Однак після цього рішення суду поведінка відповідача стосовно дитини не змінилася, він самоусунувся від виховання сина, не приділяє дитині уваги, не цікавиться і не опікується ним, хоча ОСОБА_6 є особою з інвалідністю та потребує підвищеної уваги і турботи, утримання та виховання зі сторони батька. Позивач звертала увагу на те, що з 2019 року відповідач жодного разу не спілкувався з сином, не вітав його з днем народження, не намагався спілкуватися, не цікавився успішністю навчання дитини. Також ОСОБА_2 не займався питанням оздоровлення та лікування сина, хоча є засновником та директором Громадської організації "Туристично-оздоровча Україна".

За таких обставин вважала, що відповідач ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків стосовно сина, тому просила позбавити його батьківських прав.

Також ОСОБА_1 зазначала, що аліментів, які стягуються з відповідача, за розміром є недостатніми для повноцінного утримання сина, оскільки позивач не працює, перебуває на обліку в Управлінні праці та соціального захисту населення Хмільницької міської ради як особа, яка отримує державну допомогу дітям-інвалідам з 01 серпня 2018 року до 13 березня 2030 року.

Як стверджувала позивач, їхній син навчається за інклюзивною формою освіти, потребує позашкільних занять, консультацій лікарів і ці витрати несе лише вона. Водночас відповідач є особою працездатного віку, не має інших утриманців, є засновником та директором Громадської організації "Туристично-оздоровча Україна", яка отримує прибуток, а тому вважала, що він має можливість сплачувати аліменти в більшому розмірі, а саме 4 000, 00 грн щомісячно.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

Відповідач заперечував проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними і допустимими доказами.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 28 березня 2022 року, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 21 червня 2022 року, Хмільницький міськрайонний суд Вінницької області частково задовольнив позов ОСОБА_1 .

Суд відмовив у задоволенні позовної вимоги про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав стосовно сина ОСОБА_3 .

Змінив розмір аліментів та стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у твердій грошовій сумі у розмірі 2 000, 00 грн щомісячно, починаючи з 15 вересня 2021 року і до досягнення дитиною повноліття.

Здійснив розподіл судових витрат.

Відмовляючи в задоволенні вимоги про позбавлення батьківських прав, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, врахував стан здоров`я ОСОБА_6, особливості його розвитку, факт тривалого проживання з матір`ю, а також неузгодження між сторонами форми участі батька у вихованні та спілкуванні з сином, у зв`язку з чим, на переконання суду, таке спілкування не є постійним, певною мірою виключає можливість самостійного звернення батька з сином до закладів охорони здоров`я, як і можливість їх спілкування за відсутності матері.

Також суд першої інстанції врахував надані відповідачем до суду заяви від 17 грудня 2021 року, з якими батько звернувся до Комунального некомерційного підприємства "Центр первинної медико-санітарної допомоги", Комунального закладу "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 2 м. Хмільника Вінницької області" щодо інформування його про стан здоров`я сина, а також про дату наступних батьківських зборів у школі, де навчається його син, що, на думку суду, доводить наявність у відповідача інтересу на отримання інформації про стан здоров`я та успішність навчання дитини, бажання спілкуватися з сином. Враховуючи наведене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, зробив висновок, що суду не надано беззаперечних доказів того, що відповідач не бажає спілкуватися з сином та брати участь у його вихованні, остаточно і свідомо самоусунувся від виконання своїх обов`язків з виховання дитини, яка залишилася проживати з матір`ю. Та обставина, що після розірвання шлюбу матеріальним забезпеченням дитини, її вихованням і розвитком займається мати, як зазначив суд першої інстанції, не свідчить безумовно про те, що батько дитини не бажає брати участь у її утриманні і вихованні, тобто свідомо та умисно нехтує батьківськими обов`язками.

