розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Сумського апеляційного суду від 17 червня 2021 року у складі колегії суддів Кононенко О. Ю., Криворотенка В. І., Собини О. І.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Сумиобленерго" (далі - ПАТ "Сумиобленерго") про усунення перешкод у користуванні належним йому нерухомим майном шляхом виселення.

Позовну заяву мотивував тим, що він набув право власності на нежитлове приміщення літера "Д" загальною площею 280,3 кв. м, яке знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером 5910136300:06:023:0049 на АДРЕСА_1, складовими якого є приміщення 1 площею 217,8 кв. м, трансформаторна 2 площею 33,6 кв. м, трансформаторна 3 площею 12,9 кв. м, трансформаторна 4 площею 8,0 кв. м і трансформаторна 5 площею 8,0 кв. м, на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу 20/100 часток нежитлового приміщення, укладеного 09 квітня 2019 року.

Під час огляду нежитлових приміщень при їх прийманні-передачі встановлено, що у трансформаторних 2-5 знаходиться технологічне обладнання, призначене для передачі електричної енергії, яке може належати ПАТ "Сумиобленерго", у зв`язку із чим він звертався до відповідача із вимогою про укладання договору оренди або ж звільнення приміщень трансформаторних.

Листом від 29 вересня 2020 року відповідач надав йому відповідь про те, що питання виселення не на часі, а судове рішення у справі № 591/6170/19, яким ОСОБА_1 відмовлено у позові до ПАТ "Сумиобленерго" про визнання укладеним договору оренди, не набрало законної сили.

Позивач просив усунути перешкоди у користуванні належним йому нерухомим майном шляхом виселення відповідача - ПАТ "Сумиобленерго" із нежитлових приміщень - трансформаторних 2, 3, 4 та 5 у нежитловій будівлі літера "Д", загальною площею 313,8 кв. м, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 та звільнення вказаних нежитлових приміщень від належного відповідачу майна.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 02 квітня 2021 року Зарічний районний суд м. Суми позов задовольнив частково.

Усунув перешкоди у користуванні належним ОСОБА_1 нерухомим майном шляхом виселення ПАТ "Сумиобленерго" із нежитлових приміщень - трансформаторних 2, 3, 4 та 5, що знаходяться у нежитловій будівлі літера "Д", загальною площею 313,8 кв. м, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 .

У решті позову відмовив.

Стягнув з ПАТ "Сумиобленерго" на користь ОСОБА_1 840,20 грн у рахунок відшкодування витрат зі сплаті судового збору.

Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що відповідач використовує для розміщення належного йому обладнання ТП-170 у належних позивачеві на праві власності приміщеннях трансформаторних 2-5 на АДРЕСА_1 за відсутності відповідних правових підстав, чим порушує право власності позивача.

Зазначив, що спосіб захисту порушеного права власності, про застосування якого просить позивач, усунення перешкоди у користуванні належним позивачеві нерухомим майном шляхом виселення відповідача із нежитлових приміщень - трансформаторних 2, 3, 4 та 5, що знаходяться в нежитловій будівлі літера "Д" за адресою: АДРЕСА_1, відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення і слугуватиме ефективним засобом захисту від порушення.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою від 18 червня 2021 року Сумський апеляційний суд апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Сумиобленерго" (далі - АТ "Сумиобленерго") задовольнив.

Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 02 квітня 2021 року скасував та прийняв постанову про відмову у позові ОСОБА_1 до ПАТ "Сумиобленерго" про усунення перешкод у користуванні належним йому нерухомим майном шляхом виселення.

Стягнув з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства "Сумиобленерго" компенсацію судового збору за апеляційний перегляд справи у розмірі 1 261,20 грн.

Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що ОСОБА_2, попередній власник нежитлових приміщень, відповідно до положень частини першої статті 317 та частини першої статті 319 ЦК України, будучи власником об`єкта та з метою його електрозабезпечення, розмістила в приміщенні трансформаторної обладнання ТП-170, що належить відповідачу.

Зазначив, що правовою підставою для розміщення обладнання ТП-170 в новозбудованому приміщенні трансформаторної, що знаходяться у нежитловій будівлі, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 (законною підставою виникнення цивільних прав та обов`язків) стало виконання приватним підприємцем ОСОБА_2, згідно з договором про приєднання до електричних мереж від 03 грудня 2004 року № 56/359, технічних умов на приєднання до електричних мереж власного об`єкта.

Отже, цільовим призначенням новозбудованого приміщення трансформаторної підстанції було саме розміщення у ньому обладнання ТП-170 для електрозабезпечення об`єкта ОСОБА_2 . Тобто, розміщення обладнання ТП-170 в приміщенні трансформаторної відбулось внаслідок виконання договірних відносин, пов`язаних з електрозабезпеченням об`єкта ОСОБА_2, у зв`язку з чим приміщення трансформаторної набуло інших характеристик, зокрема щодо способу і порядку його використання.

Відповідач не вчиняв дій, які спричиняють позивачу перешкоди у володінні та користуванні нерухомим майном, оскільки обладнання трансформаторної підстанції ТП-170 відповідача було розміщено в нежитловому приміщенні трансформаторної на законних підставах та до моменту набуття позивачем права спільної часткової власності на це майно.

Трансформаторні підстанції та розподільчі пункти є охоронною зоною та мають спеціальний режим охорони та власники майна, в тому числі власники нерухомості, в якій знаходяться об`єкти електричної мережі, використовують свою власність з певними обмеженнями.

Позивач під час придбання об`єктів нерухомості, зокрема, трансформаторних 2-5, що знаходяться в нежитловій будівлі літера "Д" загальною площею 313,8 кв. м, розташованій у АДРЕСА_1, був обізнаний про наявність в цих приміщеннях електрообладнання, яке забезпечує електричною енергією третіх осіб та їх спеціальний режим охорони.

Звільнення спірних приміщень від обладнання, яке належить відповідачу, призведе до тривалого відключення від електричної енергії суб`єктів господарювання, розташованих на вулицях Харківська та Лінійна у м. Суми.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою для відкриття касаційного провадження ОСОБА_1 зазначає відсутність висновку Верховного Суду:

про порядок застосування приписів статті 391 ЦК України щодо захисту права власності шляхом усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном у подібних правовідносинах, тобто коли порушення права власності відбулося у зв`язку із розміщенням в об`єкті нерухомого майна технологічного обладнання електрозабезпечення, яке належить третій особі;

щодо питання застосування статті 357 ЦПК України у подібних правовідносинах, хоча Верховний Суд неодноразово формулював висновок щодо застосування статті 297 ЦПК України 2004 року, відповідно до якого відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою після закінчення процесуальних строків, має кваліфікуватися як вихід апеляційного суду за межі своєї компетенції, яка чітко визначена як певна процесуальна дія.

Касаційну скаргу мотивував тим, що преамбулою Закону України "Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об`єктів" (2480-17) , на який посилався суд апеляційної інстанції, визначено, що цей Закон визначає правові та організаційні засади надання і використання земельних ділянок для розміщення об`єктів енергетики, встановлення та дотримання правового режиму земель спеціальних зон об`єктів енергетики з метою забезпечення безперебійного функціонування цих об`єктів, раціонального використання земель, а також безпечної життєдіяльності та захисту населення і господарських об`єктів від впливу можливих аварій, однак предметом спору у цій справі є право власності на нерухоме майно, а не на земельну ділянку.

Зазначив, що методика обрахування плати за спеціальне використання технологічних електричних мереж, затверджена постановою Національною комісією регулювання електроенергетики України від 12 червня 2008 року № 691 (z0732-08) (далі - Методика) є обов`язковою для застосування всіма юридичними та фізичними особами, які мають договірні відносини щодо спільного використання технологічних електричних мереж, однак ПАТ "Сумиобленерго" не зазначало щодо укладення договору про спільне використання технологічних електричних мереж.

Вважає, що правила охорони електричних мереж, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 1997 року № 209 (209-97-п) (далі - Правила) запроваджуються з метою забезпечення збереження електричних мереж, створення належних умов їх експлуатації та запобігання нещасним випадкам від впливу електричного струму і використовуються у разі проектування, будівництва та експлуатації електричних мереж, а також під час виконання робіт або провадження іншої діяльності поблизу електричних мереж, та для створення нормальних умов експлуатації електричних мереж, забезпечення їх збереження та дотримання вимог техніки безпеки здійснюються такі заходи: відводяться земельні ділянки; встановлюються охоронні зони; визначаються мінімально допустимі відстані.

