розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу приватного акціонерного товариства "Зевс Кераміка" на рішення Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 28 травня 2021 року в складі судді Фаліна І. Ю. та постанову Донецького апеляційного суду від 22 вересня 2021 року в складі колегії суддів: Новікової Г. В., Кішкіної І. В., Тимченко О. О.,

Описова частина

Короткий зміст вимог

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства "Зевс Кераміка" (далі - ПАТ "Зевс Кераміка") про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовна заява мотивована тим, що з 07 лютого 2007 року позивач перебуває в трудових відносинах з ПАТ "Зевс Кераміка". 10 грудня 2020 року наказом № 190 командувача Десантно-штурмових військ Збройних Сил України позивача було прийнято на військову службу за контрактом осіб офіцерського складу ЗСУ. 16 січня 2021 року згідно припису ІНФОРМАЦІЯ_1 йому необхідно було прибути до військової частини НОМЕР_1 Десантно-штурмових військ Збройних Сил України (далі - ЗСУ) для проходження військової служби за контрактом. 16 січня 2021 року позивач у ІНФОРМАЦІЯ_1 отримав припис № 7/123 від 16 січня 2021 року про необхідність прибути до військової частини НОМЕР_1, лист ТВО військового комісаріату № 7/124 від 16 січня 2021 року та копію наказу № 190 від 10 грудня 2020 року. Після отримання зазначених документів, він прибув до ПАТ "Зевс Кераміка", та повідомив безпосереднього керівника - начальника цеха ОСОБА_2, про те, що він з 16 січня 2021 року повинен проходити військову службу за контрактом в ЗСУ, надав йому вищезазначені документи, на що ОСОБА_2 запропонував позивачу здати документи до відділу кадрів. В зв`язку із тим, що 16 січня 2021 року відділ кадрів ПАТ "Зевс Кераміка" не працював, позивач залишив їх у приймальні директора товариства, для подальшого передання у відділ кадрів ПАТ "Зевс Кераміка".

16 січня 2021 року позивач прибув до розпорядження військової частини НОМЕР_1, та наказом командира від 18 січня 2021 року № 19, його було призначено на посаду заступника командира роти - інструктора з повітрянодесантної підготовки ремонтної роти військової частини НОМЕР_1, де він проходить службу.

23 січня 2021 року позивач направив засобами поштового зв`язку на адресу директора ПАТ "Зевс Кераміка" повторно повідомлення про проходження служби в ЗСУ, надавши до повідомлення копію наказу № 190 від 10 грудня 2020 року, копію наказу № 19 від 18 січня 2021 року та копію контракту про проходження служби в ЗСУ.

11 лютого 2021 року на адресу позивача засобом поштового зв`язку надійшов лист № 0035 від 09 лютого 2021 року з ПАТ "Зевс Кераміка", в якому знаходилося повідомлення директора ПАТ "Зевс Кераміка" про те, що позивача звільнено за прогул без поважних на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, а також копія наказу № 7-К - 0000000071 від 09 лютого 2021 року, в якому зазначено, що його звільнено з посади 15 січня 2021 року у зв`язку із прогулом.

Позивач вважає, що його звільнено незаконно, оскільки за період його роботи в ПАТ "Зевс Кераміка" будь-які порушення дисципліни, трудового договору, покладених на нього обов`язків він не допускав та до нього будь-які заходи дисциплінарного чи громадського стягнення не застосовувалися. Натомість, у зв`язку з проходженням позивачем служби в ЗСУ за контрактом, за ним зберігається робоче місце та середній заробіток, а тому відповідач незаконно звільнив позивача з роботи. Жодного прогулу позивач не вчиняв.

За таких обставин просив: визнати незаконними та скасувати накази ПАТ "Зевс Кераміка" № 5 від 08 лютого 2021 року "Про дисциплінарне стягнення на ОСОБА_1", № 7-к-0000000071 від 09 лютого 2021 року "Про припинення трудового договору (контракту)"; поновити ОСОБА_1 на посаді начальника дільниці пересування в ПАТ "Зевс Кераміка"; стягнути з ПАТ "Зевс Кераміка" середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16 січня 2021 року до моменту відновлення на посаді, стягнути з ПАТ "Зевс Кераміка" судові витрати.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 28 травня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано незаконними та скасовано накази ПАТ "Зевс Кераміка" № 5

від 08 лютого 2021 року "Про дисциплінарне стягнення на ОСОБА_1" та № 7-к-0000000071 від 09 лютого 2021 року "Про припинення трудового договору (контракту)".

Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника дільниці пересування в ПАТ "Зевс Кераміка" з 15 січня 2021 року.

Стягнено з ПАТ "Зевс Кераміка" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16 січня 2021 року по 28 травня 2021 року у розмірі 104 658,45 грн.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати в межах суми платежу за один місяць допущено до негайного виконання.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач уклав

контракт про проходження військової служби у Збройних Силах

України під час дії ситуації, що загрожує національній безпеці України,

тому як військовослужбовець користується пільгами, передбаченими

статтею 39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" та частинами третьою і четвертою статті 119 КЗпП України. Роботодавцем при звільненні позивача не була дотримана процедура, передбачена статтею 149 КЗпП України щодо відібрання від позивача письмових пояснень про причини відсутності на роботі 16 січня року, що є підставою для поновлення на роботі.

Звільнення позивача із займаної посади було проведено з порушенням вимог статті 119 КЗпП України, тому відповідно до статті 235 КЗпП України

з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Постановою Донецького апеляційного суду від 22 вересня 2021 року апеляційну скаргу ПрАТ "Зевс Кераміка" задоволено частково, рішення Слов`янського міськрайонного суду від 28 травня 2021 року змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення залишено без змін.

Постанова мотивована тим, що на момент звільнення відповідачем ОСОБА_1 з роботи за прогул 16 січня 2021 року останній вже з 10 грудня 2020 року був прийнятий на військову службу за контрактом, про що відповідачу стало відомо з 18 січня 2021 року, тобто на момент видачі наказу про звільнення позивача. Саме 16 січня 2021 року позивач отримав припис ІНФОРМАЦІЯ_1 № 7/123, згідно якого позивачу запропоновано 16 січня 2021 року вибути до військової частини НОМЕР_1 десантно-штурмових військ ЗСУ для проходження військової служби за контрактом, що і було вчинено ним. Відповідачем не доведено винне невиконання чи неналежне виконання працівником своїх трудових обов`язків, тобто наявність дисциплінарного проступку, який би давав підстави для звільнення ОСОБА_1 з роботи за прогул.

За таких обставин з боку ОСОБА_1 не було допущено 16 січня 2021 року відсутності на роботі (прогулу) без поважних причин, а тому суд першої інстанції правильно вважав, що звільнення позивача відбулося з порушенням трудового законодавства і правильно скасував накази про накладення дисциплінарного стягнення та звільнення, і поновив його на роботі.

Проте судом першої інстанції не враховано, що саме по собі недотримання пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений належними доказами. У цій справі підставою для поновлення на роботі є те, що позивач був відсутній на роботі 16 січня 2021 року з поважних причин, тобто не вчинив дисциплінарного проступку, який би давав відповідачеві підстави для звільнення ОСОБА_1 з роботи.

Таким чином суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність зміни мотивувальної частини рішення суду першої інстанції, а в решті - залишити без змін.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

29 вересня 2021 року ПАТ "Зевс Кераміка", засобами поштового зв`язку, звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 28 травня 2021 року та постанову Донецького апеляційного суду від 22 вересня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 20 жовтня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ "Зевс Кераміка" на рішення Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 28 травня 2021 року та постанову Донецького апеляційного суду від 22 вересня 2021 року і витребував справу з суду першої інстанції.

04 листопада 2021 року справа надійшла до Верховного Суду

Верховний Суд ухвалою від 17 листопада 2021 року зупинив виконання рішення Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 28 травня 2021 року, в частині, що не підлягає негайному виконанню, до закінчення касаційного провадження у справі, а саме: стягнення з ПрАТ "Зевс Кераміка" на користь ОСОБА_1 витрат на правничу правову допомогу у розмірі 3 000,00 грн та середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 16 січня 2021 року по 28 травня 2021 року в розмірі 104 658,45 грн, крім стягнення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження рішення Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 28 травня 2021 року та постанови Донецького апеляційного суду від 22 вересня 2021 року заявник вказує неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, зокрема частини 3 статті 119 КЗпП України та частини 2 статті 39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 12 вересня 2019 року у справі № 537/430/18, від 15 липня 2020 року у справі № 480/1449/18, від 27 березня 2019 року у справі № 569/4641/17. Крім того, скаржник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо правильного застосування пункту 2 частини першої статті 24 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" у подібних правовідносинах.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ).

Фактичні обставини, встановлені судами

ОСОБА_1 перебував з відповідачем у трудових правовідносинах.

За наказом командувача десантно-штурмових військ ЗСУ від 10 грудня 2020 року № 190 ОСОБА_1 прийнято на військову службу за контрактом осіб офіцерського складу ЗСУ та призначено заступником командира ремонтної роти - інструктором з повітряно-десантної підготовки окремої аеромобільної бригади, ВОС-70611003.

Між Міністерством оборони України в особі командувача Десантно-штурмових військ ЗСУ та ОСОБА_1 укладено контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних силах України на посадах офіцерського складу строком на 3 роки.

Відповідно до припису ІНФОРМАЦІЯ_1 № 7/123 від 16 січня 2021 року позивачу запропоновано 16 січня 2021 року вибути до військової частини НОМЕР_1 десантно-штурмових військ ЗСУ для проходження військової служби за контрактом.

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 18 січня 2021 року № 19 ОСОБА_1 зараховано до списків особового складу частини та на всі види забезпечення з 18 січня 2021 року, де він проходить службу по теперішній час.

Актом від 16 січня 2020 року, складеного працівниками ПАТ "Зевс Кераміка", зафіксовано відсутність на роботі ОСОБА_1 16 січня 2021 року.

На підставі наказу відповідача від 18 січня 2020 року № 4-п "Про створення комісії", у зв`язку з неявкою позивача 16 січня року на роботу з невідомих причин, створено комісію для розслідування причин відсутності останнього на робочому місці з 16 січня 2021 року та визначення можливості застосування дисциплінарного стягнення.

22 січня 2021 року позивачу поштою відправлено лист № 0021 від 20 січня 2021 року з пропозицією надати пояснення та підтверджуючі документи щодо відсутності його на роботі з 16 січня 2021 року по теперішній час. Зазначені наслідки ненадання пояснень, які будуть розцінені як відмова від надання пояснень, що є підставою для звільнення за прогул. Докази отримання або відмови отримання позивачем цього листа відповідачем не надані.

З Протоколу № 1 засідання комісії відповідача з розслідування причин відсутності начальника дільниці пересування ОСОБА_1 на роботі від 08 лютого 2021 року видно, що з питання порядку денного під № 1 "Вивчення причин відсутності ОСОБА_1 на роботі з 16 січня 2021 року по дату засідання комісії та їх поважності", менеджер з персоналу ОСОБА_3 повідомила, що їй стало відомо про відсутність ОСОБА_1 на роботі 18 січня 2021 року, коли вона була ознайомлена з наказом № 4 від 18 січня 2021 року та ОСОБА_2 передав їй акт про відсутність на робочому місті ОСОБА_1 від 16 січня 2021 року. ОСОБА_4 також повідомила, що протягом останнього тижня та навіть більше ОСОБА_1 до відділу кадрів з жодних питань не звертався, лише 15 січня 2021 року надіслав проміжний електронний табель своєї ділянки для нарахування авансу. 18 січня 2021 року телефоном вона зв`язалася з ОСОБА_1 та запитала щодо причин його відсутності з 16 січня 2021 року. Останній повідомив, що він розпочав службу у ЗСУ. ОСОБА_3 повідомила ОСОБА_1 про необхідність надання письмових пояснень та документів на підтвердження цих обставин, а також повідомила, що на його адресу буде направлений запит щодо надання пояснень та документів. 20 січня 2021 року такий запит був сформований та переданий до секретаріату підприємства для відправки. За інформацією секретаріату рекомендований лист із повідомленням був надісланий 22 січня 2021 року. Натомість, 23 січня 2021 року ОСОБА_1 на адресу відповідача був надісланий лист із поясненнями відсутності на роботі (отриманий 05 лютого 2021 року), який надається на вивчення комісії разом із супровідними документами.

Позивач листом від 23 січня 2021 року повідомив відповідача про те, що ним укладено контракт про проходження військової служби; згідно припису ІНФОРМАЦІЯ_1 № 7/123 від 16 січня 2021 року позивач 16 січня 2021 року прибув до військової частини НОМЕР_1 для проходження військової служби. До зазначеного листа позивач додав: копію наказу командувача Десантно-штурмових військ ЗСУ від 10 грудня 2020 року № 190, копію наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 18 січня 2021 року № 19, копію контракту про проходження громадянами України військової служби у ЗСУ на посадах офіцерського складу. Зазначені документи отримані відповідачем 05 лютого 2021 року.

У протоколі № 1 засідання комісії з розслідування причин відсутності начальника дільниці пересування ОСОБА_1 на роботі від 08 лютого 2021 року зазначено, що секретар комісії ОСОБА_5 зачитала перед учасниками засідання лист від ОСОБА_1 та члени комісії спільно вивчили додані до листа документи. За наслідком вивчення слухали секретаря комісії юриста ОСОБА_5., яка повідомила про таке: "Як вбачається із листа ОСОБА_1 він пов`язує свою відсутність на роботі з 16.01.2021 року виключно із вступом на військову службу. Але із наданих документів (витяг з наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 18.01.2021, копія контракту від 18.01.2021 року) вбачається, що на військову службу він вступив лише 18.01.2021 року… Враховуючи наведене вище ОСОБА_5 запропонувала визнати неповажними причини відсутності ОСОБА_1 на роботі 16.01.2021 року, тобто визнати 16.01.2021 року прогулом без поважної причини.".

На підставі наказу відповідача № 5-П від 08 лютого 2021 року визнано день відсутності на роботі 16 січня 2021 року ОСОБА_1 прогулом без поважних причин, застосовано до ОСОБА_1 дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення за прогул без поважних причин на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

Наказом № 7-К-0000000071 від 09 лютого 2021 року ОСОБА_1 звільнено з роботи у зв`язку з прогулом без поважних причин за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України з 15 січня 2021 року. Лист про звільнення позивач отримав 11 лютого 2021, а копія наказу про звільнення надійшла його адвокатові - 05 березня 2021 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція),

а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені

в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння

у збереженні роботи.

Відповідно до статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно, сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено договір.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

У пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 06 листопада 1992 року (v0009700-92) № 3 роз`яснено, що при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.

Для встановлення допущення працівником прогулу необхідним є належне фіксування самого факту відсутності працівника на роботі та з`ясування поважності причини такої відсутності. Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника.

Виходячи із зазначеного, звільнення за прогул допускається за відсутності працівника на роботі виключно без поважних причин, однак в разі наявності поважних причин відсутності таке звільнення недопустиме.

Вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати всі надані сторонами докази.

Вказаний висновок висловлений, зокрема у постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 459/2618/17.

Порядок проходження служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях врегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, які перебувають на такій службі, додаткові обов`язки і відповідальність, встановлюють гарантії військовослужбовцям. Закон України "Про військовий обов`язок і військову службу" (2232-12) здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України

у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, він також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, отже

є спеціальним у частині регулювання гарантій та пільг для громадян України, які призвані на строкову військову службу.

За частиною десятою статті 1 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" громадяни України, які приписані до призовних дільниць або перебувають у запасі Збройних Сил України чи проходять службу у військовому резерві, зобов`язані, зокрема, прибувати за викликом районного (міського) військового комісаріату для оформлення військово-облікових документів, приписки, проходження медичного огляду, направлення на підготовку з метою здобуття або вдосконалення військово-облікової спеціальності, призову на військову службу або на збори військовозобов`язаних.

Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності

та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

За приписами частин другої, третьої статті 1 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" військовий обов`язок установлюється

з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби

у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Видами військової служби відповідно до частини шостої статті 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" є: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають

у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу.

Відповідно до частини другої статті 21 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" громадяни України для виконання обов`язків, пов`язаних із взяттям на військовий облік, призовом або прийняттям на військову службу, а також особи, які направляються районними (міськими) військовими комісаріатами на медичний огляд (медичне обстеження

в амбулаторних чи стаціонарних умовах), лікування, звільняються від роботи на час, необхідний для виконання зазначених обов`язків та перебування в лікувальному закладі охорони здоров`я, із збереженням за ними місця роботи, займаної посади і середньої заробітної плати.

Військовослужбовці вважаються такими, що виконують обов`язки військової служби на шляху прямування на службу або зі служби, під час службових поїздок, повернення до місця служби (пункт 2 частини третьої статті 24 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу".

На час укладення контракту позивачем існувала кризова ситуація, що загрожувала національній безпеці України, а невідкладні заходи, запроваджені рішенням Ради національної безпеки та оборони України, щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України вимагали, крім іншого, проведення часткової мобілізації, з початком якої, настав особливий період діяльності усіх інституцій України.

Таким чином, на позивача поширюються гарантії, визначені частинами третьою та четвертою статті 119 КЗпП України. Гарантії, передбачені частинами третьою та четвертою статті 119 КЗпП України, надаються не тільки особам, які були призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, але і тим, що були прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, а, отже, при звільненні з роботи були порушені права позивача.

Вказаний висновок відповідає правовій позиції, висловленій Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 серпня 2020 року у справі

№ 813/402/17 та постановах Верховного Суду від 20 травня 2021 року

у справі № 683/577/20, від 10 листопада 2021 року у справі № 235/1195/20.

Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Суди установили, що на момент звільнення відповідачем ОСОБА_1 з роботи за прогул 16 січня 2021 року останній вже з 10 грудня 2020 року був прийнятий на військову службу за контрактом, про що відповідачу стало відомо з 18 січня 2021 року, тобто на момент видачі наказу про звільнення позивача. Саме 16 січня 2021 року позивач отримав припис ІНФОРМАЦІЯ_1 № 7/123, згідно якого позивачу запропоновано 16 січня 2021 року вибути до військової частини НОМЕР_1 десантно-штурмових військ ЗСУ для проходження військової служби за контрактом, який був виконаний позивачем.

Таким чином, позивачем не було вчинено дисциплінарного проступку у вигляді прогулу (відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважної причини, оскільки позивач був відсутній на роботі 16 січня 2021 року за наявності поважної причини.

За таких обставин суди правильно вважали, що звільнення позивача відбулося з порушенням трудового законодавства і тому суди правильно встановили незаконність звільнення позивача, та як наслідок - необхідність скасування оскаржуваних наказів та поновлення позивача на роботі.

Відповідачем не доведено винне невиконання чи неналежне виконання працівником своїх трудових обов`язків, тобто наявність дисциплінарного проступку, який би давав підстави для звільнення ОСОБА_1 з роботи за прогул.

При винесенні рішення про поновлення на роботі, орган який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більш як за один рік (частина друга статті 235 КЗпП України)

Визнавши незаконними дії і рішення роботодавця щодо звільнення позивача, суди також дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення із відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, при розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу, виходячи із положень статті 27 Закону України "Про оплату праці" та Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (100-95-п) , правильно визначив період вимушеного прогулу з 16 січня 2021 року до 28 травня 2021 року (день ухвалення судом рішення про поновлення на роботі) та розмір середньої заробітної плати на підставі довідки відповідача від 05 березня 2021 року № 0055 із розрахунку за два місяці, що передували звільненню. Натомість, доказів на спростування інформації щодо розміру заробітної плати позивача, викладеної у довідці від 05 березня 2021 року № 0055 відповідачем не надано.

Виходячи з зазначеного, висновки судів про поновлення позивача на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу

є правильними та обґрунтованими.

У постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-2801цс15 наведено правовий висновок про те, що пояснення порушника трудової дисципліни є однією з важливих форм гарантії, наданих порушнику для захисту своїх законних прав та інтересів, направлених проти безпідставного застосування стягнення. Разом з тим, правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування усіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника. Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2019 року в справі 711/8227/16-ц.

З урахуванням встановлених фактичних обставин у цій справі, Верховний Суд погоджується із висновком апеляційного суду, що невиконання відповідачем обов`язку отримати відповідне письмове пояснення від позивача та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення. У цій справі підставою для поновлення на роботі є те, що позивач був відсутній на роботі 16 січня 2021 року з поважних причин, тобто не вчинив дисциплінарного проступку, який би давав відповідачеві підстави для звільнення ОСОБА_1 з роботи.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків про незаконність звільнення позивача згідно пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України та наявність підстав для поновлення його на роботі і відповідно стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 12 вересня 2019 року у справі № 537/430/18, від 15 липня 2020 року у справі № 480/1449/18, від 27 березня 2019 року у справі № 569/4641/17, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 537/430/18 Верховний Суд залишаючи без змін рішення судів вказав, зокрема, що позивач уклав контракт під час дії особливого періоду, який не скасовано, тому у відповідача не було законних підстав для звільнення позивача з роботи на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України у зв`язку із вступом на військову службу. Наявність чинного контракту, укладеного позивачем з Міністерством оборони України 30 жовтня 2017 року на проходження військової служби не на професійній основі строком на три роки, пунктом 8 якого визначено, що контракт укладено під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення, надало суду підстави для висновку про поширення на позивача гарантій, встановлених частиною третьою статті 119 КЗпП України щодо збереження попереднього місця роботи, посади і середнього заробітку на строк дії контракту та відсутність підстав для припинення трудового договору у зв`язку із вступом позивача на військову службу згідно з пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України.

У справі 480/1449/18 Верховний Суд, скасовуючи постанову апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, вніс зміни до його резолютивної частини та зазначив, що наведені позивачем доводи Верховний Суд вважає поважними причинами пропуску строку звернення до суду, оскільки безспірно встановлено, що ОСОБА_1 з моменту зарахування до військової частини проходив спеціальні навчання, весь час проживав на території військової частини, а після закінчення навчання брав безпосередню участь в зоні проведення АТО. У цій справі суд першої інстанції, правильно встановивши обставини справи й вірно застосувавши норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про те, що звільнення ОСОБА_1 проведено з порушенням вимог чинного законодавства. Звільнення позивача з 30 березня 2016 року у зв`язку зі вступом на військову службу за контрактом до лав ЗСУ є незаконним, оскільки на нього поширюються гарантії збереження за ним місця роботи, встановлені статтею 119 КЗпП України та статтею 39 Закону України "Про військовий обов`язок та військову службу". Отже, відповідач зобов`язаний поновити трудові права позивача щодо збереження за ним місця роботи та виплати йому середнього заробітку за час проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період.

У справі № 569/4641/17 Верховний Суд, скасовуючи постанову апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, виходив із того, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що на час укладення позивачем контракту діяла кризова ситуація, що загрожує національній безпеці та оборони України щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальній цілісності України, які вимагали проведення часткової мобілізації, з початком якої, настав особливий період діяльності усіх інституцій України, який не закінчений на час розгляду спору, тому підстави для звільнення позивача відповідно до пункту 3 статті 36 КЗпП України у відповідача були відсутні.

Таким чином, немає підстав вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, встановлені фактичні обставини.

У касаційній скарзі заявник також зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо правильного застосування пункту 2 частини першої статті 24 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" у подібних правовідносинах.

За цією нормою початком проходження військової служби вважається день зарахування до списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) - для громадян, прийнятих на військову службу за контрактом, у тому числі військовозобов`язаних, які проходять збори, та резервістів під час мобілізації.

Однак, у справі, яка переглядається, спірні відносини виникли з інших підстав, а саме, звільнення позивача у зв`язку із прогулом - відсутністю на роботі (16 січня 2021 року) понад три години без поважних причин. У зв`язку із цим, суди встановили, що позивач був відсутній на роботі з поважних причин (16 січня 2021 року позивач згідно припису ІНФОРМАЦІЯ_1 № 7/123 від 16 січня 2021 року вибув до військової частини НОМЕР_1 десантно-штурмових військ ЗСУ для проходження військової служби за контрактом від 10 грудня 2020 року) і протилежного відповідачем на спростовано.

Зазначені у касаційній скарзі інші аргументи, Верховний Суд також вважає необґрунтованими та виключно суб`єктивними судженнями заявника, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з фактичними обставинами, встановленими судами в оскаржуваних рішеннях. Ці доводи зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах першої та апеляційної інстанцій.

Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Касаційна скарга є необґрунтованою, правильне застосовування норм матеріального та процесуального права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності рішення суду першої інстанції в незміненій частині та постанови апеляційного суду.

Верховний Суд враховує, як неодноразово вказував ЄСПЛ, що право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").

Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст рішень судів з точки зору застосування норм права, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій постановлено оскаржувані рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі наданих доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин у матеріальному та процесуальному сенсах