Постанова

Іменем України

23 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 716/831/19

провадження № 61-1195св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Мрія Фармінг Буковина",

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Мрія Фармінг Буковина" на постанову Чернівецького апеляційного суду від 23 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Височанської Н. К., Лисака І. Н., Перепелюк І. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Мрія Фармінг Буковина" (далі - ТОВ "Мрія Фармінг Буковина") про визнання договору оренди землі недійсним, посилаючись на те, що 02 січня 2009 року між нею (орендодавцем) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Агрофірма імені Суворова" (далі - ТОВ "Агрофірма ім. Суворова") (орендарем), правонаступником якого є ТОВ "Мрія Фармінг Буковина", було укладено договір оренди землі, за умовами якого вона передала ТОВ "Агрофірма ім. Суворова" в оренду земельну ділянку площею 2,05 га, кадастровий номер 7321589500:01:002:0092, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Шубранецької сільської ради Заставнівського району Чернівецької області, строком на 7 років. 25 серпня 2016 року вона направила орендарю повідомлення про закінчення строку дії зазначеного договору, однак орендар продовжує користуватися її земельною ділянкою. 20 серпня 2018 року на зборах землевласників вона дізналася про існування договору оренди її земельної ділянки, укладеного 05 вересня 2015 року між нею та ТОВ "Агрофірма ім. Суворова". Її підпис в цьому договорі є очевидно підробленим, так як вона його не підписувала. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір оренди землі, укладений 05 вересня 2015 року між нею та ТОВ "Агрофірма ім. Суворова".

Рішенням Заставнівського районного суду Чернівецької області від 26 жовтня 2020 року у складі судді Стрільця Я. С. в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц зазначено, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Разом з цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів. В даному позові Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що в позові слід відмовити не з підстав застосування наслідків пропуску позовної давності, а з підстав неналежно обраного способу захисту, яким, на думку суддів, є усунення перешкод у користуванні належним позивачу майном. Оскільки така вимога не пред`являлася, у позові належить відмовити. Разом з цим Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне відступити від висновку, висловленого в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, зазначивши, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. При зверненні до суду з цим позовом ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір оренди землі від 05 вересня 2015 року, посилаючись на те, що вона не підписувала цей договір та не погоджувала його умови. З метою встановлення приналежності підпису, який міститься у згаданому договорі, ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_2 звернулися до суду з клопотанням про призначення судової почеркознавчої експертизи, однак ухвалою суду від 22 січня 2020 року в задоволенні цього клопотання відмовлено. Інших належних та допустимих доказів, які підтверджували б посилання сторони позивача на той факт, що орендодавець не підписував оспорюваний договір, суду не надано. Відсутність волевиявлення позивача на укладення договору оренди не є підставою для визнання такого договору недійсним, а може бути підставою для висновку щодо відсутності факту укладання договору, що випливає із змісту статей 638, 639 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ). Зайняття земельної ділянки фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням власника його права володіння ділянкою. В такому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельної ділянки вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимог про повернення ділянки. Негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. Вказаний висновок міститься в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97). Отже, власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди в мотивах негаторного позову та виходячи з дійсності змісту правовідносин, які склалися у зв`язку з фактичним використанням земельної ділянки. Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у справі № 358/815/17. Тому позивач обрала неправильний спосіб захисту порушеного права. За умови доведення відсутності факту укладання спірного договору оренди землі позивач не позбавлена права звернутися до суду з позовом про усунення перешкод в користуванні належним їй майном та скасування державної реєстрації.

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 23 грудня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 26 жовтня 2020 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Суд першої інстанції належним чином встановив обставини справи, за якими спірний договір позивач не підписувала та не погоджувала істотних умов цього договору.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

23 січня 2021 року ТОВ "Мрія Фармінг Буковина" подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Чернівецького апеляційного суду від 23 грудня 2020 року, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просить скасувати мотивувальну частину оскаржуваного судового рішення в частині встановлення судом факту про те, що спірний договір оренди землі ОСОБА_1 не підписувала та не погоджувала істотних умов цього договору, і ухвалити в цій частині нове рішення.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ), ТОВ "Мрія Фармінг Буковина" зазначило, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 липня 2019 року у справі № 403/563/16-ц, про те, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2019 року у справі № 485/111/17, про те, що установивши, що оспорюваний договір укладено від імені позивача, однак підписаний не нею, а іншою особою, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання цього правочину недійсним відповідно до частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України, оскільки встановлені під час розгляду обставини свідчать, що волевиявлення позивача на вчинення цього правочину було відсутнє. При цьому в мотивувальній частині оскаржуваної постанови апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції належним чином встановив обставини справи, за якими спірний договір позивач не підписувала та не погоджувала істотних умов цього договору. Однак наведене не відповідає дійсності, так як суд першої інстанції таких обставин не встановлював, а виходив з того, що належних та допустимих доказів, які б підтверджували посилання сторони позивача на той факт, що орендодавець не підписувала оспорюваний договір, суду не надано.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Заставнівського районного суду Чернівецької області.

