У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, за участю третьої особи - державного реєстратора Департаменту організаційного забезпечення Черкаської міської ради Великої О. В., про скасування державної реєстрації права власності на майно та визнання права власності на майно в порядку спадкування за законом.

Позов мотивував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача ОСОБА_4 . 26 липня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після померлого батька. За його заявою відкрито спадкову справу. У заяві позивач зазначив, що, крім нього, спадкоємцями першої черги є його мати (дружина померлого) ОСОБА_2 та його сестра (донька померлого) ОСОБА_3 .

За життя ОСОБА_4 заповітів не складав.

Зазначив, що після смерті відкрилась спадщина у вигляді будівельних матеріалів, які використані під час будівництва житлового будинку на АДРЕСА_1 .

Проте вказану спадщину він отримати не може, оскільки цей будинок зареєструвала за собою на праві приватної власності ОСОБА_2 (дружина померлого).

Реєстрація права власності здійснена державним реєстратором Департаменту організаційного забезпечення Черкаської міської ради Великою О. В. 18 травня 2017 року.

Вважає, що реєстрація проведена незаконно і підлягає скасуванню, оскільки житловий будинок на АДРЕСА_1 будувався батьками у шлюбі, отже, є об`єктом права спільної сумісної власності.

ОСОБА_2 не мала права реєструвати за собою право власності на весь будинок, оскільки 1/2 частка цього майна належала батькові ОСОБА_4, і ця частка має успадковуватися спадкоємцями, зокрема позивачем.

Проте державний реєстратор зареєстрував право власності на весь будинок за відповідачем ОСОБА_2 .

Вважає, що державна реєстрація права власності вчинена всупереч вимогам чинного законодавства, оскільки здійснена лише на підставі технічного паспорта без серії та номера від 17 жовтня 2013 року, виданого ПП "Тінктура", що не входить до переліку правовстановлюючих документів. Це свідчить про незаконність реєстраційної дії.

Ані покійний батько, ані мати не здавали в експлуатацію спірний житловий будинок, отже, він не міг бути зареєстрований. Цей факт також свідчить про незаконність державної реєстрації.

Житловий будинок побудований, але дозволів на його будівництво не було. Тобто цей будинок є самочинно збудованим і тому не міг бути зареєстрований на праві власності.

Вважає, що оскільки позивач є спадкоємцем за законом, то до нього також переходять права забудовника, зокрема із оформленням правової документації щодо зазначеного самочинно збудованого житлового будинку, та за ним можливо визнати право власності на будівельні матеріали, які використані для будівництва самочинного майна.

На його думку, будинок зведено під час шлюбу, тому 1/2 частка будівельних матеріалів належить ОСОБА_2, інша 1/2 частка будівельних матеріалів повинна спадкуватися усіма спадкоємцями у рівних частках, тобто по 1/6 частці на кожного.

Просив суд:

скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на нерухоме майно - домоволодіння на АДРЕСА_1, прийняте державним реєстратором Департаменту організаційного забезпечення Черкаської міської ради Великою О. В., номер запису про право власності 20560127,

визнати за ним у порядку спадкування за законом після померлого батька ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, право власності на будівельні матеріали, що були використані під час будівництва 1/6 частки самочинно збудованого житлового будинку з підвалом на АДРЕСА_1, та право забудовника, у тому числі з оформлення правової документації, щодо зазначеного майна.

Короткий змістрішення суду першої інстанції

Рішенням від 28 жовтня 2020 року Придніпровський районний суд м. Черкаси позов задовольнив частково.

Скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 35335649 від 24.05.2017, 10 год. 47 хв. 35 сек., прийняте державним реєстратором Департаменту організаційного забезпечення Черкаської міської ради Великою О. В., номер запису про право власності 20560127, про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на нерухоме майно - домоволодіння на АДРЕСА_1 .

Визнав за ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом після померлого батька ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, право власності на будівельні матеріали, що використані під час будівництва 1/6 частки самочинно збудованого житлового будинку з підвалом на АДРЕСА_1 .

У решті позову відмовив.

Рішення місцевий суд мотивував тим, що декларація про готовність спірного об`єкта до експлуатації органом державного архітектурно-будівельного контролю не розглядалась та рішення про її реєстрацію або повернення не приймалось, отже, спірне будівництво не введено в експлуатацію відповідно до вимог чинного законодавства.

Зазначив, що рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на нерухоме майно - домоволодіння на АДРЕСА_1 підлягає скасуванню, оскільки відповідач ОСОБА_2 не надала доказів правомірності набуття права власності.

