розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2, подану представником ОСОБА_4, на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 квітня 2021 року в складі судді Мазура Ю. Ю. та постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року в складі колегії суддів: Слюсар Т. А., Білич І. М., Коцюрби О. П.,

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, 3 % річних та інфляційних втрат.

Позов мотивовано тим, що 26 травня 2014 року ОСОБА_2 отримав від позивача у борг грошові кошти у розмірі 2 481 000,00 грн та зобов`язався їх повернути у строк до 28 липня 2014 року в порядку та на умовах, визначених договором позики грошових коштів від 26 травня 2014 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кузіною К. В. та зареєстрованим у реєстрі за № 873.

ОСОБА_2 підтвердив власним підписом на договорі факт отримання коштів за договором позики, який укладав за згодою дружини ОСОБА_3 .

Відповідачі отримали від позивача кошти у борг як спільне майно подружжя, проте так і не повернули їх, хоча строк повернення минув 28 липня 2014 року.

Неодноразові нагадування і вимоги позивача до відповідачів під час особистих зустрічей з ними та у телефонних розмовах щодо необхідності повернення коштів позитивного результату не дали, заборгованість відповідачами не погашено.

Визнаючи вимоги ОСОБА_1 про повернення коштів, 18 грудня 2018 року ОСОБА_2 власноручно склав та підписав додаток до договору позики грошових коштів від 26 травня 2014 року, у якому він визначив та визнав суму заборгованості за договором позики станом на 18 грудня 2018 року у розмірі 2 985 000,00 грн.

Оскільки вказаний вище додаток від 18 грудня 2018 року до договору позики грошових коштів від 26 травня 2014 року не встановлював конкретної дати повернення коштів, тому з метою досудового врегулювання спору представник позивача надіслав на адреси реєстрації та проживання відповідачів письмові вимоги про повернення боргу за договором позики грошових коштів з урахуванням суми боргу, визначеної у додатку до договору позики.

Зважаючи на те, що відповідачі так і не повернули кошти, позивач звернувся за захистом своїх прав до суду.

ОСОБА_1, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог від 20 січня 2020 року, просив стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на його користь заборгованість за договором позики у розмірі 6 505 574,87, з яких:

сума основного боргу - 2 956 140,00 грн;

3 % річних за період прострочення з 28 липня 2014 року до 27 травня

2019 року - 366 542,87 грн;

інфляційні втрати за період прострочення з 01 серпня 2014 року до 30 квітня 2019 року - 3 182 892,00 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 28 квітня 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 21 вересня

2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 6 505 574,87 грн, з яких: сума основного боргу - 2 956 140,00 грн; 3 % річних за період прострочення з 28 липня 2014 року до 27 травня 2019 року - 366 542,87 грн; інфляційні втрати за період прострочення з 01 серпня 2014 року до 30 квітня 2019 року - 3 182 892,00 грн.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 9 989,20 грн.

Суд першої інстанції виходив з того, що у відповідачів перед позивачем є заборгованість за договором позики у розмірі 6 505 574,87 грн, а визнання боргу та часткова його сплата свідчать про переривання позовної давності за вимогами про стягнення боргу. Тому, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, 3 % річних та інфляційних втрат підлягають задоволенню.

Апеляційний суд, погоджуючись з висновком суду першої інстанції, зазначив, що відповідно до норм сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Аргументи апеляційної скарги про те, що у розписці, складеній ОСОБА_2

18 грудня 2018 року не міститься інформації про визнання ним боргу, суд апеляційної інстанції вважав безпідставними, оскільки це спростовуються змістом указаної розписки, яку ОСОБА_2 зазначив як додаток до договору позики грошових коштів від 26 травня 2014 року. Крім того, у розписці боржник указав, що за домовленістю сторін сума зазначена у договорі станом на 18 грудня 2018 року становить 2 985 000,00 грн, ця сума є остаточною і не підлягає додаванню до суми, вказаної у договорі. Розписка містить також підпис і ОСОБА_1 . Відповідач не надав доказів існування між сторонами інших правовідносин, крім позичкових. Таким чином, змістом вказаної розписки ОСОБА_2 підтверджено існування боргових зобов`язань перед ОСОБА_1 .

Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_3 не давала згоди на збільшення суми боргу, оскільки розписка, складена ОСОБА_2 18 грудня 2018 року випливає зі змісту договору позики та свідчить про отримання позичених боржником у ОСОБА_1 коштів в інтересах та на потреби сім`ї.

Твердження апеляційної скарги про наявність підстав для застосування позовної давності є необґрунтованими. Зі змісту додатку до договору від 18 грудня

2018 року, а також активних дій ОСОБА_2 і ОСОБА_3, відповідно до яких 19 грудня 2019 року відповідачі на картковий рахунок відкритий на ім`я

ОСОБА_1 у ПАТ КБ "ПриватБанк" було перераховано по 2 000,00 грн. Відповідачі спростовували факт перерахування ними коштів у якості часткового повернення боргу за договором позики, але за відсутності доказів існування між сторонами будь-яких інших правовідносин, не змогли пояснити причини вчинення таких дій, що розцінено судом як їх бажання уникнути відповідальності за невиконання боргових зобов`язань.

Таким чином, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що позовна давність за вимогами ОСОБА_1 згідно з частиною першою статті 264 ЦК України переривалася у зв`язку з вчиненням відповідачами дій, що свідчать про визнання ними свого боргу перед ОСОБА_1 та почала новий перебіг

з 18 грудня 2018 року. При цьому сума боргових зобов`язань узгоджується

з матеріалами справи та відповідачами не спростована.

Аргументи учасників справи

У жовтні 2021 року представник ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Касаційна скарга, з урахуванням її уточнення від 16 листопада 2022 року, мотивована тим, що:

суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми частини першої статті 264, частини четвертої статті 267 ЦК України;

суди не врахували факту спливу позовної давності за вимогами позивача та не надали належної оцінки заявам відповідачів про застосування наслідків спливу позовної давності. Договір позики між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 укладено 26 травня 2014 року, в цьому договорі було встановлено термін для погашення суми позики, а саме: до 28 липня 2014 року. Таким чином, позовна давність за вимогами про стягнення заборгованості за договором позики сплинула 28 липня 2017 року, тоді як позивач звернувся із позовом до суду лише 29 травня 2019 року, тобто поза межами позовної давності;

суди безпідставно вважали, що позовна давність має обраховуватись

з 18 грудня 2018 року, оскільки відповідачі вчиняли дії, які, на їх переконання, свідчать про визнання ними боргу (складення та підписання 18 грудня 2018 року ОСОБА_5 додатку до договору позики грошових коштів від 26 травня

2014 року, в якому ним визначено та визнано суму заборгованості станом на

18 грудня 2018 року у розмірі 2 985 000,00 грн; перерахування по 2 000,00 грн від кожним з відповідачів на рахунок позивача 19 грудня 2019 року). Таким чином, суди зробили висновок, що перебіг позовної давності переривався 18 грудня

2018 року. Проте суди не врахували те, що переривання позовної давності можливе виключно у межах позовної давності.

посилання судів попередніх інстанцій на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 19 серпня 2019 року у справі № 570/2528/15-ц, від 11 червня 2020 року у справі № 4647430/16, є безпідставними.

У січні 2022 року від приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Гненного Д. А. надійшла заява про часткове виконання рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 квітня 2021 року в межах зведеного виконавчого провадження № 67067224 щодо стягнення заборгованості з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 . Приватний виконавець просив врахувати вказану інформацію при ухваленні рішення по суті спору.

У лютому 2022 року від представника ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому він просить касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що:

касаційна скарга не містить жодних заперечень щодо отримання відповідачем ОСОБА_2 від позивача ОСОБА_1 коштів у борг за договором позики, підписання ним 18 грудня 2018 року додатку до договору позики від 26 травня 2014 року чи щодо наступного перерахування відповідачами коштів на рахунок позивача 19 грудня 2019 року у сумі по 2 000,00 грн;

представник відповідача ОСОБА_3 у судовому засіданні суду першої інстанції щодо існування боргу також не заперечував, лише подав заяву про застосування позовної давності, в якій просив відмовити у задоволенні позовних вимог виключно з цієї підстави;

заяву ОСОБА_3 про застосування позовної давності подано до суду з порушенням норм процесуального права без її надсилання іншими учасникам справи, тому відповідно до частини четвертої статті 183 ЦПК України суд першої інстанції повинен був її повернути без розгляду. До того ж ця заява містила вимогу представника ОСОБА_3 про відмову в задоволенні позову щодо обох відповідачів, хоча жодних доказів про наявність повноважень на представництво інтересів відповідача ОСОБА_2 представник ОСОБА_3 суду не надав та не вправі був представляти його інтереси;

доводи касаційної скарги про пропущення позовної давності позивачем помилкові, оскільки договір позики не містив умов про строк його дії, тому в сторін не було жодних перешкод внести до нього зміни чи доповнення. Такі зміни внесено ОСОБА_2 у спосіб власноручно написаного додатку до договору позики. Тобто такі дії вказаного відповідача були не лише визнанням існування суми заборгованості перед позивачем станом на 18 грудня 2018 року,

а й свідчили про продовження умов договору позики на невизначений строк та надавали позивачеві право обраховувати позовну давність від дати підписання вказаного додатку;

позовна давність за вимогами ОСОБА_1 переривалася згідно з частиною першою статті 264 ЦК України у зв`язку з вчиненням ОСОБА_2

і ОСОБА_3 дій, які свідчать про визнання ними боргу перед ОСОБА_1

та має обраховуватись з 18 грудня 2018 року;

твердження позивача про невизначену у часі тривалість строку договору позики та визнання ОСОБА_2 нової (іншої) суми заборгованості згідно з додатком до договору позики станом на 18 грудня 2018 року у розмірі 2 985 000,00 грн не спростовані відповідачами. Тобто суди правильно стягнули грошові кошти з відповідачів фактично виходячи з умов додатку до договору позики, за яким позовну давність не пропущено;

ОСОБА_3 не подала касаційної скарги на рішення судів попередніх інстанцій, що свідчить про визнання нею оскаржених судових рішень та згоду з ними.

Ухвалою Верховного Суду від 05 листопада 2021 року касаційну скаргу

ОСОБА_2 залишено без руху та надано йому строк для усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції. Крім того, цією ж ухвалою зупинено виконання рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 квітня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року до закінчення касаційного перегляду справи.

Ухвалою Верховного Суду від 13 січня 2022 року відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, який поданий його представником, повернуто без розгляду особі, яка його подала.

Ухвалою Верховного Суду від 27 вересня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції

в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Зокрема зазначено, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-1996цс16 та у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі

№ 758/13818/16-ц, від 03 квітня 2019 року у справі № 212/2911/15-ц, від 13 січня 2020 року у справі № 442/5498/16-ц. Крім того, вказано, що судове рішення ухвалене з порушенням пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Фактичні обставини справи

26 травня 2014 року відповідно до умов договору позики грошових коштів, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кузіною К. В 26 травня 2014 року та зареєстрованого у реєстрі за № 873,

ОСОБА_2 отримав у борг від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 2 481 000,00 грн та зобов`язався їх повернути до 28 липня 2014 року.

Згідно пунктом 7 вказаного договору позики його укладено за згодою дружини позичальника ОСОБА_3

18 грудня 2018 року ОСОБА_2 власноручно склав та підписав додаток до договору позики грошових коштів від 26 травня 2014 року, у якому визначив і визнав суму заборгованості за договором позики станом на 18 грудня 2018 року

в розмірі 2 985 000,00 грн.

У жовтні 2019 року ОСОБА_2 сплатив позивачеві готівкою 1 000,00 дол. США, що за курсом Національного банку України станом на 03 жовтня 2019 року становило 24 860,00 грн, а 18 грудня 2019 року кожен з відповідачів перерахував на відкритий у банку рахунок позивача по 2 000,00 грн.

Дружина позичальника ОСОБА_3 була обізнана про укладення її чоловіком ОСОБА_2 договору позики.

Позиція Верховного Суду

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з відповідачів суми основного боргу в розмірі 2 956 140,00 грн

Відповідно до частини першої статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Суди встановили, що борг за договором позики відповідачі повністю не повернули, а тому зробили висновок, що позовні вимоги про стягнення суми позики

є обґрунтованими. При цьому в суді першої інстанції ОСОБА_2

і ОСОБА_3 заявили про сплив позовної давності за пред`явленими ОСОБА_1 позовними вимогами.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (відповідно до статті 256 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частини п`ятої статті 261 ЦК України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

У статті 264 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також, якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності до нового строку не зараховується.

Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо є докази, що підтверджують факт такого переривання.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 червня 2022 року у справі № 686/23170/19 (провадження № 61-13802св21) вказано, що "тлумачення статті 264 ЦК України свідчить, що переривання позовної давності можливе виключно в межах самої позовної давності".

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

ОСОБА_1 вказував про те, що перебіг позовної давності за його вимогами про стягнення заборгованості перервався, оскільки відповідачі вчиняли дії, які свідчать про визнання боргу: складення і підписання 18 грудня 2018 року ОСОБА_5 додатку до договору позики грошових коштів від 26 травня 2014 року, в якому ним визначено та визнано суму заборгованості станом на 18 грудня 2018 року у розмірі 2 985 000,00 грн; перерахування по 2 000,00 грн кожним з відповідачів на рахунок позивача 19 грудня 2019 року.

Такі доводи позивача є необґрунтованими, оскільки договір позики між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 укладено 26 травня 2014 року, в цьому договорі було встановлено термін для погашення суми позики, а саме: до 28 липня

2014 року. Позовна давність за вимогами про стягнення заборгованості за договором позики сплинула 28 липня 2017 року, тоді як позивач звернувся із позовом до суду лише 29 травня 2019 року, тобто поза межами позовної давності. При цьому обставини, з якими позивач пов`язує переривання позовної давності за його вимогами (18 грудня 2018 року) виникли вже після її спливу (28 липня

За таких обставин строк повернення позики настав 28 липня 2014 року, доказів переривання позовної давності в межах позовної давності позивач не надав, з позовом звернувся 29 травня 2019 року після спливупозовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідачів суму основного боргу за договором позики в розмірі 2 956 140,00 грн.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з відповідачів 3 % річних за період з 28 липня 2014 року до 27 травня 2019 року у розмірі 366 542,87 грн та інфляційних втрат за період з 01 серпня 2014 року до 30 квітня 2019 року в розмірі 3 182 892,00 грн

Статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов`язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу три проценти річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає

у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року в справі № 757/44680/15-ц (провадження

№ 61-32171сво18) зроблено висновок, що "натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку".

Таким чином, правовідносини між сторонами трансформувались у натуральне зобов`язання.

У постанові Велика Палата Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі

№ 372/1036/15-ц (провадження № 14-252цс18) зробила висновок про те, що "виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. Відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права із зазначенням в якості додаткової підстави для відмови в задоволенні позову спливу позовної давності, не відповідає вимогам закону".

За таких обставин, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з відповідачів 3 % річних та інфляційних втрат необхідно відмовити у зв`язку з їх безпідставністю.

Доводи позивача про те, що ОСОБА_3 з касаційною скаргою до суду не зверталась, а тому відповідно до принципу диспозитивності рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволених позовних вимог до неї підлягають залишенню без змін, є необґрунтованими.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі

№ 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) вказано, що "інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї. […] Правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї".

У пункті 139 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18) зроблено висновок, що "у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності".

Тобто при солідарному обов`язку будь-який із відповідачів може заявити про застосування позовної давності.

У справі, що переглядається:

ОСОБА_2 і ОСОБА_3 є солідарними боржниками (чоловіком та дружиною), оскільки договір позики укладено між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 за погодження ОСОБА_3 в інтересах їх сім`ї;

під час розгляду справи судом першої інстанції відповідачі подали дві окремі заяви про застосування позовної давності та оскаржували рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку;

залишення без змін рішення в частині стягнення боргу за договором позики з ОСОБА_3 як солідарного боржника зачіпає інтереси ОСОБА_2, оскільки у нього відповідно до частини другої статті 544 ЦК України в разі виконання ОСОБА_3 солідарного обов`язку виникне обов`язок з повернення їй половини суми сплаченого боргу.

Таким чином, судові рішення в частині стягнення боргу з ОСОБА_3 стосується обов`язків ОСОБА_2, а тому підстав для застосування принципу диспозитивності та залишення без змін рішення судів попередніх інстанцій в частині позовних вимог, пред`явлених до ОСОБА_3, немає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

З урахуванням висновків щодо застосування норм права викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 червня 2022 року у справі № 686/23170/19 (провадження

№ 61-13802св21) колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити, рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

З урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 в порядку статті 141 ЦПК України підлягають стягненню судові витрати, пов`язані з розглядом справи в судах апеляційної та касаційної інстанцій, у розмірі 33 617,50 грн (14 407,50 грн + 19 210,00 грн), а на користь ОСОБА_3 - 14 407,50 грн.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2, подану представником ОСОБА_4, задовольнити.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 квітня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року скасувати.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, 3 % річних та інфляційних втрат відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, пов`язані з розглядом справи в судах апеляційної та касаційної інстанцій, у розмірі 33 617,50 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати, пов`язані з розглядом справи в суді апеляційної інстанції, у розмірі 14 407,50 грн.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 квітня 2021 року та постанова Київського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.