розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Кукуть Віталій Йосипович, на постанову Київського апеляційного суду від 7 липня 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Рубан С. М., Заришняк Г. М., Мараєвої Н. Є., та касаційну скаргу Гостомельської селищної ради Київської області на постанову Київського апеляційного суду від 7 липня 2020 року,

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2015 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України звернувся з позовом до Гостомельської селищної ради Київської області (далі - Гостомельська селищна рада) та ОСОБА_1 про визнання недійсним рішення ради, державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння.

В обґрунтування позову вказував, що рішенням Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року № 1298-50-V "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки" затверджено проект землеустрою та передано безкоштовно у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку загальною площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 .

На підставі вказаного рішення органу місцевого самоврядування 29 квітня 2010 року ОСОБА_2 видано державний акт серії ЯЛ № 217592 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3210945900:01:101:0097.

У подальшому на підставі договору купівлі-продажу від 21 грудня 2010 року ОСОБА_2 відчужила вказану земельну ділянку ОСОБА_1, про що зроблено відповідну відмітку на державному акті на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 217592 від 29 квітня 2010 року.

Вказував, що спірна ділянка відноситься до земель державної власності лісогосподарського призначення і перебуває у постійному користуванні комунального підприємства "Святошинське лісопаркове господарство"

(далі - КП "Святошинське лісопаркове господарство"), а її передача у власність фізичній особі відбулася з порушенням норм земельного та лісового законодавства; Кабінетом Міністрів України, оскільки погодження для вилучення земельної ділянки з постійного користування КП "Святошинське лісопаркове господарство" не надавалося.

Вважав зазначене рішення Гостомельської селищної ради та державний акт на право власності на земельну ділянку незаконними.

За таких обставин просив:

- визнати недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області

від 11 березня 2010 року № 1298-50-V "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки", яким передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1000 га;

- визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку

серії ЯЛ № 217592, виданий ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3210945900:01:101:0097, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1 ;

- витребувати з володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України, земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3210945900:01:101:0097.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 9 лютого

2017 року, ухваленим у складі судді Кухаленка Д. С., відмовлено у задоволенні позову.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості позовних вимог та зазначив, що на момент відведення спірна земельна ділянка згідно з інформацією КП "Святошинське лісопаркове господарство" та Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання "Укрдержліспроект" перебувала у постійному користуванні лісгоспу та відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування знаходилась у кварталі № 12 Київського лісництва. За інформацією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання "Укрдержліспроект" від 8 жовтня 2014 року спірна територія була лісами ще з радянських часів. На підставі постанови ЦК КПУ і Ради Міністрів Української РСР від 20 червня 1956 року № 673 та рішення виконкому Київської міської ради

від 7 серпня 1956 року № 1186 створено Святошинське лісопаркове господарство, яке увійшло до складу управління зеленої зони міста Києва. Загальна площа Святошинського лісопаркового господарства на момент створення становила 14 167 га, а вказані землі передано без вилучення із Державного лісового фонду України.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив зі спливу позовної давності, про застосування наслідків якої заявили відповідачі до ухвалення рішення.

Справа переглядалась в апеляційному порядку неодноразово.

Останньою постановою Київського апеляційного суду від 7 липня 2020 року задоволено апеляційну скаргу першого заступника прокурора Київської області, скасовано рішення Ірпінського міського суду Київської області від 9 лютого

2017 року та ухвалено нове рішення про задоволення позову.

Визнано недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області

Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 217592, виданий ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3210945900:01:101:0097, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1 .

Витребувано з володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3210945900:01:101:0097.

Приймаючи постанову, суд апеляційної інстанції зазначив, що Гостомельська селищна рада з перевищенням визначених законом повноважень та в порушення вимог ЗК України (2768-14) передала у власність ОСОБА_2 земельну ділянку державної власності лісогосподарського призначення, яка знаходилась за межами населеного пункту смт Гостомель, без вилучення у її постійного користувача. Апеляційний суд зазначив, що оспорюваним рішенням Гостомельської селищної ради порушено право власності держави на земельну ділянку лісогосподарського призначення, тому вказане рішення та виданий на його підставі державний акт на право власності на земельну ділянку підлягають визнанню недійсними.

