З 01 січня 2020 року до 18 лютого 2020 року включно йому нарахували і виплатили основне щомісячне довічне грошове утримання на підставі положень пункту 25 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року № 1402-VІІІ (1402-19) , які визнані рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 (v002p710-20) , неконституційними, у зв`язку з чим він недоотримав 200 328,99 грн грошового утримання.

Просив стягнути на його користь з Державного бюджету України шляхом списання з відповідного рахунку Державної казначейської служби України 200 328,99 грн у відшкодування шкоди, завданої законом, що визнаний неконституційним.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 15 листопада 2021 року у задоволенні позову відмовив.

Відмовляючи у позові, місцевий суд виходив з того, що Міністерство юстиції України не наділене повноваженнями представляти державу в даній категорії справ.

Вважав, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом стягнення коштів на відшкодування майнової шкоди та обґрунтовування позовних вимог у спосіб, притаманний спорам про відшкодування шкоди з наведенням відповідного нормативного регулювання, не змінює суті спірних правовідносин, що виникли між сторонами в цій справі та не робить цей спір спором про відшкодування шкоди.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

На рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу.

Хмельницький апеляційний суд постановою від 25 травня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.

Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 15 листопада 2021 року скасував.

Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 закрив.

Роз`яснив позивачу, що він має право протягом десяти днів з дня отримання ним цієї постанови звернутися до Хмельницького апеляційного суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією для розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд виходив з того, що предметом судового розгляду у справі є вимога судді у відставці про стягнення з держави Україна шкоди, завданої внаслідок прийняття Верховною Радою України неконституційного закону щодо щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці внаслідок чого відбулось фактичне звуження змісту та обсягу прав позивача на щомісячне довічне грошове утримання, на які він міг очікувати відповідно до норм законодавства чинного на момент виникнення відповідних прав.

Зазначив, що спір виник після звільнення публічного службовця з посади, проте пов`язаний з вирішенням питань, які стосуються його діяльності на публічній службі, отже такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 686/6775/18).

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у червні 2022 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржене судове рішення та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 30 червня 2022 року відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункти 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України.

У липні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначив неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм права у подібних правовідносинах без врахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі № 9901/787/18, від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18, від 26 червня 2019 року у справі № 263/5125/18, від 03 липня 2019 року у справі № 676/1557/16-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 638/14694/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 686/6775/18 та Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 686/23445/17, оскільки ці висновки викладені без урахування імперативних приписів частини п`ятої статті 21 КАС України, суперечать рішенням Конституційного Суду України, принципу правової визначеності та практиці Європейського суду з прав людини, порушує гарантії, встановлені Конституцією України (254к/96-ВР) та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивував тим, що навіть вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної суб`єктом владних повноважень при здійсненні ним управлінських функцій, якщо вони заявлені не в одному провадженні з оскарженням рішень, дій чи бездіяльності цього суб`єкта, не можуть розглядатися адміністративним судом.

Зазначив, що за правилами адміністративного судочинства не можуть розглядатися спори про відшкодування шкоди, заподіяної парламентом при здійсненні ним виключно законодавчих функцій, у тому числі й громадянину під час проходження ним публічної служби чи після звільнення з неї.

Вважає, що таке розуміння дійсного змісту норм КАС України (2747-15) підтверджується висновками Конституційного Суду України, наведеними у рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 та висновками Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі № 9901/787/18.

На його думку, наразі суди неоднаково вирішують питання юрисдикції суду для розгляду окремих справ про відшкодування шкоди взагалі та шкоди, завданої законом, що визнаний неконституційним.

Зазначив, що апеляційний суд, всупереч приписів частини п`ятої статті 21 КАС України, частини другої статті 6, статті 19 Конституції України, статей 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, порушив право позивача на справедливий розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, та право на ефективний засіб юридичного захисту.

Дійшов висновку про необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки: справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики; позивач оскаржує постанову суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції, у тому числі з посиланням на прямі приписи частини п`ятої статті 21 КАС України та висновки Великої Палати Верховного Суду.

Відзив на касаційну скаргу

У липні 2022 року Міністерство юстиції України подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просило суд залишити її без задоволення, а оскаржене судове рішення без змін.

Зазначало те, що оскільки спір виник після звільнення публічного службовця з посади, проте пов`язаний з вирішенням питань, які стосуються його діяльності на публічній службі, то такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства, незважаючи на те, що спірні правовідносини фактично виникли після припинення публічної служби. Такі висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 757/70264/17-ц, від 05 червня 2019 року у справі № 686/23445/17, та зумовлені тим, що незважаючи на заявлені позивачем позовні вимоги, спір у справі виник щодо неотримання суддею частини заробітної плати та щомісячного грошового утримання, які мали бути йому нараховані, що є спором про проходження публічної служби відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України.

