У серпні 2021 року Запорізька міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення недоотриманої орендної плати, посилаючись на те, що 01 серпня 2011 року між сторонами було укладено договір оренди земельної ділянки (далі - Договір оренди), за яким міська рада як орендодавець надала, а відповідач як орендар прийняв в оренду земельну ділянку площею 0,0835 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, для розміщення кафе з літнім майданчиком строком на 19 років. У пункті 11 Договору оренди передбачено, що орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі в сумі 45 922,92 грн, що складає трикратний розмір земельного податку за календарний рік в цінах 2011 року. З 01 січня 2016 року набрало чинності рішення Запорізької міської ради від 30 червня 2015 року № 7 "Про затвердження нормативної грошової оцінки земель міста Запоріжжя", яким вирішено, зокрема впровадити з 01 січня 2016 року оподаткування земель міста на підставі нової нормативної грошової оцінки. Таким чином, з 01 січня 2016 року для розрахунку суми орендної плати за земельну ділянку, що знаходиться в користуванні відповідача, повинна застосовуватися нормативна грошова оцінка відповідно до затвердженої технічної документації 2016 року з урахуванням індексації. За період з 01 січня 2018 року по 02 березня 2021 року ОСОБА_1 мав сплатити орендну плату в розмірі 333 030,66 грн, однак перерахував до місцевого бюджету лише 261 375,75 грн. Враховуючи викладене, Запорізька міська рада просила стягнути з відповідача на свою користь недоотриману орендну плату в сумі 71 654,91 грн.

Рішенням Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 23 вересня 2021 року у складі судді Солодовнікова Р. С. позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Запорізької міської ради суму недоотриманої орендної плати за землю за період з 01 січня 2018 року по 02 березня 2021 року в розмірі 71 654,91 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що уклавши з позивачем договір оренди земельної ділянки, ОСОБА_1 взяв на себе зобов`язання щодо сплати орендної плати і вчинення обов`язкових дій у випадку зміни нормативної грошової оцінки землі, яке не виконав у повній мірі. Отже, позов Запорізької міської ради доведено й обґрунтовано належним чином, тому наявні правові підстави для стягнення з відповідача суми недоотриманої орендної плати за землю.

Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 19 квітня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 23 вересня 2021 року скасовано. Провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) у зв`язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.Роз`яснено позивачеві його право на вирішення спору в порядку господарського судочинства.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що Запорізька міська рада надала відповідачу в оренду земельну ділянку для розміщення кафе з літнім майданчиком. В акті визначення меж земельної ділянки та акті приймання-передачі також йдеться про розташування на орендованій земельній ділянці кафе з літнім майданчиком. Розрахунок розміру орендної плати складений з урахуванням цільового призначення земельної ділянки як землі комерційного призначення. Таким чином, умовами Договору оренди було визначено використання земельної ділянки в комерційних цілях. Діяльність з метою отримання прибутку є одним з видів підприємницької діяльності. Отже, спір за характером правовідносин підлягає вирішенню в господарських судах, що узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 916/1261/18.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У травні 2022 року Запорізька міська рада подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Запорізького апеляційного суду від 19 квітня 2022 року і направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник вказав, що за загальним правилом критеріями належності справи до господарського судочинства є в сукупності суб`єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Матеріали справи не містять відомостей про те, що ОСОБА_1 зареєстрований у встановленому законом порядку як фізична особа-підприємець. Договір оренди укладено з відповідачем як фізичною особою, а не фізичною особою-підприємцем. Судом апеляційної інстанції не досліджено питання суб`єктного складу учасників спору та не враховано правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 14 березня 2018 року у справі № 2-7615/10, від 05 червня 2018 року у справі № 522/7909/16-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 904/10132/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 340/385/17, від 14 січня 2020 року у справі № 904/1908/19.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Жовтневого районного суду міста Запоріжжя.

29 червня 2022 року справа № 331/4259/21 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку, зокрема, ухвалу суду апеляційної інстанції про закриття апеляційного провадження.

Згідно з абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Апеляційним судом встановлено, що 01 серпня 2011 року між Запорізькою міською радою як орендодавцем тагромадянином ОСОБА_1 як орендарем було укладено Договір оренди, за яким орендодавець надає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку площею 0,0835 га для розміщення кафе з літнім майданчиком, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Договір укладено на 19 років.

Згідно з пунктом 17 Договору оренди земельна ділянка передається в оренду для розташування кафе з літнім майданчиком (функціональне призначення). Цільове призначення земельної ділянки: землі комерційного використання.

Розрахунок розміру орендної плати складений з урахуванням цільового призначення земельної ділянки як землі комерційного призначення.

В акті визначення меж земельної ділянки та акті приймання-передачі також йдеться про розташування на орендованій земельній ділянці кафе з літнім майданчиком.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України (254к/96-ВР) принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.

Відповідно до частини другої статті 2 Земельного кодексу України (тут і надалі - ЗК України (2768-14) в редакції, чинній на час укладення між сторонами Договору оренди) суб`єктами земельних відносин є: громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування й органи державної влади.

Згідно з пунктом "в" статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об`єднанням і організаціям, а також іноземним державам (частини перша, друга статті 93 ЗК України).

Відповідно до частини першої статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Відповідно до частини першої статті 24 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. У статтях 25, 26 цього ж Кодексу передбачено, що здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України (254к/96-ВР) , цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.

Згідно з частиною другою статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ) юридичні особи та ФОП, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках.

Критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб`єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України (435-15) , Господарським кодексом України (436-15) (далі - ГК України (436-15) ), іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус ФОП сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.

Відповідно до частини другої статті 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб`єкта господарювання. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб`єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських.

Вказані правові висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 916/1261/18 (провадження № 12-37гс19).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що правовідносини, які виникли між сторонами у справі, є господарськими, оскільки між Запорізькою міською радою та ОСОБА_1 існує спір, пов`язаний із здійсненням відповідачем підприємницької діяльності на орендованій земельній ділянці, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що справа не підсудна суду загальної юрисдикції, а спір між сторонами повинен розглядатися за правилами господарського судочинства.

Доводи касаційної скарги про те, що спір між сторонами повинен розглядатися за правилами цивільного судочинства, оскільки Договір оренди укладено з відповідачем як фізичною особою і матеріали справи не містять відомостей про те, що ОСОБА_1 зареєстрований у встановленому законом порядку як фізична особа-підприємець, з посиланням на правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 2-7615/10 (провадження № 14-17цс18), від 05 червня 2018 року у справі № 522/7909/16-ц (провадження № 14-150цс18), від 15 травня 2019 року у справі № 904/10132/17 (провадження № 12-43гс19), від 27 листопада 2019 року у справі № 340/385/17 (провадження № 14-495цс19) та в постанові Верховного Суду від 14 січня 2020 року у справі № 904/1908/19, за змістом яких фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус "фізична особа - підприємець" сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх. Наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи - підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах, не заслуговують на увагу та не свідчать про недотримання судом апеляційної інстанції правил предметної юрисдикції з огляду на таке.

Згідно зі статтею 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Відповідно до частин першої, третьої статті 128 ГК України визначено, що громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється.

З аналізу відкритих даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань встановлено, що відповідач ОСОБА_1 є засновником та керівником Приватного підприємства "ПРИВАТ-ТРАНС" (код ЄДРПОУ - 25473900, дата реєстрації - 30 грудня 1997 року) і Приватного підприємства "РОНМАТ" (код ЄДРПОУ - 30926375, дата реєстрації - 12 квітня 2000 року), основним видом діяльності яких є діяльність ресторанів, надання послуг мобільного харчування.

Таким чином, як на час укладення між сторонами Договору оренди земельної ділянки для розміщення кафе з літнім майданчиком, цільове призначення якої - землі комерційного використання, так і на час звернення міської ради до суду з цим позовом, відповідач ОСОБА_1 мав статус суб`єкта господарювання, здійснював підприємницьку діяльність через створені ним приватні підприємства, при цьому саме у сфері ресторанного бізнесу, що свідчить про використання ним орендованої земельної ділянки в комерційних цілях для здійснення господарської діяльності.

Тому спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, про що правильно вказано апеляційним судом та закрито у зв`язку з цим провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та не дають підстав вважати, що суд порушив норми процесуального права щодо визначення судової юрисдикції цієї справи.

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.