Банк при укладенні з нею кредитного договору скористався браком знань споживача та, не виконавши вимоги Закону "Про захист прав споживачів" (1023-12) та постанови правління НБУ № 168, не надав їй повної доступної та достовірної інформації про умови кредитування та орієнтовану сукупну вартість кредиту. Форма надання споживачу достовірної інформації про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту повинна бути затверджена рішенням уповноваженого органу та доведена до відома його відповідних структурних підрозділів. Банк зобов`язаний був отримати письмове підтвердження споживача про ознайомлення з наведеною інформацією, але такого письмового підтвердження вона не надавала.

Кредитний договір має містити графік платежів у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов`язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом. Єдине згадування про графік вказано у п. 4.4 кредитного договору. Сам графік вона не підписувала. Кредитний договір не містить правила, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки Національного банку або в інших випадках. Під час укладення кредитного договору банк приховав від позичальника повну та об`єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту та вказав в угоді занижені значення показників суттєвих умов договору, чим фактично ввів її як позичальника в оману щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми кредиту, яку сплатив би позичальник банку, погашаючи кредит у порядку, визначеному у кредитному договорі.

Вказані обставини підтверджуються висновком економічної експертизи, проведеної на її замовлення.

Отже, всі ці порушення свідчать про те, що умови кредитного договору є несправедливими в цілому, суперечать принципу сумлінності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків на погіршення становища споживача.

За результатами дослідження наявних у матеріалах платіжних документів загальний розмір платежів (втому числі за кредитом, процентами, комісією, страховими та іншими платежами), сплачений позичальником станом на

03 квітня 2018 року, підтверджується в сумі 48 440,67 дол. США, з яких документально підтверджена сума коштів, сплачена позичальником на виконання умов договору кредиту № 07А123-К від 13 липня 2007 року за період з 13 липня 2007року по 20 квітня 2011року, складає 25 254,01 дол. США; сума коштів, внесених позичальником на поточний рахунок № НОМЕР_1 та на поточний рахунок № НОМЕР_2 за період з 24 травня 2011 року по

09 липня 2014 року становить 23 186,66 дол. США. Таким чином, вона отримала кредит в сумі 36 765 дол. США, а погасила станом на 09 липня 2014 року

48 440,67 дол. США, тому вважає, що є переплата в сумі 11 675,67 дол. США, яку банк повинен повернути їй в порядку застосування реституції в разі задоволення позовних вимог про визнання кредитного договору недійсним.

Просила суд:

визнати порушеним її право як споживача фінансових послуг;

визнати недійсним кредитний договір від 13 липня 2007 pоку № 07А123-К, укладений між нею та АТ "Укрсоцбанк" у зв`язку з укладенням його під впливом обману з боку банку;

визнати недійсним договір застави від 13 липня 2007 року № 07А123-3, укладений між нею та ПАТ "Укрсоцбанк";

виключити з реєстру обтяжень та заборон відчуження запис про обтяження та заборону відчуження автомобілю за договором застави від 13 липня

визнати недійсним договір поруки від 13 липня 2007 року № 07А123-П-1, укладений між нею, АТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_2 ;

визнати недійсним договір поруки від 13 липня 2007 року № 07А123-П-2, укладений між нею, АТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_3 ;

застосувати реституцію за наслідками визнання кредитного договору недійсним та стягнути з АТ "Укрсоцбанк" на її користь 11 675,67 дол. США.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 10 грудня

2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Натомість, як вбачається зі змісту оспорюваного договору, сторонами досягнуто домовленості щодо всіх умов договору, де чітко визначено всі умови кредитування, зокрема: розмір наданого кредиту, строк, на який наданий кредит, порядок його надання та повернення, розмір плати за користування кредитними коштами, права та обов`язки позикодавця і позичальника, відповідальність сторін, тоді як позивач не долучив жодного доказу на підтвердження мотивів позову про те, що відповідач підписуючи оспорюваний договір ввів його в оману. З умовами отримання кредиту у різних банках або інших установах, а також з умовами повернення кредитних коштів ОСОБА_1 мала ознайомитись самостійно перед укладенням договору, після чого вільно та безперешкодно обрати контрагента та пропозицію, які підходять саме їй. ОСОБА_1 була вільною у виборі, як фінансової установи, так і валюти кредитування.

Зазначені позивачем твердження в обґрунтування недійсності договору кредиту спростовуються, зокрема тим, що позивач підписала договір добровільно, мала можливість не укладати вказаний договір кредиту, якщо була не згодна з його умовами, позивачкою укладено з банком ряд забезпечувальних договорів, що свідчить про те, що ОСОБА_1 усвідомлювала та бажала настання відповідних наслідків, передбачених договором кредиту та договорами застави і поруки.

Крім того, безпідставним є посилання на статті 19 Закону України "Про захист прав споживачів", якою забороняється нечесна підприємницька практика, оскільки умови договору кредиту про порядок та строки повернення кредиту, права та обов`язки як позичальника, так і банку не суперечать положенням Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) та не свідчать про їх несправедливість чи про нечесну підприємницьку діяльність банку в розумінні статті 19 цього Закону. Висновок про вартість кредиту (а. с.108), який надано позивачем в обґрунтування цієї вимоги жодним чином не може вказувати на протилежне, оскільки стосується він питань права і зокрема, відповідності умов кредитного договору умовам справедливої вартості послуги, що відповідно до статті 102 ЦПК України не може бути предметом висновку експерта.

Тому укладений між сторонами кредитний договір відповідає вимогам статей 203, 215 ЦК України, статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (в редакції, чинній на момент укладення договору кредиту), що свідчить про безпідставність позовної вимоги про визнання його недійсним і виключає можливість її задоволення.

Як наслідок не підлягають задоволенню вимоги про визнання недійсними договорів застави та поруки. Оскільки відсутні підстави для недійсності договору кредиту та договорів застави та поруки, укладених між позивачем та відповідачем, то і відсутні підстави для застосування принципу подвійної реституції.

Крім того, ПАТ "Укрсоцбанк" звернувся до суду із заявою про застосування позовної давності. Суд вважав подану заяву обґрунтованою і дійшов висновку про відмову у задоволенні позову також і внаслідок спливу позовної давності, оскільки ОСОБА_1 наполягає на недійсності договору кредиту, договорів застави та поруки через 11 років після отримання кредитних коштів.

ОСОБА_1 не довела, що не могла раніше дізнатися про порушення своїх прав споживача фінансових послуг. Позивач зазначала, що про вказані порушення дізналася лише після отримання результатів економічної експертизи. Однак вона мала можливість і раніше, до спливу позовної давності, звернутися до спеціалістів в галузі права, економіки, для отримання необхідної інформації, консультацій, отримання висновків, у тому числі експертних.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Запорізького апеляційного суду від 15 травня 2019 року рішення суду першої інстанції змінено, виключивши зайве посилання суду на пропуск позивачем строку позовної давності як підстави для відмови в позові.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спірний договір споживчого кредиту підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; ОСОБА_1 на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконувала його умови протягом 7 років; умови кредитного договору містять повну інформацію щодо умов кредитування: періоду надання кредиту (пункт 1.1.1), розміру процентної ставки (пункт 1.1.1), порядку її нарахування (пункт 2.4), переліку, розміру й бази розрахунку неустойки (стаття 4); періоду внесення платежів, відповідальності за порушення умов договору. Враховуючи зміст наведених пунктів кредитного договору, ОСОБА_1 з моменту підписання цього договору обізнана щодо оплатності наданого кредиту, свого обов`язку вносити плату за користування кредитом, розміру процентів, порядку їх сплати та відповідальності за прострочення погашення кредиту. У додатку № 1 до договору ОСОБА_1 було надано розрахунок сукупної вартості кредиту, з яким вона особисто ознайомлена, про що поставила свій підпис під ним (а. с. 12).

Таким чином, позивач була проінформована про всі істотні умови договору, спосіб та терміни погашення кредиту, його сукупну вартість, розмір та терміни сплати процентів та інших платежів, у зв`язку з чим не можна визнати кредитний договір недійсним.

Також встановлено, що позивач двічі укладала з банком додаткові угоди до кредитного договору, якими як відстрочувалась сплата тіла кредиту строком на півроку, такі і збільшувалась процентна ставка і термін кредитування. До вказаних додаткових угод банком в обов`язковому порядку надавався детальний розпис сукупної вартості кредиту, значення реальної процентної ставки та абсолютне значення подорожчання кредиту, які підписані ОСОБА_1 (а. с. 13-16). Отже, відомості про реальну процентну ставку і абсолютне значення подорожчання кредиту надавались позичальнику, дотримання визначеного значення прив`язується до своєчасності сплати позичальником щомісячного платежу, у іншому випадку відбувається прострочення, що збільшує заборгованість за тілом кредиту порівняно з щомісячним значенням, а відтак і суму нарахованих процентів.

Тому суд правильно визнав, що встановлені висновком експерта, який може бути лише письмовим доказом у цивільній справі, який складений на підставі заяви позивача, не є підставою для визнання кредитного договору недійсним, а мають враховуватись при розгляді іншої справи щодо наявності або відсутності заборгованості та її розміру. Відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц.

Змінюючи рішення суду першої інстанції апеляційний суд виходив з того, що суд безпідставно застосував позовну давність, оскільки визнав по суті необґрунтованими вимоги позивача, в той час як інститут позовної давності застосовується у тому випадку, коли вимоги позову є обґрунтованими.

Аргументи учасників справи

У червні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати рішення судів попередніх інстанцій, ухвалити рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не дали оцінки економічній експертизі, а лише формально вказали, що вона може бути врахована при розгляді іншої справи та що експертиза для суду не має наперед встановленого значення. Цією експертизою встановлено факт приховування важливої інформації, а саме: у місячний платіж закладено не 12 %, а 23,89 %; це можливо було встановити не на стадії укладення кредитного договору, а на стадії його виконання.

Суд не надав оцінку доводам, що укладаючи кредитний договір, вона була обмежена лише тією інформацією, яка була викладена в самому договорі, розробленому відповідачем, тобто з інформацією, яку надав їй банк, і яка була неповною та недостатньою для здійснення свідомого вибору.

Оскільки всі розбіжності у розрахунках по погашенню кредиту та приведені в графіку погашення заборгованості здійсненні виключно на користь відповідача, слід прийти до висновку про обґрунтованість тверджень щодо того, що підписання оскаржуваного кредитного договору було здійснено позивачем під впливом обману з боку відповідача.

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 15 липня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі.

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) , який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2021 року зупинено касаційне провадження у справі № 311/1567/18до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 496/3134/19.

Ухвалою Верховного Суду від 11 серпня 2022 року справу поновлено касаційне провадження у справі, призначено справу до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2021 року в прийнятті відмови від позову ОСОБА_1 відмовлено; залучено АТ "Альфа-Банк" до участі у справі № 311/1567/18 як правонаступника ПАТ "Укрсоцбанк".

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 13 липня 2007 року між АТ "Укрсоцбанк" та

ОСОБА_1 укладено договір кредиту № 07А123-К відповідно до умов якого банк надав позивачу кредит на придбання автомобіля в розмірі 36 765,00 дол. США зі строком повернення не пізніше 12 липня 2014 року та сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 12% річних.

13 липня 2007 року між АТ "Укрсоцбанк", ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір поруки № 07А123-П-1.

13 липня 2007 року між АТ "Укрсоцбанк", ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладений договір поруки № 07А123-П-2.

20 травня 2009 року між банком та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду

№ 1 до договору кредиту № 07А123-К від 13 липня 2007 року, якою було узгоджено кредитні канікули.

19 січня 2010 року між банком та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 2 до вказаного договору кредиту, якою було збільшено розмір відсоткової ставки до 13,5% та строк виконання зобов`язання збільшено до 12 липня 2016 року.

19 січня 2010 року між АТ "Укрсоцбанк", ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено додаткову угоду №1 про внесення змін до договору поруки

19 січня 2010 року між ПАТ "Укрсоцбанк", ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду №1 про внесення змін до договору поруки

В забезпечення виконання зобов`язання 13 липня 2007 року між АТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_1 укладено договір застави № 07А123-3,

а 19 січня 2010 року між ними було укладено додаткову угоду № 1 про внесення змін до договору застави від 13 липня 2007 року № 07А123-3.

У провадженні Василівського районного суду Запорізької області перебуває цивільна справа № 311/2730/16-ц за позовом ПАТ "Укрсоцбанк" до

ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ПАТ "Укрсоцбанк", третя особа - ОСОБА_1, про визнання договору поруки припиненим. Ухвалою Василівського районного суду Запорізької області від

23 липня 2018 року зупинене провадження у цій справі до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 311/1567/18.

ОСОБА_1 було замовлено економічну експертизу, на дослідження якої було поставлено ряд питань для встановлення факту порушення її прав банком щодо надання інформації про реальну процентну ставку та абсолютне значення подорожчання кредиту за кредитним договором № 07А123-К від 13 липня

2007 року відповідно базових умов, викладених на момент укладення договору; відповідності розрахованої реальної процентної ставки та абсолютного значення подорожчання кредиту даним, наведеним в зазначеному договорі, а також щодо встановлення документально обґрунтованого розміру щомісячного платежу (в т.ч. за кредитом, процентами, комісією, страховими та іншими платежами), відповідно базових умов, викладених на момент укладення кредитного договору від 13 липня 2007 року № 07А123-К та щодо обґрунтованого нормативного та документально виконаного банком оформлення з надання кредиту по даному кредитному договору.

Згідно з висновком експерта за результатами проведеної економічної експертизи від 16 квітня 2018 № 2487, за результатами дослідження наявних у матеріалах платіжних документів загальний розмір платежів (в тому числі за кредитом, процентами, комісією, страховими та іншими платежами), сплачений позичальником станом на 03 квітня 2018 року, підтверджується в сумі 48 440,67 дол. США, з яких документально підтверджена сума коштів, сплачена позичальником на виконання умов договору кредиту № 07А123-К від 13 липня 2007 року за період з 13 липня 2007 року по 20 квітня 2011 року складає

25 254,01 дол. США; сума коштів, внесених позичальником на поточний рахунок № НОМЕР_1 та на поточний рахунок № НОМЕР_2 за період

з 24 травня 2011 року по 09 липня 2014 року складає 23 186,66 дол. США. Отже, на момент існування спору (останній платіж був здійснений 09 липня 2014 року) ОСОБА_1 сплачено банку суму 48 440,67 дол. США, а кредит остання отримала у розмірі 36 765,00 дол. США, тому переплата становить 11 675,67 дол. США.

Позиція Верховного Суду

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У частині першій статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження

№ 61-30435сво18) міститься висновок, що у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України (435-15) ; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК Українидля визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження

№ 61-2417сво19) зроблено висновок, що "недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим".

У пунктах 31.4., 31.5. постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 (провадження № 14-44цс21) зазначено, що "законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин"

У частині першій статті 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тлумачення статті 230 ЦК Українисвідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Згідно з пунктом 2 частини другої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного кредитного договору) перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов`язаний повідомити споживача у письмовій формі про кредитні умови, зокрема мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. У разі ненадання зазначеної інформації суб`єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.

Відповідно до частини першої, другої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" (в редакції, чинній на момент укладення кредитного договору) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним (частина п`ята статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів").

У постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі

№ 6-2766цс15 зроблено висновок, що "для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункту 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві"

Відповідно до частин першої, другої, шостої статті 19 Закону України "Про захист прав споживачів" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає: 1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; 2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілій або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК Українивизначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суди встановили, що сторони досягли згоди з усіх істотних умов за оспорюваним кредитним договором, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; на момент укладення договору позивач не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору, була проінформована про всі істотні умови договору, спосіб та терміни погашення кредиту, його сукупну вартість, розмір та терміни сплати процентів та інших платежів, тривалий час виконувала умови кредитного договору, підписувала додаткові угоди; відсутні докази вважати дії відповідача при укладанні оспорюваного договору, як нечесну підприємницьку практику, що вводить споживача в оману.

Встановивши, що позивач не довела підстав для визнання недійсним кредитного договору в цілому, а вимоги про недійсність договору застави, виключення з реєстру обтяжень та заборон відчуження запису про обтяження та заборону відчуження автомобілю, застосування реституції заявлені як похідні, суди зробили правильний висновок про відмову у задоволенні позову в цій частині.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги, що суди формально оцінили економічну експертизу, оскільки згідно з частиною першою статті 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами встановленими статтею 89 цього Кодексу.

Разом з тим суди не врахували, що пунктом 3.3.16. кредитного договору передбачено обов`язок позичальника в день укладення цього договору сплатити кредитору комісію за оформлення кредитної справи та відкриття позичкового рахунку в розмірі 0,70% від суми кредиту по курсу НБУ.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі

№ 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) вказано, що:

"24. Свобода договору як одна із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України) є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Однак останні у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий у силу прямої вказівки акта законодавства, а також, якщо ці відносини врегульовані імперативними нормами.

25. Тому сторони не можуть у договорі визначати взаємні права й обов`язки у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України (254к/96-ВР) , не відповідає передбаченим статтею 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 частини першої вказаної статті). Домовленість сторін договору про врегулювання відносин усупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення. Тому підписання договору не означає безспірності його умов, якщо вони суперечать законодавчим обмеженням (див. близькі за змістом висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 1 червня 2021 року у справі

№ 910/12876/19 (пункти 7.6-7.10)).

29. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг (частина третя статті 55 Закону № 2121-III), однією із яких є розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик (пункт 3 частини третьої статті 47 цього Закону), зокрема надання споживчого кредиту. Тому банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо). Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов`язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку.

31. З урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства.

32. Тим не менше, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що немає підстав вважати умову конкретного кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом нікчемною ані з огляду на приписи статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, ані з огляду на приписи статті 228 ЦК України. Ця умова є недійсною як оспорювана.

36. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що практику застосування наведених приписів під час вирішення питання про недійсність (оспорюваність, нікчемність) умови про плату (комісію) за управління кредитом (за обслуговування кредиту), інші подібні платежі у договорах про споживчий кредит треба формувати на підставі сукупного аналізу законодавства, чинного на момент укладення відповідного договору, з урахуванням його неодноразової зміни:

36.2. З 13 січня 2006 року також почали діяти нові редакції:

статті 18 Закону № 1023-XII, яка визначила підстави для визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Такі умови є несправедливими тоді, якщо всупереч принципу добросовісності наслідком договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача(частина друга статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV (3161-15) ). Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним (частина п`ята вказаної статті);

36.3. 10 травня 2007 року Правління НБУ прийняло постанову, якою затвердило Правила № 168, що набрали чинності 5 червня 2007 року. Згідно з пунктом 3.6 цих Правил банки не мали права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). Ці Правила втратили чинність 10 червня 2017 року.

37.Наведені вище приписи ЦК України (435-15) , Закону № 1023-XII (1023-12) у редакції, чинній на момент укладення кредитного договору, та Закону № 2121-III (2121-14) прямо не вказували на недійсність умови кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом. Станом на час укладення кредитного договору частина перша статті 21 Закону № 1023-XII передбачала можливість визнання недійсними умов договорів, у тому числі про надання кредитів на споживчі цілі, якщо ці умови обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством".

Отже, на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялися і банком не надавалися та за дії, які банк здійснює на власну користь або які споживач здійснює на користь банку, або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин. Такі платежі не випливають із суті договору кредиту (стаття 1054 ЦК України), оскільки надання грошових коштів за укладеним кредитним договором є обов`язком банку, тому їх встановлення в договорі про споживчий кредит суперечить закону, що є підставою для визнання недійсними умов кредитного договору в частині сплати такої комісії (винагороди) згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України та частиною п`ятою статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів".

Між тим сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), перебіг якої відповідно до частини першої статті 261 цього ж Кодексу починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Тлумачення частини першої та п`ятої статті 261 ЦК України свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Тому положення частини п`ятої статті 261 ЦК України застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним. Таким чином, початком перебігу позовної давності для вимоги про визнання договору недійсним є день укладення оспорюваного договору.

Оскільки про оспорюванні умови кредитного договору від 13 липня 2007 року позивач була обізнана з дня його укладення, то початком перебігу позовної давності для вимоги про визнання його недійсним є день укладення договору, однак з позовом звернулася у травні 2018 року. Тому позовна давність за вимогою в частині недійсності умови договору про сплату вказаної комісії є пропущеною, що є підставою для відмови у задоволенні позову в цій частині.

Суд першої інстанції вказав, що ОСОБА_1 звернулась до суду з цим позовом через 11 років після укладення оспорюваного кредитного договору та не довела, що не могла раніше дізнатися про порушення своїх прав споживача фінансових послуг, тому суд вважав заяву банку про застосування позовної давності обґрунтованою, яку застосував до усіх вимог позивача.

Апеляційний суд правильно виходив з того, що суд першої інстанції помилково відмовив у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності, оскільки визнав вимоги позивача необґрунтованими. Однак апеляційний суд не врахував наявність підстав для недійсності пункту 3.3.16. оспорюваного кредитного договору, відповідно, і підстав для застосування позовної давності в цій частині за заявою відповідача.

Тому суди правильно відмовили у задоволенні позовних вимог і в частині недійсності умови кредитного договору про сплату комісії, проте помилилися щодо мотивів такої відмови. У зв`язку із цим оскаржені судові рішення в частині відмову у позові про визнання недійсним кредитного договору належить змінити в мотивувальній частині.

Щодо позовної вимоги про визнання порушеним права як споживача фінансових послуг

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті 124 Конституції України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року в справі

№ 438/610/14-ц (провадження № 14-577цс19) вказано, що "закріплене у статті 50 Закону України "Про нотаріат" право на оскарження нотаріальної дії може бути реалізоване у тому випадку, якщо звернення з такою вимогою може призвести до відновлення порушеного права або інтересу безвідносно до дослідження правомірності дій інших осіб. Втім, нотаріальна дія з видачі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів є одномоментною та не має самостійного значення, оскільки завершується виданням свідоцтва. Тому оскарження нотаріальної дії з його видачі не дозволить ефективно захистити та відновити права позивача. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що приписи "суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства" (пункт 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду; пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України у редакції, чинній

з 15 грудня 2017 року), "суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства" (пункт 1 частини другої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду; пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (див. аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц (пункт 59), від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 42, 66), від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 37), від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі

№ 761/35803/16-ц (пункт 36), від 18 вересня 2019 року у справі № 638/17850/17 (пункт 5.30), від 8 листопада 2019 року у справі № 910/7023/19 (пункт 6.20), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (пункт 30)). Аналогічний висновок Велика Палата Верховного Суду зробила і щодо словосполучень "позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства" (пункт 1 частини першої статті 109 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду; пункт 1 частини першої статті 170 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) та "справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства" (пункт 1 частини першої статті 157 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду; пункт 1 частини першої статті 238 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) (постанови від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 42 і 66), від

13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 37), від 20 березня

2019 року у справі № 295/7631/17, від 8 листопада 2019 року у справі

№ 910/7023/19 (пункт 6.20), від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункт 34), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункт 30), від

28 квітня 2020 року у справі № 607/15692/19 (пункт 20)). Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що Господарський суд Львівської області визнав недійсними прилюдні торги, протокол від 16 серпня 2013 року й акт від

22 серпня 2013 року, та зауважує, що порушене чи оспорюване право або інтерес зазвичай мають бути ефективно захищені в одному судовому процесі та в одному виді судочинства. Відсутність юридичної можливості використати для захисту права чи інтересу позивача вимогу визнати незаконною нотаріальну дію з видачі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів за наявності іншого ефективного способу захисту є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм права".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 127/18934/18 (провадження № 14-83цс20) зазначено, що: "судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо встановленого кола правовідносин. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Частиною першою статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають з приватноправових відносин. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). Перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначає частина друга вказаної статті. В абзаці дванадцятому цієї частини передбачено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що обраний позивачем спосіб захисту цивільного права, має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові. У тому ж випадку, якщо заявлена позовна вимога взагалі не може бути використана для захисту будь-якого права чи інтересу, оскільки незалежно від доводів сторін спору суд не може її задовольнити, така вимога не може розглядатися як спосіб захисту".

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частина перша та друга статті 2 ЦПК України).

У справі, що переглядається обставини щодо порушення прав споживача фінансових послуг можуть складати сутність доводів сторони, які суд має перевірити в межах спору за належним способом захисту, які в цій справі позивачем заявлені. Позовна вимога про визнання порушеним права як споживача фінансових послуг не може бути використана для захисту будь-якого права чи інтересу за наявності передбаченого законом та ефективного способу захисту прав позивача. Тому така вимога не відповідає завданням цивільного судочинства і не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, як і взагалі не підлягає судовому розгляду.

Відсутність у позивача юридичної можливості пред`явити позовну вимогу про визнання порушеним права як споживача фінансових послуг є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм права. Таке обмеження не шкодить суті права на доступ до суду та є пропорційним означеній меті.

Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частина перша та друга статті 414 ЦПК України).

Однією з підстав закриття провадження у справі є те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).

Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі (пункт 5 частини першої статті 409 ЦПК України).

Тому рішення судів в частині визнання порушеним права ОСОБА_1 як споживача фінансових послуг належить скасувати та провадження у справі в цій частині закрити на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

Щодо позовних вимог про визнання недійсними договорів поруки

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України (1618-15) . За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в позові.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2022 року у справі № 756/15524/18-ц (провадження № 61-20134св21) зазначено, що "у справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них".

У справі, що переглядається, пред`являючи позов про визнання договорів поруки недійсними, ОСОБА_1 позовних вимог до всіх сторін цих договорів, зокрема ОСОБА_2 та ОСОБА_3, не пред`явила, клопотання про залучення їх до участі у справі як співвідповідачів не заявила, а тому у задоволенні указаних вимог судам слід було відмовити з підстав неналежного складу співвідповідачів.

Тому суди зробили правильний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів поруки, проте помилився з мотивами такої відмови, в зв`язку з чим рішення судів в цій частині підлягають зміні в мотивувальній частині.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення в частині позовної вимоги про визнання порушеним права як споживача фінансових послуг скасувати, а провадження у справі в цій частині закрити, рішення суду першої інстанції в незміненій при апеляційному перегляді частиніта постанову апеляційного суду про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними кредитного договору та договорів поруки змінити в мотивувальній частині, а в іншій частині - залишити без змін.

Керуючись статтями 400, 402, 410, 412, 414, 416 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Василівського районного суду Запорізької області від 10 грудня

2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 15 травня 2019 рокув частині позовних вимог ОСОБА_1 про визнання порушеним права споживача фінансових послуг скасувати та провадження у справі

№ 311/1567/18 в зазначеній частині закрити.

Рішення Василівського районного суду Запорізької області від 10 грудня

2018 року в незміненій при апеляційному перегляді частині та постанову Запорізького апеляційного суду від 15 травня 2019 рокув частині позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними кредитного договору від 13 липня 2007 року № 07А123-К, договорів поруки № 07А123-П-1 від 13 липня 2007 року, укладеного між Публічним акціонерним товариством "Укрсоцбанк", ОСОБА_1 та ОСОБА_2, та № 07А123-П-2 від 13 липня 2007 року, укладеного між Публічним акціонерним товариством "Укрсоцбанк", ОСОБА_1 та ОСОБА_3, змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.