Наполягало, що Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 січня 2021 року у справі № 757/44631/19-ц викладено останню правову позицію з приводу підсудності справ про відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, пов`язаних з невиплатою суддівської винагороди, доплат та компенсаційних виплат, пов`язаних з проходженням та звільненням з публічної служби. Підстав для відступу від зазначеної постанови не вбачається, а тому немає підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Щодо клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

ОСОБА_1 в касаційній скарзі зазначив про необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на те, що: справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики; позивач оскаржує постанову суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції, у тому числі з посиланням на прямі приписи частини п`ятої статті 21 КАС України та висновки Великої Палати Верховного Суду.

Клопотання підлягає залишенню без задоволенню з таких підстав.

Підстави та порядок передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду визначені статтями 403, 404 ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.

Проаналізувавши вказані посилання заявника, колегія суддів вважає їх безпідставними, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 січня 2021 року у справі № 757/44631/19-ц (провадження № 14-171цс20) вже викладала висновки у подібних правовідносинах.

Разом з тим, доводи касаційної скарги про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не містять обґрунтування необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду та виключної правової проблеми у справі, що свідчить про відсутність передбачених статтею 403 ЦПК України підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що за постановою Верховної Ради України від 08 вересня 2016 року № 1515-УІІІ (1515-19) , ОСОБА_1 звільнили з посади судді Апеляційного суду Хмельницької області у зв`язку з поданням заяви про відставку.

На підставі цієї постанови голова Апеляційного суду Хмельницької області наказом від 16 вересня 2016 року № 17/05-03/, у цей день відрахував позивача зі штату Апеляційного суду Хмельницької області.

13 січня 2020 року ліквідаційна комісія Апеляційного суду Хмельницької області видала ОСОБА_1 довідку про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці за № 06-37/2020/01-11/15, у якій зазначила, що станом на 01 січня 2020 року суддівська винагорода, яка враховується при призначенні/перерахунку щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці, складає 55 492,80 грн, тобто виходячи з окладу в розмірі 34 683 грн, що становить 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, і відповідної доплати за вислугу років.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскарження з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункти 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України(неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм права у подібних правовідносинах без врахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі № 9901/787/18, від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18, від 26 червня 2019 року у справі № 263/5125/18, від 03 липня 2019 року у справі № 676/1557/16-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 638/14694/18; необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 686/6775/18 та Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 686/23445/17, оскільки ці висновки викладені без урахування імперативних приписів частини п`ятої статті 21 КАС України, суперечать рішенням Конституційного Суду України, принципу правової визначеності та практиці Європейського суду з прав людини, порушує гарантії, встановлені Конституцією України (254к/96-ВР) та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) ).

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив з того, що предметом судового розгляду у цій справі є вимога судді у відставці про стягнення з держави Україна шкоди, завданої внаслідок прийняття Верховною Радою України неконституційного закону щодо щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці у вигляді дискримінаційного підходу стосовно визначення розміру його виплати, внаслідок чого відбулось фактичне звуження змісту та обсягу прав позивача на щомісячне довічне грошове утримання, на які він міг очікувати відповідно до норм законодавства чинного на момент виникнення відповідних прав.

Разом з тим, оскільки спір виник після звільнення публічного службовця з посади, однак пов`язаний з вирішенням питань, які стосуються його діяльності на публічній службі, такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 686/6775/18).

Колегія суддів погодилася із висновками суду апеляційної інстанції враховуючи наступне.

Згідно з пунктом 25 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року № 1402-VIII (1402-19) , право на отримання щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, визначеному цим Законом, має суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді), або призначений на посаду судді за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом, та працював на посаді судді щонайменше три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого оцінювання або конкурсу. В інших випадках, коли суддя іде у відставку після набрання чинності цим Законом, розмір щомісячного довічного грошового утримання становить 80 відсотків суддівської винагороди, обчисленої відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (відомості Верховної Ради України, 2010 року, № № 41-45, ст. 529; 2015 року, № № 18-20, ст. 132 із наступними змінами). За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки грошового утримання судді, але не може бути більшим ніж 90 відсотків суддівської винагороди судді, обчисленої відповідно до зазначеного Закону. Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 (v002p710-20) , пункт 25 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визнано таким, що не відповідає Конституції України (254к/96-ВР) (є неконституційним).

У пункті 3 резолютивної частини вказаного Рішення Конституційний Суд України зазначив, що положення Закону № 1402-VIII (1402-19) зі змінами, які визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Стаття 152 Конституції України встановила, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України (254к/96-ВР) . Закони та інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Разом з тим, стаття 124 Конституції України визначила, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно із статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено принцип доступу до правосуддя.

Поняття "суд, встановлений законом" стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України", заяви № 29458/04 та № 29465/04).

Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

ЄСПЛ неодноразово зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Занд проти Австрії" ("Zand v. Austria") Комісія висловила думку, що термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з […] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів [...]". У деяких випадках він визнавав, що найвищий судовий орган, уповноважений тлумачити закон, міг ухвалювати рішення, яке не було чітко визначене законом. Таке застосування закону, однак, мало винятковий характер, і зазначений суд надав чіткі й вірогідні підстави для такого виняткового відступу від застосування своїх визначених повноважень (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2003 року у справі " Хуліо Воу Жиберт та Ель Хогар і ля Мода проти Іспанії") ("Julio Bou Gibert and El Hogar Y La Moda J. A. X. A. v. Span").

Відповідно до частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

У частині першій статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та (або) інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Одним із критеріїв розмежування справ цивільної й адміністративної юрисдикції є суб`єктний критерій.

Згідно з частиною першою статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

У пункті 17 частини першої статті 4 КАС України передбачено, що публічна служба є діяльністю на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Отже, законодавством врегульовано питання, пов`язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням), спеціальними нормативно-правовими актами.

У справі, що переглядається, таким спеціальним нормативно-правовим актом є Закон України "Про судоустрій і статус суддів".

Правовий статус суддів, які мають право на пенсію або щомісячне довічне грошове утримання, врегульовано статтею 142 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Законом передбачено право судді у відставці на отримання пенсії або щомісячного довічного грошового утримання судді, що виплачується незалежно від заробітку (прибутку), отримуваного суддею після виходу у відставку, органами Пенсійного фонду України за рахунок коштів Державного бюджету України.

Предметом судового розгляду у цій справі є вимога судді у відставці про стягнення з держави Україна шкоди, завданої внаслідок прийняття Верховною Радою України неконституційного закону щодо щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці у вигляді дискримінаційного підходу стосовно визначення розміру його виплати, внаслідок чого відбулось фактичне звуження змісту та обсягу прав позивача на щомісячне довічне грошове утримання, на які він міг очікувати відповідно до норм законодавства чинного на момент виникнення відповідних прав.

Отже, спір, який виник між сторонами у справі виник із невиплати щомісячного довічного грошового утримання, право на яке у позивача виникло у зв`язку з виконанням ним професійних обов`язків судді та припиненням виконання цих обов`язків.

На підставі викладеного, суд апеляційної інстанції, встановивши, що спір виник після звільнення публічного службовця з посади, однак пов`язаний з вирішенням питань, які стосуються його діяльності на публічній службі, дійшов обґрунтованого висновку, що такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.

Юрисдикція розгляду справ про відшкодування шкоди, заподіяної законом, який надалі визнано неконституційним неодноразово перебувала предметом перегляду Верховного Суду.

У постанові від 08квітня 2020 року у справі № 161/4650/19 (провадження № 61-17334св19) міститься правовий висновок, висловлений за тим самим предметом спору про відшкодування шкоди, заподіяної законом, який надалі визнано неконституційним наступного змісту: характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Законодавець урегулював питання, пов`язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням), спеціальними нормативно-правовими актами. 14 жовтня 2014 року був прийнятий Закон України "Про прокуратуру" № 1697-VII (1697-18) , який визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України. Стаття 86 цього Закону (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) регулює пенсійне забезпечення працівників прокуратури.

Спори з приводу прийняття громадянина на публічну службу, її проходження чи звільнення, на відмінну від спорів щодо оскарження рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства незалежно від того, чи здійснює орган, з яким виник спір, у конкретних правовідносинах з позивачем владні управлінські функції. Для визначення юрисдикції спору з приводу прийняття громадянина на публічну службу, її проходження чи звільнення суд має встановити, чи проходила особа публічну службу.

За таких обставин Верховний Суд вважає, що апеляційний суд правильно закрив провадження у справі, оскільки спір підлягає вирішенню за правилами адміністративного судочинства.

Схожі за змістом висновки містяться у постановах Верховного Суду від 27 листопада 2019 року (справа № 296/11660/18), 29 січня 2021 року (справа № 640/16456/19) та ін.

Така судова практика є усталеною, підстав для відступу від таких правових висновків колегія суддів не вбачає.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Отже, скасовуючи рішення першої інстанції, апеляційний суд правильно закрив провадження у справі, у зв`язку з тим, що ця справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Зазначене узгоджується з правовими висновками у подібних справах, розглянутих Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 12 січня 2021 року у справі № 757/44631/19-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 757/70264/17-ц, від 05 червня 2019 року у справі № 686/23445/17 та Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 686/6775/18 (на яку послався апеляційний суд).

Доводи касаційної скарги про те, що правові висновки Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 686/6775/18, не узгоджуються із висновками Великої Палати Верховного Суду викладеними у постановах від 26 лютого 2019 року у справі № 9901/787/18, від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18, від 26 червня 2019 року у справі № 263/5125/18, від 03 липня 2019 року у справі № 676/1557/16-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 638/14694/18, а тому є підстави для відступу від них, є безпідставними, оскільки правові висновки Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду підтверджені висновками викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 січня 2021 року у справі № 757/44631/19-ц, відповідно до яких спори про відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, пов`язаної з невиплатою суддівської винагороди, доплат та компенсаційних виплат є такими, що пов`язані з проходженням та звільненням з публічної служби, якою є перебування на посаді судді, тому повинні розглядатися за правилами адміністративного судочинства.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду.