розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_5, подану через адвоката Мастерова Олександра Вікторовича, на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 26 листопада 2019 року у складі судді Крамаренко А. І. та постанову Запорізького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Кочеткової І. В., Кримської О. М., Дашковської А. В.,

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2011 року Публічне акціонерне товариство "МетаБанк" (далі - ПАТ "МетаБанк"), правонаступником якого є Акціонерне товариство "МетаБанк" (далі - АТ "МетаБанк"), звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позов обґрунтований тим, що 20 червня 2008 року між Акціонерним банком "Металург" (далі - АБ "Металург"), правонаступником якого є АТ "МетаБанк", та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № 32-22-08/0052-К, відповідно до якого відкрита кредитна лінія на суму 650 000,00 грн з виплатою 21,8 % річних зі строком повернення до 16 червня 2011 року.

Кредитні зобов`язання ОСОБА_1 забезпечені порукою ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про що 20 червня 2008 року між банком і поручителями з кожним окремо укладені договори поруки, відповідно до яких вони взяли на себе зобов`язання відповідати перед банком за зобов`язаннями ОСОБА_1 як солідарні боржники.

Позичальник свої зобов`язання за кредитним договором не виконує, у зв`язку з чим станом на 29 листопада 2010 року виникла заборгованість у розмірі 1 582 880,82 грн, з яких: 649 998, 67 грн - прострочена заборгованість за кредитом, 285 170,67 грн - прострочена заборгованість за відсотками, 647 711,48 грн - пеня.

Просив стягнути солідарно із відповідачів заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 582 880,82 грн.

Короткий зміст судових рішень

Заочним рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2011 року позов задоволено. Стягнено солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на користь ПАТ "МетаБанк" заборгованість за кредитним договором в розмірі 1 582 880,82 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Ухвалою Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 08 серпня 2017 року заяву ОСОБА_5 про перегляд заочного рішення задоволено. Скасовано заочне рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2011 року. Справу призначено до розгляду в загальному порядку.

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 26 листопада 2019 року позов задоволено. Стягнено солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на користь АТ "МетаБанк" заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 582 880,82 грн.

Задовольнивши позов, суд першої інстанції виходив з того, що позичальник не виконав узяті на себе зобов`язання за кредитним договором, у зв`язку з чим виникла прострочена заборгованість, яка підлягає стягненню у солідарному порядку з боржника і поручителів.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено частково. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 26 листопада 2019 року в частині стягнення з ОСОБА_5 на користь АТ "МетаБанк" у солідарному порядку заборгованості за кредитним договором у розмірі 1 582 880,82 грн та 1 820,00 грн судового збору скасовано, у цій частині позов задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_5 заборгованість за тілом кредиту у розмірі 250 000,00 грн. В іншій частині позовних вимог до ОСОБА_5 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. В іншій частині рішення суду першої інстанції відповідачі не оскаржували і суд апеляційної інстанції не переглядав.

Задовольнивши частково позовні вимоги в частині солідарного стягнення заборгованості з ОСОБА_5, суд апеляційної інстанції виходив з того, що у зв`язку зі зміною умов кредитування, відповідно до пункту 2.2.1 кредитного договору, строк виконання зобов`язання настав 10 серпня 2010 року, а з цим позовом банк до суду звернувся 09 лютого 2011 року, отже, порука ОСОБА_5 згідно з частиною четвертою статті 559 ЦК України за платежами, строк виконання яких настав до 09 серпня 2010 року, а саме: за простроченим тілом кредиту на суму 399 998, 67 грн, простроченою заборгованістю за відсотками станом на 09 серпня 2010 року на суму 279 657, 26 грн, пенею на прострочену суму основного боргу за період з 29 листопада 2009 року до 09 серпня 2010 року на суму 118 799,32 грн, пенею на прострочені відсотки, нарахованою станом на 09 серпня 2010 року, на суму 274 068,58 грн, всього за простроченою заборгованістю на суму 1 072 523,83 грн, є припиненою.

Крім того, суд апеляційної інстанції врахував, що нарахування банком пені після 10 серпня 2010 року є необґрунтованим і таким, що не відповідає вимогам закону і умовам договору, а отримані банком кошти від реалізації предметів іпотеки спрямовані на погашення всієї заборгованості за відсотками на загальну суму 285 170,67 грн, та частково у розмірі 216 866,23 грн на погашення тіла кредиту, тому поручитель ОСОБА_5 як солідарний боржник має відповідати перед кредитором за заборгованістю за тілом кредиту, нарахованою після 11 серпня 2010 року, у розмірі 250 000,00 грн.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У грудні 2020 року ОСОБА_5 через адвоката Мастерова О. В. звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 26 листопада 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року, просила їх скасувати в частині стягнення з неї заборгованості за кредитним договором, в цій частині ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Суд апеляційної інстанції, встановивши факт звернення стягнення на квартири, не встановив факт припинення зобов`язань ОСОБА_5 перед банком.

Відповідачі були зареєстровані у відчужених квартирах, тому відбулося порушення норм процесуального права щодо їх належного повідомлення про розгляд справи у суді апеляційної інстанції, інші відповідачі, крім неї, не знали про розгляд справи в суді апеляційної інстанції, оскільки судові повістки було направлено за неправильними адресами.

Суд апеляційної інстанції неправильно встановив дату настання строку виконання основного зобовязання, оскільки банк при зверненні до суду не посилався на рішення малого кредитного комітету, а до позову додав вимогу від 17 лютого 2009 року. Якщо відраховувати початок строку з дня вимоги, то у позові потрібно було відмовити повністю.

Вимога банку про сплату заборгованості пред`явлена 17 лютого 2009 року, тому саме з цієї дати почався перебіг строку дії поруки, а з позовом банк звернувся лише 11 лютого 2011 року з пропуском строку.

Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що додатковою угодою від 21 листопада 2008 року № 1 до кредитного договору внесено зміни, внаслідок чого збільшився розмір відсотків, проте ОСОБА_5 не надавала згоди на зміну обсягу відповідальності як поручитель.

Суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, провадження № 14-10цс18, від 03 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11, провадження № 14-219цс19, від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11, провадження № 144-265цс18; Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 204/7148/16-ц, провадження № 61-43694св18, від 20 червня 2018 року у справі № 756/31271/15-ц, провадження № 61-4156св18, від 27 лютого 2019 року у справі № 643/18466/15-ц, провадження № 61-19014св18, від 27 лютого 2019 року у справі № 263/3809/17, провадження № 61-39107св18, від 03 липня 2019 року у справі № 646/7699/13-ц, провадження № 61-9822св18, від 20 листопада 2019 року у справі № 295/795/19, провадження № 61-12137св19, від 13 лютого 2019 року у справі № 759/6703/16-ц, провадження № 61-22462св18, від 26 лютого 2019 року у справі № 914/355/17; Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року, провадження № 6-106цс14, від 20 квітня 2016 року, провадження № 6-2662цс15, від 22 червня 2016 року, провадження № 6-368цс16, від 29 червня 2016 року, провадження № 6-272цс16, від 29 березня 2017 року, провадження № 6-3087цс16, від 20 квітня 2016 року, провадження № 6-2662цс15, від 14 червня 2017 року у справі № 644/6558/15-ц.

Аргументи інших учасників справи

Відзив АТ "МетаБанк" мотивований тим, що оскаржувані судові рішення є законними, ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Постанова Верховного Суду від 17 квітня 2019 року, викладена у справі № 204/7148/16-ц, провадження № 61-43694св18, стосується правовідносин щодо позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки, які є відмінними від цієї справи.

Рішення суду про звернення стягнення ухвалене в 2011 році, на той час існувала стала судова практика, згідно з якою звернення стягнення на предмет іпотеки відбувалося за рішенням суду. Лише в 2018 році змінилася практика, а саме згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, провадження № 14-38цс18, передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" (далі - Закон) є позасудовим способом.

Вартість предмета іпотеки не покрила заборгованість за кредитом, тому банк правомірно звернувся до суду із позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Існує протилежний висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 761/17280/16-ц, провадження № 61-11249св18, відповідно до якого недійсність вимоги іпотекодержателя щодо виконання основного зобов`язання після завершення позасудового врегулювання не передбачає автоматичного припинення зобов`язання, а розповсюджується лише на недійсність вимог у тій частині, яка погашена за рахунок предмета іпотеки.

Днем настання строку виконання основного зобов`язання є 11 серпня 2010 року, тому дія поруки ОСОБА_5 на момент звернення банку до суду 09 лютого 2011 року не припинилася.

Пред`явленням вимоги до поручителя є пред`явлення кредитором позову, а не досудової вимоги про усунення порушення. У вимозі від 17 лютого 2009 року банк не просив достроково повернути всю суму кредиту, зазначав про необхідність погашення поточної заборгованості. Крім того, позичальник такої вимоги не отримував, тому строк дії кредиту направленням такої вимоги не припинився. Вимога про дострокове повернення кредиту направлена позичальнику та поручителям 02 серпня 2010 року. Крім того, згідно з Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування" від 03 липня 2018 року (2478-19) внесено зміни до частини четвертої статті 559 ЦК України, строк дії поруки збільшено із шести місяців до трьох років, суд апеляційної інстанції вказану норму не застосував.

Безпідставними є доводи касаційної скарги, що направлення поручителю вимоги вказує на настання строку виконання основного зобов`язання, оскільки вимога про усунення порушення основного зобов`язання не є повідомленням про зупинення кредитування чи дострокове погашення кредиту. Банк, направивши вимогу 17 лютого 2009 року, зазначив про порушені зобов`язання на день складання вимоги, та те, що такі порушення дають банку право прийняти рішення про дострокове погашення кредиту.

У вимозі від 02 серпня 2010 року банк зобов`язав відповідачів усунути порушення основного зобов`язання в строк до 10 серпня 2010 року включно. У зв`язку з невиконанням відповідачами обов`язку зі сплати боргу, банк прийняв рішення Малого кредитного комітету банку про наближення строку кредитування 11 серпня 2010 року.

Припинення зобов`язань ОСОБА_5 перед банком на підставі факту звернення стягнення на предмет іпотеки не було доводом або вимогою апеляційної скарги ОСОБА_5 . Суд апеляційної інстанції переглянув справу в межах доводів апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції належним чином повідомив учасників справи про розгляд справи, шляхом направлення судових повісток на адреси, за якими відповідачі зареєстровані.

У пункті 4 договору поруки ОСОБА_5 погодилася із збільшенням обсягу своєї відповідальності у разі внесення змін до кредитного договору.

Боржник ОСОБА_1 та поручитель ОСОБА_5 на момент отримання кредиту були подружжям, тому мають відповідати солідарно за зобов`язаннями.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У лютому 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційне провадження відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389, пунктом 5 частини першої статті 411 ЦПК України.

Рішення суду першої інстанції переглядалося в апеляційному порядку лише в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_5, тому Верховний Суд переглядає справу теж в цій частині з огляду на межі касаційного розгляду справи.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 20 червня 2008 року між АБ "Металург", правонаступником якого є АТ "МетаБанк", та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № 32-22-08/0052-К, відповідно до якого відкрита кредитна лінія на суму 650 000,00 грн з виплатою 21,8 % річних зі строком повернення до 16 червня 2011 року.

Кредитні зобов`язання ОСОБА_1 забезпечені порукою ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про що того ж дня між банком і поручителями з кожним окремо укладені договори поруки, відповідно до яких вони взяли на себе зобов`язання відповідати перед банком за зобов`язаннями ОСОБА_1, як солідарні боржники.

За умовами кредитного договору позичальник зобов`язався погасити кредит періодичними платежами відповідно до графіка, передбаченого пунктом 3.1.2 договору.

Сторони узгодили, що банк може зупинити кредитування позичальника, прийняти рішення про дострокове погашення позичальником кредиту (частини кредиту) та достроково стягнути суму виданого кредиту, відсотків та інших платежів у випадку порушення позичальником умов договору.

У цьому випадку банк складає акт, копія якого не пізніше наступного робочого дня направляється позичальнику. Вказаний акт є підставою для прийняття банком рішення про зупинення кредитування позичальника та (або) дострокове погашення позичальником кредиту та відсотків за ним та інших платежів.

У випадку прийняття банком рішення про дострокове погашення кредиту банк направляє останньому повідомлення у письмовій формі із зазначенням причин та строків погашення позичальником кредиту, сплати відсотків за кредитом та інших платежів. Позичальник, отримавши повідомлення банку про дострокове погашення кредиту, повинен погасити кредит, сплатити відсотки за кредитом та інші платежі в строки та в сумах, вказаних у повідомленні.

Якщо в строки, вказані у повідомленні, позичальник не погасить кредит та не сплатить відсотки або сплатить не в повному розмірі, банк стягує суму заборгованості за кредитним договором, в тому числі шляхом погашення заборгованості за рахунок забезпечення, вказаного у пункті 1.3 договору (пункт 2.2.1 кредитного договору).

21 листопада 2008 року між банком і позичальником укладена додаткова угода № 1 до кредитного договору № 32-22-08/0052-К, згідно з якою розмір відсоткової ставки за користування кредитом збільшено до 25,80 % річних.

У пункті 4 договору поруки сторони визначили, що поручитель зобов`язаний самостійно слідкувати за виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором. Поручитель згоден із зміною умов кредитного договору, пов`язаних зі зміною строку погашення кредиту, відсотків і комісії, а також розміру відсотків та комісії, та залишається зобов`язаним за цим договором у разі внесення банком та позичальником змін до кредитного договору. Банк зобов`язаний письмово інформувати поручителя про зміну умов кредитного договору, пов`язаних із зміною строку погашення кредиту, відсотків і комісії, а також розміру відсотків та комісії.

Згідно з пунктом 10 договору поруки цей договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами та діє до настання першої з таких подій: виконання в повному обсязі зобов`язань позичальником за кредитним договором, або поручителем за цим договором.

Кредитні зобов`язання ОСОБА_1 додатково забезпечені іпотекою квартири АДРЕСА_1 згідно з договором іпотеки від 20 червня 2008 року № 32-22-08/0052-МП/К-2 та іпотекою квартири АДРЕСА_2, про що між банком та ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено іпотечний договір від 20 червня 2008 року № 32-22-08/0052-МП/К-1.

17 лютого 2009 року банк повідомив поручителів про укладення додаткової угоди до кредитного договору і збільшення відсоткової ставки до 25,8 %.

ОСОБА_1 свої зобов`язання за вказаним кредитним договором виконував неналежним чином, станом на 29 жовтня 2010 року утворилася заборгованість у розмірі 1 582 880,82 грн, із яких: прострочена заборгованість за кредитом - 649 998,67 грн, прострочена заборгованість за відсотками - 285 170,67 грн, пеня за простроченими відсотками, нарахована за період з 29 листопада 2009 року до 28 листопада 2010 року - 430 912,45 грн, пеня за простроченим кредитом, нарахована за період з 29 листопада 2009 року до 28 листопада 2010 року - 216 799,03 грн.

У зв`язку із порушенням позичальником графіка погашення кредиту 17 лютого 2009 року банк направив позичальнику і поручителям вимогу про усунення порушення основного зобов`язання та іпотечного договору, в якій зазначив, що станом на 17 лютого 2009 року позичальник має заборгованість за кредитом у загальному розмірі 682 408,09 грн, із яких заборгованість за тілом кредиту - 649 998,67 грн, прострочені відсотки - 28 796,99 грн, пеня - 3 612,43 грн. Банк попередив про можливість прийняття рішення про зупинення кредитування та про дострокове погашення кредиту, сплати відсотків за кредитом та інших платежів у сумі 682 408,09 грн у випадку невиконання вимоги виконати зобов`язання за кредитним договором і сплату заборгованості у загальній сумі 682 408,09 грн протягом 30 календарних днів з моменту отримання повідомлення.

Вимога отримана позичальником 20 лютого 2009 року.

Вимогу банку ні позичальник, ні поручителі не виконали протягом 30 календарних днів з моменту отримання позичальником письмової вимоги, визначену банком заборгованість не сплатили.

28 квітня 2010 року банк повторно направив позичальнику і поручителям вимогу про усунення порушення основного зобов`язання та іпотечного договору, в якій повідомив, що станом на 27 квітня 2010 року заборгованість за кредитним договором становить 1 270 137, 30 грн, із яких: заборгованість за тілом кредиту - 450 000,00 грн; прострочена заборгованість за тілом кредиту - 199 998,67 грн; прострочені відсотки - 22 063,69 грн; пеня за простроченими відсотками та комісією - 275 675,74 грн, пеня за прострочення сплати тіла кредиту - 120 399,20 грн. Банк попередив про можливість прийняття рішення про зупинення кредитування та про дострокове погашення кредиту, сплати відсотків за кредитом та інших платежів у сумі 1 270 137,30 грн у випадку невиконання вимоги виконати зобов`язання за кредитним договором і сплатити заборгованість у загальній сумі 1 270 137,30 грн протягом 30 календарних днів з моменту отримання повідомлення.

Вказану вимогу ОСОБА_5 отримала 30 квітня 2010 року.

02 серпня 2010 року банк втретє направив позичальнику і поручителям вимогу про усунення порушення основного зобов`язання та іпотечного договору, у якій зазначив, що станом на 02 серпня 2010 року заборгованість за кредитним договором становить 1 497 761,42 грн, в тому числі: заборгованість за тілом кредиту - 250 000,00 грн, прострочена заборгованість за тілом кредиту - 399 998,67 грн; прострочені відсотки - 265 873,73 грн.; нараховані відсотки -13 783,53 грн; пеня за простроченими відсотками та комісією - 395 706,55 грн; за прострочення сплати тіла кредиту - 172 398,94 грн. Банк попередив про можливість прийняття рішення про зупинення кредитування та про дострокове погашення кредиту, сплати відсотків за кредитом та інших платежів у сумі 1 497 761,42 грн у випадку невиконання вимоги виконати зобов`язання за кредитним договором і сплатити заборгованість у загальній сумі 1 497 761,42 грн протягом 30 календарних днів з моменту отримання повідомлення.

Третю вимогу ОСОБА_5 отримала 02 серпня 2010 року.

11 серпня 2010 року Малий кредитний комітет АТ "МетаБанк" прийняв рішення про припинення кредитування, приближення строку виконання зобов`язання до 10 серпня 2010 року включно.

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 06 жовтня 2011 року (справа № 2-1814/11) в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 20 червня 2008 року № 32-22-08/0052-МП/К-2, розмір якої станом на 29 листопада 2010 року становив 1 582 880,82 грн, звернено стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1, ринкова вартість якої становила 280 815,00 грн, шляхом визнання за ПАТ "МетаБанк" права власності на предмет іпотеки.

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 06 жовтня 2011 року (справа № 2-1816/11) в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 20 червня 2008 року № 32-22-08/0052-МП/К-2, розмір якої станом на 29 листопада 2010 року становив 1 582 880,82 грн, звернено стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_2, ринкова вартість якої становила 216 349,00 грн, шляхом визнання за ПАТ "МетаБанк" права власності на предмет іпотеки.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит і сплатити проценти.

Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Виконання зобов`язання може забезпечуватися порукою (частина перша статті 546 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Згідно з частиною четвертою статті 559 ЦК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя.

Вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов`язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).

У разі пред`явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов`язання згідно з частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов`язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов`язань.

Відповідні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 758/6863/14-ц, провадження № 14-224цс18, від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12, провадження № 14-145цс18.

ОСОБА_5 зазначає, що дострокову вимогу про повернення кредиту банк направив їй 17 лютого 2009 року, тому саме з цієї дати почався перебіг строку дії поруки, а позов подано у лютому 2011 року, тобто поза межами строку дії поруки.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний періоду часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).

Із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов`язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга статті 251 ЦК України, частина друга статті 252 ЦК України).

У договорі поруки, стороною якого є ОСОБА_5 не визначено строк поруки, тому застосуванню підлягають положення частини четвертої статті 559 ЦК України, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя.

Відповідно до пункту 2.2.1 кредитного договору Малий кредитний комітет банку прийняв рішення про зміну умов кредитування і визнав строк виконання зобов`язання таким, що настав 10 серпня 2010 року, з відповідним позовом до поручителя банк звернувся 09 лютого 2011 року, тобто до закінчення шестимісячного строку від дня зміненого достроковою вимогою строку виконання основного зобов`язання за кредитним договором.

Оскільки кредитним договором передбачено сплату періодичних платежів, а за договором поруки поручитель відповідає за зобов`язаннями згідно з кредитним договором перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, тому з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника, та обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред`явлення вимоги до поручителів.

Суд апеляційної інстанції, правильно застосувавши частину четверту статті 559 ЦК України щодо зобов`язань поручителя, визначених періодичними платежами, дійшов обґрунтованого висновку про припинення поруки ОСОБА_5 щодо зобов`язань, строк виконання яких настав до 09 серпня 2010 року.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_5 про те, що на момент пред`явлення позову дія поруки припинилася, оскільки перша вимога банку про сплату всієї суми боргу отримана нею 17 лютого 2009 року, а з відповідним позовом до суду банк звернувся після закінчення шестимісячного строку, не відповідають встановленим обставинам справи, з огляду на таке.

Згідно з пунктом 2.2.1 кредитного договору зупинення кредитування позичальника та зміна строків повернення кредиту здійснюється банком на підставі відповідного рішення банку.

Твердження ОСОБА_5 про те, що направлення банком боржнику і поручителям досудових вимог від 17 лютого 2009 року, від 28 квітня 2010 року про наявність простроченої поточної заборгованості і про її погашення протягом 30 календарних днів є зміною строку виконання основного зобов`язання є безпідставними з огляду на таке.

У вимозі від 17 лютого 2009 року банк зазначив про порушені зобов`язання на день складання вимоги, та те, що такі порушення дають банку право прийняти рішення про дострокове погашення кредиту.

У вимозі від 02 серпня 2010 року банк зобов`язав відповідачів усунути порушення основного зобов`язання в строк до 10 серпня 2010 року включно.

Отже, ці вимоги не є вимогами про дострокове погашення зобов`язання та повідомленням про зупинення кредитування чи дострокове погашення кредиту, а лише повідомленням про наявність порушення зобов`язань за кредитним договором.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 зазначає, що висновки суду апеляційної інстанції про стягнення із неї суми коштів у розмірі 250 000,00 грн не відповідають висновкам Верховного Суду у подібних правовідносинах, зокрема висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, провадження № 14-10цс18, яка містить узагальнення щодо питань, пов`язаних із стягненням заборгованості за кредитними договорами банків, зокрема щодо порядку і строків нарахування пені і відсотків.

Ці доводи касаційної скарги спростовуються змістом оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, яка містить посилання на цю постанову Великої Палати Верховного Суду, згідно з висновком, викладеним в ній, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти і пеню за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Врахувавши вказаний правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що нарахування банком пені після 10 серпня 2010 року є необґрунтованим і таким, що не відповідає вимогам закону і умовам договору, поручитель ОСОБА_5 як солідарний з позичальником боржник має відповідати перед кредитором за заборгованістю за тілом кредиту, яке віднесено на прострочену заборгованість після 11 серпня 2010 року, у розмірі 250 000,00 грн. Щодо процентів, то суд апеляційної інстанції обгрунтовано взяв до уваги, що у цій частині заборгованість погашена за рахунок реалізації іпотечного майна.

Щодо доводів касаційної скарги, що додатковою угодою № 1 від 21 листопада 2008 року до кредитного договору внесені зміни щодо збільшення процентної ставки за кредитом із 21,8 % до 25,80 % без її згоди, чим збільшено обсяг її зобов`язань, необхідно зазначити таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц, провадження № 14-67цс20, викладено правовий висновок, якщо кредитор, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права особи, яку він вважає боржником, то для останнього ефективним способом захисту буде той, який спрямований на захист порушеного права, а не на превентивний захист інтересу. Тобто звернення з позовом для усунення правової невизначеності, яка існувала у минулому, в означеній ситуації не є ефективним способом захисту.

Зокрема, якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, оскільки вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов`язання.

Наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора, зокрема про визнання поруки припиненою. Тому для захисту права відповідача у ситуації, коли кредитор вже звернувся з вказаним позовом про стягнення коштів, не потрібно заявляти зустрічний позов, а останній не може бути задоволений.

Аналогічно після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів боржник не може заявляти окремий позов про визнання відсутності права вимоги в кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника. Такий окремий позов теж не може бути задоволений, оскільки боржник має себе захищати у судовому процесі про стягнення з нього коштів, заперечуючи проти відповідного позову кредитора, наприклад, і з тих підстав, що порука припинилася.

Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання, а також у разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Висновок про припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України залежить від установлених судом обставин щодо обсягу зобов`язання, на виконання якого надано поруку, та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок зміни без його згодизабезпеченого зобов`язання. Для цього судам необхідно дослідити відповідні умови кредитного договору та договору поруки щодо порядку погодження поручителем змін до основного зобов`язання.

Суди встановили, що згідно з пунктом 4 договору поруки поручитель згоден зі зміною умов кредитного договору, пов`язаних із зміною строку погашення кредиту, відсотків і комісії, а також розміру відсотків та комісії, та залишається зобов`язаним за цим договором у разі внесення банком та позичальником змін до кредитного договору. Банк зобов`язаний письмово інформувати поручителя про зміну умов кредитного договору, пов`язаних із зміною строку погашення кредиту, відсотків і комісії, а також розміру відсотків та комісії.

17 лютого 2009 року банк повідомив поручителів, у тому числі й ОСОБА_5 про укладення додаткової угоди до кредитного договору і збільшення відсоткової ставки до 25,8 %.

З огляду на викладене, Верховний Суд погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про те, що порука ОСОБА_5 не припинилася згідно з частиною першою статті 559 ЦК України.

Крім того, суд апеляційної інстанції встановив, що виручені банком кошти від реалізації предметів іпотеки були спрямовані на погашення всієї заборгованості за відсотками на загальну суму 285 170,67 грн та частково у розмірі 216 866,23 грн - на погашення тіла кредиту. Загальна заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором станом на 01вересня 2020 року становить за тілом кредиту -433 132,44 грн, за відсотками - 0 грн, за пенею, нарахованою на тіло кредиту, - 216 799,03 грн, за пенею, нарахованою на відсотки, - 430 912,45 грн.

З огляду на встановлене суд апеляційної інстанції обґрунтовано стягнув із поручителя ОСОБА_5 заборгованість за тілом кредиту у розмірі 250 000,00 грн, для погашення якої не вистачило вартості відчужених квартир, які були предметом іпотеки.

Необґрунтованими є доводи касаційної скарги щодо незастосування судом апеляційної інстанції (внаслідок неврахування відповідних постанов Верховного Суду) частини четвертої статті 36 Закону, відповідно до якої після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними, з огляду на те, що зазначені положення цієї статті не поширюється на спірні правовідносини. Зобов`язання за договором кредиту не припинилося через його невиконання, вартості набутих банком у власність предметів іпотеки не вистачило на погашення боргу у повному обсязі, тому кредитор має право на стягнення суми, що не вистачає для погашення цієї заборгованості.

Виконання зобов`язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України).

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 7 Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Згідно з частиною першою, третьою статті 33 Закону, у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов`язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. У разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов`язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов`язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, провадження № 14-154цс18.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17, провадження № 12-85гс20, викладено правовий висновок про те, що законодавець пов`язав задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предметів іпотеки, в тому числі шляхом позасудового врегулювання на підставі договору, саме з обсягом невиконаного зобов`язання, що не означає, що отримання у власність одного з предметів іпотеки у будь-якому випадку має наслідком припинення основного зобов`язання в повному обсязі. Тобто застосування частини четвертої статті 36 Закону у відповідній редакції можливе виключно у тих випадках, коли належне та повне виконання основного зобов`язання було забезпечене іпотекою і за усіма такими договорами іпотекодержатель звернув стягнення на предмет іпотеки чи декількома способами забезпечення, але на реалізацію таких способів припинився строк звернення стягнення. У разі, якщо належне виконання основного договору забезпечувалося різними способами чи їх сукупністю, застосування вимог частини четвертої статті 36 Закону щодо недійсності наступних вимог кредитора можливе лише у разі реалізації кредитором своїх прав за усіма такими договорами забезпечення, якщо можливість їх реалізації не втрачена, оскільки у протилежному випадку звернення стягнення на один із предметів іпотеки унеможливлює забезпечення виконання зобов`язання за допомогою інших способів забезпечення та протирічить принципу свободи договору та рівності сторін. Отже, у випадку забезпечення виконання основного зобов`язання декількома способами, основне зобов`язання не припиняється у разі, якщо реалізація іпотекодержателем своїх прав на звернення стягнення на предмет іпотеки не викликала повного задоволення його вимог.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у разі коли вона відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), згідно з частиною шостою статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43)). Тобто відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), означає відступлення від аналогічних висновків, сформульованих раніше в інших постановах Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати).

Посилання ОСОБА_5 на те, що усі відповідачі були зареєстровані за адресами відчужених іпотечних квартир та усі, крім неї, не були обізнані щодо розгляду справи в суді апеляційної інстанції, не може бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки заявник підтвердила у касаційній скарзі те, що її право на участь у розгляді справи в суді апеляційної інстанції не порушено, а інші відповідачі судове рішення не оскаржували в касаційному порядку.

Правильність розгляду справи судом апеляційної інстанції щодо інших учасників справи не є предметом касаційного оскарження, тому Верховний Суд в цій частині не перевіряє.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на те, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, провадження № 14-10цс18, від 03 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11, провадження № 14-219цс19, від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11, провадження № 144-265цс18; Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 204/7148/16-ц, провадження № 61-43694св18, від 20 червня 2018 року у справі № 756/31271/15-ц, провадження № 61-4156св18, від 27 лютого 2019 року у справі № 643/18466/15-ц, провадження № 61-19014св18, від 27 лютого 2019 року у справі № 263/3809/17, провадження № 61-39107св18, від 03 липня 2019 року у справі № 646/7699/13-ц, провадження № 61-9822св18, від 20 листопада 2019 року у справі № 295/795/19, провадження № 61-12137св19, від 13 лютого 2019 року у справі № 759/6703/16-ц, провадження № 61-22462св18, від 26 лютого 2019 року у справі № 914/355/17; Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року, провадження № 6-106цс14, від 20 квітня 2016 року, провадження № 6-2662цс15, від 22 червня 2016 року, провадження № 6-368цс16, від 29 червня 2016 року, провадження № 6-272цс16, від 29 березня 2017 року, провадження № 6-3087цс16, від 20 квітня 2016 року, провадження № 6-2662цс15, від 14 червня 2017 року у справі № 644/6558/15-ц.

Щодо визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду у справах від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року, провадження № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У постановах Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 204/7148/16-ц, провадження № 61-43694св18, від 20 червня 2018 року у справі № 756/31271/15-ц, провадження № 61-4156св18, від 27 лютого 2019 року у справі № 643/18466/15-ц, провадження № 61-19014св18, від 27 лютого 2019 року у справі № 263/3809/17, провадження № 61-39107св18, від 03 липня 2019 року у справі № 646/7699/13-ц, провадження № 61-9822св18, від 20 листопада 2019 року у справі № 295/795/19, провадження № 61-12137св19, викладено правовий висновок про те, що відповідно до частини четвертої статті 36 Закону після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними. Позивач скористався своїм правом, передбаченим договором іпотеки, та зареєстрував на своє ім`я право власності на предмет іпотеки, тобто вирішив питання шляхом позасудового врегулювання спору на підставі договору, тому правові підстави для стягнення суми заборгованості за договором позики, яка залишилася після реалізації предмета іпотеки, відсутні, оскільки такі вимоги є недійсними.

У постанові Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 759/6703/16-ц, провадження № 61-22462св18, викладено правовий висновок про те, що використання позасудового врегулювання способу звернення на предмет іпотеки відповідно до умови іпотечного договору, яка містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, незалежно від наявності інших предметів іпотеки за іншими договорами, призводить до задоволення вимог кредитора за основним зобов`язанням.

У постанові Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі № 914/355/17 викладено правовий висновок про те, що позасудове врегулювання шляхом набуття іпотекодержателем у власність предмета іпотеки має наслідком припинення іпотечного зобов`язання та зумовлює недійсність будь-яких наступних вимог іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання.

У наданих для порівняння справах кредитор звернувся до боржника із позовом про стягнення кредитної заборгованості після звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки з метою забезпечення вимог кредитора-іпотекодержателя.

У справі, яка переглядається, заборгованість за кредитним договором стягнена заочним рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2011 року, а звернення стягнення на предмети іпотеки відбулося пізніше, й не шляхом позасудового врегулюваннязвернення стягнення на предмет іпотеки, а на підставі рішень Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 06 жовтня 2011 року.

Отже, фактичні обставини цієї справи відмінні від обставин у справах, які розглянув Верховний Суд, та на які посилається заявник, тому викладені у вказаних постановах висновки не підлягають врахуванню при вирішенні спору.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11, провадження № 14-219цс19, від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11, провадження № 144-265цс18; Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року, провадження № 6-106цс14, від 20 квітня 2016 року, провадження № 6-2662цс15, від 22 червня 2016 року, провадження № 6-368цс16, від 29 червня 2016 року, провадження № 6-272цс16, від 29 березня 2017 року, провадження № 6-3087цс16, від 20 квітня 2016 року, провадження № 6-2662цс15, від 14 червня 2017 року у справі № 644/6558/15-ц, викладено правовий висновок про те, що умови договорів поруки про їхню дію до повного припинення всіх зобов`язань за основним договором або до припинення всіх зобов`язань поручителя за договором поруки, тобто до настання першої з цих подій, не встановлюють строк припинення поруки у розумінні статті 251 ЦК України. Тому має застосовуватися частина четверта статті 559 цього кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явив вимоги до поручителя.

Висновки, викладені у наведених заявником постановах, не суперечать висновкам, які викладені у постанові суду апеляційної інстанції, яка переглядається.

Безпідставними є посилання банку у відзиві щодо необхідності застосування до спірних правовідносин Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування" (2478-19) , оскільки у спірних правовідносинах строк для звернення банку з позовом до поручителя ОСОБА_5 щодо щомісячних зобов`язань закінчився до моменту набуття чинності Законом України № 2478-VIII (2478-19) (04 лютого 2019 року), тобто відносини щодо поруки припинені до введення в дію Закону України № 2478-VIII (2478-19) , тому положення цього Закону не можуть бути застосовані до врегулювання спірних правовідносин.