розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 13 квітня 2021 року у складі судді Ковалюк І. П. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 13 липня 2021 року у складі колегії суддів: Девляшевського В. А., Бойчука І. В., Фединяка В. Д.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визначення порядку користування квартирою.

На обґрунтування позову посилався на те, що 27 січня 1995 року на підставі рішення Виконавчого комітету Івано-Франківської міської Ради народних депутатів від 24 січня 1995 року № 20 йому виданий ордер на житлове приміщення № 000964 на право зайняття житлового приміщення житловою площею 42,57 кв. м, що складається з трьох кімнат за адресою: АДРЕСА_1 .

До зазначеного ордеру були записані відповідачі.

Згідно з технічним паспортом, виготовленим станом на 20 листопада 2012 року на квартиру, спірна квартира є трьохкімнатною, житловою площею 42,4 кв. м, у тому числі 1 кімната - 12,6 кв. м, 2 кімната - 17,2 кв. м, 3 кімната - 12,6 кв. м, кухня - 8,6 кв. м, вбиральня - 1,0 кв. м, ванна кімната - 2,6 кв. м, коридор - 17,6 кв. м. Загальна площа квартири - 75,8 кв. м. Кімнати у квартирі ізольовані.

Позивач зазначав, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

Проте спірна квартира не може бути поділена в натурі, оскільки неможливо виділити сторонам ізольовані жилі та інші приміщення із самостійними виходами, які можуть використовуватись як окремі квартири, а конфліктні відносини між співвласниками перешкоджають домовитися про порядок користування квартирою.

Тому, встановлення порядку користування квартирою не порушить прав інших співвласників квартири та захистить його права на користування житловим приміщенням.

Враховуючи наведене, просив встановити порядок користування квартирою АДРЕСА_2, у такий спосіб: у користування позивачу виділити житлову кімнату площею 17,2 кв. м разом з балконом 3,6 кв. м; у користуванні відповідачів залишити дві житлові кімнати, площею 12,6 кв. м, кожна з балконом площею 3,6 кв. м; кухню - 8,6 кв. м, вбиральню - 1,0 кв. м, ванну кімнату - 2,6 кв. м, кухню-коридор - 17,6 кв. м, залишити в загальному користуванні. 3обов`язати Комунальне підприємство "Муніципальна інвестиційна управляюча компанія" та Державне міське підприємство "Івано-Франківськтеплокомуненерго" розподілити особові рахунки на оплату житлово-комунальних послуг, що надаються у квартиру (централізоване постачання холодної та гарячої води, водовідведення, газо- та електропостачання, централізоване опалення, вивезення побутових відходів та послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій) відповідно до встановленого порядку користування квартирою.

02 грудня 2019 року ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання його таким, що втратив право користуватися квартирою.

На обґрунтування зустрічного позову посилалися на те, що їм у 1995 році надана трьохкімнатна квартира АДРЕСА_2, житловою площею 42,57 кв. м на підставі ордера № 000964, який виданий згідно з рішенням Виконавчого комітету Івано-Франківської міської Ради народних депутатів від 24 січня 1995 року № 20.

У 2003 році шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу.

Сторони проживали спільно до березня 2011 року.

У березні 2011 року ОСОБА_1 переїхав проживати за адресою: АДРЕСА_3, у будинок його батьків, які на цей час померли.

У спірній квартирі він лише зареєстрований, не проживав з 2011 року у ній, не сплачував за комунальні послуги та не здійснював жодних обов`язків з утримання квартири у належному стані.

З 2013 року ОСОБА_1 має іншу сім`ю.

З урахуванням наведеного просили визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користуватися квартирою АДРЕСА_2 .

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 13 квітня 2021 року у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що між сторонами, як зареєстрованими мешканцями та користувачами квартири конфлікти щодо користування спірною квартирою не виникають. Це визнається сторонами, однак між ними існує спір щодо оплати житлово-комунальних послуг та досягнення згоди на приватизацію спірної квартири.

Оскільки у судовому засіданні не доведено, що існує спір між сторонами щодо користування житлом, то суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні первісного позову.

Залишаючи без задоволення зустрічний позов ОСОБА_2, ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 має ключ від вхідних дверей спірної квартири, він не втратив зв`язок та потребу у спірній квартирі.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 13 липня 2021 року рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 13 квітня 2021 скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні первісного позову та задоволення зустрічного позову.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що ОСОБА_1 не втратив зв`язок та потребу у житловому приміщенні, через що не може бути визнаний таким, що втратив право на користування квартирою. Суд першої інстанції не врахував, що проживання в іншому населеному пункті області та переведення пільг на оплату житлово-комунальних послуг безумовно свідчить про втрату зв`язку із спірною квартирою.

Враховуючи, що обидва позови взаємопов`язані та задоволення зустрічного позову виключає задоволення первісного позову, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення про задоволення зустрічного позову та відмову у задоволенні первісного позову.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати. Змінити рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні первісного позову та задовольнити позов в цій частині.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Посилання відповідачів на те, що він у спірній квартирі з грудня 2015 року не проживав та не сплачував комунальні послуги не відповідає дійсності.

Суд апеляційної інстанції не врахував, що відповідачі до лютого 2019 року користувались його пільгами як учасника ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС при оплаті комунальних послуг.

Він щомісяця навідується у спірну квартиру, є основним квартиронаймачем спірної квартири з 1995 року. Держава забезпечила його спірним житлом як ліквідатора аварії на Чорнобилській АЕС і яку він використовує на власний розсуд за цільовим призначенням.

Суд апеляційної інстанції не врахував, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 22 липня 2020 року у справі № 2479/3572/18, Великою Палатою Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц.

У листопаді 2021 року надійшов відзив, в якому ОСОБА_2, ОСОБА_3 просять касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

На обґрунтування відзиву посилаються на те, що ОСОБА_1 постійно проживає за іншою адресою у будинку, який успадкував після смерті своїх батьків. Пільги з оплати комунальних послуг перевів за своїм постійним місцем проживання. Всі комунальні послуги сплачує ОСОБА_2 .

Висновки Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

У листопаді 2021 року надійшла відповідь на відзив, в якій ОСОБА_1 посилається на те, що він є основним квартиронаймачем спірної квартири, має ключі від спірної квартири та одна кімната закрита для його особистого користування. ОСОБА_2 порушує його право на користування спірною квартирою, змінює замки та перешкоджає у доступі до квартири.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3Ц ПК України (2755-17) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї та відповіді на відзив, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що відповідно до ордера на житлове приміщення від 24 січня 1995 року № 000964 ОСОБА_1, його дружині ОСОБА_2 та сину ОСОБА_3 видано ордер на право зайняття приміщення житловою площею 42,57 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до копії технічного паспорта спірна квартира розташована на четвертому поверсі дев`ятиповерхового будинку та складається із трьох кімнат житловою площею 42,4 кв. м, у томі числі: 1 кімната - 12,6 кв. м, друга кімната - 17,2 кв. м, 3 кімната - 12,6 кв. м, кухні - 8,6 кв. м, вбиральні (сполученої) - 1,0 кв. м, ванної кімнати - 2,6 кв. м, коридору - 17,6 кв. м. Квартира обладнана лоджією 1,8 кв. м. Загальна площа квартири - 75,8 кв. м.

Згідно зі свідоцтвом про розірвання шлюбу серія НОМЕР_1 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано, про що в книзі реєстрації актів про розірвання шлюбу 22 липня 2003 року зроблено запис № 526.

Суди встановили, що сторони до 2011 року постійно користувались спірною квартирою спільно. У подальшому в цьому житловому приміщенні залишились проживати колишня дружина основного наймача - ОСОБА_2 та їхній син - ОСОБА_3 . Пізніше між сторони виникли спірні питання, зокрема, щодо користування квартирою та її приватизації.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.

Згідно з частиною четвертою статті 9 Житлового кодексу України (далі - ЖК України (5464-10) ) ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.

Відповідно до частини першої статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

У частині третій статті 71 ЖК України наведені випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців.

Згідно зі статтею 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Верховний Суд виходить з того, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності.

Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України (1618-15) щодо оцінки доказів.

Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності такої особи у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК України строки.

Вичерпного переліку поважних причин відсутності наймача або членів його сім`ї у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів (див. постанову Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13 (провадження № 61-23089св19)).

У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк.

Відповідно до частини третьої статті 12, частин першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Звертаючись до суду із зустрічним позовом, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 посилались на те, що ОСОБА_1 з березня 2011 року у спірній квартирі не проживає, не сплачує комунальні послуги та не вчиняє жодних дій щодо утримання квартири в належному стані.

Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_1 постійно не проживає у спірній квартирі АДРЕСА_2 більше шести місяців без поважних причин, переїхав до іншого населеного пункту та створив сім`ю.

Судом не встановлено, а матеріали справи не містять будь-яких доказів про те, що ОСОБА_1 намагався проживати у спірній квартирі, а ОСОБА_2 та ОСОБА_3 чинила йому перешкоди. Зокрема, ОСОБА_1 не звертався до правоохоронних органів щодо неможливості використання майна, не звертався до суду із відповідним позовом. Також ОСОБА_1 не довів, що у спірній квартирі знаходяться його речі.

З огляду на зазначене, суд апеляційної інстанції вважав, що ОСОБА_1 без поважних причин не проживає у квартирі АДРЕСА_2, понад строки, встановлені законом.

Верховний Суд погоджується із зазначеним висновком апеляційного суду, оскільки суд дійшов його на підставі належним чином оцінених доказів, правильного застосування норм матеріального права.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання "вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав" (рішення у справі "Powell and Rayner v. the U.K." (Пауел та Рейнер проти Сполученого Королівства)). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі "Gillow v. the U.K." (Гіллоу проти Сполученого Королівства)), так і на наймача (рішення у справі "Larkos v. Cyprus" (Ларкос проти Кіпру)).

ЄСПЛ неодноразово зазначав про те, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому, чи є місце конкретного проживання "житлом", що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків із конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі "Buckley v. UK" (Баклі проти Сполученого Королівства)).

Умовою реалізації принципу верховенства права при вирішенні спорів, у тому числі, щодо визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є принцип пропорційності.

ЄСПЛ розглядає принцип "пропорційності" як невід`ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема, й у питаннях захисту права власності.

Дотримання принципу "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв`язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, необхідно визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.

З урахуванням зазначених норм права та релевантної практики ЄСПЛ можна зробити висновок про те, що принцип пропорційності втручання в право особи на користування житлом шляхом визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, не буде порушено у випадку, якщо особа тривалий час не проживає у спірному житловому приміщенні без поважних причин, не ставиться до нього, як до свого постійного місця проживання, а тому не має з ним достатніх триваючих зв`язків.

У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_1 не проживає у спірній квартирі понад встановлений законом строк збереження права користування, переїхав до іншого населеного пункту, де створив сім`ю.

Таким чином, встановивши зазначені обставини, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення зустрічного позову, та правильно вважав, що передбачене статтею 47 Конституції України право ОСОБА_1 на житло не буде порушено, виходячи із встановлених обставин справи.

Враховуючи, що відповідачі надали належні докази на підтвердження того, що ОСОБА_1 без поважних причин не проживає у спірній квартирі понад строки, встановлені законом, то задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання його таким, що втратив право користуватися квартирою, виключає задоволення первісного позову ОСОБА_1 про визначення порядку користування квартирою.

Тому суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні первісного позову.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 22 липня 2020 року у справі № 279/3572/18 та Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц.

У справі № 279/3572/18 позивачка звернулася з позовом, в якому просила усунути перешкоди в користуванні належною їй на праві приватної власності квартирою шляхом виселення відповідачів з спірної квартири. На обґрунтування заявлених вимог зазначала, що на підставі договору купівлі-продажу набула право власності на спірну квартиру. У спірному житловому приміщенні зареєстровані відповідачі, які не є членами її сім`ї та не пов`язані з нею будь-яким спільним побутом. Верховний Суд, переглядаючи справу, скасував рішення судів першої та апеляційної інстанції та направив справу на новий розгляд, оскільки суди попередніх інстанцій не дослідили, чи мала набувач за певної обачності реальну можливість дізнатися про обтяження квартири у вигляді права користування колишньою дружиною та сином колишнього власника квартири, чи могла передбачити характер та вагомість обтяження її майбутньої нерухомості, у тому числі з урахуванням можливого родинного зв`язку між сторонами договору купівлі-продажу спірної квартири.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц зроблено висновок про те, що сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

Верховний Суд відхиляє доводи заявника про неврахування судами висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у зазначених постановах, оскільки вказані висновки щодо застосування норми права стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у цій справі.

Ураховуючи принцип пропорційності між застосованим заходом та переслідуваною метою, якою є захист порушених прав заявника в аспекті статті 6 Конвенції, дотримуючись загальних засад цивільного законодавства, таких як справедливість, добросовісність та розумність, та на забезпечення виконання завдань цивільного судочинства щодо ефективного захисту порушених, невизнаних прав та інтересів, суд апеляційної інстанції надав належну правову оцінку наявним у справі доказам та взаємовідносинам сторін, за сукупності яких дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення зустрічного позову та, встановивши факт непроживання ОСОБА_1 у спірній квартирі понад строки, встановлені законом, без поважних причин, правильно визнав ОСОБА_1 таким, що втратив права користування спірною квартирою.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

З огляду на те, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.