Крім того, суд апеляційної інстанції, встановивши, що спірна земельна ділянка в подальшому відчужена за відплатним договором ОСОБА_1, а майно, дійсним власником якого є держава, передано поза волею останньої, дійшов висновку про необхідність витребування цього майна з володіння

ОСОБА_1 на підставі статті 388 ЦК України.

Надаючи оцінку обставинам щодо додержання прокурором позовної давності для звернення з цим позовом, суд апеляційної інстанції зазначив, що прокуратурі Київської області стало відомо про допущені Гостомельською селищною радою порушення під час прийняття оскаржуваного рішення від 11 березня 2010 року

№ 1298-50-V після проведення перевірки на підставі постанови від 16 травня

2014 року № 51, а Кабінету Міністрів України - з моменту отримання ухвали суду першої інстанції про відкриття провадження у справі та копії позовної заяви -

з 11 червня 2015 року.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У серпні 2020 року представника ОСОБА_1 - адвоката Кукуть В. Й. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 7 липня 2020 року і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Кукуть В. Й. мотивована помилковістю висновків суду апеляційної інстанції про існування правових підстав для визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування, оскільки вказаним рішенням виділено земельну ділянку ОСОБА_2 і враховуючи, що позовні вимоги в цій частині спрямовані на оспорення її права власності на спірну земельну ділянку, позов необхідно пред`являти саме до ОСОБА_2, яка не залучена до участі у справі відповідачем. Суд апеляційної інстанції не врахував висновки Великої Палати Верховного Суду щодо суб`єктного складу сторін у подібних правовідносинах, викладені у постановах від 15 травня 2018 року у справі № 911/4144/16 (провадження № 12-71гс18), від 16 травня 2018 року у справі № 911/4111/16 (провадження № 12-69гс18), від 20 листопада 2018 року у справі № 911/44/17 (провадження № 12-225гс18), від 15 січня 2019 року у справі № 911/4007/16 (провадження № 12-222гс18) від 10 вересня 2019 року у справі № 910/4896/18 (провадження № 12-47гс19) та від 23 жовтня 2019 року у справі № 488/402/16-ц (провадження № 14-564цс19).

Вказує про неврахування судом апеляційної інстанції висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18), про те, що "пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України (1618-15) . За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача". Аналогічний висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 4 липня

2018 року у справі № 361/3009/16-ц (провадження № 14-163цс18) та Верховним Судом у постанові від 3 червня 2020 року у справі № 367/3385/15-ц

(провадження № 61-40959св18).

На думку заявника, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність підстав вважати позовну давність за вимогами прокурора такою, що спливла, оскільки цей суд неправильно визначив початок перебігу позовної давності. Висновок апеляційного суду в цій частині суперечить висновкам Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14,

від 1 липня 2015 року у справі № 6-178цс15, від 16 вересня 2015 року

у справі № 6-68цс15, від 3 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15 та

від 18 вересня 2016 року у справі № 6-832цс16 і висновку Верховного Суду

від 6 лютого 2019 року у справі № 760/21583/15-ц

(провадження № 61-13005св18).

У серпні 2020 року Гостомельська селищна рада подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 7 липня 2020 року і залишити в силі рішення Ірпінського міського суду Київської області від 9 лютого 2017 року.

Касаційна скарга Гостомельської селищної ради мотивована помилковістю висновку суду апеляційної інстанції про відсутність підстав вважати позовну давність за вимогами прокурора такою, що спливла. Апеляційний суд не врахував, що прокурор міста Ірпеня Київської області надсилав на адресу Гостомельської селищної ради вимогу від 6 жовтня 2010 року № 8802 про надання оригіналу, зокрема, оспорюваного у справі рішення цієї ради, та документів, які слугували підставою для його прийняття. На вказану вимогу Гостомельська селищна рада надала запитувані документи, про що свідчить підпис представника прокуратури Мізерного Т. П. на супровідному листі. Вказані обставини свідчать про обізнаність прокуратури Київської області про відведення спірної земельної ділянки з жовтня 2010 року. Вимоги на адресу Гостомельської селищної ради направлялись прокурором міста Ірпеня неодноразово - 13 січня 2011 року за № 312, 11 лютого 2011 року за № 1425,

4 липня 2011 року за № 5081, 5 листопада 2011 року за № 77-8238, які були виконані.

