Звертала увагу, що згідно зі статтею 11 Закону України "Про захист прав споживачів" надання споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється. Крім того, кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі за дії, які не є послугою у розумінні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. В договорі про надання споживчого кредиту мають бути зазначені сума кредиту та розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг. До договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорі, коли споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки. Не допускаються дії банку з наміром завдати шкоди іншій особі та зловживання правом в інших формах, банк повинен додержуватися моральних засад суспільства.

Позивач вважала, що при укладені кредитного договору банком не дотримано вимог законів України "Про захист прав споживачів" (1023-12) , "Про банки та банківську діяльність" (2121-14) , ЦК України (435-15) . Укладений кредитний договір є недійсним, так як в момент укладення договору та після його підписання банком були порушені норми частин першої-третьої, п`ятої, шостої статті 203 ЦК України. Дії банку по внесенню змін до кредитного договору, іпотечного договору, укладенню договору страхування були односторонніми і несправедливими, не відповідали її інтересам, були їй нав`язані, її волевиявлення не було вільним, укладення договорів не відповідало її волі та законодавству. На час укладення кредитного договору у банка була відсутня ліцензія на здійснення валютних операцій. Банк видав кредит у доларах, хоча ця валюта не є грошовою одиницею України, чим грубо порушив Закон України "Про банки та банківську діяльність.

При укладенні кредитного договору банк вніс до нього несправедливі умови, а саме зобов`язав її укласти договір страхування майна від 06 листопада 2006 року та 05 листопада 2013 року зі сплатою на користь банку 4 330,38 грн, а також договір іпотеки від 14 листопада 2006 року, згідно з яким іпотека поширюється на домоволодіння АДРЕСА_1 та земельну ділянку, хоча кредитний договір був виданий на купівлю житла. Без укладення цих договорів і сплати грошей банк відмовлявся укладати кредитний договір і продовжувати строк кредиту, постійно погрожував забрати домоволодіння та земельну ділянку.

У порушення статей 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів" банк постійно змінював умови договору, а тому вони є несправедливими, так як має місце істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Під примусом розірвання договору та виселення з домоволодіння банк постійно надсилав додаткові угоди про зміну умов кредитного договору.

Так, додатковим договором № 1 до кредитного договору від 06 листопада 2008 року банк незаконно вніс зміни у пункт 1.1 кредитного договору і вказав, що оплата за користування кредитом складає 0,96 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, за надання фінансового інструменту щомісяця сплата складає 0,20 % від суми виданого кредиту; пункт 3.2 кредитного договору - позичальник сплачує банку відсотки за користування кредитом у розмірі 2,52 % на місяць з суми непогашеної в строк заборгованості за кредитом.

Додатковою угодою № 1 від 12 листопада 2013 року до кредитного договору банк зобов`язався видати готівку через касу на строк по 15 листопада 2013 року включно і зменшив на 18 0604,62 дол. США суму заборгованості, що виникла з дати надання кредиту і до 12 листопада 2013 року, а саме відсотки в сумі 71 590,02 дол. США, пеню в розмірі 10 9014, 60 дол. США. Додатково банк встановив: штраф у розмірі 180 604,62 дол. США за кожен місяць порушення, сплату страхових коштів у сумі 44 886,11 дол. США, сплату за користування кредитом у сумі 10,08 % з 11 листопада 2013 року на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця. Встановлено неустойку в розмірі 100 % від розміру неналежно сплачених відсотків за користування кредитом, в розмірі 100 % від розміру неналежно сплачених винагород, передбачених договором. Терміном повернення кредиту вважається 1460 день з моменту виникнення порушення. Термін позовної давності по вимогах про стягнення кредиту, відсотків, неустойки встановлено у 50 років.

Додатковою угодою № 1 від 12 лютого 2019 року до кредитного договору від 14 листопада 2006 року замінена валюта кредиту з долара на гривню за курсом 27,08 грн - за 1 долар США. АТ КБ "ПриватБанк" встановив, що заборгованість на дату укладення цієї угоди становить 9 220 758,44 грн, а саме: заборгованість за кредитом - 901 659,74 грн, заборгованість за відсотками 931 666,01 грн, заборгованість за неустойкою 7 348 075,14 грн, заборгованість за судовими штрафами-витратами - 39 357,56 грн.

Дата остаточного погашення заборгованості за договором становить 12 лютого 2024 року. Крім того, вона зобов`язана укласти договір страхування заставленого майна з акредитованою банком страховою компанією. Сума страхового платежу, сплаченого банком разом з нарахованими відсотками, додається до наступного щомісячного платежу згідно графіка. З прощеної заборгованості вона повинна сплатити податок. Термін позовної давності по вимогах про стягнення кредиту, відсотків, винагороди, неустойки встановлено тривалістю 10 років.

Згідно з договором іпотеки від 14 листопада 2006 року вона зобов`язана сплатити відсотки за користування кредитом у розмірі 0,84 % на місяць, вносити щомісячний платіж у сумі 2 245,81 дол. США, який включає заборгованість за кредитом, відсотками, комісією. Крім того, зобов`язано сплатити відсотки за користування кредитом при порушенні зобов`язань у розмірі 2,15 відсотків за місяць від суми залишку непогашеної заборгованості; сплатити винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% щомісяця; сплатити пеню в розмірі 0,15 % від суми непогашеної заборгованості, але не менше 1 грн за кожен день прострочення.

На думку позивача, до договору іпотеки внесені несправедливі пункти 18.8.1, 18.8.2, 18.9, відповідно до яких банк може на свій розсуд звернути стягнення на землю та будинок без її згоди, що свідчить про односторонність, несправедливість договору, зловживання банком своїми правами. Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) від 07 червня 2014 року забороняє без згоди власника примусово стягувати житлове майно, яке є іпотекою згідно статті 5 Закону України "Про іпотеку".

06 листопада 2008 року внесені зміни у пункт 2 договору іпотеки про порядок погашення пені, винагороди за надання фінансового інструменту, сплаті відсотків за користування кредитом, надання щомісячного платежу, сплати відсотків у розмірі 0,96% в місяць, повернення кредиту.

Банк зобов`язав її укласти додатковий договір № 1 до договору іпотеки від 14 листопада 2006 року, де вказано, що вона має сплачувати заборгованість за кредитом, відсотки, комісію. Відсотки складають 0,96 %, а за користування кредитом при порушенні зобов`язань по погашенню кредиту - 2,52 % на місяць, сплата винагороди за надання фінансового інструменту в сумі 0,20 % від суми виданого кредиту, сплата пені в розмірі 0,15 % від суми непогашеної заборгованості.

12 листопада 2013 року банк вніс зміни до пункту 2 договору іпотеки, де вперше вказав суму кредиту - 164 886,11 дол. США і змінив строк з 14 листопада 2006 року на 15 листопада 2023 року, вказав сплату відсотків за користування кредитом з 05 листопада 2013 року в розмірі 10,08 % на рік на суму залишку заборгованості по кредиту, не менше 1 723,77 дол. США щомісяця, сплату відсотків за користування кредитом у разі несвоєчасного погашення кредиту з 05 листопада 2013 року в розмірі 2,52 % від суми залишку непогашеної заборгованості, сплату комісії в розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця за винятком страхових платежів, сплату пені в розмірі 0,15 % від суми непогашеної заборгованості на кожний день прострочення платежу, але не менше 1 грн при порушенні будь-якого зобов`язання.

Позивач вважала, що договір іпотеки та зміни до нього є несправедливими, односторонніми, свідчать про незаконність дій банку при укладенні кредитного та іпотечного договорів, порушення Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) , Закону України "Про банки та банківську діяльність" (2121-14) , статті 626, 627, 638, 1054, 1056-1, 1057-1 ЦК України. Дії банку є незаконними, оскільки відповідно до статті 653 ЦК України, якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов`язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 листопада 2011 року стягнуто солідарно з неї та чоловіка ОСОБА_2 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 14 листопада 2006 року станом на 16 вересня 2011 року в розмірі 1 262 637,14 грн, хоча до цього нею було сплачено 61 635 дол. США.

Таким чином, банк змінив строк виконання основного зобов`язання з 14 листопада 2013 року на 16 вересня 2011 року, а тому проценти, штрафи, пені та інші платежі після цього строку не повинні нараховуватися, але банк продовжує нараховувати всі платежі і вимагати сплачувати кредит.

09 липня 2015 року АТ КБ "ПриватБанк" направив їй повідомлення № 30.1.0.0\2- 009 з вимогою повністю повернути суму кредиту та нараховані проценти і штрафні санкції і, таким чином, розірвання кредитного договору, по якому просив компенсувати: 6 239,37 дол. США - заборгованість за кредитом, 8 729,73 дол. США - заборгованість по процентам, 2 160 дол. США - заборгованість по комісії, 184 095,47 дол. США - пеню за несвоєчасність виконання зобов`язань.

Після направлення банком вимоги про дострокове повернення кредиту банк втрачає право на нарахування процентів, неустойки за кредитним договором. Права кредитора захищаються статтею 625 ЦК України, а тому дії банку по нарахуванню процентів по кредитному договору та інших платежів і інші вимоги є незаконними.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 грудня 2015 року стягнуто з неї на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 14 листопада 2006 року у розмірі 284 853, 81 грн, що складається з 11 928,27 дол. США, що еквівалентно 252 760,04 грн, та пені у розмірі 32 093,77 грн.

Звертала увагу, що Велика Палата Верховного Суду України в постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження №2 14-10цс18) дійшла висновку, що "право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною 2 статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання".

У порушення її прав як споживача 03 серпня 2016 року АТ КБ "ПриватБанк" повторно зобов`язав її повернути заборгованість за кредитом, а саме: 13 115,40 дол. США - тіло кредиту, 21 584,68 дол. США - відсотки по кредиту, 198 819,29 дол. США - пеня, 5 040 дол. США - комісія.

Повторно направлена їй банком вимога від 3 серпня 2016 року про повернення заборгованості за кредитом є незаконною, так як, на її думку, АТ КБ "ПриватБанк" розірвав з нею кредитний договір 16 вересня 2011 року, а потім 9 липня 2015 року та 30 грудня 2015 року (дата ухвалення рішення суду про стягнення заборгованості).

Позивач вважала, що дії банку свідчать про зловживання ним своїми правами та обов`язками. Постійне внесення змін до договорів суттєво погіршувало її становище, не давало можливості вирахувати кінцевий строк погашення кредиту, визначити остаточну суму кредиту.

Крім того, дії банку щодо реєстрації 18 листопада 2016 року в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно свого права власності на домоволодіння АДРЕСА_1 та земельну ділянку є незаконними та недійсними. Банк розірвав з нею кредитний договір 16 вересня 2011 року та відповідно до частини другої статті 653 ЦК України в разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

На день звернення до суду нею сплачено банку більше 123 868,50 дол. США, що перевищує суму взятого кредиту.

Після незаконної перереєстрації в листопаді 2016 року права власності банку на належне їй домоволодіння та земельну ділянку по АДРЕСА_1, банк продовжує нараховувати заборгованість і стягувати з неї платежі по кредитному договору.

Посилаючись на те, що кредитний договір припинив свою дії 16 вересня 2011 року, позивач вважає, що відповідач втратив можливість нарахування та стягнення з неї відсотків за кредитним договором та інших платежів. Згідно статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою. Згідно статей 386- 388, 399 ЦК України право володіння припиняється в разі витребування майна від володільця.

ОСОБА_1, з урахуванням уточнення позовних вимог, просила:

визнати кредитний договір від 14 листопада 2006 року, укладений між нею і ЗАТ КБ "ПриватБанк", розірваним з 16 вересня 2011 року;

визнати дії АТ КБ "ПриватБанк" по нарахуванню після 16 вересня 2011 року відсотків, комісії, пені, зборів, штрафів та інших платежів по кредитному договору від 14 листопада 2006 року незаконними та недійсними;

визнати недійсним додатковий договір від 06 листопада 2008 року до кредитного договору;

визнати недійсною додаткову угоду № 1 від 12 листопада 2013 року до кредитного договору;

визнати недійсною додаткову угоду № 1 від 12 лютого 2019 року до кредитного договору;

визнати недійсним договір страхування майна від 06 листопада 2006 року;

визнати недійсним договір страхування майна від 05 листопада 2013 року;

визнати несправедливим і недійсним договір іпотеки від 14 листопада 2006 року та внесені зміни до нього від 06 листопада 2008 року та від 12 листопада 2013 року;

зобов`язати АТ КБ "ПриватБанк" зарахувати сплату по двом страховим платежам в сумі 8 660,76 грн в рахунок сплати по кредитному договору від 14 листопада 2006 року;

визнати недійсною винагороду за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту з моменту укладення кредитного договору 14 листопада 2006 року і зарахувати суму 15 102 дол. США в рахунок погашення кредиту;

зобов`язати АТ КБ "ПриватБанк" провести розрахунки по сплаті суми за кредитним договором станом на день розірвання договору - 16 вересня 2011 року (по курсу НБ України на цей день);

визнати дії АТ КБ "ПриватБанк" по зверненню стягнення на домоволодіння і земельну ділянку по АДРЕСА_1 незаконними, недійсними і припинити право власності банку на зазначене майно;

визнати за нею право власності на домоволодіння та земельну ділянку по АДРЕСА_1 ;

визнати повністю сплаченим і погашеним кредитний договір від 14 листопада 2006 року, укладений між нею та АТ КБ "ПриватБанк".

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанції

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 31 березня 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 жовтня 2021 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що:

положення кредитного договору від 14 листопада 2006 року, додаткового договору № 1 до кредитного договору від 06 листопада 2008 року та додаткової угоди № 1 від 12 листопада 2013 року щодо встановлення винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця в період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність", частиною четвертою статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління НБ України від 10 травня 2007 року № 168. У випадку встановлення нікчемності правочину суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину. Враховуючи те, що порушення вимог статті 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність", частини четвертої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" було допущено саме в момент укладення оспорюваних позивачем договорів та угод - 14 листопада 2006 року, 06 листопада 2008 року та 12 листопада 2013 року відповідно, то саме з цього моменту позивач була обізнана про умови договору, якими установлено щомісячну сплату винагороди за надання фінансового інструменту, однак, з позовом позивач звернулася у жовтні 2019 року. Отже, позивач пропустила позовну давність для звернення до суду з вимогами про визнання недійсними положень укладених нею договорів та угод, якими була встановлена винагорода за надання фінансового інструменту, та застосування наслідків недійсності правочину шляхом здійснення перерахунку та зарахування сплаченої нею винагороди за надання фінансового інструменту в рахунок погашення кредиту. Банк наполягав на застосуванні позовної давності до позовних вимог ОСОБА_1 . За таких обставин у позові ОСОБА_1 у частині визнання недійсною винагороди за надання фінансового інструменту та зарахування суми сплаченої винагороди в рахунок погашення кредиту необхідно відмовити у зв`язку зі спливом позовної давності;

в іншій частині позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсними додаткового договору до кредитного договору від 06 листопада 2008 року, додаткових угод від 12 листопада 2013 року та 12 лютого 2019 року, визнання несправедливими і недійсними договору іпотеки від 14 листопада 2006 року та внесених до нього зміни від 06 листопада 2008 року та від 12 листопада 2013 року, є необґрунтованими. Позивач, посилаючись на недотримання банком вимог статті 203 ЦК України, Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління НБ України № 168 від 10 травня 2007 року, зокрема на не зазначення в договорі реальної процентної ставки та сукупної вартості кредиту, введення її в оману, включення до кредитного договору несправедливих умов щодо зобов`язання укласти договір страхування та договір іпотеки, а також на укладення нею додаткових договорів і угод до кредитного договору та договору іпотеки під примусом розірвання кредитного договору та виселення з домоволодіння, і, як наслідок, їх невідповідність її волі та інтересам, не надала суду належних доказів на підтвердження своїх позовних вимог. У справі відсутні докази, які б свідчили, що, укладаючи додаткові договори та угоди до кредитного і іпотечного договору, позивач діяла під впливом обману з боку банку. Суд враховував, що позивачем безпосередньо вимоги про визнання недійсним кредитного договору в уточненій позовній заяві не заявлялися. Укладаючи 06 листопада 2008 року, 12 листопада 2013 року та 12 лютого 2019 року додаткові угоди до кредитного договору від 14 листопада 2006 року, сторони узгодили в них усі істотні умови, визначили суму кредиту, строк, на який надається кредит, розмір відсоткової ставки за користування кредитом та штрафних санкцій, а також щомісячного платежу в іноземній валюті (дол. США), що підлягає сплаті позичальником у рахунок повернення кредиту. Як під час укладення додаткових угод (договорів) до кредитного договору, так і під час укладення договору іпотеки та внесення до нього змін, позивач жодних заперечень щодо їх умов не заявляла, свою незгоду з ними не висловлювала та не вважала їх несправедливими. Зазначені договори були підписані позивачем, частково виконувалися нею, що свідчить про направленість її волі на їх укладення, визнання їх та погодження з ними. Позивач не довела наявність умислу в діях відповідача та обставини, щодо яких її було введено в оману, як і сам факт обману з боку банку при укладанні кредитного договору та додаткових угод до нього. Доводи позивача про те, що банком не було зазначено в договорі реальну процентну ставку та сукупну вартість кредиту, чим введено її в оману, спростовуються змістом кредитного договору - пункти 6.4, 6.5, відповідно до яких розмір річної відсоткової ставки дорівнює дванадцяти місячним відсотковим ставкам, загальна вартість кредиту складається з суми кредиту, відсотків, винагороди, комісії, неустойки, затрат, збитків, що вказані, зокрема, в пунктах 1.1, 2.2.7, 2.2.9, 3.11, 6.2 договору. Сторонами погоджувалися графіки погашення заборгованості за договором, тобто позивач була обізнана про період та розмір передбачуваних щомісячних платежів. Суд вважав недоведеними твердження позивача щодо несправедливості умов договору іпотеки та додаткових угод до нього;