Дійшов висновку про те, що у частині визнання за ОСОБА_1 права забудовника слід відмовити, оскільки домоволодіння є самочинно збудованим (дозвіл та проект на будівництво спірного будинку відсутні).

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою від 03 лютого 2021 року Черкаський апеляційний суд апеляційну скаргу представника ОСОБА_2, ОСОБА_3 - адвоката Шимановського Артема Володимировича задовольнив.

Рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 28 жовтня 2020 року в частині скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 35335649 від 24.05.2017, 10 год. 47 хв. 35 сек., прийняте державним реєстратором Департаменту організаційного забезпечення Черкаської міської ради Великою О. В., номер запису про право власності 20560127, про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на нерухоме майно - домоволодіння на АДРЕСА_1 та визнання за ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом після батька ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, право власності на будівельні матеріали, що були використані під час будівництва 1/6 частки самочинно збудованого житлового будинку з підвалом на АДРЕСА_1 скасував та постановив нове.

Позовні вимоги ОСОБА_1 в частині скасування державної реєстрації права власності на майно та визнання права власності на майно в порядку спадкування за законом залишив без задоволення.

Решту рішення суду залишив без змін.

Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що позивач не довів, а суд не встановив порушень державним реєстратором прав на нерухоме майно положень Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) та Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (1127-2015-п) , у частині реєстрації права власності на підставі неналежних документів.

Послався на те, що рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію (пункт 5.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, пункт 5.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18, пункт 74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц).

Вважав, що ефективним способом захисту права власності позивача у такому разі є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права на нерухоме майно (частина друга статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Зазначив, що ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника, та характеру правовідносин, які існують між позивачем і відповідачем.

Дійшов висновку про те, що суд першої інстанції помилково визнав спірний будинок об`єктом самочинного будівництва, оскільки цей об`єкт нерухомості побудований на земельній ділянці, власником якої є ОСОБА_2 . Вказана земельна ділянка виділена і цільове призначення якої - будівництво та обслуговування житлового будинку, господарських споруд (присадибна ділянка). На час спірних правовідносин цей житловий будинок пройшов державну реєстрацію та не був об`єктом самочинного будівництва.

ОСОБА_4 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі та у період спільного проживання побудували спірний житловий будинок на земельній ділянці, яка належала на праві приватної власності дружині ОСОБА_2 . У справі відсутні докази того, що за життя ОСОБА_4 пред`являв претензії чи звертався із заявою про розподіл майна подружжя, чи виділ частки у праві спільної сумісної власності, отже, ОСОБА_2 відповідно до норм чинного законодавства правомірно оформила право власності на спірний житловий будинок, який був внесений до реєстру права власності на нерухоме майно, і це право визнано державою.

Зазначив, що у справі відсутні докази звернення позивача до нотаріуса за свідоцтвом про право на спадщину на нерухоме майно. Також відсутня відмова нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на обов`язкову частку у спадщині на частину нерухомого майна.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначив неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків:

щодо застосування статті 376 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 175/4348/17;

щодо застосування конкретного способу захисту у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17-ц, від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18;

щодо застосування Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 25 січня 2021 року у справі № 664/220/19;

щодо застосування статей 331 та 376 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 650/110/18, від 20 січня 2021 року у справі № 2-7055/12, від 16 грудня 2020 року у справі № 521/15657/13-ц, постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-388цс15;

щодо застосування статті 331 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 310/7210/17, від 18 листопада 2020 року у справі № 725/2561/16-ц;

щодо застосування статей 376, 1216, 1218 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі № 520/448/17;

щодо застосування статей 182, 331, 376 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13.

Касаційну скаргу мотивував тим, що мати вирішила усунути позивача від спадкування права на будівельні матеріали, які використані під час будівництва спірного будинку; ОСОБА_2 не зверталася особисто до державного реєстратора, а справа не містить реєстраційної справи; державна реєстрація відбулася лише на підставі технічного паспорта, який не входить до переліку документів, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав; позивач обрав ефективний спосіб захисту; відповідачі у судовому засіданні визнали, що будинок є самочинним будівництвом, оскільки відсутні дозволи на будівництво та належно затверджений проект; суд апеляційної інстанції не врахував, що до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене майно не набувається, а особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані під час будівництва; позивач звертався до нотаріуса і за його заявою відкрито спадкову справу, він отримав свідоцтво про право на спадщину на грошові кошти

У травні 2021 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому адвокат Шимановський А. В. в інтересах ОСОБА_2, ОСОБА_3 просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 30 серпня 1970 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 уклали шлюб (свідоцтво про одруження серія НОМЕР_1 ). Прізвище подружжя після одруження - ОСОБА_6 .

