розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційне підприємство "Восток-Н" на рішення Київського районного суду м. Харкова від 27 січня 2021 року у складі судді Бородіної Н. М. та постанову Харківського апеляційного суду від 12 липня 2021 року у складі колегії суддів: Котелевець А. В., Бурлака І. В., Хорошевського О. М.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю виробниче-комерційне підприємство "Восток-Н" (далі - ТОВ ВКП "Восток-Н", товариство), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2, про визнання наказу про звільнення незаконним та зобов`язання внести зміни до нього, витребування документів, стягнення компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки, відшкодування моральної шкоди.

На обґрунтування позову посилалася на таке.

З 01 жовтня 2001 року вона перебула з ТОВ ВКП "Восток-Н" у трудових відносинах.

21 грудня 2019 року вона подала заяву про звільнення за власним бажанням на підставі статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України (322-08) ), проте, в останній, на її думку, робочий день, 03 січня 2020 року, відповідач не здійснив з нею повного розрахунку та не видав їй трудову книжку.

13 квітня 2020 року її було звільнено з посади провідного бухгалтера на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, а саме за прогул без поважної причини. Станом на 31 травня 2020 року їй не видано трудову книжку та не здійснено остаточний розрахунок при звільненні.

Неправомірними діями відповідача їй спричинено моральну шкоду, оскільки внаслідок неотримання трудової книжки у встановлений законом строк вона позбавлена можливості працевлаштуватись, що впливає на її майновий стан та завдає моральних страждань.

Тривале порушення її трудових прав викликало у неї психічне напруження, глибокі душевні страждання, а тому вважала, що у зв`язку з протиправною поведінкою відповідача, вона має право на відшкодування моральної шкоди.

У зв`язку з невиплатою у встановлені законом строки заробітної плати вона має право на стягнення середнього заробітку за весь час затримки видачі трудової книжки, розмір якого станом на 31 серпня 2020 року становить 73 932,18 грн.

З урахуванням уточнених позовних вимог позивачка просила визнати наказ від 13 квітня 2020 року № К-32 в частині її звільнення з посади провідного бухгалтера ТОВ ВКП "Восток-Н" на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України з 08 січня 2020 року у зв`язку з прогулом без поважної причини незаконним та зобов`язати внести зміни до цього наказу шляхом зазначення про звільнення за власним бажанням; зобов`язати ТОВ ВКП "Восток-Н" видати їй трудову книжку, оформлену належним чином, копію наказу про звільнення, розрахунковий лист щодо належних виплат; стягнути з відповідача компенсацію за невикористану відпустку в сумі 97 098,66 грн, середній заробіток за час затримки видачі трудової книжки, а також 20 270,00 грн на відшкодування моральної шкоди (у розмірі десяти прожиткових мінімумів для працездатних осіб).

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 27 січня 2021 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 12 липня 2021 року, позов задоволено частково.

Зобов`язано ТОВ ВКП "Восток-Н" видати ОСОБА_1 трудову книжку № НОМЕР_1 .

Стягнуто з ТОВ ВКП "Восток-Н" середній заробіток за час затримки видачі трудової книжки в сумі 24 895,53 грн, компенсацію за невикористану відпустку в сумі 95 452,92 грн, 5 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, а також судові витрати в сумі 6 495,00 грн. В іншій частині позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову про визнання наказу від 13 квітня 2020 року № К-32 в частині звільнення позивачки з посади провідного бухгалтера ТОВ ВКП "Восток-Н" на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України з 08 січня 2020 року у зв`язку з прогулом без поважної причини незаконним та зобов`язання внести зміни до цього наказу шляхом зазначення про звільнення за власним бажанням, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що заява про припинення трудових відносин подана ОСОБА_1 21 грудня 2019 року, а з урахуванням святкових днів, останнім робочим днем є 08 січня 2020 року, в який позивачка була відсутня на робочому місці. Тому звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України є правомірним. Відповідно немає підстав для задоволення позовних вимог про зміну формулювання причин звільнення з роботи.

Задовольняючи позов щодо інших вимог частково, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідач не вжив усіх можливих заходів для видачі позивачці трудової книжки в день звільнення, а також повного розрахунку, у зв`язку з чим згідно з вимогами частини п`ятої статті 235 КЗпП України з ТОВ ВКП "Восток-Н" підлягає стягненню середній заробіток за час затримки видачі трудової книжки за період з 13 квітня 2020 року до 31 травня 2020 року в розмірі 24 895,53 грн, компенсація за невикористану відпустку за 174 дні у розмірі 95 452,92 грн та моральна шкода у розмір 5 000,00 грн.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У липні 2021 року ТОВ ВКП "Восток-Н" звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволення позову скасувати, ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

На обґрунтування касаційної скарги заявник посилався на таке.

Для правильного вирішення цієї справи визначальним є встановлення можливості застосування до спірних правовідносин норм статей 116, 117, 235 КЗпП України з огляду на відсутність в діях роботодавця вини з невиплати ним звільненому працівникові належних при звільненні сум.

Позивачка не подавала письмове попередження у встановлений законом строк про намір розірвати трудовий договір.

На порушення норм статей 76, 77, 78 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ), суд вважав доведеним факт подачі заяви про звільнення позивачки на підставі показань свідків.

Проте позивачка не надала належних та допустимих доказів, що підтверджують її намір звільнитись за власним бажанням із займаної посади, оскільки показання свідків в силу закону не можуть підтверджувати чи спростовувати вказаний факт.

У день звільнення позивачки товариство направило на її адресу повідомлення про звільнення, яким ОСОБА_1 повідомлено про її звільнення 13 квітня 2020 року та запропоновано з`явитись за місцезнаходженням відповідача для отримання трудової книжки та проведення остаточного розрахунку.

Проте позивачка не скористалася своїм правом самостійно отримати належну їй трудову книжку та остаточний розрахунок. Матеріали справи не містять письмової згоди ОСОБА_1 щодо пересилання її трудової книжки, немає будь-яких доказів звернення позивачки після звільнення до роботодавця з вимогою про видачу трудової книжки та проведення остаточного розрахунку.

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про наявність підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки.

З огляду на відсутність ОСОБА_1 на робочому місці, виплата належних їй сум від підприємства, в тому числі суми компенсації за невикористану відпустку, повинна відбутись не пізніше наступного дня після пред`явлення позивачкою вимоги про такий розрахунок, проте такої вимоги від ОСОБА_1 відповідач не отримував, матеріали справи також не містять такої вимоги.

Вказане свідчить, що позивачка не скористалася правом, передбаченим статтею 116 КЗпП України, а тому у товариства не виникло обов`язку здійснення виплат всіх сум, що належать ОСОБА_1 від підприємства.

Зазначені обставини дають підстави стверджувати, що позовні вимоги про стягнення суми компенсації за невикористану відпустку є передчасними, оскільки право позивачки на отримання належних сум не виникло.

Зважаючи на відсутність порушень прав позивачки з боку відповідача, суди дійшли помилкового висновку про наявність підстав для відшкодування моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн, не обґрунтували саме такий розмір шкоди.

Судові рішення оскаржуються з підстав відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування статей 116, 117, 235 КЗпП України з огляду на відсутність в діях роботодавця вини з невиплати ним звільненому працівникові належних при звільненні сум, встановлення обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржуються в частині задоволення позову, тому в іншій частині не є предметом перегляду в касаційному порядку (стаття 400 ЦПК України).

У жовтні 2021 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1, у якому вона просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

На обґрунтування відзиву посилалася на те, що відповідач ігнорує факти отримання її вимоги від 21 січня 2020 року щодо звільнення, показання свідків, які були присутні у цей час в офісі відповідача.

Повідомлення про звільнення було відправлено відповідачем на помилкову адресу та нею не отримано. Вона про це вперше була проінформована на засіданні суду, оскільки відзив з копіями документів про звільнення також був відправлений на помилкову адресу, про що відповідач замовчує.

У справі існує два накази про звільнення. З обома вона мала можливість ознайомитись тільки із матеріалів цієї справи.

Перший наказ був оформлений з помилками у написанні її по батькові " ОСОБА_3" замість " ОСОБА_4" та направлений на помилкову адресу, а другий наказ вже виправлений за ухвалою суду був наданий 15 вересня 2020 року саме до суду, а не на її адресу.

Відповідач жодного разу не повідомив її про звільнення у належній формі. 07 вересня 2021 року відповідач листом повідомив її про необхідність отримання трудової книжки відповідно до рішення Київського районного суду м. Харкова від 27 січня 2021 року в справі № 953/4949/20 за адресою повноважного представника адвоката Костирі Г. А.: вул. Кооперативна, 18 у м. Харкові .

Вона з`явилася у вказаний час та місце (14 вересня 2021 року на 10:00 год) з юристкою ОСОБА_5, де представник відповідача вперше повідомив про втрату її трудової книжки та намагався вручити неналежно оформлений її дублікат.

Інформації про належні виплати також надані не були. Отже, трудова книжка втрачена відповідачем, але жодного разу він не повідомив її про це, а дублікат, що було запропоновано 14 вересня 2021 року, не відповідає правилам оформлення та не має цінності для неї, оскільки саме стаж який був набутий нею до трудових відносин з відповідачем не був зазначений в дублікаті.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ ВКП "Восток-Н" на підставі пунктів 3, 4 частини другої статті 389, пункту 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Встановлені судами обставини

Суди встановили, що з 01 жовтня 2001 року ОСОБА_1 перебувала з ТОВ ВКП "Восток-Н" у трудових відносинах, працюючи провідним бухгалтером на підставі наказу від 01 жовтня 2001 року № 9 (т. 1, а. с. 10).

20 грудня 2019 року ОСОБА_1 подала заяву про звільнення за власним бажанням. Вказана заява отримана 21 грудня 2019 року інспектором з кадрової роботи ОСОБА_6 (т. 1, а. с. 11).

Наказом від 02 січня 2020 року № 3 відтерміновано строк звільнення провідного бухгалтера ОСОБА_1 до 31 січня 2020 року у зв`язку з необхідністю передання значного об`єму первинної та іншої фінансової документації (т. 1, а. с. 22-23).

Повідомленням від 13 січня 2020 року ОСОБА_1 проінформовано про зміну робочого місця, а саме місця розташування бухгалтерії за адресою: АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 15).

20 січня 2020 року позивачка до ТОВ ВКП "Восток-Н" направила вимогу про видачу трудової книжки, копії наказу про звільнення та здійснення остаточного розрахунку. Вказану заяву товариство отримало 21 січня 2020 року (т. 1, а. с. 13-14).

Листом від 22 січня 2020 року товариство повідомило позивачку про неотримання її заяви про звільнення та запропонувало надати пояснення з приводу прогулів.

Крім того, повторно проінформовано про зміну її робочого місця як бухгалтера, за адресою: АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 17).

31 березня 2020 року товариство направило вимогу ОСОБА_1 про надання письмових пояснень про причини відсутності на робочому місті з 08 січня 2020 року до 31 березня 2020 року. Вказана вимога отримана позивачкою 09 квітня 2020 року (т. 1, а. с. 114, 117).

Відповідно до наказу ТОВ ВКП "Восток-Н" від 13 квітня 2020 року № 4 ОСОБА_1 звільнено з роботи на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України за прогул. Копія наказу разом з повідомленням про звільнення направлена позивачці поштою за адресою: АДРЕСА_3, тобто, не за місцем проживання позивачки ( АДРЕСА_3 ), що сторонами не заперечується (т. 1, а. с. 119-122).

14 квітня 2020 року ОСОБА_1 направила товариству відповідь на лист від 31 березня 2020 року з вимогою про видачу належним чином оформленої трудової книжки, здійснення остаточного розрахунку у зв`язку зі звільнення та виплати заробітної плати за час вимушеного прогулу у зв`язку з затримкою у видачі трудової книжки (т. 1, а. с. 160-162).

Відповідно до довідки від 03 вересня 2020 року ТОВ ВКП "Восток-Н" на час перебування в трудових відносинах з підприємством ОСОБА_1 було встановлено 40 годинний робочий тиждень (п`ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями - субота та неділя) (т. 2, а. с. 43).

Згідно з довідкою ТОВ ВКП "Восток-Н" за період з 01 жовтня 2019 року до 13 квітня 2020 року сукупний дохід ОСОБА_1 становив 60 051,63 грн, сума до виплати - 48 341,56 грн, з яких: жовтень 2019 року - 16 214,75 грн, листопад 2019 року - 16 214,75 грн, грудень 2019 року - 16 224,91 грн, січень 2020 року - 1 539,34 грн, лютий-березень 2020 року - доходи відсутні, квітень 2020 року - 9 857,88 грн (т. 2, а. с. 73).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Стаття 43 Конституції України гарантує кожному право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про оплату праці" заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану роботу.

Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Згідно з частиною першою статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відповідно до частини першої, другої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.

Відповідно до положень пунктів 2.4, 2.5 Інструкції "Про порядок ведення трудових книжок працівників", затвердженої наказом Мінпраці, Міністерством юстиції та Міністерством соціального захисту населення від 29 липня 1993 року № 58 (далі - Інструкція) записи в трудову книжку при звільненні вносяться власником або уповноваженим ним органом після видачі наказу; з кожним записом, який вноситься до трудової книжки на підставі наказу про звільнення, власник зобов`язаний ознайомити працівника під розписку в особовій картці, а відповідно до пункту 4 цієї Інструкції власник або уповноважений ним орган зобов`язаний видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про звільнення.

Згідно з пунктами 4.1, 4.2 Інструкції при затримці видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові сплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Днем звільнення в такому разі вважається день видачі трудової книжки. Про новий день звільнення видається наказ і вноситься запис до трудової книжки працівника. Раніше внесений запис про день звільнення визнається недійсним. Якщо працівник відсутній на роботі в день звільнення, то власник або уповноважений ним орган в цей день надсилає йому поштове повідомлення із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки.

Згідно з частиною п`ятою статті 235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

У положеннях статей 117, 235 КЗпП України йдеться про відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час одного й того ж прогулу працівника задля компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.

Проте за порушення трудових прав працівника при одному звільненні можливе застосування стягнення середнього заробітку або за статтею 117 КЗпП України, або за статтею 235 КЗпП України.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2912цс16 та в постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 758/14834/15-ц (провадження № 61-18501св19), від 19 серпня 2020 року у справі № 761/36549/18-ц (провадження

Отже, підстави для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не обмежуються лише випадками, пов`язаними із незаконним звільненням та поновленням на роботі, а можуть застосовуватися й у випадках передбачених частиною п`ятою статті 235 КЗпП України.

Так, згідно зі статтею 235 КЗпП України виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу здійснюється у випадках: звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу (частина перша); у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству (частина третя); у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу (частина четверта).

Отже, вимушений прогул визначається як період часу, з якого почалось порушення трудових прав працівника, (незаконне звільнення або переведення на іншу роботу, неправильне зазначення формулювання причин звільнення або затримки видачі трудової книжки при звільненні) до моменту поновлення таких прав.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (100-95-п) (далі - Порядок).

Пунктом 2 Порядку передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Згідно з пунктом 8 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати проводиться, виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, проводиться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Відповідно до частини першої статті 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей.

Статтею 4 Закону України "Про відпустки" передбачені види відпусток і визначено, які саме відпустки відносяться до щорічних: основна відпустка; додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці; додаткова відпустка за особливий характер праці; інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Згідно з пунктом 2 розділу ІІ Порядку обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. За пунктом 7 розділу IV Порядку обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або компенсації за невикористані відпустки проводиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за фактично відпрацьований період (розрахунковий період) на відповідну кількість календарних днів розрахункового періоду. Із розрахунку виключаються святкові та неробочі дні, - встановлені законодавством. Отриманий результат множиться на число календарних днів відпустки.

Розглядаючи спори про виплату грошової компенсації за невикористану відпустку, необхідно виходити з того, що згідно зі статтею 83 КЗпП України вона може бути стягнена на вимогу працівника за всі дні невикористаної ним основної й додаткової щорічної відпустки та додаткової відпустки для працівників, які мають дітей, тільки в разі звільнення його з роботи, а під час неї - лише за частину цих відпусток за умови, що тривалість наданих йому при цьому щорічної й додаткової відпусток становить не менше 24 календарних днів та що працівник не є особою віком до 18 років. Якщо працівник з незалежних від нього причин (не з його вини) не використав щорічну відпустку і за роки, що передували звільненню, суд на підставі статті 238 КЗпП України має право стягнути грошову компенсацію за всі дні невикористаної відпустки. Розмір грошової компенсації за невикористану відпустку за попередні роки визначається виходячи із середнього заробітку, який працівник має на час її проведення.

З урахуванням наведеного, Верховний Суд погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 13 квітня 2020 року до 31 травня 2020 року (в межах позовних вимог) та компенсації за невикористану відпустку, оскільки наказом від 13 квітня 2020 року ОСОБА_1 була звільнена з 08 січня 2020 року на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України за прогул, проте у встановлений законом строк трудову книжку вручено не було, а також не проведено остаточний розрахунок.

Відповідно до статті 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Оскільки відповідачем порушено трудове законодавство, а саме не виплачено при звільненні компенсацію за дні невикористаної відпустки та не видано у день звільнення трудову книжку, тому, враховуючи характер, тривалість та наслідки порушення, принцип розумності, виваженості та справедливості висновки судів першої та апеляційної інстанцій про стягнення 5 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди також є обґрунтованими.

Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статей 116, 117, 235 КЗпП України з огляду на відсутність в діях роботодавця вини з невиплати ним звільненому працівникові належних при звільненні сум, Верховний Суд відхиляє.

Подібні висновки застосування статей 116, 117, 235 КЗпП України викладені у постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 758/14834/15-ц (провадження № 61-18501св19), від 19 серпня 2020 року у справі № 761/36549/18-ц (провадження № 61-4174св20) та від 19 травня 2021 року у справі № 754/3434/19 (провадження № 61-13722св20).

У постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 758/14834/15-ц (провадження № 61-18501св19), від 19 серпня 2020 року у справі № 761/36549/18-ц (провадження № 61-4174св20) та від 19 травня 2021 року у справі № 754/3434/19 (провадження № 61-13722св20) зазначено, що відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Отже, оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій відповідають висновкам, викладеним у зазначених постановах Верховного Суду.

Посилаючись на відсутність відповідного висновку, заявник по суті не погоджується зі встановленими обставинами у цій справі, зокрема наявністю вини роботодавця у несвоєчасної видачі трудової книжки працівнику та непроведення розрахунку.

Аргументи касаційної скарги про те, що в день звільнення позивачки, відповідач надіслав на її адресу повідомлення про звільнення та запропонував з`явитись за місцезнаходженням товариства для отримання трудової книжки та проведення остаточного розрахунку, є необґрунтованими, оскільки суди попередніх інстанцій встановили, що зазначене повідомлення направлено позивачці не за місцем її проживання (т. 1, а. с. 119-122).

Щодо доводів касаційної скарги про те, що позивачка не надала належних та допустимих доказів, що підтверджують її намір звільнитись за власним бажанням із займаної посади, а показання свідків на підтвердження цих обставин є недопустимими доказами, то вони не заслуговують на увагу.

Ці доводи стосуються вирішення спору в частині вимог про поновлення позивачки на роботі, проте у вказаній частині судові рішення не є предметом касаційного оскарження.

Доводи касаційної скарги, в тому числі щодо визначеного розміру відшкодування моральної шкоди, також зводяться до непогодження зі встановленими судами попередніх інстанцій обставинами та переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.