Змінюючи розмір аліментів, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, зазначив, що зміна стану здоров`я дитини, зміна матеріального стану позивача, яка не працює та перебуває на обліку в Управлінні праці у зв`язку з доглядом за дитиною, є підставами для зміни розміру стягуваних аліментів. Розмір аліментів, що був визначений рішенням суду від 13 червня 2014 року, навіть з урахуванням підвищення його розміру до мінімального розміру аліментів на одну дитину (50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку) не може бути визнаний достатнім для належного забезпечення всіх потреб ОСОБА_6, зважаючи, зокрема, на стан його здоров`я, а також потреби у його вихованні та навчанні. Суд першої інстанції врахував, що позивач не працює, отримує допомогу на сина, який також отримує соціальну допомогу, однак їх розмір не забезпечує належного утримання ОСОБА_6 . Суд додатково врахував брак офіційно отримуваного доходу у відповідача, часткове визнання ним позовної вимоги, згоду на сплату аліментів у розмірі 1 500, 00 грн та, зважаючи на забезпечення якнайкращих інтересів дитини, зробив висновок про наявність підстав для збільшення розміру аліментів з 700, 00 грн до 2 000, 00 грн.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 21 липня 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 28 березня 2022 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 21 червня 2022 року, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов повністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

ОСОБА_1, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначила те, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 724/743/15-ц

(провадження № 61-16157св18), щодо можливості позбавлення батьківських прав того із батьків, хто не бере участі у житті дитини;

- суди першої та апеляційної інстанцій не взяли до уваги ті докази, які були подані позивачем до суду.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 у вересні 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 22 серпня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, а ухвалою від 16 листопада 2022 року призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 Цивільного процесуального кодексу України

(далі - ЦПК України (1618-15) ), відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що сторони перебували у шлюбі, зареєстрованому 11 червня 2011 року, який розірвано рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 10 квітня 2014 року, та є батьками малолітнього ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, який проживає разом із матір`ю ОСОБА_1 та перебуває на її утриманні.

Рішенням від 13 червня 2014 року Хмільницький міськрайонний суд Вінницької області стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на сина ОСОБА_6 у розмірі 700, 00 грн, щомісячно, до досягнення дитиною повноліття, починаючи з 04 червня 2014 року.

Рішенням від 02 жовтня 2019 року Хмільницький міськрайонний суд Вінницької області відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав стосовно сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У витязі з протоколу засідання психолого-медико-педагогічної консультації Управління освіти Хмільницької міської ради Вінницької області від 25 червня 2018 року № 6/44 зазначено, що ОСОБА_3, враховуючи стан його здоров`я, рекомендовано інклюзивну форму навчання за програмою загальноосвітньої школи; логопедичний супровід із розвитку зв`язного мовлення; психологічний супровід; посилена увага до формування навичок соціальної взаємодії; динамічне спостереження педагогами навчального закладу за успішністю засвоєння знань дитини.

Відповідно до довідки Комунального закладу "Дошкільний навчальний заклад (ясла-садочок) № 7 "Ромашка" м. Хмільника загального розвитку" від 29 березня 2019 року № 16 ОСОБА_3 дійсно відвідував цей заклад із червня 2015 року, протягом усього періоду перебування дитини в садочку батько ОСОБА_2 не з`являвся, не відвідував дитину, не цікавився її вихованням, навчанням та здоров`ям. Вихованням дитини займається мати ОСОБА_1 .

Згідно з довідкою Комунального закладу "Загальноосвітня школа

І-ІІІ ступенів № 2 м. Хмільника" від 06 серпня 2021 року № 327 ОСОБА_3 регулярно відвідує заняття в школі, батько дитини ОСОБА_2 не підтримує контакту зі школою, не цікавиться ОСОБА_6, його успіхами у навчанні, у вихованні дитини участі не бере.

Довідкою Комунального некомерційного підприємства "Хмільницький центр первинної медико-санітарної допомоги" Хмільницької міської ради від 03 серпня 2021 року підтверджено, що за наданням медичної допомоги ОСОБА_3 зверталася тільки його мати ОСОБА_1 .

Відповідно до заяв від 17 грудня 2021 року відповідач звертався до Комунального некомерційного підприємства "Центр первинної медико-санітарної допомоги" та Комунального закладу "Загальноосвітня школа

І-ІІІ ступенів № 2 м. Хмільника Вінницької області" щодо інформування його про стан здоров`я сина, а також про дату наступних батьківських зборів у школі, де навчається його син.

Також суди встановили, що малолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, перебуває на обліку в Управлінні праці та соціального захисту населення Хмільницької міської ради та одержує державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю у сумі 2 153, 80 грн. Позивач також перебуває на обліку в цьому Управлінні та одержує державну соціальну допомогу особам інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам на сина ОСОБА_3 з 01 серпня 2018 року до 13 березня 2030 року у сумі 2 552, 80 грн.

Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 27 листопада 2020 року, зміненим постановою Вінницького апеляційного суду від 25 березня 2021 року, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 додаткові витрати на утримання малолітнього сина ОСОБА_6 в розмірі 15 896, 00 грн, а ухвалою від 16 квітня 2021 року Хмільницький міськрайонний суд Вінницької області розстрочив виконання зазначеного рішення суду на чотири місяці з 15 травня 2021 року до 15 серпня 2021 року рівними частинами.

Відповідно до розрахунку заборгованості зі сплати аліментів у виконавчому провадженні № 53070084, проведеного головним державним виконавцем Хмільницького міськрайонного відділу державної виконавчої служби Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький) Дубчаком О. А., станом на 01 березня 2020 року існувала заборгованість 1 204, 50 грн, а станом на 01 серпня 2021 року у відповідача немає заборгованості зі сплати аліментів на сина. Розмір аліментів, нарахованих до сплати з березня до червня 2020 року, становив 1 109, 00 грн, з липня до листопада 2020 року - 1 159, 00 грн, з грудня 2020 року до червня 2021 року - 1 197, 50 грн, в липні 2021 року - 1 200, 00 грн.

У довідці Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області від 28 вересня 2021 року зазначено, що ОСОБА_2 сплатив страхові внески у жовтні 2014 року в розмірі 894, 35 грн. Станом на 30 вересня 2021 року ОСОБА_2 не знаходиться на обліку в Хмільницькій міськрайонній філії Вінницького обласного центру зайнятості, станом на 28 вересня 2021 року не перебуває на обліку в Управлінні праці та соціального захисту населення Хмільницької міської ради та не отримує будь-яких видів допомог, пільг, житлових субсидій. За період з 01 квітня 2021 року до другого кварталу 2021 року інформації щодо отриманого доходу ОСОБА_2 у Державному реєстрі фізичних осіб-платників податків про суми виплачених доходів та утримання податків немає.

Згідно з висновком Виконавчого комітету Хмільницької міської ради як органу опіки та піклування, яке є додатком до рішення Виконавчого комітету Хмільницької міської ради Вінницької області від 23 лютого 2022 року № 90, орган опіки та піклування вважав, що є передбачені чинним законодавством підстави для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав стосовно сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, проте це може не відповідати інтересам дитини.

Також у цьому висновку зазначено, що рішенням Виконавчого комітету Хмільницької міської ради від 20 серпня 2015 року № 245 визначено способи участі батька у вихованні та спілкуванні з малолітнім сином ОСОБА_6 . 05 жовтня 2015 року спеціалістами Служби у справах дітей складено акт, в якому зафіксовано, що під час візиту за місцем проживання дитини мати ОСОБА_1 була відсутня, бабуся ОСОБА_7, мотивуючи тим, що дитина хвора та має температуру, не дала дитину для спілкування з батьком. Протягом 2016-2021 років ані батько, ані мати дитини не зверталися до Служби у справах дітей з приводу фіксування факту виконання/невиконання рішення Виконавчого комітету Хмільницької міської ради від 20 серпня 2015 року № 245.

Право, що підлягає застосуванню до спірних відносин, в частині позбавлення батьківських прав

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Забезпечення найкращих інтересів дитини - дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити (абзац четвертий частини першої статті 1 Закону України "Про охорону дитинства").

Частиною першою статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України "Про охорону дитинства").

Частиною сьомою статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України (2947-14) ) передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України (254к/96-ВР) , Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (789-12) (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з частинами першою-четвертою статті 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.

Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності (частина перша статті 155 СК України).

Відповідно до статті 165 СК України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України. Зокрема, пунктом 2 частини першої статті 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.

Тлумачення змісту пункту 2 частини першої статті 164 СК України дає змогу зробити висновок, що ухилення від виконання обов`язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема, не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна оцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав є винятковим заходом, який тягне за собою істотні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді цієї категорії справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і потрібно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

У справі "Мамчур проти України" від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте потрібно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку треба враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (§ 100).

У § 54, 57, 58 рішення ЄСПЛ "Хант проти України" від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини. Питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до дитини.

У рішенні від 30 червня 2020 року у справі "Ілля Ляпін проти Росії" (заява № 70879/11) ЄСПЛ зазначив, що якщо батько не підтримує стосунків з дитиною, його можна позбавити батьківських прав. І в цьому немає порушення права на сімейне життя, гарантованого Конвенцією. У цій справі ЄСПЛ звернув увагу на те, що заявник міг і повинен був усвідомлювати, що таке тривале і повне розставання з його сином, зокрема, враховуючи юний вік останнього в той час, коли їх контакт припинився, може призвести лише до значного ослаблення, якщо не повного розриву, зв`язку між ними і відчуження дитини від нього (§ 52). Саме бездіяльність заявника призвела до розриву зв`язків між ним і його сином і підштовхнула результат справи проти нього. Очевидно, що позбавлення заявника батьківських прав не більше ніж анулювало юридичний зв`язок між заявником і його сином. Враховуючи відсутність будь-яких особистих відносин протягом семи років, що передували цьому рішенню, не можна сказати, що воно негативно вплинуло на ці відносини (§ 54). Існуючі сімейні зв`язки між подружжям і дітьми, про яких вони фактично піклуються, зумовлюють захист відповідно до Конвенції. Більш того, якщо минув значний проміжок часу з того моменту, як дитина жила разом зі своїми біологічними батьками, то інтерес цієї дитини в тому, щоб його de facto сімейна ситуація знову не змінилася, може домінувати над інтересами батьків, щоб їх сім`я возз`єдналася (§ 55).

Верховний Суд в оцінці обставин справи керується тим, що суд на перше місце ставить якнайкращі інтереси дитини, оцінка яких включає знаходження балансу між усіма елементами, що потрібні для ухвалення рішення. Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є винятковим заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування потрібно вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі, щодо позбавлення батьківських прав

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 724/743/15-ц (провадження № 61-16157св18).

У зазначеній постанові сформульовано висновки про те, що позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування потрібно вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема, не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач не надала беззаперечних доказів на підтвердження тієї обставини, що відповідач не бажає спілкуватися з сином та брати участь у його вихованні, остаточно і свідомо самоусунуся від виконання своїх обов`язків з виховання дитини, яка залишилася проживати з матір`ю; найкращим інтересам дитини, враховуючи стан її здоров`я, відповідатиме її спілкування як із матір`ю, так і з батьком; можливість налагодження стосунків між батьком та сином остаточно не втрачена.

З такими висновками Верховний Суд не погоджується, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій формально поставилися до з`ясування питання щодо позбавлення відповідача батьківських прав з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 164 СК України.

Особливістю справи, що переглядається, є те, що позивач звернулася до суду з позовом про позбавлення батьківських прав вдруге. У такому разі позивач має надати докази на підтвердження того, що після ухвалення рішення про відмову в позбавленні батьківських прав (яке ґрунтувалося на висновку про те, що позбавлення таких прав є крайнім заходом впливу на відповідача) відповідач не змінив ставлення до виховання дитини, батьківські обов`язки й надалі не виконує. Водночас відповідач має надати докази на підтвердження зміни його ставлення до виконання батьківських обов`язків, існування об`єктивних перешкод у спілкуванні з дитиною та її вихованні.

Суди першої та апеляційної інстанцій не надали оцінки факту повторного звернення до суду з позовом про позбавлення відповідача батьківських прав, хоча саме встановлення обставин щодо зміни ставлення відповідача до виконання ним батьківських обов`язків є основним питанням, що підлягало з`ясуванню судами під час розгляду цієї справи, тобто фактично суди розглянули спір як за вперше пред`явленим позовом.

У справі, що переглядається, позивач як на підставу позову посилалася на те, що у 2019 році вона вже зверталася до суду з позовом про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, й після ухвалення судового рішення про відмову в задоволенні позову поведінка відповідача не змінилася. ОСОБА_2 не бере будь-якої участі у вихованні дитини, яка є особою з інвалідністю та потребує підвищеної, особливої уваги, не піклується про його фізичний і духовний розвиток, навчання, стан здоров`я, не намагається зустрічатися та спілкуватися з сином, не вітає його з днем народження, не бере добровільної участі у забезпеченні необхідного харчування, медичного догляду та лікування сина, на підтвердження чого надала письмові докази.

На спростування зазначених доводів позовної заяви відповідач надав лише копії його заяв від 17 грудня 2021 року, з якими він звертався до Комунального некомерційного підприємства "Центр первинної медико-санітарної допомоги", Комунального закладу "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 2 м. Хмільника Вінницької області" щодо інформування його про стан здоров`я сина, а також про дату наступних батьківських зборів у школі, де навчається його син.