позивач не доведена наявність підстав для визнання недійсними договорів страхування майна. Безпідставним є посилання позивача на несправедливість умов кредитного договору щодо її обов`язку укласти договір страхування та договір іпотеки, яким передбачена можливості звернення банком стягнення на будинок та земельну ділянку, які є предметом іпотеки, без її згоди, а також укладення договору іпотеки, додаткових угод до нього та договорів страхування під примусом розірвання кредитного договору та виселення з домоволодіння, оскільки укладення договору іпотеки та договору страхування майна, яке є предметом іпотеки, передбачено актами цивільного законодавства, зокрема статтею 8 Закону України "Про іпотеку", і не суперечить положенням Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) . Позивач була ознайомлена з умовами кредитного договору, договору іпотеки, умовами додаткових угод до них, а також договорів страхування, про що свідчить її підпис, і, якщо позивач була не згодна з ними, вважала їх несправедливими, такими, що не відповідають її волі та інтересам, то могла їх не укладати, але матеріали справи свідчать, що волевиявлення позивача було направлене саме на отримання кредиту та укладення відповідних угод, зокрема договору іпотеки та договорів страхування майна, а в подальшому - додаткових угод до кредитного та іпотечного договору, якими змінено умови кредитування. Укладення позивачем договору іпотеки та передання в іпотеку банку належного їй майна свідчить про її свідому згоду під час укладення договору на звернення стягнення на таке майно в разі невиконання нею зобов`язання за кредитним договором. Посилання позивача на незаконність надання їй кредиту в іноземній валюті - дол. США є необґрунтованими та такими, що не впливають на дійсність оспорюваних позивачем договорів, зокрема додаткових угод до кредитного договору, оскільки відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. На час видачі ОСОБА_1 кредиту в іноземній валюті - дол. США АТ КБ "ПриватБанк" мало відповідну банківську ліцензію від 04 грудня 2001 року № 22 та письмовий дозвіл НБ України № 22-2 з додатком на право здійснення операцій з валютними цінностями. Тому доводи позивача щодо незаконності здійснення банком валютної операції - видачі кредиту в дол. США є безпідставними. У зв`язку із цим відсутні законні підстави для визнання недійсними у цілому додаткового договору до кредитного договору від 06 листопада 2008 року, додаткових угод до кредитного договору від 12 листопада 2013 року та від 12 лютого 2019 року, а також визнання недійсними договору іпотеки та внесених до нього зміни від 06 листопада 2008 року та від 12 листопада 2013 року;

відсутні підстави для визнання недійсними договорів страхування майна від 06 листопада 2006 року та від 05 листопада 2013 року та зобов`язання АТ КБ "ПриватБанк" зарахувати сплачені страхові платежі в сумі 8 660,76 грн у рахунок сплати кредиту, оскільки позивач не довела наявність обставин, які б свідчили по несправедливість чи недійсність цих правочинів у цілому. Заявляючи вимоги про визнання недійсними договорів страхування, позивач позов до страховика як сторони оспорюваного договору не пред`явила, клопотання про залучення його до участі у справі як співвідповідача не заявила, що є самостійною підставою для відмови в позові в цій частині;

вимоги ОСОБА_1 про визнання кредитного договору розірваним з 16 вересня 2011 року, визнання дій банку по нарахуванню після 16 вересня 2011 року відсотків, комісії, пені та інших платежів незаконними та недійсними, зобов`язання АТ КБ "ПриватБанк" провести розрахунки за кредитним договором станом на 16 вересня 2011 року, а також визнання кредитного договору виконаним (повністю сплаченим і погашеним), є безпідставними. У судовому засіданні встановлено, що позивач свої зобов`язання за кредитним договором від 14 листопада 2006 року та додатковими угодами до нього належним чином не виконала. У зв`язку з цим рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 листопада 2011 року з ОСОБА_1 було стягнуто поточну заборгованість за кредитним договором станом на 16 вересня 2011 року. Оскільки рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 листопада 2011 року з ОСОБА_1 стягнуто поточну заборгованість за кредитним договором станом на 16 вересня 2011 року, а не всю суму заборгованості в передбаченому частиною другою статті 1050 ЦК України порядку дострокового повернення кредиту, тому в даному випадку строк виконання зобов`язання не було змінено з 16 вересня 2011 року і право кредитодавця на нарахування відсотків, пені та інших платежів за кредитним договором після цієї дати не припинилося. Крім того умовами укладеного між сторонами кредитного договору не було передбачено право позичальника на відмову від цього договору в односторонньому порядку та позивачем не надано доказів виконання її зобов`язань за кредитним договором на час розгляду справи. Тому у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання кредитного договору розірваним з 16 вересня 2011 року, визнання дій банку по нарахуванню після 16 вересня 2011 року відсотків, комісії, пені та інших платежів незаконними та недійсними, зобов`язання банку провести розрахунки за кредитним договором станом на 16 вересня 2011 року, а також визнання кредитного договору повністю сплаченим і погашеним необхідно відмовити;

вимоги про визнання незаконними та недійсними дій АТ КБ "ПриватБанк" по зверненню стягнення на належні їй домоволодіння та земельну ділянку по АДРЕСА_1, припинення права власності банку на це майно та визнання права власності на нього за позивачем, задоволенню не підлягають. Сторони уклали договір іпотеки та передбачили право кредитодавця (іпотекодержателя) звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку невиконання позичальником будь-якого із зобов`язань, передбачених кредитним договором, згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в цьому договорі, - у позасудовому порядку шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, що узгоджується з положеннями статей 33, 36, 37 Закону України "Про іпотеку". Як кредитний договір, так і договір іпотеки, яким передбачено право іпотекодержателя, яким у даному випадку є відповідач, на звернення стягнення на предмет іпотеки, не розірвані та недійсними не визнані. Доказів виконання позивачем зобов`язання з погашення кредиту та сплати інших передбачених договором платежів суду не надано. Позивач у своєму позові не навела будь-яких обставин, які б свідчили про невідповідність дій банку щодо звернення стягнення на предмет іпотеки вимогам закону чи положенням укладених договорів. Доводи позивача щодо незаконності звернення стягнення на іпотечне майно після стягнення з неї заборгованості за кредитним договором є необґрунтованими, оскільки зобов`язання позивача за кредитним договором та додатковими угодами до нього не було виконано в повному обсязі та не припинилося. Посилання позивача на розірвання кредитного договору 16 вересня 2011 року і відсутність у відповідача після цієї дати права на звернення стягнення на предмет іпотеки не відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону. Рішення державного реєстратора позивачем не оскаржується. Крім того, законність звернення стягнення на іпотечне майно, в тому числі додержання положень Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) розглядалось у цивільній справі № 202/6443/17 та рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 липня 2018 року, яке набрало законної сили, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про скасування рішення про державну реєстрацію права власності та запису про право власності було відмовлено. Отже, правові підстави для припинення права власності АТ КБ "ПриватБанк" на іпотечне майно та визнання права власності на домоволодіння і земельну ділянку по АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 відсутні, оскільки рішення приватного нотаріуса про реєстрацію права власності на іпотечне майно за іпотекодержателем незаконним не визнано, запис про право власності банку не скасований;

ОСОБА_1 не надала, а матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про наявність підстав для визнання кредитного договору недійсним з підстав, передбачених статтями 203, 215, 230 ЦК України та Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) . Заявляючи позовні вимоги про визнання кредитного договору недійсним, позивачка посилалася на те, що при укладанні кредитного договору банком було порушено вимоги Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) в частині ненадання банком позивачці, як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, про валютні ризики, а також орієнтовану сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладення кредитного договору. Також, позивачка наголошувала на тому, що умови укладеного кредитного договору є несправедливими у зв`язку з істотним дисбалансом договірних прав та обов`язків на шкоду споживача, а при укладанні кредитного договору не було додержано передбачених законодавством істотних умов. Крім того, при укладенні кредитного договору відповідач використовував нечесну підприємницьку практику та ввів позивача по справі в оману. При укладанні оспорюваного кредитного договору № 22/в від 08 липня 2008 року сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору: мети, суми та строків кредиту, умов та порядку його видачі та погашення, видів забезпечення зобов`язань позичальника, процентних ставок, порядку оплати за кредит, порядку зміни та припинення дії договору, відповідальності сторін за невиконання або неналежне виконання договору. Спірний договір було укладено у письмовій формі, сторони договору мали необхідний обсяг цивільної дієздатності. До кредитного договору сторонами було підписано графік погашення кредиту. При укладанні кредитного договору позичальник була обізнана про зазначені договірні умови і свідомо погодилася з ними, про що свідчить підпис на договорі без будь-яких зауважень чи застережень щодо його умов. Позивачка також погодилася з його умовами та не заперечувала проти надання кредиту в іноземній валюті, сплати процентів та інших платежів, крім плати за користування кредиту, в іноземній валюті. Вказаний договір не містить дисбалансу договірних прав та обов`язків на шкоду позивачки, а види відповідальності позичальника покликані забезпечити своєчасне виконання ОСОБА_1 кредитних зобов`язань, а отже не є непропорційно великою сумою компенсації в контексті положень законодавства про захист прав споживачів. Кредитний договір укладено на принципах добросовісної конкуренції, адже позивачка самостійно та добровільно обрала АТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", для укладення з нею кредитного договору. Позивачка як під час укладення кредитного договору, так і протягом наступних семи років жодних заперечень щодо його умов не заявляла, будь-яких претензій щодо непроведення з нею переддоговірної роботи не мала, незгоду з окремими пунктами кредитного договору не висловлювала, не здійснювала дій щодо відмови від договору і, відповідно, не вважала веденим себе в оману банком. Проте, позивачка не довела наявність умислу в діях відповідача та обставини щодо яких, як вона вважає, ї було введено в оману, як і сам факт обману з боку відповідача при укладанні кредитного договору та договору іпотеки. Оскільки кредитний договір № DNLYGA00000025, який був укладений між сторонами 14 листопада 2006 року, на момент його укладення відповідав вимогам закону, кредитний договір не містить умов, які є несправедливими і наслідком яких є істотний дисбаланс прав та обов`язків споживача, суд вважає, що підстави для визнання зазначеного договору недійсним відсутні;

позивачкою не спростовано, що під час підписання нею 08 липня 2008 року кредитного договору вона діяла свідомо та вільно, враховуючи власні інтереси, добровільно погодилася з його умовами, визначивши при цьому характер правочину і всі його істотні умови. При цьому, нерозуміння позичальником запропонованих банком умов кредитного договору або неможливість їх оцінити в сукупності в момент укладення, щодо витрат на його обслуговування та здорожчання, в даному випадку, не свідчить про укладення договору під впливом обману. ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що при укладенні спірного договору, АТ КБ "ПриватБанк" не надав їй всю необхідну, своєчасну і достовірну інформацію перед укладанням договору, не надано належних та допустимих доказів ведення відповідачем нечесної підприємницької діяльності.

Аргументи учасників справи

19 листопада 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала касаційну скаргу на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 31 березня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 жовтня 2021 року, в якій просить:

скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції;

повернути позивачу сплачений судовий збір.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суди не застосували висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 548/981/15-ц від 13 червня 2018 року. Розірвання кредитного договору припиняє його дію на майбутнє, але не впливає на факти укладення та дії цього договору включно до моменту його розірвання. Тому з моменту розірвання кредитного договору у позичальника залишається обов`язок повернути позивачеві заборгованість, нараховану за цим договором станом на день його розірвання, а кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені кредитним договором проценти та неустойку за період після розірвання цього договору. Права й інтереси кредитодавця у правовідносинах з позичальником після розірвання кредитного договору забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Дії банку по укладенню додаткових угод до кредитного договору, внесення змін до нього є неправомірними і незаконними на підставі Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) та Закону України "Про банки і банківську діяльність" (2121-14) . Суди не взяли до уваги дії банку по розірванню кредитного договору 16 вересня 2011 року, а тому всі дії і вимоги банку після цієї дати є недійсними, незаконними є дії по внесенню змін та доповнень до договору, який розірвано і зобов`язання сторін припинені;

згідно повідомлення № 30.1.0.0/2-009 від 09 липня 2015 року банк вимагав повністю повернути 6 239,37 дол. США - заборгованість за кредитом, 8 729,73 дол. США - заборгованість по процентам, 2 160 дол. США - заборгованість по комісії, 184 095,47 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань. Проте право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позивача вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Дії банку є зловживанням своїми правами. Одночасно банк виконував рішення судів та вносив зміни та укладав додаткові угоди до розірваного кредитного договору, хоча не мав на це права;

суди не врахували, що банк постійно викликав позивача та погрозами і шантажем зобов`язував підписувати зміни до кредитного та іпотечного договору, мотивуючи тим, що якщо позивач їх не підпише, то банк зверне стягнення на будинок та земельну ділянку;

банк приховує, яку суму позивач має сплатити та нараховує помісячно сплату по кредитному договору з процентами та іншими платежами і зобов`язав сплачувати кредит до 2024 року;

станом на 21 жовтня 2021 року сплачено банку 96 741,4 дол. США та 832 885,98 грн, а всього з урахуванням різного курсу долару до гривні в різні роки, починаючи з 2006 року сплачено 3 479 903,78 грн, що підтверджується довідкою банку;

суди не врахували, що за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання, який неодноразово банком змінювався;

встановлення винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця в розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту є незаконним і суди неправильно відмовили у зарахуванні 15 102 дол. США у рахунок погашення кредиту;

дія статті 42 Конституції України, Закон України "Про захист прав споживачів" (1023-12) поширюються на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Не допускається дії банку з наміром завдати шкоди іншій особі та зловживання правом в інших формах;

12 листопада 2013 року банк незаконно після розірвання кредитного договору вніс зміни до пункту 2 договору іпотеки;

у кредитному договорі не вказано: подорожчання кредиту, реальна процентна ставка річних, прихована сукупна вартість кредиту, що є істотною умовою кредиту. Введення позивача в оману при укладенні договору свідчить про несправедливі умови договору, а саме - умови, які призводять до істотного дисбалансу між договірними правами та обов`язками сторін. Надання грошових коштів за кредитним договором згідно статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Страхування майна позичальника на вимогу банка і сплата додаткових коштів позичальником саме банку свідчить про те, що страхової компанії не існувало. Про це свідчить рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 листопада 2011 року, в якому фігурує ТОВ "УФА Верус" як страхова компанія, а потім - АТ "Страхова компанія "Інгосстрах", яким ОСОБА_1 страхові виплати не вносила, а гроші були сплачені банку, тому просила їх повернути;

згідно пунктом 1.1 кредитного договору внесення винагороди, комісії без уточнення сум є неправомірною вимогою банку при укладенні кредитного договору і свідчить про зловживання банком своїми правами. У порушення статті 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів" банк постійно змінював умови договору, їх значення та наслідки не пояснював, а тому всі додаткові угоди та додаткові договори до кредитного договору від 14 листопада 2006 року мають бути визнані незаконними та недійсними, так як має місце істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживачу та складені після розірвання кредитного договору в судовому порядку;

на час укладення кредитного договору у банка була відсутня ліцензія на здійснення валютних операцій;

договір іпотеки та зміни до нього є несправедливими, односторонніми. Суди не звернули увагу на незаконність дій банку при укладенні кредитного та іпотечного договорів і порушенні закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) і закону України "Про банки та банківську діяльність" (2121-14) , статті 626, 627, 638, 1054, 1056-1, 1057-1 ЦК України, ЗУ "Про іпотеку";

дії банку після 16 вересня 2011 року по відношенню до кредитного договору, іпотечного договору є незаконними та недійсними. Реєстрація 18 листопада 2016 року банком в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно свого права власності на домоволодіння та земельної ділянки є незаконними та недійсними на підставі Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) ;

суди не розглянули вимогу про визнання сплаченим і погашеним кредитний договір від 14 листопада 2006 року, хоча натепер сплачено в погашення кредиту 3 479 903,78 грн, а стягнуто рішенням Жовтневого районного суду від 28 листопада 2011 року та Індустріального районного суду від 30 грудня 2015 року всього 1 547 490,95 грн. Інші вимоги банку є незаконними.

У січні 2022 року АТ КБ "Приватбанк" через представника Істамову І. В. надало пояснення на касаційну скаргу, в яких просить відмовити у задоволенні касаційної скарги.

У поясненні банк зазначає, що жодних зауважень чи застережень від позивача на момент укладання та підписання кредитного договору, договору іпотеки, додаткових угод не було. Підписання договору свідчить про намір сторін прийняти на себе права та обов`язки, зазначені у договорі. Позивач не використала свого права на розірвання договорів протягом 14 днів з моменту його укладення.

Ухвалою Верховного Суду від 15 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2022 року зупинено касаційне провадження у справі № 201/11573/19 до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21).

Ухвалою Верховного Суду від 30 серпня 2022 року: поновлено касаційне провадження у справі № 201/11573/19; справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 15 грудня 2021 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 13 червня 2018 року у справі № 548/981/15-ц (провадження № 14-182цс18); від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18); від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18); від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19); судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Фактичні обставини

Суди встановили, що 14 листопада 2006 року між ОСОБА_1 та банком укладенено кредитний договір № DNLGA00000025, відповідно до якого банк надав позивачу кредит на строк з 14 листопада 2006 року по 14 листопада 2013 року включно у розмірі 130 802,50 дол. США на наступні цілі: 120 000 дол. США - на купівлю житлового будинку, а також 10 802,50 дол. США - на сплату страхових платежів, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 0,84 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця в період сплати у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту.

Згідно з умовами договору щомісяця в період сплати позичальник повинен надавати банку кошти в суми 2 245,81 дол. США на погашення заборгованості. Відповідно до пункту 3.2 кредитного договору при порушенні позичальником зобов`язань по погашенню кредиту, передбачених пунктами 1.1, 2.2.4, 2.3.3 цього договору, позичальник сплачує банку відсотки за користування кредитом у розмірі 2,15 % на місяць, нараховані на суму непогашеної в строк заборгованості за кредитом. Розраховані відповідно до цього пункту договору відсотки сплачуються позичальником щомісяця в період сплати понад зазначену в пункті 1.1 суми щомісячного платежу за кредитним договором.

При порушенні позичальником будь-якого зобов`язання, передбаченого пунктами 2.2.2., 2.2.3 даного договору, банк має право нарахувати, а позичальник зобов`язується сплатити банку пеню в розмірі 0,15 % від суми простроченого платежу, але не менше 1 грн за кожний день прострочення. Сплата пені здійснюється в гривні. У випадку, якщо кредит видається в іноземній валюті, пеня сплачується в гривневому еквіваленті по курсу НБУ на дату сплати (пункт 4.1 кредитного договору).

Згідно з пунктами 6.4-6.5 кредитного договору розмір річної відсоткової ставки дорівнює дванадцяти місячним відсотковим ставкам. Детальний опис загальної вартості кредиту вказаний у пунктах 1.1, 2.2.7, 2.2.9, 3.11, 6.2 цього Договору: сума кредиту, відсотки, винагороди, комісії, неустойки, затрати, збитки.

Додатковим договором № 1 до кредитного договору від 06 листопада 2008 року пункт 1.1 кредитного договору викладено у наступній редакції: банк зобов`язується надати позичальникові кредитні кошти шляхом надання готівкою через касу на строк з 14 листопада 2006 року по 14 листопада 2013 року включно у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 130802,50 дол. США на наступні цілі: 120 000 дол. США - на купівлю житлового будинку, а також 10802,50 дол. США - на сплату страхових платежів, зі сплатою за користування кредитом відсотків 0,96 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом та винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця 0,20% від суми виданого кредиту. Щомісяця в період сплати позичальник повинен надавати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 2 334,62 дол. США для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди, комісії.

Крім того, пункт 3.2 кредитного договору викладено в наступній редакції: "при порушенні позичальником зобов`язань по погашенню кредиту позичальник сплачує банку відсотки за користування кредитом у розмірі 2,52 % на місяць, нараховані на суму непогашеної заборгованості".

12 листопада 2013 року між АТ КБ "ПриватБанк" і ОСОБА_1 була укладена додаткова угода № 1 до кредитного договору №DNLVGA00000025 від 14 листопада 2006 року, відповідно до якої сторони домовилися суму заборгованості, що виникла в період з дати надання кредиту до дати підписання цієї угоди, зменшити на 180 604,62 дол. США, а саме, відсотки у розмірі 71 590,02 дол. США, пеня у розмірі 109 014,60 дол. США. Згідно зі статтями 212, 651 ЦК України у разі порушення позичальником будь-якого з зобов`язань, передбачених в графіку погашення кредиту (додаток 1 до цієї додаткової угоди) понад 31 день позичальник сплачує банку штраф у розмірі 180 604,62 дол. США. Пункт 1.1, 3.2 договору викладено в наступній редакції: "Банк зобов`язується надати позичальникові грошові кошти на строк по 15 листопада 2023 року включно у розмірі 164 886,11 дол. США на купівлю житлового будинку у розмірі 120 000 дол. США, а також у розмірі 44 886,11 дол. США на сплату страхових платежів, зі сплатою за користування кредитом відсотків з 11 листопада 2013 року у розмірі 10,08 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом і винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця від суми розрахованої згідно з пунктом 3.11 даного договору. Згідно статті 212 ЦК України при порушенні позичальником зобов`язань по погашенню кредиту, передбачених пунктами 2.2.4, 2.3.3 цього договору, позичальник сплачує банку відсотки за користування кредитом з 11 листопада 2013 року у розмірі 2,52 % на місяць, розраховані на суму непогашеної в строк заборгованості. Згідно з пунктом 7 додаткової угоди позичальник за весь період неналежного виконання зобов`язань по сплаті плати за кредитом сплачує банку неустойку в розмірі 100 % від розміру неналежно сплачених відсотків за користування кредитом, в розмірі 100 % від розміру неналежно сплачених винагород, передбачених договором.

Сплата позичальником штрафу здійснюється за кожен місяць такого порушення, починаючи з останнього місяця належного виконання позичальником зобов`язання по сплаті плати за кредитом. У випадку, якщо кредит видається в іноземній валюті, штраф сплачується в гривневому еквіваленті по курсу НБУ по дату сплати.

Згідно статей 212, 611, 651 ЦК України при порушенні позичальником строків погашення заборгованості, зазначених у графіку погашення кредиту, за цим договором, понад 1 460 днів, щодо зобов`язань, строк яких не настав, сторони узгодили, що терміном повернення кредиту вважається 1 460 день з моменту виникнення порушення. Заборгованість за кредитом, починаючи з 1 461 дня порушення, вважається простроченою.

Термін позовної давності по вимогах про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів за даним договором встановлюється сторонами тривалістю 50 років.

Всі інші умови договору лишаються незмінними.

Крім того, 12 лютого 2019 року між АТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 була укладена додаткова угода № 1 до кредитного договору № DNLVGA00000025 від 14 листопада 2006 року, згідно з якою сторони узгодили, що заборгованість за договором на дату укладення цієї додаткової угоди становить 339 047,30 дол. США та 39 357,56 грн за судовими штрафами/витратами, а саме: заборгованість за кредитом - 33 296,15 дол. США, заборгованість за відсотками - 34 404,21 дол. США, заборгованість за неустойкою - 271 346,94 дол. США, заборгованість за судовими штрафами/витратами - 39 357,56 грн.

Згідно з пунктом 1.2 додаткової угоди замінено валюту кредиту за договором з долара США на гривню за курсом 27,08 грн за 1 долар США.

У зв`язку з чим заборгованість позичальника, зазначена в пункті 1.1 цієї додаткової угоди на дату її укладення, становить 9 220 758,44 грн, а саме: заборгованість за кредитом - 901 659,74 грн, заборгованість за відсотками - 931 666,01 грн, заборгованість за неустойкою 7 348 075,14 грн, заборгованість за судовими штрафами/витратами - 39 357,56 грн.

Відповідно до пункту 1.3 додаткової угоди банк зобов`язується здійснити прощення частини заборгованості, що виникла за договором, в частині заборгованості по сплаті процентів на 931 666 грн, по сплаті комісії на 337 958,40 грн, пені на 7 010 116,74 грн у випадку належного виконання позичальником умов цієї додаткової угоди, умов договору.

Згідно з пунктом 1.4 додаткової угоди позичальник зобов`язується здійснити платежі на погашення заборгованості по договору, а саме 901 659,74 грн на погашення основного боргу, 39 357,56 грн на погашення судових штрафів/витрат.

За користування кредитом позичальник зобов`язаний сплачувати банку відсотки в розмірі 13 % річних у строк, зазначений в графіку погашення кредиту (пункт 1.5).

Позичальник зобов`язується здійснювати погашення заборгованості, окрім заборгованості за судовими штрафами/витратами, в строки, зазначені в графіку погашення кредиту (додаток № 1 до цієї додаткової угоди), що викладається у новій редакції та є невід`ємною частиною цієї додаткової угоди (пункт 1.6).

Відповідно до пункту 1.8 додаткової угоди дата остаточного погашення заборгованості за договором, визначеної у пункті 1.4 даної додаткової угоди, становить 12 лютого 2024 року.

При укладенні додаткової угоди сторони передбачили обов`язок позичальника укласти договір страхування заставленого майна з акредитованою банком страховою компанією. Сума страхового платежу, сплаченого банком разом з нарахованими відсотками, додається до наступного щомісячного платежу згідно графіка. У разі прострочення виконання позичальником будь-якого із зобов`язань безперервно протягом 30 днів, терміном погашення клієнтом загальної суми усієї непогашеної заборгованості за договором буде вважатися 31-й день безперервного прострочення, однак не пізніше 12 лютого 2024 року, умови пункту 1.3 цієї додаткової угоди не застосовуються. Термін позовної давності по вимогам про стягнення кредиту, відсотків, винагороди, неустойки встановлено тривалістю 10 років.

Також судом установлено, що для забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором 14 листопада 2006 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 був укладений договір іпотеки № DNLGA00000025, відповідно до умов якого позивач передала в іпотеку банку належне їй на праві власності нерухоме майно, а саме домоволодіння, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Іпотека за цим договором поширюється на земельну ділянку загальною площею 0,0589 га, на якій розташоване майно та яка належить іпотекодавцю на праві власності на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку ЯГ 565088 від 26 вересня 2006 року.

Відповідно до пункту 18.8.1 договору іпотеки іпотекодержатель набуває право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання будь-якого із зобов`язань, передбачених кредитним договором, вони не будуть виконані.

Згідно з пунктом 18.9 договору іпотеки сторони дійшли згоди, що іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки і в разі дострокового розірвання кредитного договору або зміни його умов, при наявності невиконаних зобов`язань на момент розірвання.

У пункті 18.10 договору іпотеки передбачено, що у разі звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з пунктом 18.8 цього договору іпотекодержатель має право задовольнити за рахунок предмета іпотеки свої вимоги в повному обсязі, що визначаються на момент фактичного задоволення, включаючи проценти, винагороди та інші платежі, відшкодування збитків, неустойки, витрати на утримання предмета іпотеки, а також на здійснення забезпечених іпотекою вимог.

Згідно з пунктом 24 договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюються у випадках, передбачених пунктами 18.8.1,18.8.2,18.9 цього договору, відповідно до розділу V Закону України "Про іпотеку" (898-15) на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що містяться в цьому договорі.

Звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом: переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов`язаний письмово повідомити іпотекодавця (пункт 29 договору іпотеки).

06 листопада 2008 року між АТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 укладено договір про внесення змін № 1 до договору іпотеки № DNLGA00000025 від 14 листопада 2006 року, згідно з яким за цим договором іпотекою забезпечується виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором від 14 листопада 2006 року № DNLVGA00000025 по поверненню кредиту в розмірі 130 802,50 дол. США на строк з 14 листопада 2006 року по 14 листопада 2013 року включно; сплати відсотків за користування кредитом 0,96 % на місяць; сплати відсотків при порушенні зобов`язань по погашенню кредиту в розмірі 2,52 % на місяць, сплата винагороди за надання фінансового інструменту в сумі 0,20 % щомісяця, сплати пені в розмірі 0,15 % від суми непогашеної заборгованості, але не менше 1 грн за кожен день прострочення.

Крім того, 12 листопада 2013 року між АТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 укладено договір про внесення змін до договору іпотеки, відповідно до якого за цим договором іпотекою забезпечується виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором по поверненню кредиту, наданого у сумі 164 886,11 дол. США на наступні цілі: купівлю житлового будинку у розмірі 120 000 дол. США, а також у розмірі 44 886,11 дол. США - на сплату страхових платежів. Погашення кредиту здійснюється з 14 листопада 2006 року по 15 листопада 2023 рік зі сплатою відсотків за користування кредитом з 05 листопада 2013 року в розмірі 10,08 % на рік на суму залишку заборгованості по кредиту, не менше 1 723,77 дол. США щомісяця, та сплатою відсотків за користування кредитом у разі несвоєчасного погашення кредиту з 05 листопада 2013 року в розмірі 2,52 % від суми залишку непогашеної заборгованості, а також зі сплатою комісії в розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця, за винятком суми кредиту, що надається на оплату страхових платежів, сплатою пені в розмірі 0,15 % від суми непогашеної заборгованості на кожний день прострочення платежу, але не менше 1 грн при порушенні будь-якого зобов`язання.

Також 06 листопада 2006 року та 05 листопада 2013 року між АТ "Інгосстрах" (страховик) та ОСОБА_1 (страхувальник) були укладені договори страхування майна, відповідно до яких застраховано майно, яке є предметом іпотеки та знаходиться за адресою, АДРЕСА_1 .

Згідно із зазначеними договорами страхування страховий платіж сплачується в сумі 4 330,38 грн за період з 06 листопада 2006 року по 05 листопада 2007 року та з 05 листопада 2013 року по 04 листопада 2014 року відповідно.

У зв`язку з невиконанням позичальником своїх зобов`язань за кредитним договором АТ КБ "ПриватБанк" звернулося до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Вдовіної Л. Л. про здійснення реєстрації права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 37, 38 Закону України "Про іпотеку".

18 листопада 2016 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Вдовіною Л. А. було прийнято рішення про державну реєстрації прав та їх обтяжень та зареєстровано за АТ КБ "ПриватБанк" право власності на будинок АДРЕСА_1 та на земельну ділянку площею 0,0589 га, що знаходиться за цією ж адресою.

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Індустріального районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ПАТ КБ "ПриватБанк", приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіної Л. Л. про скасування запису про державну реєстрацію прав та визнання права власності на нерухоме майно, в якому просила скасувати запис № 17500140 про проведену державну реєстрацію прав на нерухоме майно - житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та рішення приватного нотаріуса Вдовіної Л. Л. про державну реєстрацію прав та обтяжень, індексний номер 32427078 від 18 листопада 2016 року, про реєстрацію за АТ КБ "ПриватБанк" права власності на зазначене домоволодіння; скасувати запис № 17500118 про проведену державну реєстрацію прав на нерухоме майно - земельну ділянку площею 0,0589 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та рішення приватного нотаріусу Вдовіною Л. Л., індексний номер 32427078 від 18 листопада 2016 року, про державну реєстрацію прав та їх обтяжень про реєстрацію за АТ КБ "ПриватБанк" права власності на зазначену земельну ділянку.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 липня 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 30 січня 2019 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 було відмовлено.

У відзив на позовну заяву банк заявив про застування позовної давності до вимог про визнання недійсним кредитного договору і договору іпотеки, визнання недійсним додаткового договору від 06 листопада 2008 року, додаткової угоди № 1 від 12 листопада 2013 року, визнання недійсною винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту з моменту укладення кредитного договору 14 листопада 2006 року (Т. 1, а. с. 66-67).

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України (435-15) ; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

За загальним правилом, передбаченим частиною першою, третьою статті 651 ЦК України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Тлумачення статей 638, 651, 653, 654 ЦК України дозволяє стверджувати, що зміна договору за згодою сторін є правочином, спрямованим на зміну цивільних прав та обов`язків. Під формою зміни договору розуміється форма правочину, на підставі якого відбувається зміна договору. Зміна договору призводить до зміни зобов`язання в частині, зокрема, предмета, місця, строків виконання. У разі зміни договору за взаємною згодою сторін зобов`язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору і втіленні такої зміни в належну форму.

Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у частині другій статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Пред`явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором обумовлює зміну строку виконання зобов`язання та початок перебігу позовної давності.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.

В ЦК України (435-15) закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним". Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не "породжує" (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Відповідно до частини першої, другої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" (в редакції, чинній на момент укладення договору) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Згідно частини п`ятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (в редакції, чинній на момент укладення договору) до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: 1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; 2) споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; 3) передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; 4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 202 ЦК України правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта статті 202 ЦК України).

У справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України (1618-15) . За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Відповідно до частини першої статті 36 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на момент укладення договору іпотеки) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на момент укладення договору іпотеки) після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2022 року у справі № 947/25785/19 (провадження № 61-3732св22) зроблено висновок, що: "за змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов`язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов`язання є його порушенням. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 липня 2022 року у справі № 757/21099/18-ц (провадження № 61-15190св19) зазначено: "кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Тому, виходячи із загальних засад цивільного законодавства, у разі невизнання кредитором права боржника на припинення зобов`язання повністю або частково таке право підлягає захисту судом за позовом боржника шляхом припинення правовідношення повністю або частково на підставі пункту 7 частини 2 статті 16 ЦК України. Критерії правомірності примусу суб`єкта цивільного права до певних дій (бездіяльності) пов`язуються з тим, що відповідні дії (бездіяльність) мають бути обов`язковими для такого суб`єкта. Тлумачення статей 14, 16 ЦК України дозволяє зробити висновок, що не є ефективним способом захисту визнання неправомірними дії в частині не зарахування сплати, зобов`язання зарахувати перераховані щомісячні платежі, скасування та списання безнадійної заборгованості, зобов`язання скасувати суму пені, заборона здійснювати подальше нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов`язань за кредитним договором, зобов`язання вчинити дії із скасування нарахування відсотків за користування кредитом та штрафних санкцій, зобов`язання скасувати незаконно нараховані штрафні санкції за несвоєчасну здійснену оплату, оскільки не передбачають відповідного обов`язку іншого суб`єкта цивільного правовідношення та не забезпечують відновлення прав особи, що заявляє такі вимоги. Нарахування позивачу пені (штрафу тощо) є лише попередньою фіксацією факту порушення цивільно-правових зобов`язань, яка безпосередньо не впливає на права позивача. Відповідний розрахунок може бути письмовим доказом, який у разі виникнення спору між сторонами повинен оцінюватися судом відповідно до вимог процесуального законодавства".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 лютого 2022 року у справі № 333/4292/15-ц (провадження № 61-8298св21) зроблено висновок, що відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення строків виконання грошових зобов`язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 квітня 2022 року у справі № 333/7121/18 (провадження № 61-9581св21) зазначено, що: "для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: 1) умови договору порушують принцип добросовісності (пункту 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); 2) умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін; 3) умови договору завдають шкоди споживачеві. Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов`язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов`язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пунктів 2, 3 частини третьої статті 18 Закону "Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв`язку з розірванням або невиконанням ним договору".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2022 року у справі № 697/2142/20 (провадження № 61-17715св21) вказано, що: "положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (z0541-07) , банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не звернули уваги, що, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) зазначено, що:

"36.4. 16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон № 3795-VI (3795-17) . Згідно з абзацом дев`ятим пункту 8 розділу І цього Закону частину четверту статті 11 Закону України № 1023-XII "Про захист прав споживачів" було доповнено новим абзацом третім такого змісту: "Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною". Наведені приписи у такій редакції діяли до 10 червня 2017 року, коли набрав чинності Закон № 1734-VIII (1734-19) . Згідно з останнім текст статті 11 Закону України № 1023-XII "Про захист прав споживачів" виклали у новій редакції, що не передбачала нікчемності зазначених умов договору, а звужувала дію Закону № 1023-XII (1023-12) до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону № 1734-VIII (1734-19) ".

42. Умова кредитного договору про щомісячне внесення позивачем на користь банку плати за управління кредитом обмежує права позивача як сторони договору та клієнта банку. Ця умова не була спрямована на незаконне заволодіння майном позивача. Її встановлення пов`язане з різним тлумаченням сторонами приписів частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та частини третьої статті 55 Закону № 2121-III. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні визначені частиною першою статті 228 ЦК України підстави вважати пункт 1.3.2 кредитного договору таким, що порушує публічний порядок і є нікчемним".

У пункті 36.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) зазначено:

"З 13 січня 2006 року також почали діяти нові редакції:

статті 18 Закону України № 1023-XII "Про захист прав споживачів", яка визначила підстави для визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Такі умови є несправедливими тоді, якщо всупереч принципу добросовісності наслідком договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача (частина друга статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV (3161-15) ). Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним (частина п`ята вказаної статті);

статті 19 Закону України № 1023-XII "Про захист прав споживачів" про заборону нечесної підприємницької практики - будь-якої підприємницької діяльності або бездіяльності, що суперечить правилам, торговим та іншим чесним звичаям та впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції (пункт 14 статті 1 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV (3161-15) ). Поняттям такої практики охоплюється, зокрема, будь-яка діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману (пункт 2 частини другої статті 19). За змістом абзацу першого частини другої цієї статті підприємницька практика вводить в оману, якщо вона спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б. Така практика вводить в оману, зокрема, стосовно ціни або способу розрахунку ціни, потреби у послугах (пункти 3 і 4 частини другої статті 19 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV (3161-15) , чинній до 10 грудня 2019 року включно). Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору (абзац восьмий частини другої вказаної статті у редакції Закону № 3161-IV (3161-15) , чинній до 10 грудня 2019 року включно). Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними (частина шоста статті 19 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV (3161-15) ).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 620/564/19 (провадження № 61-6254св21) зазначено, що: "за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року в справі № 761/36873/18 (провадження № 14-121цс21) зазначено, що "вирішуючи виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування норми права, що міститься в частині четвертій статті 36 Закону України "Про іпотеку", Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду, викладеними в постановах від 13 лютого 2019 року в справі № 759/6703/16-ц (провадження № 61-22462св18) та від 20 листопада 2019 року у справі № 295/795/19 (провадження № 61-12137св19), про те, що в разі завершення позасудового врегулювання, тобто звернення стягнення на предмет іпотеки у способи, визначені статтею 37 Закону України "Про іпотеку", зобов`язання припиняється, оскільки за положеннями цього Закону всі наступні вимоги є недійсними. Тобто, частина четверта статті 36 Закону України "Про іпотеку" вказує на недійсність будь-яких наступних вимог іпотекодержателя щодо виконання саме боржником основного зобов`язання після завершення позасудового врегулювання шляхом звернення стягнення на іпотечне майно, передане в іпотеку саме боржником, за відсутності інших забезпечувальних договорів. Водночас, давши таке тлумачення згаданих норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на необхідність врахування при тлумаченні вказаних норм права принципу свободи договору як загальної засади цивільного законодавства, оскільки сторони є вільними при укладенні договору, що означає можливість забезпечення основного зобов`язання як у повному обсязі, так і в його частині відповідно до умов забезпечувального правочину, а кредитор при укладенні іпотечного договору не позбавлений можливості оцінити всі звичайні ризики, у тому числі і вірогідність того, що за рахунок вартості іпотечного майна (як забезпечувального правочину) не буде забезпечено основне зобов`язання в повному обсязі. Частина третя статті 6 ЦК України дозволяє сторонам у договорі відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо відступ від положень закону в цих актах прямо це заборонено, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Частина четверта статті 591 ЦК України додатково вказує, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, керуючись принципом свободи договору, сторони можуть відступити від положень як статті 36 Закону України "Про іпотеку", так і загальних положень ЦК України (435-15) щодо реалізації предмета іпотеки. Якщо такого відступу від положень цивільного законодавства не було здійснено за договором, кредитор не може вимагати виконання боржником основного зобов`язання після звернення стягнення та стягувати різницю між сумою зобов`язання та вартістю предмета іпотеки".

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 листопада 2011 року стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 14 листопада 2006 року станом на 16 вересня 2011 року в розмірі 1 262 637,14 грн. За таких обставин суди обґрунтовано відмовили у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до АТ КБ "ПриватБанк" про визнання кредитного договору від 14 листопада 2006 року розірваним з 16 вересня 2011 року;

позивачка просила визнати незаконними та недійсними дії банку по нарахуванню після 16 вересня 2011 року відсотків, комісії, пені, зборів, штрафів та інших платежів по кредитному договору та зобов`язати банк провести розрахунки по сплаті суми за кредитним договором станом на день розірвання договору - 16 вересня 2011 року (по курсу НБ України на цей день);

суди врахували, що: рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 листопада 2016 року, у справі № 202/7089/13-ц стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 14 листопада 2006 року № DNLVGA00000025 у розмірі 284 853,81 грн, що складається з 11 928,27 дол. США, що еквівалентно 252 760,04 грн, та пені в сумі 32 093,77 грн; рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 грудня 2015 року набрало законної сили, тому згідно частини першої статті 18 ЦПК України є обов`язковим для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. За таких обставин суди зробили обґрунтований висновок про відмову у задоволенні вимог про визнання дій АТ КБ "ПриватБанк" по нарахуванню після 16 вересня 2011 року відсотків, комісії, пені, зборів, штрафів та інших платежів по кредитному договору від 14 листопада 2006 року незаконними та недійсними, про зобов`язання АТ КБ "ПриватБанк" провести розрахунки по сплаті суми за кредитним договором станом на день розірвання договору - 16 вересня 2011 року (по курсу НБ України на цей день);

оспорювані додаткові угоди стосувалася зміни умов кредитного договору (зокрема, щодо предмету, встановлення неустойки, зміни валюти зобов`язання);

суди встановили, що: у пункті 1.1. кредитного договору від 14 листопада 2006 року сторони домовились про сплату позичальником винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту; у пункті 1. додаткового договору від 06 листопада 2008 року сторони домовились про сплату позичальником винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту; у пункті 1.1. додаткової угоди № 1 від 12 листопада 2013 року сторони домовились про сплату позичальником винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту;

суди встановили, що у пункті 2 додаткової угоди № 1 від 12 листопада 2013 року сторони вказали: "згідно зі статтями 212, 651 ЦК України у разі порушення позичальником будь-якого з зобов`язань, передбачених в графіку погашення кредиту (додаток 1 до цієї додаткової угоди), понад 31 день позичальник сплачує банку штраф у розмірі 180 604 долари США". У пункті 7 додаткової угоди від № 1 від 12 листопада 2013 року сторони вказали: "Позичальник за весь період неналежного виконання зобов`язань по сплаті плати за кредитом сплачує банку неустойку: в розмірі 100 % від розміру неналежно сплачених відсотків за користування кредитом; в розмірі 100 % від розміру неналежно сплачених винагород, передбачених договором". Таким чином, оскільки штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а їх одночасне застосування за одне й те саме порушення строків виконання грошових зобов`язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення, то суди зробили помилковий висновок про відсутність підстав для визнання недійсними пунктів 2, 7 (речення 2) додаткової угоди № 1 від 12 листопада 2013 року;

у абзаці п`ятому пункту 7 додаткової угоди від 18 березня 2014 рокусторони вказали: "термін позовної давності по вимогах про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів за даним договором встановлюється сторонами тривалістю 50 років". Зазначена умова додаткової угоди збільшує позовну давність за вимогами банку, тому є несправедливою, оскільки призводить до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін. У зв`язку із цим суди зробили помилковий висновок про відсутність підстав для визнання її недійсною;

умови пункту 1.1. кредитного договору 14 листопада 2006 року та пункту 1. додаткового договору від 06 листопада 2008 року про "сплату позичальником винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту" є несправедливими і призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Тому наявні підстави для визнання зазначених умов недійсними;

разом із тим, враховуючи заяву банку про застосування позовної давності (Т. 1, а. с. 66-67), оскільки із цим позовом позивач звернулася у жовтні 2019 року, суди зробили правильний висновок про те, що позивачем пропущена позовна давність за вимогами про визнання недійсними: умов пункту 1.1. кредитного договору 14 листопада 2006 року та пункту 1. додаткового договору від 06 листопада 2008 року про "сплату позичальником винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту", пунктів 2, 7 (в частині встановлення неустойки та збільшення позовної давності) додаткової угоди № 1 від 12 листопада 2013 року, і відмовили у задоволенні цих позовних вимог;

додаткова угоди № 1 від 12 лютого 2019 року стосувалася зміни валюти зобов`язання і позивач не довела наявності підстав для визнання її недійсною;

інші пункти кредитного договору від 14 листопада 2006 року, додаткового договору від 06 листопада 2008 року, додаткової угоди № 1 від 12 листопада 2013 року, а також умови додаткової угоди № 1 від 12 лютого 2019 року не суперечать положенням статті 1054 ЦК України, не порушують права позивача, як споживача фінансових послуг, не мають несправедливого чи дискримінаційного характеру. Тому суди зробили правильний висновок про відсутність підстав для визнання їх недійсними.

суди врахували, що 16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон № 3795-VI (3795-17) . Згідно з абзацом дев`ятим пункту 8 розділу І цього Закону частину четверту статті 11 Закону України № 1023-XII "Про захист прав споживачів" було доповнено новим абзацом третім такого змісту: "Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною";

умови пункту 1.1. додаткової угоди № 1 від 12 листопада 2013 року про "сплату позичальником винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту" є нікчемними з огляду на положення частини четвертої статті 11 Закону України № 1023-XII "Про захист прав споживачів" (у редакції Закону України № 3795-VI (3795-17) , який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). Тому визнання їх недійсними не є ефективним способом захисту прав. Тому оскаржені рішення у частині про визнання недійсним додаткового договору від 06 листопада 2008 року, додаткової угоди № 1 від 12 листопада 2013 року, додаткової угоди № 1 від 12 лютого 2019 року до кредитного договору, визнання недійсною винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту з моменту укладення кредитного договору 14 листопада 2006 року належить залишити без змін;

як свідчить аналіз оскарженої постанови апеляційний суд не встановив, за який період позивачем сплачена сума комісії у розмірі 15 102 дол. США, яку вона просить зарахувати в рахунок погашення кредиту; не перевірив коли була ця сума сплачена - до чи після 16 жовтня 2011 року; не врахував, що банк не заявляв про застосування позовної давності до вимоги про застосування наслідків нікчемного правочину (Т. 1, а. с. 66-67). Тому, з огляду на положення частини першої статті 400 ЦПК України, оскаржені рішення у частині позовної вимоги про зарахування суми 15 102 дол. США в рахунок погашення кредиту належить скасувати із переданням справи у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції;

суди встановили, що сторонами оспорюваних договорів страхування майна від 06 листопада 2006 року та від 05 листопада 2013 року є АТ "Інгосстрах" (страховик) та ОСОБА_1 (страхувальник); АТ "Інгосстрах" залучене до участі у справі третьою особою. ОСОБА_1 позовних вимог до не пред`являла, клопотань про залучення до участі у справі як співвідповідача не заявляла; оскільки позовні вимоги про визнання недійсними договорів страхування задоволенню не підлягають, то відсутні підстави для зобов`язання АТ КБ "ПриватБанк" зарахувати сплату по двом страховим платежам в сумі 8 660,76 грн в рахунок сплати по кредитному договору від 14 листопада 2006 року;

за таких обставин, суди зробили обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договору страхування майна від 06 листопада 2006 року та договору страхування майна від 05 листопада 2013 року та зобов`язання АТ КБ "ПриватБанк" зарахувати сплату по двом страховим платежам в сумі 8 660,76 грн в рахунок сплати по кредитному договору від 14 листопада 2006 року;

встановивши, що позивачем недоведено наявність підстав для визнання недійсними та несправедливими договору іпотеки від 14 листопада 2006 року та внесених змін до нього від 06 листопада 2008 року та від 12 листопада 2013 року, суди зробили обґрунтований висновок про відмову у задоволенні цих позовних вимог.

суди не врахували, що вимоги про визнання дії банку по зверненню стягнення на предмет іпотеки незаконними та недійсними не є ефективним способом захисту права, оскільки не забезпечують відновлення прав особи, що заявляє такі вимоги. Оскільки суди при відмові у задоволенні вимог про визнання дії АТ КБ "ПриватБанк" по зверненню стягнення на домоволодіння і земельну ділянку по АДРЕСА_1 незаконними, недійсними послалися на їх необґрунтованість, оскаржені рішення у цій частині належить змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови;

законність звернення стягнення на іпотечне майно розглядалось у справі № 202/6443/17 та рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 липня 2018 року, яке набрало законної сили, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про скасування рішення про державну реєстрацію права власності та запису про право власності було відмовлено; рішення приватного нотаріуса про реєстрацію права власності на іпотечне майно за іпотекодержателем незаконним не визнано, запис про право власності банку не скасований. За таких обставин суди зробили правильний висновок, що правові підстави для припинення права власності АТ КБ "ПриватБанк" на іпотечне майно та визнання права власності на домоволодіння і земельну ділянку по АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 відсутні;

суди встановили, що 18 листопада 2016 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Вдовіною Л. А. було прийнято рішення про державну реєстрації прав та їх обтяжень та зареєстровано за АТ КБ "ПриватБанк" право власності на будинок АДРЕСА_1 та на земельну ділянку площею 0,0589 га, що знаходиться за цією ж адресою;

у справі № 2-3291/2011р. за позовом АТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ТОВ "УФА "Верус" про стягнення заборгованості встановлено, що для забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором № DNLVGA00000025, 14 листопада 2006 року між банком та ОСОБА_2 був укладений договір поруки № DNLVGA00000025/1 та додаткова угода до нього від 06 листопада 2008 року, відповідно до яких ОСОБА_2 прийняв на себе договірне зобов`язання нести повну майнову відповідальність перед банком у разі невиконання позичальником своїх зобов`язань за договором, включаючи сплату кредиту, процентів, винагород, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків;

суди врахували, що частина четверта статті 36 Закону України "Про іпотеку" вказує на недійсність будь-яких наступних вимог іпотекодержателя щодо виконання саме боржником основного зобов`язання після завершення позасудового врегулювання шляхом звернення стягнення на іпотечне майно, передане в іпотеку саме боржником, за відсутності інших забезпечувальних договорів;

за таких обставин суди зробили правильний висновок про відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання повністю сплаченим і погашеним кредитний договір від 14 листопада 2006 року, укладений між нею та АТ КБ "ПриватБанк".

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

З урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2022 року у справі № 947/25785/19 (провадження № 61-3732св22), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 липня 2022 року у справі № 757/21099/18-ц (провадження № 61-15190св19), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 лютого 2022 року у справі № 333/4292/15-ц (провадження № 61-8298св21), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2022 року у справі № 697/2142/20 (провадження № 61-17715св21), постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 620/564/19 (провадження № 61-6254св21), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 квітня 2022 року у справі № 333/7121/18 (провадження № 61-9581св21), постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року в справі № 761/36873/18 (провадження № 14-121цс21), колегія суддів вважає, що оскаржені рішення частково ухвалені із порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що:

касаційну скаргу належить задовольнити частково;

оскаржені рішення у частині позовних вимог ОСОБА_1 до АТ КБ "ПриватБанк" про визнання дії банку по зверненню стягнення на предмет іпотеки незаконними та недійсними змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови;

постанову апеляційного суду у частині позовних вимог ОСОБА_1 до АТ КБ "ПриватБанк" про зарахування суми 15 102 дол. США в рахунок погашення кредиту скасувати і передати справу у частині цих позовних вимог на новий розгляд до суду апеляційної інстанції;

оскаржені рішення у частині позовних вимог ОСОБА_1 до АТ КБ "ПриватБанк" про: визнання кредитного договору від 14 листопада 2006 року розірваним з 16 вересня 2011 року; визнання дій АТ КБ "ПриватБанк" по нарахуванню після 16 вересня 2011 року відсотків, комісії, пені, зборів, штрафів та інших платежів по кредитному договору від 14 листопада 2006 року незаконними та недійсними, зобов`язання АТ КБ "ПриватБанк" провести розрахунки по сплаті суми за кредитним договором станом на день розірвання договору - 16 вересня 2011 року (по курсу НБ України на цей день); визнання недійсним додаткового договору від 06 листопада 2008 року, додаткової угоди № 1 від 12 листопада 2013 року, додаткової угоди № 1 від 12 лютого 2019 року до кредитного договору, визнання недійсною винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту з моменту укладення кредитного договору 14 листопада 2006 року; визнання недійсними договору страхування майна від 06 листопада 2006 року та договору страхування майна від 05 листопада 2013 року та зобов`язання АТ КБ "ПриватБанк" зарахувати сплату по двом страховим платежам в сумі 8 660,76 грн в рахунок сплати по кредитному договору від 14 листопада 2006 року; визнання недійсними та несправедливими договору іпотеки від 14 листопада 2006 року та внесених змін до нього від 06 листопада 2008 року та від 12 листопада 2013 року; припинення права власності АТ КБ "ПриватБанк" на іпотечне майно та визнання права власності на домоволодіння і земельну ділянку по АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 ; визнання повністю сплаченим і погашеним кредитний договір від 14 листопада 2006 року, укладений між ОСОБА_1 та АТ КБ "ПриватБанк", залишити без змін.