Постанова

Іменем України

23 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 761/8565/20

провадження № 61-6942св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Державна установа "Київський слідчий ізолятор",

розглянув у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 листопада 2020 року у складі судді Пономаренко Н. В. та постанову Київського апеляційного суду від 23 березня 2021 року у складі колегії суддів: Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2020 року позивач ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Державної установи "Київський слідчий ізолятор" (далі - ДУ "Київський слідчий ізолятор") про визнання права користування житловим приміщенням, визнання наймачем та зобов`язати вчинити дії.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 16 лютого 2005 року Київським слідчим ізолятором управління Державного департаменту з питань виконання покарань в м. Києві та Київській області (№ 13) видано ордер на жиле приміщення № 18 на ім`я ОСОБА_2 з сім`єю: дружина - ОСОБА_1, син - ОСОБА_3, які заселились у вказану кімнату гуртожитку.

ІНФОРМАЦІЯ_1 її чоловік ОСОБА_2 помер, а вона проживає у вказаній квартирі з моменту заселення і станом на день подання позову як його член сім`ї, здійснює плату за користування цим приміщенням та комунальних послуг.

У січні 2020 року вона зверталась до відповідача із заявою щодо укладення договору найму внаслідок смерті попереднього наймача, однак зазначений лист було проігноровано.

Просила суд:

визнати за нею право користування житловим приміщенням - кімнатою

АДРЕСА_1 ;

визнати позивача наймачем кімнати за вказаною адресою замість попереднього наймача, померлого ОСОБА_2 ;

зобов`язати відповідача укласти договір найму вказаного житлового приміщення з позивачем.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 16 листопада

2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від

23 березня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що частиною першою статті 106 ЖК УРСР встановлено, що повнолітній член сім`ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім`ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім`ї наймача. Частина друга вказаної норми передбачає, що у разі відмови наймодавця у визнанні члена сім`ї наймачем за договором найму спір може бути вирішено в судовому порядку. Вказане узгоджується із викладеним у відповідній постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 лютого 2020 року у справі № 761/27875/16-ц.

З 1995 року (з часу прописки) і на час звернення до суду та розгляду справи, ОСОБА_1 зберігає за собою право на проживання і користування житлом за місцем своєї реєстрації: АДРЕСА_2 (а. с. 5). Крім того, за вказаною адресою за позивачем зареєстровано право власності на 1/2 частину вказаного нерухомого майна, про що нею було особисто повідомлено безпосередньо в судовому засіданні на відповідне питання суду.

Позивач посилається на ту обставину, що вона зверталась до відповідача із заявою про укладення (внесення змін) до договору найму в січні 2020 року (а. с. 9, 10). Разом із тим, письмової відповіді на вказане звернення матеріали справи не містять. Матеріали справи також не містять і доказів щодо взагалі наявності договору найму між ОСОБА_4 та відповідачем (як за його життя на час роботи у відповідача, так і після його звільнення в 2010 році до часу смерті в 2018 році).

Підставою надання у користування жилої площі у відомчому гуртожитку по АДРЕСА_3, є факт наявності трудових відносин з установою, договір найму житла, та лист-клопотання адміністрації установи. Жилу площу і ордер на житло ОСОБА_2 отримав як діючий співробітник установи (а. с. 16). Водночас наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань 11 січня 2005 року № 4 ( зареєстровано в Міністерстві юстиції України 31 січня 2005 року за № 118/10398 (z0118-05) ) затверджено Порядок надання службових жилих приміщень і користування ними особами рядового і начальницького складу та працівниками Державної кримінально-виконавчої служби України. При цьому, вимогами пункту 3.3. вказаного положення передбачено, що до користування службовими жилими приміщеннями не застосовуються правила про бронювання жилого приміщення (статті 73- 76 ЖК УРСР (5464-10), про обмін жилого приміщення (статті 79- 83, 85 ЖК УРСР), у тому числі з наймачем іншого службового жилого приміщення, про зміну договору найму жилого приміщення (статті 103- 106 ЖК УРСР).

