Фонд забезпечив перевірку правочинів, вчинених протягом року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку з врахуванням вимог пункту 4 частини другої статті 37, частин 1-5 статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку та виявив нікчемні правочини, зокрема договір від 02 липня 2014 року про розірвання іпотечного договору № 506-Ф/434-Ф/ІП-2 від 27 лютого 2007 року, укладений між ПАТ "Дельта Банк" і ОСОБА_1, та договір про відступлення права вимоги від 02 липня 2014 року, укладений між ПАТ "Дельта Банк" і ТОВ "ФК "Актив-Гарант".

Зазначив, що комісія з перевірки правочинів (інших договорів) за кредитними операціями, яка призначена наказом від 11 березня 2015 року № 67, склала протокол № 77/1 від 28 вересня 2015 року, яким за наслідками проведеної перевірки віднесла ці договори до категорії нікчемних.

Вважає, що договір про розірвання іпотечного договору є правочином, що засвідчує відмову ПАТ "Дельта Банк" від власних майнових прав, таким, що позбавив можливості іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки з метою погашення боргу за кредитними договорами в розмірі 6 717 405,85 грн, отже, є нікчемним на підставі пункту 1 частини 3 статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Крім того, договір від 02 липня 2014 року є нікчемним на підставі пункту 2 частини 3 статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", оскільки він є одним із правочинів, який призвів до запровадження в банку тимчасової адміністрації, а згодом - ліквідації у зв`язку з його неплатоспроможністю та неможливістю виконання грошових зобов`язань перед своїми кредиторами.

Також вважає спірний правочин недійсним на підставі частин 2-3 статті 203, статті 215 ЦК України, оскільки голова ради директорів ПАТ "Дельта Банк" Попова О. Ю. не мала необхідного обсягу правоздатності на укладення цього договору.

Всупереч статуту ПАТ "Дельта Банк" та Положення "Про раду директорів ПАТ "Дельта Банк", остання не була уповноважена ні радою директорів ПАТ "Дельта Банк", ні кредитним комітетом на розірвання іпотечного договору.

На думку позивача, сторони уклали договір із порушенням "правила двох підписів" (пункт 6.5.12 статуту), згідно з яким від імені банку договори повинні бути підписані спільно головою ради директорів (або виконуючим обов`язки) та особою, призначеною Спостережною радою банку з-поміж членів ради директорів банку або заступників голови ради директорів банку.

Послався на те, що укладення договору про розірвання супроводжувалося внесенням до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення обтяження.

Визнання недійсною підстави внесення запису щодо державної реєстрації прав є підставою для скасування такої реєстрації. Тому позовна вимога про скасування державної реєстрації підлягає виконанню нотаріусом.

Позивач просив:

- визнати недійсним договір, посвідчений 02 липня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С. М. за реєстровим № 867, укладений між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_1, про розірвання іпотечного договору № 506-Ф/434-Ф/ІП-2, укладеного між ЗАТ "ТАС-Інвестбанк" та ОСОБА_1 та посвідченого 27 лютого 2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С. М. за реєстровим № 975;

- визнати ПАТ "Дельта Банк" попереднім іпотекодержателем з 27 лютого 2007 року за іпотечним договором № 506-Ф/434-Ф/ІП-2, укладеним між ЗАТ "ТАС-Інвестбанк" та ОСОБА_1 та посвідченим 27 лютого 2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С. М. за реєстровим № 975;

- скасувати записи у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 02 липня 2014 року: про припинення іпотеки № 2623692, про припинення обтяження № 6195073, про припинення іпотеки № 2622774, про припинення обтяження № 6195344.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 25 березня 2020 року Яремчанський міський суд Івано-Франківської області позов задовольнив.

Визнав недійсним договір, що посвідчений 02 липня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С. М. за реєстровим № 867, укладений між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_1, про розірвання іпотечного договору від 27 лютого 2007 року № 506-Ф/434-Ф/ІП-2, укладеного між ЗАТ "ТАС-Інвестбанк" та ОСОБА_1 та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С. М. за реєстровим № 975 за № 975.

Визнав ПАТ "Дельта Банк" попереднім іпотекодержателем з 27 лютого 2007 року за іпотечним договором № 506-Ф/434-Ф/ІП-2, посвідченим 27 лютого 2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С. М. за реєстровим № 975, укладеним між ЗАТ "ТАС-Інвестбанк" та ОСОБА_1 .

Скасував записи в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: про припинення іпотеки № 2623692, 14:57:30, що внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іпотеки на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 14158887 від 02 липня 2014 року 15:00:10; про припинення обтяження № 6195073, 15:07:34, що внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію обтяження на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 14159372 від 02 липня 2014 року, 15:08:07; про припинення іпотеки № 2622774, 15:15:14, що внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іпотеки на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 14159864 від 02 липня 2014 року, 15:16:11; про припинення обтяження № 6195344, 15:19:27, що внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію обтяження на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 14160105 від 02 липня 2014 року, 15:19:50.

Стягнув з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Дельта Банк" 5 600,00 грн судових витрат у справі, з яких: 4 800,00 грн сплаченого судового збору та 800,00 грн за заяву про забезпечення позову.

Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що позивач здійснив перевірку правочинів, вчинених протягом року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, та відповідно до статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" протоколом № 77/1 від 28 вересня 2015 року констатував нікчемність оспорюваного договору на підставі закону, що визначає його нікчемність.

Дійшов висновку, що визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним на підставі закону.

Отже, договір про розірвання іпотечного договору вважав за необхідне визнати нікчемним в силу закону, зокрема на підставі пунктів 1-3 частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Місцевий суд зауважив, що спір фактично стосується наявності чи відсутності права застави.

Проте позивач, окрім встановлення факту нікчемності оспорюваного правочину, просив його визнати також недійсним, зокрема на підставі частин другої-третьої статті 203 ЦК України, та, як наслідок, визнати його іпотекодержателем із скасуванням запису в реєстрі.

Вважав, що спірний договір є недійсним також з підстав, визначених статтею 215 ЦК України, оскільки голова ради директорів ПАТ "Дельта Банк" Попова О. Ю., яка підписала договір про розірвання іпотечного договору, не була уповноважена на укладення спірного договору відповідно до статуту ПАТ та Положення "Про раду директорів".

Зважаючи на це, місцевий суд дійшов висновку, що доводи в цій частині позову про визнання договору недійсним (не з підстав нікчемності) є також доведеними та підлягають задоволенню, застосувавши при цьому наслідки недійсності правочину.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

На рішення суду першої інстанції ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу.

Адвокат Дяків Д. І. в інтересах ОСОБА_2, якане залучена до участі у цій справі, проте вважала, що суд першої інстанції вирішив питання про її права та інтереси, подав заяву про приєднання до апеляційної скарги ОСОБА_1 .

Ухвалою від 25 червня 2020 року, яку залишив без змін постановою від 08 лютого 2021 року Верховний Суд, Івано-Франківський апеляційний суд залучив Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія Інвест-Кредо" (далі - ТОВ "Фінансова компанія Інвест-Кредо") як правонаступника Акціонерного товариства "Дельта Банк" у справі.

Постановою від 24 червня 2021 року Івано-Франківський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_1, до якої приєдналася ОСОБА_2, задовольнив частково.

Рішення Яремчанського міського суду від 25 березня 2020 року скасував та ухвалив нове рішення про відмову у позові.

Стягнув з ТОВ "Фінансова компанія Інвест-Кредо" на користь ОСОБА_1 7 200,00 грн судового збору за подання апеляційної скарги.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що редакція статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", чинна на час укладення договору про розірвання договору іпотеки, не передбачала можливості визнання уповноваженою особою Фонду такого договору нікчемним у зв`язку із відмовою банку від власних майнових вимог, як це передбачено статтею у редакції закону, на яку посилається позивач при зверненні з цим позовом.

Зауважив, що предметом позовних вимог у справі, що переглядається, є визнання недійсним договору від 02 липня 2014 року про розірвання іпотечного договору, а тому посилання на інше рішення суду апеляційної інстанції щодо обставин, які цей суд не встановлював, є неправильним та суперечить вимогам процесуального закону.

Зазначив, що під час укладення і підписання спірного договору голова ради директорів Попова О. Ю. діяла на підставі статуту ПАТ "Дельта Банк", затвердженого рішенням позачергових загальних зборів акціонерів ПАТ "Дельта Банк" від 25 липня 2013 року № 5, погодженого Національним банком України 16 серпня 2013 року, із внесенням державної реєстрації змін до установчих документів 21 серпня 2013 року № 10701050023017828, тобто діяла в межах повноважень, мала необхідний обсяг цивільної дієздатності, а тому підстави для визнання договору недійсним відповідно до частин другої, третьої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України відсутні.