На його думку, суд апеляційної інстанції не дослідив обставини та правові підстави розміщення ТП-170 у частині виробничого приміщення - нежитлової будівлі літера "Д" та відповідність такого розміщення вимогам щодо мінімальних допустимих відстаней (пункт 6 Правил), відведення земельної ділянки під об`єкт електропостачання (пункт 4 Правил) та встановлення охоронної зони (пункт 5 Правил).

Зазначив, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що ПАТ "Сумиобленерго" використовує належне позивачу на праві власності нерухоме майно для здійснення комерційної діяльності без будь-якого договору та відповідач не вживав ніяких заходів з метою приведення спірних правовідносин у відповідність до чинного законодавства та забезпечення безперебійного електропостачання своїх контрагентів.

На час розгляду справи у суді ОСОБА_2 не забезпечується електричною енергією від ТП-170, розміщеної у спірних приміщеннях.

У серпні 2021 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому АТ "Сумиобленерго" просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - залишити без змін.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що на підставі договору купівлі-продажу частки нежитлового приміщення, посвідченого 25 квітня 2003 року приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Ануфрієвим О. В. та зареєстрованого за № 3519, договору купівлі-продажу 15/100 частин нежитлового приміщення, посвідченого 20 серпня 2003 року приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Марченко І. В. та зареєстрованого за № 3792, договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, посвідченого 20 жовтня 2003 року приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Марченко І. В. та зареєстрованого за № 4227, рішення Зарічного районного суду м. Суми від 05 травня 2008 року у справі № 2-1733/08 про виділення в натурі нежитлового приміщення, ОСОБА_2 набула право власності на нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_2 .

Рішенням від 27 червня 2006 року № 331 Виконавчий комітет Сумської міської ради присвоїв нову поштову адресу належним ОСОБА_2 нежитловим приміщенням: АДРЕСА_1 .

Відповідно до нотаріально посвідченого договору від 26 листопада 2018 року купівлі-продажу 65/100 часток нежитлового приміщення, ОСОБА_2 продала ОСОБА_3 частину належного їй нерухомого майна, зокрема приміщення літера "Д", загальною площею 280,3 кв. м на АДРЕСА_1 .

09 квітня 2019 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу 20/100 часток нежитлового приміщення, відповідно до якого ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_1 купив нежитлове приміщення літера "Д", загальною площею 280,3 кв. м, яке знаходиться на земельній ділянці кадастровий номер 5910136300:06:023:0049 за адресою: АДРЕСА_1 і складається із приміщення 1 площею 217,8 кв. м, трансформаторної 2 площею 33,6 кв. м, трансформаторної 3 площею 12,9 кв. м, трансформаторної 4 площею 8,0 кв. м і трансформаторної 5 площею 8,0 кв. м.

Право власності ОСОБА_1 на придбане нерухоме майно зареєстрував у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 07 липня 2020 року № 215214238.

Суд встановив, що будучи власником нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1, ОСОБА_2 у 2004 році зверталася до відповідача з заявою від 01 березня 2004 року про видачу технічних умов на приєднання електроустановок до електричних мереж.

22 березня 2004 року ПАТ "Сумиобленерго" та ОСОБА_2 уклали договір про умови підготовки та видачі технічних умов приєднання об`єктів зовнішнього електропостачання від 22 березня 2004 року № 23/201, на підставі якого відповідач видав ОСОБА_4 технічні умови від 19 квітня 2004 року № 12-46/3123 на зовнішнє електрозабезпечення виробничого цеху з дозволеною потужністю 100 кВт.

Після видачі ОСОБА_2 технічних умов, з нею укладений договір про приєднання до електричних мереж від 03 грудня 2004 року № 56/359, відповідно до якого ОСОБА_2 у повному обсязі виконала вимоги технічних умов від 19 квітня 2004 року № 12-46/3123 на підключення власних електроустановок до електричних мереж відповідача, а відповідач здійснює підключення електроустановок ОСОБА_2 до своїх електричних мереж після укладання договору про постачання електричної енергії та/або договору про купівлю-продаж електричної енергії і оплати послуг з підключення.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржено з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є: пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах).

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у позові, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідач не вчиняв дій, які спричиняють позивачу перешкоди у володінні та користуванні нерухомим майном, оскільки обладнання трансформаторної підстанції ТП-170 відповідача було розміщено в нежитловому приміщенні трансформаторної на законних підставах та до моменту набуття позивачем права спільної часткової власності на це майно.

Трансформаторні підстанції та розподільчі пункти є охоронною зоною та мають спеціальний режим охорони і власники майна, зокрема власники нерухомості, в якій знаходяться об`єкти електричної мережі, використовують свою власність з певними обмеженнями.

Звільнення спірних приміщень від обладнання, яке належить відповідачу, призведе до тривалого відключення від електричної енергії суб`єктів господарювання, розташованих на вул. Харківська та Лінійна у м. Суми

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції з наступних підстав.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З огляду на частину третю статті 12, частину першу статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що приватний підприємець ОСОБА_2 виконала технічні умови від 19 квітня 2004 року № 12-46/3123 на зовнішнє електрозабезпечення виробничого цеху в повному обсязі, а саме побудувала приміщення трансформаторної підстанції, демонтувала обладнання ТП-170, що належало відповідачу, з старого приміщення та перенесла в нове, а також здійснила приєднання власного об`єкта в ТП-170.

Таким чином, ОСОБА_2 відповідно до положень частини першої статті 317 та частини першої статті 319 ЦК України, будучі власником об`єкта та з метою його електрозабезпечення, розмістила в приміщенні трансформаторної обладнання ТП-170, що належить відповідачу.

Згідно з частиною другою статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків можуть бути як правочини, так і інші юридичні факти.

Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що правовою підставою для розміщення обладнання ТП-170 в новозбудованому приміщенні трансформаторної, що знаходяться в нежитловій будівлі, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 (законною підставою виникнення цивільних прав та обов`язків) стало виконання приватним підприємцем ОСОБА_2, згідно з договором про приєднання до електричних мереж, технічних умов на приєднання до електричних мереж власного об`єкта.

Цільовим призначенням новозбудованого приміщення трансформаторної підстанції було саме розміщення в ньому обладнання ТП-170 для електрозабезпечення об`єкта ОСОБА_2 . Тобто, розміщення обладнання ТП-170 в приміщенні трансформаторної відбулось внаслідок виконання договірних відносин, пов`язаних з електрозабезпеченням об`єкта ОСОБА_2, у зв`язку з чим приміщення трансформаторної набуло інших характеристик, зокрема щодо способу і порядку його використання.

Надані відповідачем суду першої інстанції копії договору про приєднання до електричних мереж від 03 грудня 2004 року № 56/359 та договору про умови підготовки та видачі технічних умов приєднання об`єктів зовнішнього електропостачання від 22 березня 2004 року № 23/201, укладених на той час з єдиним власником нежитлового приміщення ОСОБА_2, а також копії документів, пов`язані з виконанням вказаних договорів, суд апеляційної інстанції правильно визнав належними, допустимими, достовірними та достатніми, у розумінні статей 77- 80 ЦПК України, доказами підтвердження правомірності розміщення в приміщенні трансформаторної обладнання ТП-170.

Таким чином, відповідач не вчиняв дій, які спричиняють позивачеві перешкоди у володінні та користуванні нерухомим майном, оскільки обладнання трансформаторної підстанції ТП-170 відповідача було розміщено в нежитловому приміщенні трансформаторної на законних підставах та до моменту набуття позивачем права спільної часткової власності на це майно.

Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Частиною першою статті 317 ЦК України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Приписами статті 319 ЦК України встановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов`язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

У статті 320 ЦК України зазначено, що власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом. Законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша та друга статті 321 ЦК України).

Статтею 322 ЦК України передбачено, що власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

З наведених правових норм вбачається, що власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства.

Водночас, діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Тобто, правомочності власника не є безмежними, закон може встановлювати певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення рівноваги в суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права.

Виходячи з положень Закону України "Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об`єктів" (2480-17) , Методики та Правил, трансформаторні підстанції та розподільчі пункти є охоронною зоною та мають спеціальний режим охорони та власники майна, в тому числі власники нерухомості, в якій знаходяться об`єкти електричної мережі, використовують свою власність з певними обмеженнями.

Суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що позивач під час придбання об`єктів нерухомості, зокрема, трансформаторних 2-5, що знаходяться в нежитловій будівлі літера "Д", загальною площею 313,8 кв. м, розташованій у АДРЕСА_1, був обізнаний про наявність в цих приміщеннях електрообладнання, яке забезпечує електричною енергією відповідно до укладених договорів з філією "Сумський МРЕМ" суб`єкти господарювання: фізичну особу ОСОБА_1 та інших осіб, а також про їх спеціальний режим охорони.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що звільнення спірних приміщень від обладнання, яке належить відповідачу, призведе до тривалого відключення від електричної енергії суб`єктів господарювання, розташованих на вулицях Харківська та Лінійна у м. Суми.

Підставою касаційного оскарження особа зазначає відсутність правового висновку Верховного Суду щодо про порядок застосування приписів статті 391 ЦК України щодо захисту права власності шляхом усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном у подібних правовідносинах, тобто коли порушення права власності відбулося у зв`язку із розміщенням в об`єкті нерухомого майна технологічного обладнання електрозабезпечення, яке належить третій особі.

Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, визначеної пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20 (провадження № 61-16181св20).

З огляду на статті 319- 321 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Разом з тим, відповідно до частини першої стаття 401 ЦК України, право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦК України, сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

На підставі статті 404 ЦК України, право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

З огляду на частини першу - другу статті 406 ЦК України сервітут припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;

2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;

3) спливу строку, на який було встановлено сервітут;

4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;

5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;

6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Судова практика Європейського Суду напрацювала трискладовий критерій оцінки втручання в право особи, а саме втручання у право на підставі закону, пропорційність такого втручання та необхідність у демократичному суспільстві.

У справі, що переглядається, право користування чужим майном відповідача виникло на підставі договору про приєднання до електромережі, спірне приміщення побудовано саме з метою розміщення там електрообладнання відповідача для обслуговування електромереж.

Укладаючи договір купівлі - продажу спірної нерухомості, за розумної обачності, позивач не міг не знати про цільове призначення трансформаторної, розміщення там обладнання ТП-170, яке використовується для постачання електроенергії споживачам.

Достовірно знаючи про існуюче обмеження ОСОБА_1 мав реальну можливість відмовитися від такого придбання, проте не відмовився.

Позовна заява не містить жодної з обставин припинення сервітуту, визначених у статті 406 ЦК України.

Отже подальші дії позивача, пов`язані із виселенням відповідача із приміщення трансформаторної із визначеними статтею 6 ЦК України принципами розумності, добросовісності і справедливості не узгоджуються.

Відповідно до частини п`ятої статті 403 ЦК України, сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.

Наведене дає підстави для висновку, що втручання в право власності ОСОБА_1 ґрунтується на законі, є пропорційним та не становитиме для нього надмірного тягаря.

Згідно з частинами першою- четвертою статті 13 ЦК України, цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Із справи убачається, що звільнення спірних приміщень від обладнання, яке належить відповідачу, призведе до тривалого відключення від електричної енергії інших суб`єктів господарювання, розташованих на вул. Харківська та Лінійна у м. Суми.

Отже, втручання у право власності позивача переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві.

Наведене не перешкоджає йому захистити своє право у інший, передбачений законом спосіб.

Також підставою для відкриття касаційного провадження є відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 357 ЦПК України у подібних правовідносинах, хоча Верховний Суд неодноразово формулював висновок щодо застосування статті 297 ЦПК України 2004 року, відповідно до якого відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою після закінчення процесуальних строків, має кваліфікуватися як вихід апеляційного суду за межі своєї компетенції, яка чітко визначена як певна процесуальна дія.

У статті 354 ЦПК України визначено, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до статті 357 ЦПК України до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 356 цього Кодексу, застосовуються положення статті 185 цього Кодексу. Апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 354 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження будуть визнані неповажними, суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у порядку, встановленому статтею 358 цього Кодексу.

Зі справи видно, що 02 квітня 2021 року проголошено вступну та резолютивну частину рішення суду першої інстанції, а повний текст рішення складено 09 квітня 2021 року.

З апеляційною скаргою АТ "Сумиобленерго" звернулося 11 травня 2021 року (з огляду на частину третю статті 124 ЦПК України, якою визначено, що якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день), тобто в межах строку апеляційного оскарження.

Враховуючи те, що відповідач не пропустив строк на звернення з апеляційною скаргою, необхідність висловлення висновку щодо застосування статті 357 ЦПК України у справі з метою формування єдиної правозастосовчої практики не знайшла свого підтвердження.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.