16 лютого 2021 року справа № 716/831/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2021 року провадження в цій справі було зупинене до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 227/3760/19-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, третя особа ОСОБА_6, про визнання договору оренди недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Донецького апеляційного суду від 17 грудня 2020 року.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц, яка оприлюднена в Єдиному державному реєстрі судових рішень 10 листопада 2022 року, касаційну скаргу ОСОБА_7, який є правонаступником ОСОБА_4, залишено без задоволення, а постанову Донецького апеляційного суду від 17 грудня 2020 року - без змін.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2022 року поновлено провадження в цій справі.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом частин першої-п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України (1618-15) .

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду в повній мірі не відповідає.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки загальною площею 2,05 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 7321589500:01:002:0092, розташованої на території Шубранецької сільської ради Заставнівського району Чернівецької області, що підтверджено Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 174753 від 04 червня 2007 року.

02 січня 2009 року між ОСОБА_1 (орендодавцем) та ТОВ "Агрофірма ім. Суворова" (орендарем) було укладено договір оренди вищевказаної земельної ділянки строком на 7 років, починаючи з моменту його державної реєстрації. 09 вересня 2009 року цей договір зареєстрований в Центрі Державного земельного кадастру в Чернівецькій області за № 040981300059.

Не бажаючи продовжувати строк дії вищевказаного договору оренди земельної ділянки, 25 серпня 2016 року ОСОБА_1 направила засобами поштового зв`язку орендарю лист-повідомлення про припинення дії договору у зв`язку із закінченням строку оренди та про необхідність після завершення дії договору повернути їй за актом приймання-передачі земельну ділянку у стані, придатному для її подальшого використання. 30 серпня 2016 року ТОВ "Агрофірма ім. Суворова" отримало цей лист-повідомлення, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення, однак продовжує використовувати спірну земельну ділянку.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що 20 серпня 2018 року на зборах землевласників вона дізналася про існування договору оренди її земельної ділянки, укладеного 05 вересня 2015 року між нею та ТОВ "Агрофірма ім. Суворова".

Згідно з договором оренди землі від 05 вересня 2015 року належна ОСОБА_1 земельна ділянка площею 2,05 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 7321589500:01:002:0092, яка знаходиться на території Шубранецької сільської ради Заставнівського району Чернівецької області, передана в оренду ТОВ "Агрофірма ім. Суворова" строком на 7 років. Договір завірений підписами, які містяться під зазначеними в договорі реквізитами сторін.

Право оренди вищевказаної земельної ділянки було зареєстроване за ТОВ "Агрофірма ім. Суворова" державним реєстратором Комунального підприємства "Кельменецьке районне бюро технічної інвентаризації" 12 серпня 2016 року, номер запису 30915402.

За витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 24 січня 2019 року № 1004907283 ТОВ "Мрія Фармінг Буковина" є правонаступником ТОВ "Агрофірма ім. Суворова".

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов`язані з орендою землі, є Закон України "Про оренду землі" (161-14) .

Частиною першою статті 4, частиною першою статті 5 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи. Орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою.

Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Укладення договору оренди земельної ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку земельну ділянку (частина перша статті 16 Закону України "Про оренду землі").

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність (частина перша статті 206 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 14 Закону України "Про оренду землі" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (укладення договору оренди землі від 05 вересня 2015 року), договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.

Відповідно до абзацу 1 частини першої, абзацу 1 частини другої статті 207 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (частина перша статті 210 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У справі, яка переглядається, обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання недійсним договору оренди землі від 05 вересня 2015 року, ОСОБА_1 посилалася на те, що підпис в цьому договорі є очевидно підробленим, так як вона не підписувала договір та не погоджувала його умови.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц викладено такі правові висновки.

За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими.

Разом з тим, у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового рішення.

У постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що вона вже викладала подібні за змістом висновки у своїй постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19). В пункті 7.27 цієї постанови зазначено: "Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок". Водночас використання у першому реченні слів "(тимчасовим володільцем)" може справляти хибне враження, ніби зайняття земельної ділянки може означати заволодіння (хоч би і тимчасове) цією ділянкою порушником, за яким не зареєстроване право власності, що не відповідало би принципу реєстраційного посвідчення володіння; тому зазначені слова є зайвими. Крім того, за змістом статті 391 ЦК України негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а не права володіння (яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень); тому слово "права" у першому реченні є зайвим. З метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду відступила від наведеного висновку шляхом уточнення, виклавши його перше речення так: зайняття земельних ділянок, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цими ділянками. Питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). Зокрема, в пункті 39 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; в пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважає доцільним частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

Крім того, за змістом постанови від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком суду апеляційної інстанції про відмову в позові ОСОБА_4 з підстав обрання позивачем неефективного (неналежного) способу захисту, роз`яснивши, що відмова в задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє її права заявити позов про усунення перешкод у використанні спірного нежитлового приміщення. В пункті 6.57 цієї постанови зазначено, що подібні висновки містяться в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, правовідносини в якій виникли щодо безпідставного користування земельною ділянкою, й підстав для відступу від таких висновків не вбачається.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій врахували вищенаведені правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, та обґрунтовано виходили з того, що заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги про визнання договору оренди землі недійсним з тих підстав, що вона не підписувала цей договір та не погоджувала його умови, не підлягають задоволенню у зв`язку з обранням позивачем неефективного (неналежного) способу захисту своїх прав.

Доводи касаційної скарги про те, щоапеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2019 року у справі № 485/111/17, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

За змістом постанови від 04 вересня 2019 року у справі № 485/111/17 Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки у зв`язку з тим, що позивач не підписувала цей договір, а підпис від її імені вчинено іншою особою.

Оскільки вищевказана постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц прийнята після постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2019 року у справі № 485/111/17, то врахуванню в даному випадку підлягає саме останній висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, від якої Велика Палата Верховного Суду не вбачала підстав для відступу в постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц.

Схожий за змістом висновок про обов`язковість застосування правового висновку, викладеного в останній постанові Великої Палати Верховного Суду викладений Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17.

Разом з тим Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про те, що в мотивувальній частині оскаржуваної постанови апеляційний суд зазначив обставини, яких суд першої інстанції не встановлював.

Так, матеріалами справи підтверджується, що з метою встановлення приналежності підпису, який міститься у вищевказаному договорі, під час розгляду справи в суді першої інстанції ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_2 заявили клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи, однак ухвалою Заставнівського районного суду Чернівецької області від 22 січня 2020 року в задоволенні цього клопотання було відмовлено.

При цьому суд першої інстанції встановив, що інших належних та допустимих доказів, які підтверджували б посилання сторони позивача на той факт, що орендодавець не підписував оспорюваний договір, суду не надано.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції виходив з того, що суд першої інстанції належним чином встановив обставини справи, за якими спірний договір позивач не підписувала та не погоджувала істотних умов цього договору.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частин першої-третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею, наприклад, якщо новий доказ з`явився після розгляду справи судом першої інстанції або раніше був недоступний заявнику. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.

З матеріалів справи вбачається, що суд апеляційної інстанції не приймав і не досліджував нових доказів, які давали б підстави зробити висновок, що ОСОБА_1 не підписувала спірний договір та не погоджувала істотних умов цього договору. При цьому посилання апеляційного суду на вказані обставини як такі, що були встановлені судом першої інстанції, є безпідставним, оскільки місцевий суд таких обставин не встановлював, а навпаки виходив з того, що позивач не довела той факт, що вона не підписувала оспорюваний договір та не погоджувала істотних умов цього договору.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 липня 2019 року у справі № 403/563/16-ц, на яку послався заявник в касаційній скарзі, зазначено, що відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Враховуючи викладене, доводи заявника про те, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 липня 2019 року у справі № 403/563/16-ц, тобто заявлена в касаційній скарзі підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, є обґрунтованою.

Згідно з частинами першою, четвертою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Враховуючи викладене, зміст оскаржуваного судового рішення дає підстави для висновку про те, що при розгляді справи суд апеляційної інстанцій допустив порушення вищевказаних норм процесуального права та безпідставно зазначив обставини, які суд першої інстанції не встановлював. Тому постанова Чернівецького апеляційного суду від 23 грудня 2020 року підлягає зміні шляхом виключенням з її мотивувальної частини посилання на те, що суд першої інстанції належним чином встановив обставини справи, за якими спірний договір позивач не підписувала та не погоджувала істотних умов цього договору.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Мрія Фармінг Буковина" задовольнити частково.

Постанову Чернівецького апеляційного суду від 23 грудня 2020 року змінити, виключивши з її мотивувальної частини посилання на те, що суд першої інстанції належним чином встановив обставини справи, за якими спірний договір позивач не підписувала та не погоджувала істотних умов цього договору.

В іншій частині постанову Чернівецького апеляційного суду від 23 грудня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук