Акціонерне товариство "Державний ощадний банк України" (далі - АТ "Ощадбанк", банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, законними представниками якого є ОСОБА_4, ОСОБА_5, про стягнення заборгованості.

На обґрунтування позову посилалося на таке.

01 квітня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Державний ощадний банк України" (далі - ВАТ "Ощадбанк"), правонаступником якого є АТ "Ощадбанк", та ОСОБА_6 укладений договір відновлювальної кредитної лінії № 86 про надання ОСОБА_6 кредиту сумі 600 000,00 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 17 % річних, з терміном остаточною погашення кредиту не пізніше 31 березня 2018 року.

Внаслідок порушення позичальником умов кредитного договору 29 жовтня 2009 року банк звернувся до Апостолівського районного суду Дніпропетровської області із заявою про видачу судового наказу про стягнення боргу, а 31 березня 2014 року - з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором.

У зв`язку з невиконанням ОСОБА_6 судових рішень на цей час перед АТ "Ощадбанк" залишилась непогашеною заборгованість на загальну суму 953 086,36 грн, яка складається із заборгованості згідно із судовим наказом від 18 грудня 2009 року № 2-Н-453/09, виданим Апостолівським районним судом Дніпропетровської області на суму 595 563,14 грн, та заборгованості згідно з рішенням Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 20 червня 2014 року у справі № 171/1141/14-ц на суму 357 523, 22 грн.

Під час примусового виконання судового наказу від 18 грудня 2009 року

№ 2-Н-453/09, виданого Апостолівським районним судом Дніпропетровської області, та рішення Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 20 червня 2014 року у справі № 171/1141/14-ц державним виконавцем встановлено, що ОСОБА_6 помер, про що свідчить актовий запис про смерть від 29 вересня 2016 року № 346, складений Апостолівським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області. У зв`язку з цим виконавчі провадження закінчені, про що винесені постанови від 29 листопада 2016 року.

22 березня 2017 року позивач звернувся до Апостолівської державної нотаріальної контори з претензією кредитора до спадкоємців померлого ОСОБА_6 .

Згідно з відповіддю державного нотаріуса Апостолівської державної нотаріальної контори Штельмах Н. А. від 27 березня 2017 року № 202/02-14 претензія кредитора доведена до відома спадкоємців.

Відповідно до відповіді державного нотаріуса Апостолівської державної нотаріальної контори Штельмах Н. А. від 04 січня 2018 року за вих. № 8/02-14 спадкова справа після померлого ОСОБА_6 заведена в Апостолівській державній нотаріальні конторі 28 жовтня 2016 року за № 135/2016. Спадщину після померлого ОСОБА_6 прийняли його батько ОСОБА_1, мати ОСОБА_2, сини ОСОБА_5 та ОСОБА_3 .

З урахуванням наведеного позивач просив стягнути зі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_3, законними представниками якого є ОСОБА_4, ОСОБА_5, на користь АТ "Ощадбанк" заборгованість у розмірі 953 086,36 грн.

У березні 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду із зустрічним позовом до АТ "Ощадбанк" про визнання договору споживчого кредиту недійсним.

На обґрунтування позову посилалися на те, що за кредитним договором від 01 квітня 2008 року № 86 кошти в сумі в сумі 600 000,00 грн на споживчі цілі банк ОСОБА_6 не видавав, а тому з огляду на особливості регулювання спірних правовідносин, зокрема Законом України "Про захист прав споживачів" (1023-12) , такий договір кредитування є недійсним.

В оспорюваному кредитному договорі не зазначено, хто отримав кошти в сумі 600 000,00 грн, доказів на підтвердження видачі коштів позивач не надав, а тому відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами мають тлумачитися на користь споживача.

Публічне акціонерне товариство "Державний ощадний банк України" (далі - ПАТ "Ощадбанк"), правонаступником якого є АТ "Ощадбанк", не надало до суду жодного платіжного документа про виконання умов кредитного договору від 01 квітня 2008 року № 86, а саме платіжного документа, який був підписаний ОСОБА_6 . Отже, згідно із Законом України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" (2346-14) кредитний договір від 01 квітня 2008 року № 86 є недійсним з моменту його укладення.

З урахуванням викладеного позивачі за зустрічним позовом просили визнати недійсним з моменту вчинення договір споживчого кредиту від 01 квітня 2008 року № 86, укладений між ВАТ "Ощадбанк", правонаступником якого є АТ "Ощадбанк", та ОСОБА_6 .

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2020 року в задоволенні первісного позову АТ "Ощадбанк" та зустрічного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Відмовляючи у задоволенні позову АТ "Ощадбанк", суд першої інстанції виходив з того, що доказів, які підтверджують, яке саме майно прийняли у спадок відповідачі та яка його вартість, позивачем не надано, що унеможливлює стягнення з них заявлених позивачем грошових коштів.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. ОСОБА_6 на момент укладення договору не заявляв заперечень чи додаткових вимог щодо умов спірного договору та надалі виконував умови кредитного договору. Отже, позичальником ОСОБА_6 вчинені дії, спрямовані на виконання зазначеного кредитного договору.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року рішення Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2020 року в частині мотивів відмови у задоволенні позову АТ "Ощадбанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, законними представниками якого є ОСОБА_4, ОСОБА_5, про стягнення заборгованості змінено, викладено їх в редакції зазначеної постанови.

В іншій частині рішення Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2020 року залишено без змін.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення первісного позову АТ "Ощадбанк", суд апеляційної інстанції виходив з того, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що позивач не надав доказів, які підтверджують, яке саме майно прийняли у спадок відповідачі та яка його вартість, що унеможливлює стягнення з відповідачів заявлених позивачем грошових коштів.

Водночас суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки обов`язок боржника щодо сплати заборгованості за договором про надання відновлювальної кредитної лінії від 01 квітня 2008 року № 86, який укладено між ВАТ "Ощадбанк", правонаступником якого є АТ "Ощадбанк", та ОСОБА_6, не припинився внаслідок його смерті і перейшов до його спадкоємців, то порушене право позивача підлягає захисту шляхом звернення до суду із заявою про заміну сторони виконавчого провадження у порядку статті 442 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ).

Отже, на думку суду апеляційної інстанції, у задоволенні первісного позову АТ "Ощадбанк" необхідно відмовити з тих підстав, що позивач обрав неналежний спосіб захисту своїх прав.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У листопаді 2021 року АТ "Ощадбанк" звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову АТ "Ощадбанк" скасувати, справу у зазначеній частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

На обґрунтування касаційної скарги посилалося на таке.

Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні первісного позову з тих підстав, що позивачем не зазначено переліку спадкового майна, не надано доказів, які підтверджують, яке саме майно одержано спадкоємцями в спадщину та яка вартість цього майна, та такими, що суперечать вимогам процесуального закону, оскільки суд безпідставно поклав обов`язок доказування наведених обставин на АТ "Ощадбанк".

Неправильним є і висновок суду апеляційної інстанції щодо неналежного способу захисту своїх прав та необхідності звернення до суду із заявою про заміну сторони виконавчого провадження, у порядку статті 442 ЦПК України.

До відкриття виконавчого провадження відсутні підстави для заміни сторони виконавчого провадження, оскільки виконавче провадження триває з моменту відкриття виконавчого провадження до його закінчення.

Суд апеляційної інстанції не звернув увагу та не дослідив доказів, які свідчать про те, що постановами державного виконавця від 29 листопада 2016 року закінчені виконавчі провадження, а виконавчі документи в порядку частини третьої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження" повернуті до суду, який їх видав.

Отже, факт відсутності виконавчого провадження та виконавчою листа позбавляє АТ "Ощадбанк" можливості захистити свої права шляхом звернення до суду із заявою про заміну сторони виконавчого провадження у порядку статті 442 ЦПК України.