Таким чином, зберігання ОСОБА_1 за собою весь час проживання в гуртожитку користування іншим житлом, в якому з 2005 року безперервно зареєстроване її інше місце проживання ( АДРЕСА_2 ), а також наявність у позивача права власності на Ѕ частину вказаного житла, з врахуванням того, що вказана кімната в гуртожитку надавалась для проживання ОСОБА_2 та його сім`ї тільки на час його роботи в установі - виключає визнання за позивачем право користування іншим, наразі вже спірним житловим приміщенням - кімнатою АДРЕСА_4, а також задоволення інших, похідних від наведеної вимог.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно виходив зі встановлених обставин щодо зберігання ОСОБА_1 у період проживання в гуртожитку права користування іншим житлом у АДРЕСА_2, в якому з 2005 року безперервно зареєстроване її місце проживання, а також наявність у позивача права власності на Ѕ частину вказаного житла, з врахуванням того, що вказана кімната в гуртожитку надавалась для проживання ОСОБА_2 та його сім`ї тільки на час його роботи в установі.

Особливість права користування приміщенням у гуртожитку на підставі ордера полягає у тому, що воно надається у зв`язку з характером трудових відносин особи?? з володільцем такого житла, а тому особа, яка користується приміщенням у гуртожитку усвідомлює, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов`язана звільнити надане ним житлове приміщення. Таким чином, право користування приміщенням у гуртожитку члена сім`ї (або колишнього члена сім`ї) є похідним від права особи, якій у встановленому законом порядку виданий був ордер для проживання на період його роботи в установі. Згідно виданого померлому чоловікові позивача ордера йому та членам його сім`ї було надано спірне приміщення не як постійне місце проживання, а як гуртожиток, про що зазначено у самому ордері, у заяві позивача до начальника Державної установи "Київський слідчий ізолятор" (а. с. 9), відповіді указаної установи адвокату Сабєтову Д. В. (а. с. 16). Обставини щодо отримання для проживання кімнати у гуртожитку сторонами визнано та не спростовано.

Судом також встановлено, що позивачка не була зареєстрована у спірному приміщенні, а була зареєстрована за іншою адресою АДРЕСА_2 . Позивач не заперечуючи факт реєстрації у вказаній квартирі. На підтвердження фактичного місця проживання у спірному жилому приміщенні та непроживання у квартирі, в якій зареєстроване місце проживання позивачки, надані акти від 16 січня, 19 березня та 17 липня 2020 року та копії квитанцій до прибуткових касових ордерів про оплату квартплати за періоди: 2019, 2018, 2017 та 2014 року (а. с.13-14). Однак указані докази підтверджують лише фактичне проживання позивача у спірному приміщенні, яке надавалось для тимчасового проживання її чоловікові на період його роботи в установі відповідача, та не доводять неможливості використання нею для проживання квартири, у якій зареєстроване її місце проживання.

Доводи апеляційної скарги щодо безпідставної відмови зі сторони відповідача визнати за нею право користування спірним приміщенням не знайшли свого підтвердження, оскільки спірне приміщення видавалось не для постійного, а для тимчасового використання її чоловікові на період його роботи в установі відповідача. Оскільки період роботи її чоловіка закінчився у зв`язку з виходом на пенсію мало бути припинене і його право користування цим приміщенням.

Однак, 4 вересня 2008 року був прийнятий Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" (500-17) . Чоловік позивачки набувши тимчасове право користування на спірне приміщення продовжував проживати в ньому в силу указаної норми Закону, оскільки доказів наявності у нього власного житла встановлено не було. А оскільки позивачка має у власності житло, тому сфера дії указаного Закону не може бути на неї поширена.

З урахуванням наведених обставин не можна також погодитись із доводами апеляційної скарги щодо позбавлення її соціального захисту, передбаченого пунктами 6-9 статті 6 Закону України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист", якими передбачено першочергове забезпечення житлом осіб, які потребують поліпшення житлових умов та право на безоплатне отримання у власність займаного ними та членами їх сімей житла незалежно від розміру його загальної площі в будинках державного житлового фонду, оскільки позивачка має у власності постійне житло.