Суди не врахували, що зазначені звернення відповідача відбулися вже після відкриття провадження у справі, що переглядається, тому не можуть беззаперечно підтверджувати наявність у нього інтересу до стану здоров`я сина та успішності його навчання. Доказів на підтвердження вчинення дій, які б свідчили про бажання відповідача брати участь у вихованні та розвитку дитини в період з моменту ухвалення судового рішення від 02 жовтня 2019 року про відмову в задоволенні позову про позбавлення батьківських прав до повторного звернення позивача до суду з цим позовом ОСОБА_2 не надав.

Вчинення відповідачем певних дій після ініціювання позову про позбавлення батьківських прав не доводить зміну своєї поведінки до дитини, прагнення здійснювати належне піклування про неї.

Твердження відповідача про його бажання цікавитися навчальним процесом сина ОСОБА_6 спростовується довідкою Комунального закладу "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 2 м. Хмільника" від 06 серпня 2021 року № 327, у якій класний керівник учня 3-Б класу ОСОБА_3 зазначила, що з біологічним батьком ОСОБА_8 вона познайомилася, коли дитина прийшла до першого класу у 2019 році. Під час навчального процесу він лише раз підійшов і поцікавився дитиною, але до сина він не підходив і не спілкувався. Від того часу батько жодного разу не відвідував школу, не цікавився ОСОБА_6, його успіхами в навчанні. У вихованні дитини участі не бере.

Суди встановили, що рішенням Виконавчого комітету Хмільницької міської ради від 20 серпня 2015 року № 245 визначено способи участі батька у вихованні та спілкуванні з малолітнім сином ОСОБА_6, а також те, що 05 жовтня 2015 року спеціалістами Служби у справах дітей складено акт, в якому зафіксовано, що під час візиту за місцем проживання дитини мати ОСОБА_1 була відсутня, бабуся ОСОБА_7, мотивуючи тим, що дитина хвора та має температуру, не дала дитину для спілкування з батьком.

Урахувавши ці обставини, апеляційний суд зробив висновок про те, що поведінка ОСОБА_2 свідчить про те, що він не визнає позов; він намагався зустрітися із дитиною, проте бабуся хлопчика відмовила у цьому, пославшись на хворобу дитини.

Водночас суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що зазначений факт відбувся у жовтні 2015 року та ця обставина була врахована під час розгляду першого позову позивача про позбавлення відповідача батьківських прав. Протягом 2016-2021 років батько дитини не звертався до Служби у справах дітей з приводу фіксування факту невиконання рішення Виконавчого комітету Хмільницької міської ради від 20 серпня 2015 року № 245, про що наголошено у висновку Виконавчого комітету Хмільницької міської ради як органу опіки та піклування, яке є додатком до рішення Виконавчого комітету Хмільницької міської ради Вінницької області від 23 лютого 2022 року № 90.

У свої поясненнях відповідач посилався на те, що рішення органу опіки і піклування, яким встановлено графік його побачень із сином не виконується позивачем, а він, турбуючись про здоров`я сина, припинив в примусовому порядку вимагати побачень із сином. Проте доказів на підтвердження того, що позивач чинить перешкоди у спілкуванні йому з сином та не виконує рішення органу опіки та піклування, зокрема в період з моменту ухвалення рішення суду від 02 жовтня 2019 року про відмову в задоволенні позову про позбавлення батьківських прав до звернення позивача до суду з цим позовом, відповідач не надав.

Також суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що про ухилення одним з батьків від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини може свідчити не лише ненадання матеріального забезпечення кимось із батьків, але й брак спілкування, моральної та психологічної підтримки дитини, нездійснення участі у вихованні та розвитку дитини, незабезпечення потрібним харчуванням та лікуванням тощо.

У справі, що переглядається, позивач навела численні посилання на те, що ОСОБА_2 не змінив ставлення до виконання батьківських обов`язків, контакту з дитиною не налагодив і не вживав жодних заходів щодо налагодження стосунків з дитиною, не цікавиться її станом здоров`я, не виявляє будь-якої турботи про дитину, не надає матеріальної підтримки в добровільному порядку, тобто самоусунувся від виконання своїх батьківських обов`язків.

Відповідач не надав доказів, а суди не встановили обставини на підтвердження зміни поведінкиОСОБА_2 після ухвалення рішення суду від 02 жовтня 2019 року про відмову в позбавленні батьківських прав, належного виконання ним батьківських обов`язків, а так само на підтвердження наявності об`єктивних перешкод у спілкуванні з сином, бажання брати участь у вихованні ОСОБА_6, не порушував питання щодо невиконання позивачем рішення Виконавчого комітету Хмільницької міської ради від 20 серпня 2015 року № 245, яким визначено способи участі батька у вихованні та спілкуванні з сином.