Вказує про неврахування апеляційним судом того, що розширення території національного парку відбулося за рахунок земель, що знаходяться в користуванні КП "Святошинське лісопаркове господарство" в межах Святошинського і Оболонського районів без вилучення із користування Комунального об`єднання Київської міської ради "Київзеленбуд"

(далі - КО "Київзеленбуд"). Отже особою, права якої, ймовірно, порушені оскаржуваним рішенням, є КО "Київзеленбуд", зокрема, підконтрольне йому підприємство КП "Святошинське лісопаркове господарство", якому відповідні обставини стали відомі ще в 2009 році. Відсутні докази порушення прав Кабінету Міністрів України та перебування спірної діляноки в його розпорядженні, володінні або віданні.

Суд апеляційної інстанції не обґрунтував, на якій підставі земельну ділянку, що перебувала у постійному користуванні КП "Святошинське лісопаркове господарство" як комунального підприємства Київської міської ради, вилучено та передано у власність держави в особі Кабінету Міністрів України.

Гостомельська селищна рада вказує про неврахування апеляційним судом висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 13 лютого

2019 року у справі № 367/2530/15-ц (провадження № 61-19071св18), в якому зазначено, що державі в особі Кабінету Міністрів України та утвореним ним органам, які мали повноваження щодо розпорядження землями державної власності та контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України, було і могло бути відомо про порушення права власності держави на землю з часу вчинення цього порушення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року

у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18) зазначено, що пред`явлення позову особою, право якої порушено, і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою особою, уповноваженою на це особою, позовна давність починається обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Це правило пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.

Позиція інших учасників справи

У грудні 2020 року заступник керівника Київської обласної прокуратури подав до Верховного Суду відзив на касаційні скарги, в якому зазначав про відповідність висновків суду апеляційної інстанції обставинам справи, нормам матеріального і процесуального права.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 23 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Гостомельської селищної ради та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Підставою для відкриття касаційного провадження були доводи

Гостомельської селищної ради про застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня

2018 року у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18),

від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18), у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 367/2530/15-ц (провадження № 61-19071св18), від 20 листопада 2019 року

у справі № 367/2528/15-ц (провадження № 61-21469св18), від 6 лютого 2019 року у справі № 760/21583/15-ц, провадження № 61-13005св18, (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 29 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Кукуть В. Й.

Підставою для відкриття касаційного провадження були доводи касаційної скаргиОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Кукуть В. Й., про застосування апеляційним судом норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 3 червня 2020 року у справі № 367/3385/15

(провадження № 61-40959св18), від 6 лютого 2019 року

у справі № 760/21583/15-ц (провадження № 61-13005св18), у постановах Верховного Суду України від 1 липня 2015 року у справі № 6-178цс15,

від 16 вересня 2015 року у справі № 6-68цс15, від 28 вересня 2016 року

у справі № 6-832цс16, від 24 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, від 3 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 10 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року № 1298-50-V затверджено проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,1000 га, цільовим призначенням якої є будівництво та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд

на АДРЕСА_1, та передано безкоштовно у її приватну власність.

На підставі вказаного рішення 29 квітня 2010 року відділом Держкомзему у місті Ірпінь Київської області ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 217592.

Згідно з договором купівлі-продажу земельної ділянки від 21 грудня 2010 року ОСОБА_1 придбав у ОСОБА_2 вказану земельну ділянку.

Суди встановили, що передана у власність ОСОБА_1 земельна ділянка належить до категорії земель лісогосподарського призначення, що підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування, якими є планшети №№ 1, 4, карта-схема поділу лісів за категоріями Святошинського лісопаркового господарства, викопіювання з проекту формування і встановлення меж Гостомельської селищної ради.

Також суди встановили, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах земель, переданих у постійне користування КП "Святошинське лісопаркове господарство", і вказане підприємство не надавало погодження на вилучення земельної ділянки з його постійного користування.

Постановою прокуратури Київської області від 16 травня 2014 року № 51 призначено перевірку в порядку нагляду за додержанням та застосуванням законів в Гостомельській селищній раді з питань додержання вимог земельного законодавства під час відведення земельних ділянок у власність громадян для будівництва житлових будинків загальною площею 12,75 га.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи і перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та додержанням норм процесуального права в межах вимог та доводів касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позовна давність за позовними вимогами прокурора спливла.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи постанову про задоволення позову, апеляційний суд виходив з доведеності позовних вимог та зазначив про пред`явлення цього позову в межах позовної давності.

Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій, враховуючи таке.

Відповідно до статті 1 ЗК України тут і надалі в редакції Кодексу, чинній на час виникнення спірних правовідносин, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави

(частина перша статті 1 ЛК України в редакції, чинній на момент виниклих правовідносин).

За приписами статті 5 ЛК України тут і надалі в редакції Кодексу, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.

Відповідно до статті 63 ЛК України ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.

За приписами статті 55 ЗК України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

Згідно зі статтями 56, 57 ЗК України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.

Водночас у частині другій статті 5 ЛК України передбачено, що правовий режим земель лісогосподарського призначення визначається нормами земельного законодавства.

Отже, застосування норм земельного та лісового законодавства при визначенні правового режиму земель лісогосподарського призначення має базуватися на пріоритетності норм земельного законодавства перед нормами лісового законодавства, а не навпаки.

До розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України (2768-14) ) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади (абзац перший пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України (2768-14) ).

За положеннями статті 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Обласні державні адміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті.

Велика Палата Верховного Суду у справі № 359/3373/16-ц

(провадження № 14-2цс21) у постанові від 23 листопада 2021 року підтримала підхід до застосування положень статті 387 ЦК України, відповідно до якого вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) є ефективним способом захисту права власності.

Володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). А також, що відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови

Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, провадження № 12-80гс20).

З урахуванням наведеної специфіки обороту нерухомого майна Велика Палата Верховного Суду у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) у постанові від 23 листопада 2021 року дійшла висновку, що володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

Заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Реєстрі). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави ним заволоділа.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року

у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) вказано, що володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння як складова права власності неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння як складова права власності на нерухоме майно завжди належить власникові майна. Отже, особа, за якою зареєстроване право власності, є володільцем нерухомого майна, але право власності (включаючи право володіння як складову права власності) може насправді належати іншій особі. Тому заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, чи набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку, чи ні.

Зайняття земельних ділянок, зокрема, фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цими ділянками.

Щодо оскарження рішення селищної ради про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та державного акта на право власності на земельну ділянку

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду

від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18),

від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19).

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року

у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19).

Позов у цій справі поданий прокурором в інтересах держави у зв`язку з незаконним, на думку позивача, заволодінням земельною ділянкою державної власності, зокрема, фізичною особою - ОСОБА_3, яка у подальшому відчужила це майно на користь ОСОБА_1 .

Велика Палата Верховного Суду у справі № 359/3373/16-ц

(провадження № 14-2цс21) у постанові від 23 листопада 2021 року вказувала, що набуття особою права володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений.

У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Таким чином, належним відповідачем за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16

(провадження № 14-208цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).

Отже, вимоги про визнання недійсними рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку не відповідають належному способу захисту.

Так, для витребування нерухомого майна оспорювання відповідних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18). Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19).

Визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити (подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16,

провадження № 14-208цс18).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року

у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 2 лютого 2021 року

у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20), від 22 червня 2021 року

у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).

Отже, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсними рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову у вказаній частині, апеляційний суд не врахував, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

Такі правові висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18), від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц (провадження № 14-306цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18), № 522/2201/15-ц (провадження № 14-179цс18) та № 522/2110/15-ц

(провадження № 14-247цс18), від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (провадження № 14-194цс19), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (провадження № 14-270цс19), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс19).

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України про визнання недійсними рішення селищної ради та державного акта на право власності на земельну ділянку, проте помилився з мотивами такої відмови.

Такий висновок узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 22 грудня 2021 року у справі № 367/3253/15-ц

(провадження № 61-7763св19), від 19 січня 2022 року у справі № 367/3254/15-ц (провадження № 61-6681св20), від 26 січня 2022 року у справі № 367/3252/15-ц

(провадження № 61-14904св18), від 2 лютого 2022 року у справі № 367/3615/15-ц (провадження № 61-12688св19), від 16 лютого 2022 року

у справі № 367/3255/15-ц (провадження № 61-12152св20).

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою

статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Колегія суддів вважає за необхідне врахувати висновки, викладені після подання касаційної скарги у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) та постановах Верховного Суду у постанові від 22 грудня 2021 року

у справі № 367/3253/15-ц (провадження № 61-7763св19), від 19 січня 2022 року

у справі № 367/3254/15-ц (провадження № 61-6681св20), від 26 січня 2022 року

у справі № 367/3252/15-ц(провадження № 61-14904св18), від 2 лютого 2022 року у справі № 367/3615/15-ц (провадження № 61-12688св19), від 16 лютого

2022 року у справі № 367/3255/15-ц (провадження № 61-12152св20), що узгоджується з частиною третьою статті 400 ЦПК України.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Враховуючи викладене, оскаржувана постанова апеляційного суду в частині підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції в його мотивувальній частині щодо правових підстав для відмови в задоволенні позовних вимог першого заступника прокурора Київської області про визнання недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня

2010 року № 1298-50-V "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки", яким передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1000 га, а також про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 217592, виданого ОСОБА_2 цю земельну ділянку, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1, необхідно змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а в резолютивній частині (щодо відмови в задоволенні вказаних позовних вимог) - залишити без змін.

Доводи касаційних скарг Гостомельської селищної ради та представника ОСОБА_1 - адвоката Кукутя В. Й. такі висновки суду касаційної інстанції у вказаній частині не спростовують

Щодо вирішення позовних вимог про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння

Згідно з частинами другою-шостою статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини, інші юридичні факти (включаючи настання або ненастання певної події). Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Статтею 388 ЦК України встановлений перелік випадків, коли власник має право на витребування майна від добросовісного набувача.

Згідно з статтею 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Положення статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про витребування майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постановах від 26 червня 2019 року

у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19, пункт 51) та від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункт 46.1).

Суди встановили, що рішенням Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року № 1298-50-У "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки" спірна земельна ділянка передана у приватну власність ОСОБА_3, яка на підставі договору купівлі-продажу від 21 грудня 2010 року передала її у власність ОСОБА_1, а отже він є добросовісним її набувачем.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений.

Право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель лісогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачено чинним законодавством України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.

Повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки -належністю її до земель лісогосподарського призначення.

У спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

У справі, що переглядається, загальний інтерес суспільства у контролі за використанням земельної ділянки за її цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та захисту навколишнього середовища переважає над індивідуальним інтересом ОСОБА_1 у збереженні права власності на земельну ділянку, втручання у право заявника на мирне володіння майном передбачено законом та переслідувало легітимну мету контролю за використанням земельної ділянки лісогосподарського призначення в загальних інтересах суспільства, а отже було пропорційним.

Установивши, що оспорюване рішення Гостомельської селищної ради про передачу земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_2 прийнято з перевищенням повноважень, передбачених чинним законодавством, без вилучення земельної ділянки з Державного лісового фонду України та припинення права користування попереднього землекористувача -

КП "Святошинське лісопаркове господарство", суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що спірна земельна ділянка вибула з володіння держави як її власника поза її волею, а тому вимоги прокурора про витребування земельної ділянки від добросовісного набувача ОСОБА_1 з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, є обґрунтованими та доведеними.

Щодо позовної давності

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Гостомельська селищна рада та представник ОСОБА_1 - адвокат

Кукуть В. Й, під час розгляду справи в суді першої інстанції заявив про застосування наслідків спливу строків позовної давності.

Скасовуючи ухвалу апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2017 року у даній справі, Верховний Суд у постанові від 31 жовтня 2019 року зазначив, що прокурор звернувся до суду з позовом за захистом інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України щодо визнання недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року, державного акта на право власності на земельну ділянку, витребування земельної ділянки у власність держави в особі Кабінету Міністрів України лише у травні 2015 року, однак позовна давність для таких правовідносин встановлена статтею 257 ЦК України в межах трьох років й обчислюється саме для особи, права якої порушено, тобто - Кабінету Міністрів України. Направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд вказав про необхідність встановлення обставин щодо моменту обізнаності Кабінету Міністрів України про порушення його права.

Відповідно до частини п`ятої статті 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина п`ята статті 417 ЦПК України).

У позовній заяві перший заступник прокурора Київської області зазначив, що прокуратура довідалась про допущені порушення після проведення перевірки додержання вимог земельного законодавства, проведеної на підставі постанови про проведення перевірки в порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів від 16 травня 2014 року № 51.

З позовом до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України прокурор звернувся у травні 2015 року.

Представник Кабінету Міністрів України Кириченко О. О. 7 липня 2020 року в суді апеляційної інстанції зазначив, що Кабінету Міністрів України стало відомо про порушення свого права як розпорядника спірної земельної ділянки з моменту пред`явлення прокурором позову, тобто після отримання позовної

заяви - 11 червня 2015 року.

Приймаючи постанову, суд апеляційної інстанції встановив, що про факт порушення вимог законодавства щодо відчуження земельної ділянки виявлений прокуратурою лише під час прокурорської перевірки у травні 2014 року та врахував, що позовні вимоги заявлені в інтересах Кабінету Міністрів України, якому стало відомо про порушення свого права з дня постановлення ухвали про відкриття провадження у цій справі - 11 червня 2015 року.

Апеляційний суд врахував, що матеріали справи не містять будь-яких відомостей про те, що держава в особі Кабінету Міністрів України, як розпорядник земель державної власності стало відомо про порушення вимог земельного законодавства раніше.

Отже, переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України звернувся до суду з позовом в межах строку позовної давності.

Такий висновок узгоджується з висновками Верховного Суду в аналогічних правовідносинах, викладеними у постановах від 9 жовтня 2019 року

у справі № 367/3246/15-ц (провадження № 61-11159св19), від 30 жовтня

2019 року у справі № 367/3240/15-ц (провадження № 61-19509св18),

від 15 жовтня 2020 року у справі № 367/3514/15-ц

(провадження № 61-17965св19) та від 9 вересня 2022 року у справі № 367/3381/15 (провадження № 61-20635св21), підстав відступати від яких колегія суддів не вбачає.

Доводи касаційних скарг про помилковість висновків суду апеляційної інстанції щодо помилкового визначення початку перебігу позовної давності не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови апеляційного суду, зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року

у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 3 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Колегія суддів враховує, що саме по собі посилання представника

ОСОБА_1 - адвоката Кукутя В. Й. та Гостомельської селищної ради на неврахування судом апеляційної інстанції висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 6 лютого 2019 року у справі № 760/21583/15-ц

(провадження № 61-13005св18), враховуючи зміст вимог касаційних скарг не можуть бути підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і на такі заявники не вказують.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України").

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення в частині вирішення позову про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, оскільки суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив в цій частині судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційних скарг у вказаній частині без задоволення, а постанови апеляційного суду у відповідній частині без змін.

Керуючись статтями 400, 410, 412, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Кукуть Віталій Йосипович, та касаційну скаргу Гостомельської селищної ради Київської області задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 7 липня 2020 року в частині вирішення позовних вимог першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Гостомельської селищної ради та ОСОБА_1 про визнання рішення та державного акта недійсними скасувати. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 9 лютого 2017 року щодо правових підстав відмови в задоволенні зазначених позовних вимог змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 9 лютого 2017 року в резолютивній частині щодо відмови в задоволенні вказаних позовних вимог залишити в силі.