Докази та обставини, які підтверджують, що позивач має достатні та триваючі зв`язки у розумінні статті 8 Конвенції не з належним на праві власності їй та її синові по 1/2 частині постійним житлом, а зі спірним приміщенням у гуртожитку, матеріали справи не містять, як і не містять доказів які перешкоджають їй використовувати для проживання належне їй на праві власності майно.

Як убачається із протоколу судового засідання від 12 серпня 2020 року судом було постановлено ухвалу про відмову у прийнятті відзиву на позов з підстав пропуску строку для подання відзиву та ненадання доказів направлення відзиву іншій стороні. Наслідком відмови у прийнятті відзиву є повернення її заявникові. В той же час, у матеріалах справи наявний відзив на позов від 10 серпня

2020 року №16/17194, тому підстави не враховувати його як письмові пояснення сторони, у яких висловлено ставлення до позову, відсутні. Так, відповідач у письмових поясненнях звертав увагу суду на ту обставину, що позивачка окрім спірного приміщення має право користування в іншій квартирі за іншою адресою АДРЕСА_2, частина якої належить їй на праві власності. Також посилався на ту обставину, що можливість вирішення питання щодо продовження права користування позивачки на спірне приміщення в гуртожитку залежить від встановлення її умов проживання у належній їй квартирі, зокрема щодо площі, та просили документально підтвердити обставини, які унеможливлюють проживання позивача у належній їй на праві власності квартирі. Однак позивачем такі докази надані не були.

З урахуванням наведеного суд дійшов висновку про недоведеність підстав для задоволення позовних вимог.

Аргументи учасників справи

У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила судові рішення і ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити. Зазначити в резолютивній частині рішення: Позивач: ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2 - адреса проживання: АДРЕСА_5, РНОКПП: НОМЕР_1 ; Відповідач: Державна установа "Київський слідчий ізолятор" - 04050, м. Київ, вул. Дегтярівська, 13, ЄДРПОУ 08563694. Вирішити питання судових витрат.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що в постанові Верховного Суду від

12 лютого 2020 року у справі № 346/3395/17-ц вказано: "...приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду вважаються службовими з часу винесення рішення виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті Ради про включення їх до числа службових. За відсутності такого окремого рішення підстави для висновку про те, що спірне жиле приміщення є службовим, відсутні".

Вчергове спростовує факт належності приміщення до числа службових й те, що вказаний ордер не містить запису "службове приміщення", що свідчить про невідповідність його форми вимогам Додатку № 2 до Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в УРСР (затв. постановою "Про службові жилі приміщення" Ради міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року № 37).

Отже, неповно з`ясовано обставини чи має відповідний ордер характер саме "спеціального ордера для зайняття службового приміщення". Відповідно, докази не можуть ґрунтуватись на припущеннях, а обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (допустимим доказом в даному випадку є рішення органу місцевого самоврядування або його виконавчого комітету).

Отже, судом встановлено обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Апеляційним судом факту визнання приміщення службовим уваги не надано, в мотивувальній частині посилань на ці обставини не зроблено. Таким чином, рішення суду першої інстанції в частині допущених порушень не змінено, проте й мотиви для відмови судом апеляційної інстанції сформовано інші.

