розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Залокоцька Вікторія Дживанівна, на постанову Вінницького апеляційного суду від 16 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Ковальчука О. В., Сала Т. Б., Якименко М. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

Позовну заяву мотивовано тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 14 червня 2002 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Літинського районного суду Вінницької області від 19 грудня 2018 року розірвано.

ОСОБА_1 зазначає, що під час перебування сторін у шлюбі вони придбали таке майно: земельну ділянку, площею 0,0667 га, на АДРЕСА_1 ; будівлю магазину-закусочної, загальною площею 338, 4 кв. м, на АДРЕСА_1 ; квартиру АДРЕСА_2 .

ОСОБА_1 вважає, що зазначене майно є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу виходячи із рівності часток.

На підставі статей 60, 61, 63, 68- 72 Сімейного кодексу України (далі - СК України (2947-14) ) ОСОБА_1 просила суд здійснити поділ спільно нажитого за час шлюбу майна, виділивши кожному з подружжя по 1/2 частині нерухомого майна, зокрема: квартири АДРЕСА_2 ; будівлі магазину-закусочної на АДРЕСА_1 та земельної ділянки за вказаною адресою.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Літинського районного суду Вінницької області від 19 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано у порядку поділу спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за ОСОБА_1 право власності на 1/2 ідеальну частку квартири АДРЕСА_2, і за ОСОБА_2 право власності на 1/2 ідеальну частку квартири АДРЕСА_2 .

Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 478,05 грн у відшкодування витрат зі сплати судового збору.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 12 186,34 грн у відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

У іншій частині позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Суд першої інстанції виходив з того, що квартира АДРЕСА_2 є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу між ними.

Будівля магазину-закусочної на АДРЕСА_1 та земельна ділянка за цією адресою набуті відповідачем як фізичною особою-підприємцем і вже після того, як сторони зареєстрували шлюб. Стороною відповідача доведено, що джерелом коштів виступив родич відповідача - ОСОБА_3, котрий ініціював будівництво, здійснював грошові перекази. ОСОБА_1 не подано суду доказів, що вона власними коштами або працею брала участь у набутті будівлі комерційного об`єкта та земельної ділянки, на якій вона побудована.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 16 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Літинського районного суду Вінницької області від 19 листопада 2020 року скасовано в частині позовних вимог, у задоволенні яких відмовлено, ухвалено в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задоволено.

У порядку поділу спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку земельної ділянки, загальною площею 0,0667 га, кадастровий номер 0522486400:04:000:0076, розташованої на АДРЕСА_1, визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку земельної ділянки, загальною площею 0,0667 га, кадастровий номер 0522486400:04:000:0076, розташованої на АДРЕСА_1 .

У порядку поділу спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку будівлі магазину-закусочної, загальною площею 338,40 кв. м, розташованої на АДРЕСА_1, визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку будівлі магазину-закусочної, загальною площею 338,40 кв. м, розташованої на АДРЕСА_1 .

Рішення Літинського районного суду Вінницької області від 19 листопада 2020 року в частині стягнення судових витрат змінено, збільшено розмір стягнутого з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судового збору, сплаченого за подачу позовної заяви з 3 478,05 грн до 5 763,00 грн.

Рішення Літинського районного суду Вінницької області від 19 листопада 2020 року в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення про відмову ОСОБА_2 у їх стягненні.

У іншій частині оскаржуване рішення залишено без змін.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 8 945,03 грн, сплачений за подання апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що майно фізичної особи-підприємця може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між подружжям, з урахуванням загальних вимог законодавства України щодо критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів його поділу.

Відповідачем не доведено належними та допустимими доказами факт придбання та будівництва спірного нерухомого майна, розташованого на АДРЕСА_1, за кошти, отримані від ОСОБА_3 . Спростування презумпції спільної сумісної власності є процесуальним обов`язком особи, яка з нею не погоджується. Отже, вказане майно фізичної особи-підприємця, відповідно до положень статей 60, 71 СК України, є спільним сумісним майном подружжя, оскільки набуто за час шлюбу сторін, і підлягає поділу з урахуванням рівності часток подружжя у спільному майні та припинення відповідачем підприємницької діяльності в січні 2017 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Залокоцька В. Д., посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати постанову Вінницького апеляційного суду від 16 лютого 2021 року, а рішення Літинського районного суду Вінницької області від 19 листопада 2020 року залишити в силі, стягнути з позивача на користь відповідача судові витрати, пов`язані з розглядом касаційної скарги.

Підставою касаційного оскарження постанови Вінницького апеляційного суду від 16 лютого 2021 року заявник визначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 25 листопада 2015 року у справі № 6-2333цс15, від 01 липня 2015 року у справі № 6-612цс15, постанові Верховного Суду від 02 вересня 2020 року у справі № 318/1863/17 (провадження № 61-1747св19), від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18), від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446св18).

ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Залокоцька В. Д., вказує, що будівля магазину-закусочної, розташованої на АДРЕСА_1, а також земельна ділянка за вказаною адресою не є спільною сумісною власністю подружжя. Будівництво магазину здійснювалось за кошти ОСОБА_3 . При цьому, позивач не мала достатнього доходу для ведення будівництва спірного майна.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 зазначила, що касаційна скарга ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Залокоцька В. Д., не підлягає задоволенню, оскільки не містить підстав неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Залокоцька В.Д., на постанову Вінницького апеляційного суду від 16 лютого 2021 року, відмовлено ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Залокоцька В.Д., у задоволенні клопотання про зупинення виконання постанови Вінницького апеляційного суду від 16 лютого 2021 року і витребувано із Літинського районного суду Вінницької області цивільну справу № 137/1409/19.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення в частині позовних вимог щодо визнання спільною сумісною власністю та поділу квартири АДРЕСА_2 сторонами не оскаржується, тому відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України не переглядається в касаційному порядку.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Залокоцька В. Д., не підлягає задоволенню.

Фактичні обставини справи

З 14 червня 2002 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.

Рішенням Літинського районного суду Вінницької області від 19 грудня 2018 року, яке набрало законної сили 18 січня 2019 року, шлюб між сторонами розірвано.

08 січня 2002 року ОСОБА_2 зареєстрований фізичною особою-підприємцем (т. 2, а. с. 100).

Рішенням Соснівської сільської ради від 14 січня 2002 року приватному підприємцю ОСОБА_2 затверджено матеріали попереднього погодження місця розташування земельної ділянки, що надається йому в оренду зі зміною цільового призначення для будівництва торгового комплексу в північній частині АДРЕСА_1, загальною площею 0,0667 га. Надано дозвіл приватному підприємцю ОСОБА_2 на складання проєкту відведення вказаної земельної ділянки (т. 2, а. с. 88).

Відповідно до договору купівлі-продажу від 15 серпня 2003 року, укладеного між Соснівською сільською радою та ОСОБА_2, останній став власником земельної ділянки на АДРЕСА_1 . (т. 2, а. с. 158).

Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯА № 239710 від 25 лютого 2005 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 15 серпня 2003 року серії ВАМ № 678034 є власником земельної ділянки, площею 0,0667 га, кадастровий номер 010501200179, на АДРЕСА_1, з цільовим призначенням: роздрібна торгівля і комерційні послуги (т. 1, а. с. 95).

Рішенням Соснівської сільської ради Літинського району Вінницької області від 24 січня 2006 року за № 382 приватному підприємцю ОСОБА_2 вирішено оформити право приватної власності на магазин-закусочну на АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 16).

Згідно зі свідоцтвом про право власності № НОМЕР_1 від 16 лютого 2006 року серії НОМЕР_2, виданим виконавчим комітетом Соснівської сільської ради Літинського району Вінницької області, приватному підприємцю ОСОБА_2, на підставі рішення Соснівської сільської ради Літинського району Вінницької області від 24 січня 2006 року за № 382 належить на праві приватної власності будівля магазину-закусочної на АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 14).

Відповідно до договору купівлі-продажу від 15 серпня 2014 року ОСОБА_1 придбала квартиру АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 11).

Матеріали справи містять розписку від 12 серпня 2019 року, відповідно до якої 16 листопада 2004 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_3 кошти у розмірі 86 000,00 дол. США для будівництва магазину-закусочної, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначено, що станом на 12 серпня 2019 року ОСОБА_2 залишається винним ОСОБА_3 66 000,00 дол. США (т. 2, а. с. 77).

19 листопада 2020 року представником відповідача було подано до суду першої інстанції клопотання про долучення документів, а саме нотаріально посвідчених копій перекладу грошових переказів, які, на його думку, підтверджують фінансування будівництва спірного магазину-закусочної ОСОБА_3 (т. 3, а. с. 42).

Відповідно до трудової книжки ОСОБА_1 вбачається, що ОСОБА_1 наказом від 23 травня 2002 року № 86-к було призначено на посаду інженера-програміста на час післяпологової відпустки основного працівника.

Наказом від 04 липня 2002 року № 118-к/а ОСОБА_1 призначено на посаду інженера програміста на час відпустки по догляду за дитиною. Наказом від 12 лютого 2003 року № 42-к їй надано відпустку по догляду за дитиною з 20 лютого 2002 року до 02 жовтня 2006 року.

Наказом від 02 квітня 2004 року № 47-к ОСОБА_1 дозволено працювати на посаді інженера програміста на умовах неповного робочого тижня на 0,85 ставки з 02 квітня 2004 року.

Наказом від 03 вересня 2004 року № 192-к дозволено ОСОБА_1 працювати на посаді інженера програміста на умовах неповного робочого тижня на 0,85 ставки з 04 вересня 2004 року.

Наказом від 31 січня 2005 року № 16-к ОСОБА_1 переведено на посаду бухгалтера централізованої бухгалтерії відділу освіти з 01 лютого 2005 року на 0,85 ставки.

Наказом від 01 лютого 2005 року № 26-к ОСОБА_1 надано відпустку по догляду за дитиною з 01 лютого 2005 року до 02 січня 2006 року.

Наказом № 278-к у ОСОБА_1 03 січня 2006 року закінчилася відпустка по догляду за дитиною.

Наказом від 08 серпня 2011 року № 168-к ОСОБА_1 надано відпустку по догляду за дитиною з 11 серпня 2011 року до 14 квітня 2014 року.

01 листопада 2012 року ОСОБА_1 вийшла на роботу після відпустки по догляду за дитиною.

З 23 травня 2020 року ОСОБА_1 працює у відділі освіти Літинської районної державної адміністрації (т. 1, а. с. 201-203).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів і вимог касаційної скарги, колегія суддів вважає, що постанова Вінницького апеляційного суду від 16 лютого 2021 року відповідає зазначеним вище вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Предметом позову у цій справі є вимога про поділ нерухомого майна подружжя, до складу якого входить у тому числі майно, придбане відповідачем як фізичною особою-підприємцем під час перебування у шлюбі з позивачем.

Правовою підставою позову ОСОБА_1 зазначила статтю 60 СК України та обґрунтувала позов, зокрема, тим, що майно фізичної особи-підприємця, яке використовується для його господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, якщо воно придбане за рахунок коштів, що належать подружжю.

Положеннями статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно з частиною першою статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20), конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини, чоловіка закріплені у статті 57 СК України.

Системний аналіз статей 57, 60, 61 СК України дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними.

Так, у постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-1752цс15 та у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 310/11746/13 (провадження № 61-1504св21), від 19 листопада 2019 року у справі № 676/4075/15-ц (провадження № 61-43439св18) міститься правовий висновок про те, що майно фізичної особи-підприємця (яке використовується для господарської діяльності фізичною особою-підприємцем) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

Використання зазначеного майна одним з подружжя для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано під час обрання способу поділу цього майна.

Таким чином, майно фізичної особи-підприємця може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів поділу його між кожним з подружжя.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У цій справі судами встановлено і не спростовано матеріалами справи та відповідачем, що спірне нерухоме майно, а саме: земельна ділянка, площею 0,0667 га, на АДРЕСА_1 та розміщена на ній будівля магазину-закусочної, придбано відповідачем під час перебування сторін у шлюбі.

Матеріали справи містять розписку від 12 серпня 2019 року, з якої вбачається, що 16 листопада 2004 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_3 кошти у розмірі 86 000,00 дол. США для будівництва магазину-закусочної, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначено, що станом на 12 серпня 2019 року ОСОБА_2 залишається винним ОСОБА_3 66 000,00 дол. США (т. 2, а. с. 77).

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог, у задоволенні яких було відмовлено, апеляційний суд, зокрема, зазначив, що вирішуючи питання щодо дослідження доказів, долучених до клопотань від 20 березня 2020 року та від 19 листопада 2020 року, які без поважних причин не були подані у встановлений процесуальним законом строк, суд першої інстанції не врахував як вимоги статті 83 ЦПК України щодо строків подання доказів, так і вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо обов`язку особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, не виніс процесуального рішення про прийняття та дослідження нових доказів, отже безпідставно врахував їх при прийнятті рішення по суті заявлених позовних вимог.

Таким чином апеляційний суд дійшов висновку, що відповідачем не надано належних та допустимих доказів того, що спірне нерухоме майно придбано ним за кошти, отримані від ОСОБА_3 .

Установивши, що земельна ділянка, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, а також будівля магазину-закусочної, що знаходиться на вказаній земельній ділянці, набута ОСОБА_2 під час перебування у зареєстрованому шлюбі, презумпція спільного майна подружжя ним не спростована, апеляційний суд правильно визнав спірне майно спільним сумісним майном подружжя та визначив, що кожному із подружжя належить по 1/2 частині у праві власності на це нерухоме майно.

Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанцій про задоволення позову ОСОБА_1 . Ці висновки суду відповідають обставинам справи, які встановлено відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані.

Колегія суддів Верховного Суду не приймає до уваги посилання в касаційній скарзі на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 25 листопада 2015 року у справі № 6-2333цс15, від 01 липня 2015 року у справі № 6-612цс15, постановах Верховного Суду від 02 вересня 2020 року у справі № 318/1863/17 (провадження № 61-1747св19), від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18), від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446св18), оскільки висновки у цих справах, і у справі, яка переглядається, а також встановлені судом апеляційної інстанції фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувану постанову апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.