Дійшов висновку, що місцевий суд, задовольняючи позов, не врахував, що тлумачення статті 215 ЦК України передбачає, що правочин не може бути нікчемним та оспорюваним одночасно.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2021 року до Верховного Суду, ТОВ "Фінансова компанія Інвест-Кредо", посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення місцевого суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження ТОВ "Фінансова компанія Інвест-Кредо" зазначило:

неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", статей 203, 215, 216, 236 ЦК України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статей 55, 124 Конституції України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 127/14035/17, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 629/2156/15, від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18;

необхідність відступлення від висновку щодо застосування зазначених норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 522/9536/18 та від 25 квітня 2018 року у справі № 761/11870/15-ц;

відсутність висновку щодо прийняття рішень виключно виконавчим колегіальним органом юридичної особи, а не одноособових рішень його керівника, а також щодо визнання дій керівника юридичної особи вчиненими не в її інтересах, недобросовісно і нерозумно, у випадку відмови від забезпечення за наявності порушеного основного зобов`язання.

Касаційну скаргу мотивувало тим, що договір про розірвання іпотечного договору є правочином, що засвідчує відмову ПАТ "Дельта Банк" від власних майнових прав, а тому є нікчемним на підставі пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; зміст статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у редакції як на час укладення, так і на час виявлення нікчемного правочину містить однакові за своєю суттю підстави нікчемності правочинів.

Послалося на те, що на час укладення договору про розірвання іпотечного договору набрало чинності рішення суду про стягнення зі ОСОБА_1 заборгованості за кредитними договорами, отже, розірвання договору іпотеки за наявності непогашеної кредитної заборгованості є відмовою від майнових прав, яка суперечить відносинам кредитування, меті банківської діяльності.

Наполягало, що укладення нікчемних правочинів вчинено з метою уникнення цивільно-правової відповідальності за невиконання кредитного зобов`язання та є схемою з виведення активів банку, який мав проблеми з ліквідністю напередодні запровадження тимчасової адміністрації.

На думку позивача, зміна формулювання підстав нікчемності, встановлених статтею 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", за наявності принаймні однієї з яких в уповноваженої особи Фонду виникає право віднести правочин до нікчемних, без зміни сутності підстави не може свідчити про правильність посилання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на помилкове застосування уповноваженою особою Фонду редакції Закону.

Вважає, що інше викладення законодавцем положень статті 38 Закону, враховуючи їх аналогічний зміст, не може свідчити про неможливість застосування до укладеного договору різних редакцій Закону з огляду на однаковість результату (наслідків) такого застосування.

У протилежному випадку таке буквальне правозастосування надасть підстави для сумнівів щодо ефективності заходів зі збереження активів неплатоспроможного банку, що суперечить духу самого Закону та меті його прийняття законодавцем.

Підкреслило, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заперечують виключно проти редакції Закону, а не нікчемності правочину в цілому.

Послалося на те, що Верховний Суд у постанові від 18 листопада 2020 року у справі № 127/14035/17 зазначив, що редакція Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) повинна застосовуватися на час перевірки правочинів на підстави нікчемності.

Незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові, оскільки згідно з принципом "jura novit curia" неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від його обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Договір про розірвання іпотечного договору є правочином, внаслідок укладення якого банк став неплатоспроможним та унеможливив виконання грошових зобов`язань банку перед іншими кредиторами.

Голова ради директорів ПАТ "Дельта Банк" Попова О. Ю. не мала права укладати договір про розірвання іпотечного договору відповідно до Закону України "Про акціонерні товариства" (514-17) , статуту ПАТ "Дельта Банк" та Положення "Про раду директорів АТ "Дельта Банк".

У серпні 2021 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому адвокат Олексієнко З. О., в інтересах приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванової С. М., просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін.

У відзиві, який надійшов до Верховного Суду у вересні 2021 року, ОСОБА_1 просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

У вересні 2021 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ОСОБА_2 просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 27 жовтня 2005 року ЗАТ "ТАС-Інвестбанк" та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 434-Ф (з подальшими змінами, внесеними додатковими договорами), відповідно до якого банк відкрив позичальнику мультивалютну кредитну лінію, що відновлюється з лімітом заборгованості 579 000,00 дол. США до 26 жовтня 2012 року під 12 % річних (а. с. 18-28 т.1).

27 січня 2006 року ЗАТ "ТАС-Інвестбанк" відповідно до укладеного зі ОСОБА_1 кредитного договору № 506-Ф (зі змінами і доповненнями, внесеними в подальшому додатковими договорами) відкрило кредитну лінію на умовах, передбачених договором, з лімітом заборгованості 180 000,00 дол. США зі сплатою 12 % річних до 22 листопада 2012 року (а. с. 29-35 т.1).