Суди не дослідили наявні у матеріалах справи докази, водночас сформувавши висновки про їх відсутність в матеріалах справи, а саме: довідку від 08 серпня 2018 року № 6 ДУ "Київський слідчий ізолятор", де міститься запис: " ОСОБА_1 дійсно проживала зі своїм покійним чоловіком за адресою:

АДРЕСА_6 у період з 01.07.2005 (дата заселення) по 29.07.2018 (дата смерті)" (дод. 7); акти про встановлення факту проживання від 16 січня 2020 року, від 19 березня 2020 року та від 17 липня 2020 року, в яких закріплено покази мешканців сусідніх приміщень будинку на АДРЕСА_3 щодо постійного проживання позивача у спірному приміщенні з 2005 року (дод.8-10); квитанції по сплату квартплати на утримання жилого приміщення, які за вибірковий період долучено до матеріалів справи (дод. 16) (вказані документи підтверджують факт наявності достатніх та триваючих зв`язків позивача зі спірним приміщенням. В абз. 70 постанови зазначено, що матеріали таких доказів не містять); клопотання від 04 вересня 2018 № 07, адресоване відповідачем Відділу реєстрації Шевченківської РДА, з проханням зареєструвати ОСОБА_1 в спірному приміщенні (дод. 13) (є підтвердженням визнання відповідачем певного обсягу прав позивача на житло); заяву про реєстрацію місця проживання від 12 березня 2020 року з відміткою від 13 березня 2020 року (на звороті) Відділу реєстрації Шевченківської РДА: "відмовити, оскільки підставою реєстрації є наявність договору найму" та заяву про зняття з реєстрації від 12 березня 2020 року з відміткою від 13 березня 2020 року (на звороті) Відділу реєстрації Шевченківської РДА: "відмовити у знятті у зв`язку з відмовою у реєстрації" (дод. 14, 15); акт ЖЕД-905 від 21.01.2020 щодо підтвердження факту непроживання гр. ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2 (дод. 11).

Вказані документи підтверджують факт вимушеного збереження позивачем реєстрації місця проживання за іншою адресою через ухилення відповідача від укладення договору найму.

Не можна погодитись із застосуванням судом до цих правовідносин наступного висновку: "Не може бути визнано право користування жилим приміщенням за особою, яка зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні", адже підставою позову стали саме обставини щодо невизнання раніше набутого права користування жилим приміщенням з боку відповідача (тобто, позов полягає в захисті існуючого цивільного права згідно ст. 15 ЦК). Подібні ж до сформованих судом висновків мають місце у спорах про набуття нового права користування (напр. при встановленні фактів законності вселення до житла). Тобто, позивач вже набула право користування спірним жилим приміщенням (у 2005 році на підставі ордера) і вимог в забезпеченні позивача житлом в цій справі не ставиться.

Пред`явлена ж вимога до суду полягає виключно у захисті існуючого цивільного права від невизнання його з боку третіх осіб, тобто наймачем жилого приміщення після смерті чоловіка. Отже, в юридичному значенні "визнання судом права користування" може нести в собі два різних розуміння, а саме наділення правом користування або підтвердження існуючого права користування.

За адресою, вказаною судом, позивач не проживає, що закріплено в акті ЖЕД-905 від 21 січня 2020 року, засвідченому підписами мешканців цього будинку (дод. 11). Позивач має постійне та безперервне місце проживання у спірному приміщенні, що підтверджується показами мешканців сусідніх кімнат будівлі на АДРЕСА_3, закріпленими в актах про встановлення факту проживання (дод. 8-10).

Судом використано як підставу для відмови - факт реєстрації місця проживання позивача за іншою адресою. Натомість складовою предмету позову і є саме ухилення відповідача від сприяння у реєстрації позивача. Тобто, позивач вимушено має реєстрацію за іншою адресою, ніж та, де вона фактично проживає. ОСОБА_1 не мала змоги зареєструватись в спірному помешканні через відсутність договору найму.

Згідно абз. 2, п. 15 Постанови Пленум Верховного суду України від 01 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" (v0009700-96) наявність чи відсутність прописки (реєстрації) сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Відповідно, відсутність зареєстрованого місця проживання у спірній кімнаті не може бути підставою для відмови, зокрема для особи, яка в ньому вже проживає.