У письмових поясненнях ОСОБА_9 зазначав, що передає сину подарунки, проте відповідних доказів до суду не подав. Крім того, відповідач звернув увагу на те, що він вірить, що коли син підросте і у нього буде власна думка, він зможе бачитися з ним тоді, коли він забажає сам. Проте зазначені твердження відповідача не свідчать про його бажання брати участь у вихованні та розвитку дитини, мають маніпулятивний характер, а подальша тривала бездіяльність відповідача навпаки може призвести лише до цілковитої втрати зв`язків між батьком і сином.

Лише той факт, що ОСОБА_2 не визнав позов та висловив бажання брати участь у вихованні дитини не свідчить про його інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку, оскільки позов про позбавлення його батьківських прав пред`явлено до нього вже вдруге, а він не надав доказів, які б свідчили про дійсну зміну його ставлення до виконання батьківських обов`язків.

Такі висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 661/2532/17 (провадження № 61-46449св18), згідно з якими: "Самого тільки факту заперечення проти позову про позбавлення батьківських прав недостатньо, щоб підтвердити наявність справжнього та належного інтересу відповідача до власної неповнолітньої дитини. Мотиви такого заперечення можуть бути різними, наприклад, це може бути пов`язане не з бажанням турбуватися про свою дитину, а з бажанням отримати у майбутньому піклування від неї. Тому до уваги мають братися всі обставини конкретної справи".

Також у постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 398/4299/17 (провадження № 61-2861св20) зроблено такий висновок: "[…] Лише зазначення відповідачем в апеляційній скарзі про його бажання піклуватися про дитину не спростовує факту його ухилення від виконання своїх обов`язків з виховання дитини. […] Факт заперечення відповідачем проти позову про позбавлення його батьківських прав з урахуванням його поведінки не свідчить про його інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку. Верховний Суд зазначає, що позбавлення відповідача батьківських прав, здійснене згідно із законом (пункт 2 частини першої статті 164 СК України), спрямоване на захист прав та інтересів дитини, отже, має законну мету і втручання в права відповідача є пропорційним меті позбавлення його батьківських прав".

Верховний Суд вважає за обґрунтоване врахувати зазначені висновки у справі, що переглядається, зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу на батьків, а відтак вирішення питання про його застосування потребує з`ясування низки обставин, які характеризують дотримання батьками своїх обов`язків з виховання дитини. З урахуванням наведених висновків Верховного Суду та встановлених у цій справі обставин, саме лише заперечення відповідача проти позбавлення його батьківських прав не може розцінюватися як достатня підстава для відмови у задоволенні позовної вимоги про позбавлення батьківських прав.

Також у постанові Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 724/743/15-ц (провадження № 61-16157св18), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зазначено, що відповідно до частини другої статті 171 СК України дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Верховний Суд наголосив, що дитина на час розгляду справи досягла десятирічного віку, проте суди на наведені норми матеріального права уваги не звернули та не заслухали її думку.

У справі, що переглядається, на момент ухвалення судом першої інстанції рішення від 28 березня 2022 року про відмову в задоволенні позову про позбавлення батьківських прав з тих підстав, що це відповідатиме найкращим інтересам дитини, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, виповнилося десять років, проте суди першої та апеляційної інстанцій не з`ясували можливості заслухати думку самої дитини.

Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновки, викладені у постанові Верховного Суду, на яку посилається заявник в касаційній скарзі, не звернули уваги на обставини справи, які свідчать проухилення відповідачем від виконання батьківських обов`язків зі здійснення виховання дитини, оскільки після ухвалення рішення суду від 02 жовтня 2019 року, яким було вперше відмовлено в позбавленні батьківських прав, ОСОБА_2 не надав доказів на підтвердження зміни ставлення до виховання дитини, піклування про неї,виконання ним своїх батьківських обов`язків, тому за встановлених судами обставин позбавлення його батьківських прав відповідатиме найкращим інтересам ОСОБА_6, який є особою з інвалідністю та потребує підвищеної уваги, догляду, піклування, турботи, однак взагалі не отримує такого з боку батька, який переклав виконання всіх обов`язків винятково на матір та зайняв очікувальну позицію, тобто чекає допоки дитина сама виявить бажання з ним спілкуватися.