Таким чином, АТ "Ощадбанк", користуючись своїм правом, наданим процесуальним законодавством, звернулося до суду першої інстанції з позовом до спадкоємців саме з міркувань необхідності в порядку позовного провадження розглядати справи в зв`язку з необхідністю отримання відомостей про те, хто зі спадкоємців прийняв спадщину, обсяг одержаного у спадщину майна, розмір часток у спадковому майні, вартість рухомого чи нерухомого майна.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 18 вересня 2019 року у справі № 640/6274/16-ц, від 19 лютого 2020 року у справі № 607/98/17, від 23 січня 2019 року у справі № 2-2697/11, від 23 травня 2018 року у справі № 192/2761/14, від 25 квітня 2018 року у справі № 645/3265/13, від 18 вересня 2019 року у справі № 640/6274/16, від 04 травня 2020 року у справі № 153/1368/17, від 13 січня 2021 року у справі № 712/7975/17, від 22 липня 2021 року у справі № 910/18389/20, недослідження зібраних у справі доказів.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ "Ощадбанк" на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Встановлені судами обставини

Згідно з договором про надання відновлювальної кредитної лінії від 01 квітня 2008 року № 86, ВАТ "Ощадбанк", правонаступником якого є АТ "Ощадбанк", надало ОСОБА_6 кредит в межах максимального ліміту кредиту 600 000,00 грн зі сплатою 17 % річних з кінцевим терміном повернення не пізніше 31 березня 2018 року, з погашенням суми кредиту та процентів у терміни та розмірах, передбачених умовами кредитного договору (т. 1, а. с. 6-8).

З метою належного виконання зобов`язань за договором від 01 квітня 2008 року № 86, між ВАТ "Ощадбанк", правонаступником якого є АТ "Ощадбанк", та ОСОБА_6 укладений іпотечний договір від 01 квітня 2008 року № 078/08, згідно з умовами якого іпотекодавець передав в іпотеку будівлі та споруди птахоферми за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до судового наказу, виданого Апостолівським районним судом Дніпропетровської області від 18 грудня 2009 року, зі ОСОБА_6 на користь ВАТ "Ощадбанк"стягнуто заборгованість у розмірі 642 756,15 грн та судовий збір у сумі 850,00 грн. Судовий наказ набрав законної сили 18 січня 2010 року (т. 1, а. с. 111).

Рішенням Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 20 червня 2014 року зі ОСОБА_6 на користь ПАТ "Ощадбанк" стягнуто заборгованість за договором про надання відновлюваної кредитної лінії від 01 квітня 2008 року № 86 у розмірі 353 983,39 грн, яка складається із 324 328,08 грн залишку заборгованості за нарахованими, але не сплаченими відсотками за період з 01 листопада 2009 року до 31 січня 2013 року та 29 655,31 грн пені за період з 17 лютого 2012 року до 01 лютого 2013 року (т. 1, а. с. 112).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6. помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 (т. 1, а. с. 74).

Під час примусового виконання судового наказу від 18 грудня 2009 року

Згідно з відповіддю Апостолівської державної нотаріальної контори від 01 січня 2018 року № 8/02-14 спадщину після смерті ОСОБА_6 прийняли його батько ОСОБА_1, мати ОСОБА_2, сини ОСОБА_5 та ОСОБА_3, свідоцтва про право на спадщину після померлого ОСОБА_6 не видавалися (т. 1, а. с. 11).

У зв`язку з невиконанням спадкодавцями в добровільному порядку судового наказу та рішення на цей час перед АТ "Ощадбанк" за його розрахунком залишилась непогашеною заборгованість на загальну суму 953 086,36 грн, з якої: 595 563,14 грн - заборгованість згідно із судовим наказом від 18 грудня 2009 року № 2-Н-453/09, виданим Апостолівським районним судом Дніпропетровської області, та 357 523,22 грн - заборгованість згідно з рішенням Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 20 червня 2014 року у справі № 171/1141/14-ц.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Відповідно до статей 1216, 1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно з частинами першою, другою статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 1269 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою-четвертою статті 1273 цього Кодексу.

Відповідно до статті 1281 ЦК України (у редакції, чинній на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_6 ) спадкоємці зобов`язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред`явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги.

Оскільки зі смертю боржника зобов`язання щодо повернення позики входять до складу спадщини, то застосуванню підлягають норми статті 1282 ЦК України про обов`язок спадкоємців задовольнити вимоги кредитора.

Згідно зі статтею 1282 ЦК України (у редакції, чинній на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_6 ) спадкоємці зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов`язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Вимоги кредитора спадкоємці зобов`язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями та кредитором інше не встановлено. У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі.

Саме на підставі норм статті 1282 ЦК України позивач заявив вимоги до відповідачів у цій справі.

У разі смерті спадкодавця спадкоємці, які прийняли спадщину, не відмовились від її прийняття, замінюють його особу у всіх правовідносинах, що існували на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок смерті спадкодавця.

При цьому необхідно враховувати, що спадкування - це вольовий акт (окрім деяких винятків), яким спадкоємець свідомо приймає рішення про прийняття спадщини або свідомо не користується правом відмовитися від такого прийняття спадщини, тобто безпосереднє волевиявлення або презюмується, якщо особа проживала зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини і не відмовилася від її прийняття, або, якщо законний представник неповнолітньої чи недієздатної особи не відмовився від прийняття спадщини.

Виходячи з існування вольового критерію, у цивільних правовідносинах прийнято вважати, що кожен спадкоємець діє добросовісно, як добрий господар, який є зваженим, передбачливим і розсудливим під час прийняття юридично значимих рішень та обранні варіанта власної поведінки. Дотримання наведених норм забезпечуватиме стабільність цивільного обороту.

У ЦК України (435-15) серед положень про порядок задоволення вимог кредитора спадкодавця в імперативному порядку визначений справедливий баланс між законними інтересами та правомірними очікуваннями кредитора спадкодавця та відповідними, зустрічними їм, інтересами спадкоємців.

Дотримання цього балансу полягає в тому, щоб забезпечити задоволення вимог кредитора спадкодавця за рахунок спадкового майна, не порушивши майнових прав та інтересів спадкоємців такої особи.

Визначення цього балансу законодавцем сформульовано таким чином, що спадкоємці боржника повинні відповідати за його зобов`язаннями в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Зокрема, за правилом частини першої статті 1282 ЦК України спадкоємці зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов`язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині.

Спадкування є способом безоплатного набуття майна, а тому стягнення боргів спадкодавця з його спадкоємців у межах вартості отриманої спадщини є справедливим щодо законних інтересів та правомірних очікувань кредитора.

Урахування вартості спадщини дає підстави стверджувати, що спадкоємець може задовольнити вимоги кредитора спадкодавця за рахунок іншого власного майна, що не входить до складу спадщини, якщо успадковане майно становить для спадкоємця більший інтерес, ніж те власне майно, яке спадкоємець може передати кредитору в рахунок погашення заборгованості.

Законодавець зберігає за кредитором право вимоги у разі смерті боржника. У такому випадку відбувається правонаступництво, яке є транслятивним, тобто таким, що переносить права та обов`язки на нового боржника.

Право на захист є складовою будь-якого суб`єктивного права. Визнавши за особою певне цивільне право, законодавець тим самим визнає за кредитором право вимагати надання захисту, у тому числі й у судовому порядку.

Згідно з абзацом першим частини другої статті 1282 ЦК України вимоги кредитора спадкоємці зобов`язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями та кредитором інше не встановлено. Наведене дає підстави для висновку, що у Кодексі визнається право кредитора на вимогу до спадкоємців.

Відповідно до усталеної судової практики судами традиційно визнавались за кредиторами спадкодавця права на вимогу до спадкоємців щодо виконання зобов`язань попереднього боржника, спадкодавця.

Аналіз структури та змісту ЦК України (435-15) дає підстави для висновку, що застосування спеціальних способів захисту, які визначені законодавцем для захисту окремих категорій цивільних прав, не виключає можливості також застосовувати загальні способи захисту цивільних прав та інтересів.

Зокрема, відповідно до абзацу другого частини другої статті 1282 ЦК України у разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі.

У наведеній нормі права передбачається спеціальний, додатковий за своєю правовою природою, спосіб захисту цивільних прав та інтересів кредитора спадкодавця в разі, якщо спадкоємці не виконають його вимоги. Ні зі змісту, ні з системного аналізу наведеного правила у зв`язку з іншими нормами ЦК України (435-15) Верховний Суд не має правових підстав зробити висновок, що такий спосіб захисту є єдино можливим.

Застосування правила статті 1282 ЦК України не виключає можливості застосування альтернативного способу захисту, зокрема пункту 5 частини другої статті 16 ЦК України про примусове виконання обов`язку в натурі.

Тлумачення статті 1282 ЦК України окремо від інших норм ЦК України (435-15) позбавить кредитора права на захист своїх цивільних прав та інтересів у тому випадку, якщо на час його звернення до суду з відповідною позовною вимогою майно, яке було передано спадкоємцю у натурі, не збереглося.

Відповідно до ЦК України (435-15) кредитор має право обирати один із усіх способів захисту, які надаються йому законом, якщо інакше правило в імперативному порядку не визначено у цивільному законі. При цьому вибір способу захисту кредитор здійснює на власний розсуд.

Застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності. Тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів управомоченої особи.

Таке розуміння права кредитора на обрання ефективного способу захисту не порушуватиме прав та інтересів спадкоємців, оскільки завжди в основі вирішення питання про прийняття спадщини лежить вольовий акт, пов`язаний із наміром спадкоємця прийняти спадщину.

Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.

Саме таке розуміння особливостей захисту прав кредиторів у спадкових відносинах відповідає основній меті цивільного права, якою є забезпечення стабільності цивільного обороту.

З урахуванням наведеного, кредитор вправі вимагати з відповідачів стягнення суми заборгованості за кредитними договорами, оскільки обов`язок спадкоємців боржника перед позикодавцем (кредитором) спадкодавця полягає у поверненні сум за кредитом та іншими нарахуваннями за позикою, що виникли до дня смерті спадкодавця, але в межах вартості одержаного у спадок майна та відповідно до розміру часток кожного з них.

При цьому вимога може бути заявлена кредитором безпосередньо спадкоємцю, а також через нотаріуса за місцем відкриття спадщини, який у строк, встановлений статтею 1281 ЦК України, приймає вимоги кредиторів спадкодавця.

Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 645/3265/13-ц (провадження

№ 61-5552свп18), від 23 травня 2018 року у справі № 192/2761/14 (провадження № 61-4724св18), на які й посилається заявник у касаційній скарзі.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині первісного позову АТ "Ощадбанк", суд апеляційної інстанції виходив з того, що порушене право позивача підлягає захисту шляхом звернення до суду із заявою про заміну сторони виконавчого провадження у порядку статті 442 ЦПК України, а тому у задоволенні первісного позову АТ "Ощадбанк" необхідно відмовити з тих підстав, що АТ "Ощадбанк" обрано неналежний спосіб захисту своїх прав.

Верховний Суд не погоджується з такими висновками з огляду на таке.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції не врахував, що АТ "Ощадбанк" має право вимагати стягнення з відповідачів суми заборгованості за кредитним договором, оскільки обов`язок спадкоємців боржника перед позикодавцем (кредитором) спадкодавця полягає у поверненні сум за кредитом та іншими нарахуваннями за позикою, що виникли до дня смерті спадкодавця, але в межах вартості одержаного у спадок майна та відповідно до розміру часток кожного з них.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення суду першої інстанції, не розглянув позов по суті, не дослідив наявні у справі докази та внаслідок неправильного застосування норм матеріального права дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову у зв`язку з обранням позивачами неефективного способу захисту порушеного права.

Водночас доводи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 607/98/17, від 23 січня 2019 року у справі № 2-2697/11, від 23 травня 2018 року у справі № 192/2761/14, від 25 квітня 2018 року у справі № 645/3265/13, від 18 вересня 2019 року у справі № 640/6274/16, від 04 травня 2020 року у справі № 153/1368/17, від 13 січня 2021 року у справі № 712/7975/17, від 22 липня 2021 року у справі № 910/18389/20 Верховний Суд відхиляє, оскільки вони стосуються застосування процесуального права, а також окремих норм матеріального права у правовідносинах, які не є подібними.

З урахуванням наведеного постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З огляду на положення статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції не встановив обставин справи, не дослідив та не надав належної правової оцінки доказам у справі, неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, що є підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду суд апеляційної інстанції має врахувати викладене, переглянути по суті рішення суду першої інстанції відповідно до положень статті 367 ЦПК України, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази й ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки за результатами касаційного перегляду постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.