Судом зроблено висновок про відсутність в матеріалах справи доказів про наявність достатніх та триваючих зав`язків позивача зі спірним приміщенням. Натомість, не надано належної оцінки наявним у справі доказам, які дають повне розуміння факту постійного проживання та наявності достатніх і триваючих зав`язків ОСОБА_1 зі спірним приміщенням. Більш того, ряд документів виготовлено безпосередньо відповідачем та зміст їх не заперечується.

Судом зроблено висновок, що спірне жиле приміщення є гуртожитком, функціональне призначення яких полягає у забезпеченні (виключно) тимчасовим житлом. В той же час, визначення необхідних термінів містить стаття 1 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", застосованого судом до цих правовідносин: 4) жила кімната у гуртожитку - окреме жиле приміщення у гуртожитку, призначене та придатне для постійного проживання у ньому; б) жилі приміщення у гуртожитку - приміщення у гуртожитку (жилі кімнати, жилі блоки чи жилі секції), призначені та придатні відповідно до вимог законодавства до житла, призначеного для постійного проживання у ньому. Отже, судом не враховано норми Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" (500-17) при формуванні фундаментальних по справі висновків, а саме: щодо належності спірного приміщення до тимчасового житла. Зокрема, після закріплення в законодавстві поняття "жилі приміщення у гуртожитку", подібне трактування норм ЖК УРСР є сумнівним.

Протокольною ухвалою Шевченківського районного суду від 12 серпня

2020 року відмовлено у прийнятті відзиву відповідача внаслідок порушення строку для його подання та не направлення документа стороні. Всупереч відмови у його прийнятті, документ підкріплено до матеріалів справи й взято судом до уваги при формуванні мотивів для відмови у позові. Як наслідок позивача позбавлено права у надані відповіді на відзив для спростування викладеної позиції.

Протокольною ухвалою від 12 серпня 2020 року судом не взято до уваги докази № 1-3, мотивуючи своє рішення відсутністю доказів направлення їх стороні. Проте, на адресу відповідача було направлено в одному листі ряд доказів, про що свідчить квитанція ПН 215600426655 від 11 серпня 2020 року. В той же час зазначені докази є підтвердженням вимушеного збереження позивачем реєстрації місця проживання в іншому приміщенні та ухилення відповідача від укладення договору найму. Про зазначені обставини суду чітко повідомлено, що підтверджується записом № 19 протоколу від 12 серпня 2020 року. Одним із завдань підготовчого провадження є саме збирання доказів - натомість у прийнятті даних документів судом відмовлено.

Отже, суд необґрунтовано відхилив клопотання про долучення доказів, які мають суттєве значення для правильного вирішення справи. Надані докази до матеріалів справи долучено, але до уваги не взято. Натомість, як підставу для відмови використано саме наявність реєстрації позивача за іншою адресою.

Судом з власної ініціативи зібрано ряд доказів щодо предмету спору, на підставі чого ухвалено рішення на користь відповідача (щодо права власності на інше житло), що є порушенням принципу змагальності сторін.

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

УхвалоюВерховного Суду від 11 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі зазначено, щонаведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції порушив норми процесуального права та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 346/3395/17-ц).

Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 16 лютого 2005 року Київським слідчим ізолятором управління Державного департаменту з питань виконання покарань в м. Києві та Київській області видано ордер на жиле приміщення № 18 на ім`я ОСОБА_2 з сім`єю: дружина - ОСОБА_1, син - ОСОБА_3 на право зайняття жилого приміщення жилою площею 16,5 кв. м, яке надається в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_6 .

Ордер виданий на підставі рішення кадрової комісії Київського слідчого ізолятора управління Державного департаменту України в м. Києві та Київської області (13) від 16 лютого 2005 року протокол № 2, та надає право займати жиле приміщення робітниками, службовцями та іншими громадянами тільки в період роботи в установі.

Чоловік позивача - ОСОБА_2 був співробітником Київського слідчого ізолятора управління Державного департаменту України в м. Києві та Київської області (13), який в подальшому був звільнений у зв`язку із виходом на пенсію.

ОСОБА_1 у трудових відносинах із відповідачем не перебувала, була дружиною ОСОБА_2 і вселилась до кімнати в гуртожитку як член його сім`ї.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.