Верховний Суд дійшов переконання що у такій правовій ситуації, коли є рішення судів (що набрало законної сили) за первинним зверненням одного із батьків про відмову у позбавленні батьківських прав другого із батьків з тих міркувань, що це є крайнім заходом впливу на нього, тоді в разі повторного звернення з таким позовом під час його розгляду інакшим є розподіл тягаря доведення між сторонами. Тож саме другий із батьків дитини під час звернення повторно поданого до нього позову про позбавлення його батьківських прав має доводити зміну свого ставлення до участі у вихованні своєї неповнолітньої дитини, заперечити і спростувати відповідними доказами факт нехтування ним своїми батьківськими обов`язками.

Верховний Суд зазначає, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, проте першочергово мають враховуватися якнайкращі інтереси дитини, оцінка яких включає в себе знаходження балансу між усіма елементами, потрібними для ухвалення рішення, а також оцінку всіх доказів у справі, які підтверджують виконання чи нехтування батьком/матір`ю своїми батьківськими обов`язками. Позбавлення батьківських прав, здійснене згідно із законом (пункт 2 частини першої статті 164 СК України), спрямоване на захист прав та інтересів дитини, отже, має законну мету і втручання в права батька/матері є пропорційним меті позбавлення батьківських прав. Крім того, позбавлення батьківських прав не тягне невідворотних наслідків, оскільки не позбавляє особу, яка позбавлена батьківських прав, на спілкування з дитиною і побачення з нею, а також права на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав.

З наведених підстав Верховний Суд вважає помилковим висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про відмову у задоволенні позову, оскільки такий висновок є формальним, не відповідає завданням цивільного судочинства, які полягають у справедливому та неупередженому вирішенні справ із метою ефективного захисту порушених прав, та не враховує необхідність першочергового забезпечення якнайкращих інтересів дитини.

Право, що підлягає застосуванню до спірних відносин, в частині зміни розміру аліментів

Відповідно до частин першої та другої статті 27 Конвенції про права дитини держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Згідно з частиною першою статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

За змістом статті 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

За відсутності домовленості між батьками про сплату аліментів на дитину той із них, з ким вона проживає, вправі звернутися до суду з відповідним позовом.

Згідно зі статтею 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі (частина третя статті 181 СК України).

Відповідно до статті 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує стан здоров`я та матеріальне становище дитини; стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення.

Статтею 192 СК України передбачено, що розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

У статті 192 СК України закріплено вичерпний перелік обставин, які можуть бути підставою для зміни розміру аліментів.

У постанові Верховного Суду України від 05 лютого 2014 року

у справі № 6-143цс13 зроблено висновок, що розмір аліментів, визначений рішенням суду, не вважається незмінним. У зв`язку із значним покращенням матеріального становища платника аліментів матір дитини може подати до суду заяву про збільшення розміру аліментів. Значне погіршення матеріального становища батька може бути підставою для його вимоги про зменшення розміру аліментів. СК України (2947-14) передбачає підстави для зміни розміру аліментів, визначеного за рішенням суду, але не пов`язує їх зі способом присудження. Стаття 192 СК України тільки зазначає про можливість зміни раніше встановленого розміру аліментів за наявності доведених в судовому порядку підстав, а саме зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення стану здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом. З огляду на відсутність імперативної заборони змінювати розмір аліментів шляхом зміни способу їх присудження, за положеннями статті 192 СК України зміна розміру аліментів може мати під собою зміну способу їх присудження (зміна розміру аліментів, стягнутих за рішенням суду у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини на розмір аліментів, визначений у певній твердій грошовій сумі та навпаки).

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі, щодо зміни розміру аліментів

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що рішенням від 13 червня 2014 року Хмільницький міськрайонний суд Вінницької області стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на сина ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі 700, 00 грн, щомісячно і до досягнення дитиною повноліття, починаючи з 04 червня 2014 року.

Також суди встановили, що ОСОБА_6 отримав статус дитини з інвалідністю, перебуває на обліку в Управлінні праці та соціального захисту, отримує відповідну допомогу з 01 серпня 2018 року, з цієї дати отримує соціальну допомогу і ОСОБА_1 .

Тобто такі обставини змінилися вже після ухвалення Хмільницьким міськрайонним судом Вінницької області суду рішення від 13 червня 2014 року про стягнення аліментів.

Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що зміна стану здоров`я дитини, зміна матеріального стану позивача, яка не працює, перебуває на обліку в Управлінні праці та соціального захисту населення у зв`язку з доглядом за дитиною є підставою для зміни розміру стягуваних аліментів.