На забезпечення виконання зобов`язань за цими кредитними договорами 27 лютого 2007 року банк і відповідач уклали іпотечний договір № 506-Ф/434-Ф/ІП-2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С. М. за реєстровим № 975 (зі змінами та доповненнями від 08 жовтня 2009 року), відповідно до якого ОСОБА_1 передала в іпотеку земельні ділянки площею 0,1500 га (кадастровий номер 2611092001:22:002:0560) та площею 0,1493 га (кадастровий номер 2611092001:22:002:0559) у с. Поляниця, уч. Вишні Яремчанської міської ради Івано-Франківської області, які належать їй на праві власності на підставі державних актів серія ЯГ, № 307289 та серія ЯГ, № 307288 від 03 липня 2006 року.

Відповідно до пункту 2.2. цього договору загальна договірна (заставна) вартість предмета іпотеки за домовленістю сторін становила 1 044 329,39 дол. США, що еквівалентно за курсом Національного банку України 5 273 863,41 грн (а. с. 38-42, 47-48 т.1).

За нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу прав вимоги № 1 від 18 червня 2013 року ПАТ "Омега Банк" (правонаступник ЗАТ "ТАС-Інвестбанк") відступило ПАТ "Дельта Банк" всі права вимоги продавця, як кредитора, до позичальника ОСОБА_1 за кредитними договорами № № 434-Ф та 506-Ф, а також всі права вимоги продавця до осіб, які надали забезпечення, за договорами забезпечення.

У спеціальному розділі Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у записах про іпотеку № 2623692 та № 2622774 внесли відомості про нового іпотекодержателя ПАТ "Дельта Банк" (а. с. 36-37, 217-219, 252-253, 256-257 т. 1).

Надалі ПАТ "Дельта Банк", в особі голови ради директорів Попової О. Ю., та ОСОБА_1 уклали договір від 02 липня 2014 року про розірвання іпотечного договору від 27 лютого 2007 № 506-Ф/434-Ф/ІП-2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С. М. за реєстровим номером № 867.

Відповідно до витягів з державного реєстру речових прав на нерухоме майно нотаріус вніс записи про припинення іпотеки (записи про іпотеку № 2623692 та № 2622774) та обтяжень за іпотечним договором (а. с. 42-46, 254-255, 258-259 т. 1).

02 березня 2015 року на підставі постанови Правління Національного банку України від 02 березня 2015 року № 150 "Про віднесення ПАТ "Дельта Банк" до категорії неплатоспроможних" виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийняла рішення № 51 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "Дельта Банк" з 03 березня 2015 року та розпочала процедуру виведення АТ "Дельта Банк" з ринку.

02 жовтня 2015 року Національний банк України прийняв постанову № 664 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" та рішення № 181 про початок процедури ліквідації ПАТ "Дельта Банк" з 05 жовтня 2015 року до 04 жовтня 2017 року включно.

Проте 20 лютого 2017 року продовжив строк здійснення процедури ліквідації банку до 04 жовтня 2019 року (а. с. 73-76 т. 1).

Відповідно до витягу з протоколу від 28 вересня 2015 року № 77/1 засідання комісії з перевірки правочинів (інших договорів) за кредитними операціями, призначеної наказом від 11 березня 2015 року № 67, віднесено до нікчемних (у розумінні пунктів 1, 2 та 3 частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб") договір про розірвання іпотечного договору № 506-Ф/434-Ф/ІП-2 та договір про відступлення права вимоги від 02 липня 2014 року між ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ "ФК "Актив-Гарант".

Повідомлення про нікчемність правочинів направлене ОСОБА_1, ТОВ "ФК "Актив-Гарант" та нотаріусу 24 березня 2016 року (а. с. 49-55 т.1).

Рішенням від 10 листопада 2016 року у справі № 910/15244/16, залишеним без змін постановами Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року та Вищого господарського суду України від 18 травня 2017 року, Господарський суд міста Києва визнав недійсним договір про відступлення права вимоги від 02 липня 2014 року між ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ "ФК "Актив-Гарант".

Зобов`язав ТОВ "ФК "Актив-Гарант" повернути на користь ПАТ "Дельта Банк" оригінали кредитних договорів (з додатковими договорами) від 27 жовтня 2005 року № 434-Ф та від 27 січня 2006 року № 506-Ф (а. с. 61-64 т.1).

Відповідно до договору № 1/07 про відступлення прав вимоги від 02 липня 2014 року ТОВ "ФК "Актив-Гарант" відступило ОСОБА_2, а остання набула право вимоги за кредитними договорами (з додатковими договорами) від 27 жовтня 2005 року № 434-Ф та від 27 січня 2006 року № 506-Ф, а також згідно з актом приймання-передачі за вказаним договором ОСОБА_2 прийняла оригінали вказаних кредитних договорів з додатковими договорами (а. с. 163-174 т. 2).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом першим частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є:

пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку);

пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України (скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні);

пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах).

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Як слідує із частини третьої статті 400 ЦПК України, суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Задовольняючи позов, місцевий суд виходив з того, що позивач, здійснивши перевірку правочинів, вчинених протягом року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, відповідно до статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" протоколом № 77/1 від 28 вересня 2015 року констатував нікчемність оспорюваного договору на підставі закону, що визначає його нікчемність.

Зазначив, що визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним в силу закону, однак спірний договір є також недійсним з підстав, визначених статтею 215 ЦК України, оскільки голова ради директорів ПАТ "Дельта Банк" Попова О. Ю., яка підписала договір про розірвання іпотечного договору, не була уповноважена на укладення спірного договору відповідно до статуту ПАТ та Положення "Про раду директорів". Зважаючи на це, суд дійшов висновку, що доводи в цій частині позову про визнання договору недійсним (не з підстав нікчемності) є також доведеними та підлягають задоволенню, застосувавши при цьому наслідки недійсності правочину.

Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про відмову у позові, суд апеляційної інстанції виходив із того, що редакція статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", чинна на час укладення договору про розірвання договору іпотеки, не передбачала можливості визнання уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію такого договору нікчемним у зв`язку із відмовою банку від власних майнових вимог, як це передбачено статтею у редакції закону, на яку посилається позивач при зверненні з цим позовом.

Апеляційний суд вважав, що під час укладення і підписання спірного договору голова ради директорів Попова О. Ю. діяла в межах повноважень, мала необхідний обсяг цивільної дієздатності, а тому підстави для визнання договору недійсним відповідно до частин другої, третьої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України відсутні.

З такими висновками суду апеляційної інстанції погодитися не можна, оскільки він дійшов їх унаслідок помилкового застосування норм матеріального права та без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду.

У постанові від 10 листопада 2021 року (справа № 438/592/17, провадження № 61-610св21), яка ухвалена після подання касаційної скарги у справі, що переглядається, Верховний Суд висловив такі висновки щодо застосування статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у подібних обставинах:

"Слід зазначити, що виходячи із статті 1 зазначеного Закону, предметом його регулювання є фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Зазначений Закон є спеціальним законом, тому з огляду на пункт 8 розділу X "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону.

На відміну від статей 219- 235 ЦК України, стаття 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" регулює не правила укладення правочинів, а правовідносини щодо забезпечення збереження активів банку, запобігання втрати майна та збитків банку.

У справі з огляду на частину другу статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" протягом дії тимчасової адміністрації та/або процедури ліквідації Фонд гарантування вкладів фізичних осіб здійснює перевірку правочинів, вчинених (укладених) банком протягом одного року, а правочинів, вчинених (укладених) банком з пов`язаними особами та/або в інтересах пов`язаних осіб, та/або на їх користь, - протягом трьох років до дня запровадження тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку або процедури ліквідації банку.

У справі не йдеться про ретроспективну дію норми права у часі, оскільки визначальним для нікчемності правочину є не додержання вимог закону на час укладення правочину, а його зміст та строк вчинення до дати запровадження тимчасової адміністрації або процедури ліквідації банку, які оцінюються на час запровадження тимчасової адміністрації.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності."

Оспорений правочин сторони уклали 02 липня 2014 року.

Врегульовані статтею 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" права та обов`язки сторін щодо забезпечення збереження активів банку, запобігання втрати майна та збитків банку виникли на підставі постанови правління НБУ від 02 березня 2015 року "Про віднесення ПАТ "Дельта Банк" до категорії неплатоспроможних" та запровадження з 03 березня 2015 року у банку тимчасової адміністрації.

Згідно з частиною другою статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у редакції Закону, чинній на момент введення тимчасової адміністрації, протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов`язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.

Отже, у вказаній нормі міститься пряма вказівка про застосування цієї редакції Закону в частині підстав нікчемності правочинів (частина третя статті 38 Закону) до правочинів, які вчинені банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов необґрунтованого висновку про неможливість застосування до спірних правовідносин статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у редакції Закону України від 04 липня 2014 року № 1586-VІІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи" (1586-18) , яка набрала чинності з 11 липня 2014 року.

Щодо застосування апеляційним судом в оскарженому судовому рішенні статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" без урахування висновку, висловленого Верховним Судом у подібних правовідносинах

Цей довід касаційної скарги знайшов підтвердження у справі, що переглядається.

Верховний Суд у постанові від 18 листопада 2020 року у справі № 127/14035/17-ц (провадження № 61-2825св19), на яку послався заявник, як на приклад неоднакового застосування статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у подібних обставинах, зазначив, що положеннями цього Закону визначено коло нікчемних договорів, які можуть бути виявлені зобов`язаною та уповноваженою на це особою - Фондом, якщо вони, зокрема, укладені протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, що було зроблено 11 вересня 2017 року на засіданні комісії з перевірки правочинів (інших договорів) за кредитними операціями, призначеної наказом від 11 березня 2015 року № 67 та затвердженої уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Дельта Банк".

При цьому Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду, який, зазначивши, що за договором про припинення (розірвання) договору іпотеки від 02 липня 2014 року, укладеним між сторонами, банк (кредитор) відмовився від майнових вимог та права звернути стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості боржника за кредитним договором і така відмова відбулася протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації у АТ "Дельта Банк", відмовив у задоволенні позову банку про визнання недійсним спірного договору, оскільки такий договір укладений з порушенням пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та є нікчемним, тому визнання його недійсним у судовому порядку не вимагається.

У постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 629/2156/15 (провадження № 61-32337сво17), на яку також послався заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права, об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у подібних обставинах висловила висновок про те, що положення статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у редакції Закону № 1586-VII від 04 липня 2014 року (1586-18) застосовуються щодо визначення підстав для кваліфікації правочинів (у тому числі договорів) неплатоспроможного банку нікчемними на момент введення тимчасової адміністрації.

Отже, доводи касаційної скарги про застосування апеляційним судом в оскарженому судовому рішенні статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" без урахування висновку, висловленого Верховним Судом у подібних правовідносинах, знайшли підтвердження у справі.

Таким чином, суд апеляційної інстанції помилково не застосував до спірних правовідносин статтю 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у редакції Закону України від 04 липня 2014 року № 1586-VІІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи" (1586-18) , яка набрала чинності з 11 липня 2014 року.

Саме на таке звернула увагу об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 12 квітня 2021 року у справі № 522/9536/18 (провадження № 61-20409сво19).

У частині першій статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у статті 16 ЦК України.

Таким способом може бути, зокрема, визнання правочину недійсним (частина друга статті 16 ЦК України).

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Стаття 215 ЦК України передбачила, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (частина перша статті 216 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Тлумачення частини другої статті 215 ЦК України свідчить, що нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом, і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду.

Відповідно до частин другої, третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у редакції, чинній на час укладення (02 липня 2014 року) договору про розірвання іпотечного договору (редакція була чинна до 11 липня 2014 року), протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов`язана забезпечити перевірку договорів (інших правочинів), укладених банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення договорів (правочинів), виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку та які відповідають одному з таких критеріїв:

1) договори, за якими було або має бути здійснено відчуження (або передача в користування) майна банку на умовах, значно гірших за звичайні ринкові умови здійснення відповідних операцій;

2) договори про здійснення кредитних операцій, які передбачають надання клієнту пільг і які банк не уклав би за звичайних ринкових умов;

3) договори про здійснення кредитних операцій та інші господарські договори, що мають на меті штучне виведення активів банку внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів;

4) договори, що передбачають платіж чи операцію з майном з метою надання пільг окремим кредиторам банку;

5) договори (правочини) з пов`язаною особою банку, якщо така операція не відповідає вимогам законодавства України або загрожує інтересам вкладників і кредиторів банку;

6) господарські операції, де оплата значно перевищує реальну вартість товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком. Договори, зазначені в частині другій цієї статті, є нікчемними. Уповноважена особа Фонду зобов`язана вжити заходів для витребування (повернення) майна (коштів) банку, переданого за такими договорами, а також має право вимагати відшкодування збитків, спричинених їх укладенням. У разі звернення до суду уповноваженої особи Фонду державне мито не сплачується.

Згідно з частинами другою, третьою статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у редакції, чинній на час запровадження тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ "Дельта Банк" (редакція була чинна з 11 липня 2014 року до 12 серпня 2015 року), протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов`язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. Правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав:

1) банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без встановлення обов`язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог;

2) банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов`язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим;

3) банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов`язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору;

4) банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна;

5) банк прийняв на себе зобов`язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність" (2121-14) ;

6) банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

7) банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

8) банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов`язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України.

У пунктах 94, 95 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.

За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Суд апеляційної інстанції не врахував, що Закон визначив коло нікчемних договорів, які можуть бути виявлені зобов`язаною та уповноваженою на це особою - Фондом, якщо вони, зокрема, укладені протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, що й здійснила на засіданні 28 вересня 2015 року комісія з перевірки правочинів (інших договорів) за кредитними операціями, призначена наказом від 11 березня 2015 року № 67 та затверджена уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Дельта Банк".

Припинення (розірвання) договору іпотеки є відмовою від майнових вимог у розумінні пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та відповідає усталеній судовій практиці Верховного Суду з цього питання.

Оскільки недійсність правочинів неплатоспроможного банку, згідно з якими банк відмовився від власних майнових вимог, встановлено законом, такі правочини є недійсними (нікчемними) незалежно від часу їх виявлення уповноваженою особою Фонду за умови, якщо вони вчинені банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку.

Колегія суддів звертає увагу на те, що у такому випадку відсутні правові підстави для визнання правочину недійсним у судовому порядку, що прямо передбачено частиною другою статті 215 ЦК України, і визнання його недійсним у судовому порядку законом не вимагається.

За таких обставин висновки суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову є передчасними та не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Разом із тим колегія суддів звертає увагу на те, що у частині другій статті 26 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній до 16 січня 2020 року, далі - Закон № 1952-IV (1952-15) ) встановлювався порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування.

Так, за змістом зазначеної норми у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.

Проте згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству" (340-20) , який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону № 1952-IV викладено у новій редакції.

Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній на час вирішення справи судом касаційної інстанції) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

Державна реєстрація прав у випадках, передбачених цією частиною, проводиться у порядку, визначеному цим Законом, крім випадку скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію на підставі рішення Міністерства юстиції України, що виконується посадовою особою Міністерства юстиції України відповідно до статті 37 цього Закону.

Отже, в розумінні положень наведеної норми у чинній редакції, на відміну від положень частини другої статті 26 Закону № 1952-IV у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав, як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав.

Водночас у пункті 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству" (340-20) унормовано, що судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) до набрання чинності цим Законом.

За змістом цієї норми виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, тобто до їх переліку не належить судове рішення про скасування запису про державну реєстрацію припинення прав чи припинення обтяжень, тому починаючи з 16 січня 2020 року цей спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі № 1952-IV (1952-15) .

Аналогічні правові висновки наведені у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 15 липня 2021 року у справі № 204/5525/18.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Щодо відступлення від висновку Верховного Суду

Доводи касаційної скарги про необхідність відступлення від правового висновку щодо застосування пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", викладеного у постановах Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 522/9536/18 та від 25 квітня 2018 року у справі № 761/11870/15-ц, є неприйнятними.

Так, у постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 522/9536/18 зазначено, що ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд не врахував, що редакція частини другої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" на момент укладення (25 березня 2014 року) договору про розірвання іпотечного договору не передбачала такої підстави нікчемності правочину, як відмова банку від своїх майнових вимог. Тому апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що договір про розірвання іпотечного договору від 25 березня 2014 року, укладений між ПАТ "Дельта Банк" та особою, є нікчемним у зв`язку з відмовою банку від своїх майнових прав.

Натомість суд першої інстанції, відмовляючи в позові, правильно виходив із того, що редакція статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", чинна на час укладення договору про розірвання договору іпотеки, не передбачала можливості визнання уповноваженою особою Фонду на ліквідацію такого договору нікчемним.

Верховний Суд у постанові від 25 квітня 2018 року у справі № 761/11870/15-ц дійшов висновку про те, що в обґрунтування нікчемності договору про розірвання договору іпотеки від 25 лютого 2014 року позивач посилався на пункт 1 частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", згідно з якою правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, якщо банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без встановлення обов`язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог. Разом із тим на час укладення договору про розірвання договору іпотеки від 25 лютого 2014 року Закон України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) діяв в іншій редакції, відповідно до статті 38 якого договори, зазначені в частині другій цієї статті, є нікчемними. Уповноважена особа Фонду зобов`язана вжити заходів для витребування (повернення) майна (коштів) банку, переданого за такими договорами, а також має право вимагати відшкодування збитків, спричинених їх укладенням. У разі звернення до суду уповноваженої особи Фонду державне мито не сплачується. Частина друга вказаної статті мала наступну редакцію: "Протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов`язана забезпечити перевірку договорів (інших правочинів), укладених банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення договорів (правочинів), виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку та які відповідають одному з таких критеріїв: 1) договори, за якими було або має бути здійснено відчуження (або передача в користування) майна банку на умовах, значно гірших за звичайні ринкові умови здійснення відповідних операцій; 2) договори про здійснення кредитних операцій, які передбачають надання клієнту пільг і які банк не уклав би за звичайних ринкових умов; 3) договори про здійснення кредитних операцій та інші господарські договори, що мають на меті штучне виведення активів банку внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів; 4) договори, що передбачають платіж чи операцію з майном з метою надання пільг окремим кредиторам банку; 5) договори (правочини) з пов`язаною особою банку, якщо така операція не відповідає вимогам законодавства України або загрожує інтересам вкладників і кредиторів банку; 6) господарські операції, де оплата значно перевищує реальну вартість товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком". Таким чином, редакція статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", чинна на час укладення договору про розірвання договору іпотеки, не передбачала можливості визнання уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію такого договору нікчемним у зв`язку із відмовою банку від власних майнових вимог, як це передбачено статтею у редакції закону, на яку посилається позивач при зверненні з цим позовом.

Відступ від правової позиції - це сукупність підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо певного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов`язано зі зміною суспільних відносин, та усунення суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією "живого права" (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права.

Доводи касаційної скарги стосуються відступу від правових висновків щодо застосування статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", висловлених у постанові від 25 квітня 2018 року у справі № 761/11870/15-ц колегією суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, а також висловлених у постанові від 19 травня 2021 року у справі № 522/9536/18, колегією суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.

Проте питання про застосування редакції статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у подібних обставинах вже перебувало предметом перегляду об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

У постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 629/2156/15 (провадження № 61-32337сво17), на яку також послався заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права, об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду висловила висновок про те, що положення статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у редакції Закону № 1586-VII від 04 липня 2014 року (1586-18) застосовуються щодо визначення підстав для кваліфікації правочинів (у тому числі договорів) неплатоспроможного банку нікчемними на момент введення тимчасової адміністрації.

В ухвалі від 12 квітня 2021 року у справі № 522/9536/18 (провадження № 61-20409сво19) у подібних обставинах об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду звернула увагу на те, що суд апеляційної інстанції помилково не застосував до спірних правовідносин статтю 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у редакції Закону України від 04 липня 2014 року № 1586-VІІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи" (1586-18) , яка набрала чинності з 11 липня 2014 року.

Отже, законні підстави для передачі справи на розгляд об`єднаної палати для відступу від правових висновків, викладених у зазначених постановах Верховного Суду, відсутні.

Щодо відсутності висновку Верховного Суду

Підставою для відкриття касаційного провадження ТОВ "Фінансова компанія Інвест-Кредо" зазначило відсутність висновку щодо прийняття рішень виключно виконавчим колегіальним органом юридичної особи, а не одноособових рішень його керівника, а також щодо визнання дій керівника юридичної особи вчиненими не в її інтересах, недобросовісно і нерозумно, у випадку відмови від забезпечення за наявності порушеного основного зобов`язання.

У постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20 (провадження № 61-16181св20) містяться такі правові висновки.

Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовної практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Підставою для відкриття касаційного провадження ТОВ "Фінансова компанія Інвест-Кредо" зазначило відсутність висновку не щодо застосування визначеної норми права у подібних обставинах, а щодо самих певних фактичних обставин - "прийняття рішень виключно виконавчим колегіальним органом юридичної особи, а не одноособових рішень його керівника, а також щодо визнання дій керівника юридичної особи вчиненими не в її інтересах, недобросовісно і нерозумно, у випадку відмови від забезпечення за наявності порушеного основного зобов`язання".

Отже, доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо певних фактичних обставин - "прийняття рішень виключно виконавчим колегіальним органом юридичної особи, а не одноособових рішень його керівника, а також щодо визнання дій керівника юридичної особи вчиненими не в її інтересах, недобросовісно і нерозумно, у випадку відмови від забезпечення за наявності порушеного основного зобов`язання" не ґрунтуються на пункті 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 400 ЦПК України касаційний суд не має процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а отже, не може вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.