ОСОБА_1 у 2005 році реєструвала своє місце проживання у спірному приміщенні. З 1995 року (з часу реєстрації) і на час звернення до суду та розгляду справи, місце проживання ОСОБА_1 зареєстроване за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно протоколу судового засідання від 16 листопада 2020 року позивач підтвердила, що право власності на квартиру АДРЕСА_7 належить на праві власності їй та її сину по 1/2 частині. Не заперечувала указану обставину позивач і в суді апеляційної інстанції. Позивач надавала суду пояснення про те, що указана квартира має житлову площу всього 12 кв. м та що у вказаній квартирі також зареєстровані і проживають ще три особи.

Згідно протоколу судового засідання від 12 серпня 2020 року судом постановлено ухвалу про відмову у прийнятті відзиву на позов з підстав пропуску строку для подання відзиву та ненадання доказів направлення відзиву іншій стороні. У матеріалах справи наявний відзив на позов від 10 серпня

2020 року № 16/17194.

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦКУкраїни).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (стаття 47 Конституції України).

Реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження (частина друга статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні").

У статті 8 Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

"Житло" має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення "житлом", яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК УРСР).

Члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї (стаття 64 ЖК УРСР).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися як члени сім`ї наймача в установленому законом порядку. Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи зареєстровані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому (див. висновок у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2021 року у справі № 569/12946/18-ц (провадження № 61-11097св20).

Аналіз змісту статті 65 ЖК УРСР у системному зв`язку з іншими нормами права дає підстави для висновку, що за особою не може бути визнано право користування житловим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання (право користування) в іншому житловому приміщенні. Такий висновок викладений, зокрема, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 вересня

2021 року в справі № 641/7103/19 (провадження № 61-6885св20).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 червня 2022 року в справі № 754/14628/17 (провадження № 61-10210св21) зазначено, що "при розгляді спорів про право користування жилим приміщенням необхідно брати до уваги, що статті 33 Конституції гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові від 11 липня 2012 року № 6-60цс12, у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов`язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім`ї наймача (частини перша та друга статті 64 ЖК України). Крім того, особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (частина друга статті 65 ЖК України). Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання. Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім`ї наймача, в розумінні частини другої статті 64 ЖК України, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом з наймачем. Відповідно до частини другої статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Ухвалюючи рішення, суди попередніх інстанцій, враховуючи вказані норми матеріального права, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для її вирішення, дійшли обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог, оскільки ОСОБА_1 довела своє право на проживання у спірній кімнаті, в яку вселилася за згоди квартиронаймача (ОСОБА_5) та в якій постійно проживає із 2006 року. При цьому право ОСОБА_1 на користування спірним житлом не визнається відповідачем. Відсутність письмової згоди квартиронаймача на вселення позивача у спірну кімнату сама по собі не свідчить про те, що ОСОБА_1 не набула права користування жилим приміщенням, оскільки за обставинами справи безспірно встановлено, що ОСОБА_5 визнавала ОСОБА_1 членом своєї сім`ї та не заперечувала проти постійного її проживання у спірній кімнаті".

У статті 106 ЖК УРСР передбачено, що повнолітній член сім`ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім`ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім`ї наймача. У разі відмови наймодавця у визнанні члена сім`ї наймачем за договором найму спір може бути вирішено в судовому порядку.

У разі вибуття наймача та членів його сім`ї, договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо із жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття. У зв`язку зі смертю основного наймача, договір найму на квартиру підлягає оформленню на ім`я члена сім`ї, який має право користуватися квартирою (частина друга статті 107 ЖК УРСР).

Відповідно до статті 127 ЖК УРСР для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки. Жилі будинки реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

На підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації, орган місцевого самоврядування видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою про вселення на надану жилу площу в гуртожитку (стаття 129 ЖК УРСР).