Суди врахували, що позивач просила збільшити розмір аліментів з 700, 00 грн до 4 000, 00 грн, проте з огляду на стан здоров`я дитини та потреби у її вихованні і навчанні, а також на відсутність у відповідача постійного заробітку та інших доходів, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зробив обґрунтований висновок про наявність підстав для стягнення аліментів у розмірі 2 000, 00 грн щомісячно. У такому висновку суди також вірно врахували те, що жодних доказів на підтвердження спроможності відповідача сплачувати аліменти у більшому розмірі позивач не надала.

Правильним є висновок суду апеляційної інстанції про те, що витрати, які викликані особливими обставинами, зокрема, на придбання спеціальних засобів, пов`язаних із обмеженими соціальними можливостями дитини, потреба у репетиторах не є підставою для збільшення розміру аліментів, оскільки такі витрати мають характер додаткових витрат, що є підставою для звернення до суду із позовом у порядку статті 185 СК України.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права.

Визначаючи підстави касаційного оскарження судових рішень в частині вирішення позовної вимоги щодо зміни розміру аліментів, ОСОБА_1 посилалася лише на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили докази, які були надані нею (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Водночас обов`язковою умовою для застосування положень пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України є визначення та наведення заявником підстав касаційного оскарження відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга ОСОБА_1 в частині вирішення позовної вимоги щодо зміни розміру аліментів не містить доводів щодо застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); щодо необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судами в оскаржуваних судових рішеннях (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України); щодо відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Отже, касаційна скарга не містить викладу підстав касаційного оскарження судових рішень, визначених у частині другій статті 389 ЦПК України, в частині висновків судів першої та апеляційної інстанцій, що стосуються збільшення розміру аліментів з 700, 00 грн до 2 000, 00 грн.

З наведених підстав необґрунтованим є довід касаційної скарги про нездійснення дослідження судами першої та апеляційної інстанцій доказів при визначенні розміру аліментів (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України), оскільки обов`язковою умовою для застосування положень пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України є визначення та наведення заявником підстав касаційного оскарження відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України.

Враховуючи викладене, доводи касаційної скарги в частині вирішення позовної вимоги щодо зміни розміру аліментів,зводяться до незгоди заявника з ухваленими судовими рішеннями в частині розміру аліментів, а також до необхідності здійснення переоцінки досліджених судами першої та апеляційної інстанцій доказів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час, як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права.

Доводи заявника в частині вирішення позовних вимог щодо зміни (збільшення) розміру аліментів спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами при визначенні розміру аліментів, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Підсумовуючи, Верховний Суд встановив, що суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи позовну вимогу про позбавлення батьківських прав, не врахували правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові, наведеній заявником у касаційній скарзі, не дотрималися принципу змагальності цивільного судочинства, не врахували докази, подані позивачем на підтвердження доводів про те, що поведінка відповідача після ухвалення попереднього рішення про відмову в позові про позбавлення батьківських прав не змінилася та він продовжує ухилятися від виконання батьківських обов`язків і такі порушення є достатньою підставою для скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового про задоволення позову в частині вимоги про позбавлення батьківських прав, що відповідатиме найкращим інтересам дитини.

Водночас Верховний Суд не встановив підстав для скасування оскаржуваних судових рішень в частині вирішення позовної вимоги про зміну розміру аліментів, оскільки доводи заявника в цій частині зводяться виключно до переоцінки доказів.

Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов переконання, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, оскаржувані судові рішення в частині вирішення вимоги про позбавлення батьківських прав потрібно скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення цієї вимоги, а в частині вирішення вимоги про зміну розміру аліментів судові рішення варто залишити без змін.

За приписами пунктів 1, 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має правозалишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.(частини перша-четверта статті 412 ЦПК України).

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_1, скасував оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовної вимоги про позбавлення батьківських прав та ухвалив в цій частині нове рішення про задоволення зазначеної вимоги, а в частині вирішення вимоги про зміну розміру аліментів оскаржувані судові рішення залишив без змін.

З наведених підстав судові витрати, які підлягали сплаті під час подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг, у вигляді судового збору в загальному розмірі 4 086, 00 грн (908, 00 грн + 1 362, 00 грн + 1 816, 00 грн), від сплати яких позивач як законний представник дитини з інвалідністю звільнена на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір", підлягають стягненню з ОСОБА_2 в дохід держави.