ОСОБА_4 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4, про що Черкаський міський відділ державної реєстрації актів цивільного стану головного територіального управління юстиції у Черкаській області склав актовий запис № 653 (свідоцтво про смерть серії НОМЕР_2 ).

Після смерті ОСОБА_4 відкрилась спадщина на належне йому майно.

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 як діти спадкодавця, а також ОСОБА_2 як дружина спадкодавця, які є спадкоємцями першої черги за законом, звернулися до нотаріуса із заявами про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 .

Приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу Яценко О. В. відкрив спадкову справу № 9/2017 після смерті ОСОБА_4

ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 спадкують після смерті ОСОБА_4 у рівних частках.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржено з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Задовольняючи позов частково, місцевий суд виходив з того, що декларація про готовність спірного об`єкта до експлуатації органом державного архітектурно-будівельного контролю не розглядалась та рішення про її реєстрацію або повернення не приймалось, а отже, спірне будівництво не введено в експлуатацію відповідно до вимог чинного законодавства.

Рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на нерухоме майно - домоволодіння на АДРЕСА_1 підлягає скасуванню, оскільки відповідач ОСОБА_2 не надала доказів правомірності процедури реєстрації права власності.

У частині визнання за ОСОБА_1 права забудовника суд першої інстанції вважав за необхідне відмовити, оскільки домоволодіння є самочинно збудованим (дозвіл та проект на будівництво спірного будинку відсутні).

Частково скасовуючи рішення місцевого суду і відмовляючи у задоволенні вимог ОСОБА_1 в частині скасування державної реєстрації права власності на майно та визнання права власності на майно в порядку спадкування за законом, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивач не довів, а суд не встановив порушень державним реєстратором положень Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) та Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (1127-2015-п) , у частині реєстрації права власності на підставі неналежних документів.

Апеляційний суд зазначив, що рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію, а ефективним способом захисту права власності позивача у такому разі є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права на нерухоме майно (частина друга статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника, та характеру правовідносин, які існують між позивачем і відповідачем.

На думку апеляційного суду, місцевий суд помилково визнав спірний будинок об`єктом самочинного будівництва, оскільки цей об`єкт нерухомості побудований на земельній ділянці, власником якої є ОСОБА_2 . Вказана земельна ділянка виділена і цільове призначення якої - будівництво та обслуговування житлового будинку, господарських споруд (присадибна ділянка). На час спірних правовідносин цей житловий будинок пройшов державну реєстрацію та не був об`єктом самочинного будівництва.

Послався на те, що ОСОБА_4 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі та у період спільного проживанням побудували спірний житловий будинок на земельній ділянці, яка належала на праві приватної власності дружині ОСОБА_2 . У справі відсутні докази того, що за життя ОСОБА_4 пред`являв претензії чи звертався із заявою про розподіл майна подружжя, чи виділ частки у праві спільної сумісної власності, отже, ОСОБА_2, відповідно до норм чинного законодавства правомірно оформила право власності на спірний житловий будинок, який був внесений до реєстру права власності на нерухоме майно, і це право було визнано державою.

Вважав недоведеним звернення позивача до нотаріуса за свідоцтвом про право на спадщину на нерухоме майно.

З такими висновками суду апеляційної інстанції погодитися не можна, оскільки він дійшов їх унаслідок помилкового застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права.

Щодо способу захисту

Доводи касаційної скарги про застосування статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" без врахування висновків Верховного Суду про її застосування у подібних відносинах знайшли підтвердження у справі.

Так, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17-ц, від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, на які послався заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права, Велика Палата зазначила, що за змістом статей 15 та 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання.

Абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачав, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, який встановлений договором або законом. Такого способу захисту, як визнання договору підряду укладеним цивільне законодавство не передбачало, а суд не мав відповідного повноваження. Лише з набранням чинності Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений не тільки договором або законом, але й судом у визначених законом випадках.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина друга статті 5 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Крім того, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

Близькі за змістом висновки викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 у справі № 905/1926/16 та від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

За змістом пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до статті 11 зазначеного Закону державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

У частині другій статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній до 16 січня 2020 року, яка діяла на час прийняття оскаржених рішень державних реєстраторів, звернення з позовом у цій справі та ухвалення місцевим господарським судом рішення у справі) було унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування.

Так, за змістом зазначеної норми у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.

Проте згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству" (340-20) , який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції.

На підставі пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.

Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, у розумінні положень наведеної норми у чинній редакції (яка діяла на час ухвалення судом апеляційної інстанції оскарженої постанови у справі), на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав, як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав.

Зокрема з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Викладене свідчить, що з 16 січня 2020 року, тобто на час ухвалення оскарженої постанови, такого способу захисту порушених речових прав, як скасування запису про проведену державну реєстрацію права закон не передбачав, тому апеляційний суд помилково констатував необхідність застосування позивачем такого способу судового захисту, який у практичному аспекті не зможе забезпечити і гарантувати позивачеві відновлення порушеного права, а отже, неспроможний надати особі ефективний захист її прав.

Подібних висновків Верховний Суд дійшов у постанові від 25 січня 2021 року у справі № 664/220/19, на яку посилався заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права.

Отже, доводи касаційної скарги щодо неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду про застосування статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у подібних відносинах знайшли підтвердження у справі.

Щодо державної реєстрації та права власності

Підставою відкриття касаційного провадження заявник зазначив також застосування апеляційним судом статей 185, 331, 376, 1216, 1218 ЦК України та статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" без врахування висновків Верховного Суду у подібних відносинах.

Ці доводи також знайшли підтвердження у справі.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18) зазначено, що згідно із частинами першою та четвертою статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Статтею 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" установлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Сукупний правовий аналіз наведених норм свідчить про те, що реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи.

Отже, за наявності державної реєстрації права власності за певною особою державна реєстрація права власності на це ж майно за іншою особою може бути здійснена за згодою цієї особи або за судовим рішенням, що набрало законної сили, щодо права власності на нерухоме майно.

Разом із тим оскаржене позивачем рішення про надання згоди на реєстрацію права власності не є підставою для державної реєстрації права власності на майно за відповідачем чи іншими особами (стаття 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"), спірне рішення не створює жодних юридичних наслідків, а тому не може порушити будь-чиїх прав.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13, на яку послався заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права, зазначила, що за статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом. Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом.

Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 ЦК України).

Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.

Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті.

У справі, що переглядається, суд першої інстанції встановив, що житловий будинок на АДРЕСА_1 будувався в період шлюбу між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, а тому будівельні матеріали та обладнання, які використані під час будівництва, є об`єктом права спільної сумісної власності.

У справі відсутні дозволи, що видані органом державного архітектурно-будівельного контролю відповідачу ОСОБА_2 на виконання будівельних робіт, та належно затверджені проекти або будівельні паспорти на спірний самочинно зведений будинок.

У статті 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.

Відповідно до частини другої статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

У справі відсутні будь-які правовстановлюючі документи на підтвердження набуття ОСОБА_2 права власності на новозбудоване майно, на підставі яких могла бути вчинена державна реєстрація такого права.

Отже, місцевий суд з огляду на вимоги статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", у якій визначений вичерпний перелік документів, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на нерухоме майно, дійшов правильного висновку про те, що технічний паспорт на будинок не входить до переліку правовстановлюючих документів, на підставі яких може бути проведена державна реєстрація права власності, а тому державна реєстрація права власності на спірний житловий будинок проведена всупереч вимогам чинного законодавства.

Державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку.

Однак суд першої інстанції встановив, що декларація про готовність спірного об`єкта до експлуатації органом державного архітектурно-будівельного контролю не розглядалась та рішення про її реєстрацію або повернення не приймалось, а отже, спірне будівництво не введено в експлуатацію відповідно до вимог чинного законодавства.

Встановивши відсутність у державного реєстратора підстав для реєстрації права власності на будинок за ОСОБА_2 у зв`язку з ненаданням реєстратору документів, передбачених частиною другою статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (1127-2015-п) , суд першої інстанції дійшов правильного висновку про скасування рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на нерухоме майно - домоволодіння на АДРЕСА_1 .

З урахуванням вимог статей 1216, 1218, 1231, 1261 ЦК України, а також факту самочинного будівництва, здійсненого спадкодавцем і ОСОБА_2, спадкоємці спадкують лише право власності на будівельні матеріли тощо, які були використані під час будівництва, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про визнання за позивачем у порядку спадкування за законом право власності на 1/6 частку будівельних матеріалів, із яких складається самочинно побудований житловий будинок з підвалом на АДРЕСА_1 .

Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційної провадження щодо неоднакового застосування норм права, знайшли своє підтвердження, оскільки у справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування способу захисту у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17-ц, від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18; застосування Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 25 січня 2021 року у справі № 664/220/19, та дійшов помилкового висновку про те, що рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію, а ефективним способом захисту права власності позивача у такому разі є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права на нерухоме майно.

Також суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування статей 182, 331, 376 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13, та помилково виходив із того, що ОСОБА_2 відповідно до норм чинного законодавства правомірно оформила право власності на спірний житловий будинок, який був внесений до реєстру права власності на нерухоме майно, і це право було визнано державою.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.