У статті 130 ЖК УРСР визначено, що порядок користування жилою площею в гуртожитках визначається договором, що укладається перед вселенням на надану жилу площу в гуртожитку на підставі спеціального ордера відповідно до Примірного положення про користування жилою площею в гуртожитках, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

У пункті 7 Примірного положення про користування гуртожитками, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 20 червня 2018 року № 498 (498-2018-п) , передбачено, що користування жилою площею здійснюється: у гуртожитках державної та комунальної форми власності - виключно за договором найму жилого приміщення, укладеним на підставі ордера; у гуртожитках, що були включені до статутних капіталів господарських товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації, - за договором найму жилого приміщення, укладеним на підставі ордера, або на підставі договору оренди житла.

Робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення (стаття 124 ЖК УРСР).

Відповідно до положень статті 132 ЖК УРСР сезонні, тимчасові працівники і особи, які працювали за строковим трудовим договором і які припинили роботу, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв`язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організації, які поселилися в гуртожиток в зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення у разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення. Надаване громадянам у зв`язку з виселенням з гуртожитку інше жиле приміщення має відповідати вимогам, передбаченим частиною другою статті 114 цього Кодексу.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2020 року у справі № 346/3395/17 (провадження № 61-1124св17), на яку є посилання у касаційній скарзі, зазначено, що спірна квартира у встановленому законом порядку не була віднесена до числа службових. При цьому необхідно виходити з того, що приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду вважаються службовими з часу винесення рішення виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті Ради про включення їх до числа службових. За відсутності такого окремого рішення підстави для висновку про те, що спірне жиле приміщення є службовим, відсутні.

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункти 4, 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

У частинах першій - четвертій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

установлені судами обставин свідчать, що ОСОБА_1 вселилась до кімнати

АДРЕСА_4, як дружина ОСОБА_2 на підставі ордеру № 18 від 16 лютого 2005 року на право зайняття жилого приміщення, тобто в установленому порядку, та фактично проживає у цьому приміщенні без реєстрації постійного місця проживання; чоловік позивача - ОСОБА_2, на ім?я якого видано ордер, був співробітником Київського слідчого ізолятора управління Державного департаменту України в м. Києві та Київської області (13), який в подальшому був звільнений у зв`язку із виходом на пенсію, продовжував проживати у цьому приміщенні з членами своєї сім?ї; у зв?язку зі смертю ОСОБА_2 позивач зверталась до відповідача із заявою про укладення (внесення змін) до договору найму в січні 2020 року (а. с. 9, 10);

відповідач не надавдоказів, а суди не встановили, що: зазначена кімната № НОМЕР_2 в гуртожитку у встановленому законом порядку віднесена до числа службових; позивач забезпечена іншим житлом на праві власності, розмір якого з розрахунку на одну особу є більшим за розмір, встановлений для визнання їх такими, що потребують поліпшення житлових умов відповідно до статті 34ЖК УРСР; позивач вибула зі спірного житлового приміщення або не проживає постійно в ньому та зберігає постійне місце проживання (право користування) в іншому житловому приміщенні;відповідач надав позивачу письмову обґрунтовану відповідь на її звернення про укладення (внесення змін) договору найму.

За таких обставин суди не врахували, що:

чоловік позивача за життя і позивач, як член його сім`ї, набула право користування вказаним житловим приміщенням;

позивач, як член сім`ї наймача та особа,яка має право користуватися житловим приміщенням, яка продовжила проживати в займаному жилому приміщенні, має такі ж права і обов`язки, як і наймач, тому вправі вимагати визнання її наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача або ж укладення договору найму на її ім`я як члена сім`ї основного наймача у зв`язку з його смертю, у тому числі якщо такий договір раніше не укладений;

наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням або ж для відмови у цьому;

наявність у особи права на частку у праві спільної власності на житло не є достатнім підтвердженням забезпечення особи житлом у розумінні положень ЖК УРСР, а доказів, що позивач має інше житло, ніж вказана кімната № НОМЕР_2, матеріали справи не містять;

відповідач не спростував доводи позивача, що вона, проживаючи в спірному житловому приміщенні з 2005 року, має достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, яке є її "житлом" у розумінні статті 8 Конвенції.

За таких обставин суди зробили помилковий висновок про недоведеність позовних вимог та відсутність підстав для визнання за ОСОБА_1 права користування спірною кімнатою у гуртожитку. А тому судові рішення в цій частині слід скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Разом з тим, позивач не надала до справи договір найму вказаного жилого приміщення, який укладений з попереднім наймачем, тому відсутні підстави для задоволення вимоги про визнання її наймачем замість попереднього наймача, померлого ОСОБА_2 .

Згідно з частиною дев`ятою статті 265 ЦПК України у спорі, що виник при укладанні або зміні договору, в резолютивній частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у спорі про спонукання укласти договір - умови, на яких сторони зобов`язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року у справі № 127/4954/19 (провадження № 61-20529св19) зазначено, що "у спорі, що виник при укладанні або зміні договору, в позові та в резолютивній частині судового рішення в обов`язковому порядку мають вказуватися позовні вимоги та рішення суду з кожної спірної умови договору або умови всього договору, якщо інша сторона взагалі відмовляється від укладення відповідного договору. Тобто, вирішуючи дану категорію спорів у своїх рішеннях суди повинні зазначати, зокрема, у рішенні про спонукання укласти договір - умови, на яких сторони зобов`язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект цього договору. […] ОСОБА_1 при пред`явленні позовної вимоги про зобов`язання укласти договір найму квартири АДРЕСА_1 до позовної заяви не додала проект договору, а суд першої інстанції, не дивлячись на цей недолік позовної заяви, в порушення вимог частини дев`ятої статті 265 ЦПК України задовольнив цю вимогу, зобов`язавши виконавчий комітет Вінницької міської ради укласти з ОСОБА_1 договір найму вказаної квартири. При цьому суд не звернув увагу, що наймодавцем (стороною, яка зобов`язана укласти такий договір) має бути житлово-експлуатаційна організація".

Тому суди правильно відмовили у задоволенні позовних вимог про визнання наймачем та зобов`язання відповідача укласти договір найму житлового приміщення, проте помилилися щодо мотивів такої відмови. У зв`язку із цим оскаржені судові рішення в цій частині належить змінити в мотивувальній частині.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2021 року у справі № 569/12946/18-ц (провадження № 61-11097св20), від 01 вересня 2021 року в справі

№ 641/7103/19 (провадження № 61-6885св20), від 28 липня 2021 року у справі

№ 127/4954/19 (провадження № 61-20529св19) та Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 червня 2022 року в справі № 754/14628/17 (провадження № 61-10210св21), дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення в частині вимог про визнання права користування житловим приміщенням скасувати з ухваленням нового рішення про задоволення позову в цій частині, а в іншій частині - змінити в мотивувальних частинах.

Відповідно до підпункту "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, ? у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

У зв`язку з частковим задоволенням касаційної скарги, з ДУ "Київський слідчий ізолятор" підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 частина понесених нею судових витрат на сплату судового збору в сумі 2 942,80 грн. у зв?язку розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнитичастково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 березня 2021 рокув частині відмови у задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Державної установи "Київський слідчий ізолятор" про визнання права користування житловим приміщенням скасувати.

Позов ОСОБА_1 до Державної установи "Київський слідчий ізолятор" задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_1 право користування житловим приміщенням - кімнатою

АДРЕСА_1 .

В іншій частині рішення Шевченківського районного суду м. Києва від

16 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від

23 березня 2021 рокузмінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Стягнути з Державної установи "Київський слідчий ізолятор" на користь ОСОБА_1 судові витрати на сплату судового збору в сумі 2 942,80 грн.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 листопада 2020 року та постанова Київського апеляційного суду від 23 березня 2021 рокув скасованій частині втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук