розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 13 травня 2021 року в складі судді Ральця Р. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 07 вересня 2021 року в складі колегії суддів: Хилевич С. В., Боймиструк С. В., Шимків С. С.,

Описова частина

Короткий зміст вимог

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про оспорювання батьківства.

Позовна заява мотивована тим, що з 05 січня 2012 року сторони перебували у шлюбі. У них є спільні діти: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 . У вересні 2018 року позивач дізнався, що відповідач підтримувала інтимні стосунки з іншими чоловіками як до, так і після народження дітей, а також після реєстрації шлюбу. Між тим, діти були зачаті та народжені ще до шлюбу. Під час спільної розмови ОСОБА_2 безпосередньо пояснила, що позивач не є батьком дітей.

Враховуючи такі обставини, позивач був змушений звернутися до суду та просив виключити відомості про його батьківство з актового запису про народження дітей.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 12 травня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд виходив із їх недоведеності та необґрунтованості. Відповідним висновком судово-медичної (генетичної) експертизи підтверджено генетичну спорідненість позивача та його дітей, а тому суд визнав позовні вимоги безпідставними. Разом із цим суд відмовив у призначенні повторної експертизи, оскільки підстави для цього судом не були встановлені.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 07 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 12 травня 2021 року - без змін.

Апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції щодо необґрунтованості заявлених позовних вимог ОСОБА_1 з підстав недоведення відсутності кровної спорідненості між позивачем як батьком та його дітьми. Натомість висновок судово-медичної (генетичної) експертизи підтвердив батьківство позивача.

Апеляційний суд відхилив доводи позивача щодо порушення порядку проведення експертизи, а саме, про її фактичне проведення через 10 місяців з моменту відібрання біологічних зразків крові, оскільки такі дії не суперечать вимогам пункту 3.2 Правил проведення судово-медичних експертиз (досліджень) у відділеннях судово-медичної імунології бюро судово-медичної експертизи (затверджених наказом МОЗ України № 6 від 17 січня 1995 року), за яким біологічний матеріал (кров, слина, жовч та ін.) зберігається у відділенні протягом 3 років. Апеляційний суд також відхилив доводи позивача, що висновок судової експертизи є неповним, необґрунтованим та недостатньо чітким, визнавши їх голослівними, невмотивованими, такими, що не відповідають дійсності, адже колегією суддів із перевіреного та дослідженого даного доказу таких його недоліків не встановлено.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

06 жовтня 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 13 травня 2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 07 вересня 2021 року.

У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 13 травня

2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 07 вересня

2021 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 02 грудня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 13 травня 2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 07 вересня 2021 року.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 13 травня 2021 року та постанови Рівненського апеляційного суду від 07 вересня 2021 року заявник вказує застосування в оскаржуваному рішенні норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 473/1343/18, від 06 травня 2020 року у справі № 201/11183/16-ц та від 16 серпня 2018 року у справі № 399/1029/15-ц.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ).

Позиції інших учасників

Відзив на касаційну скаргу у визначений судом строк не надходив.

Фактичні обставини, встановлені судами

05 січня 2012 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дубенського міськрайонного управління юстиції у Рівненської області було зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, актовий запис № 1.

Відповідно до свідоцтва про народження ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, його батьками зазначені позивач ОСОБА_1 (батько) та відповідач ОСОБА_2 (мати).

Згідно свідоцтва про народження ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, його батьками зазначені позивач ОСОБА_1 (батько) та відповідач ОСОБА_2 (мати).

Позивач заперечує своє батьківство щодо обох дітей (синів).

За клопотанням позивача ухвалою Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 14 листопада 2019 року було призначено судово-медичну (генетичну) експертизу, з використанням ДНК людини, проведення якої доручено експертам відділення судово-медичної генетичної ідентифікації Київського міського клінічного бюро судово-медичної експертизи.

За висновком експерта № 103-8-2020 від 22 грудня 2020 року, вірогідність батьківства ОСОБА_1 по відношенню до дітей: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, складає 99,99 %.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як вбачається із касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Стаття 15 ЦК України об`єктом захисту називає порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане

з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

ЄСПЛ зазначив у справі "Йевремович проти Сербії", що у відповідності до статті 8 Конвенції під час розгляду скарги про встановлення батьківства, суди мають приділяти особливу увагу інтересам конкретної дитини ("Jevremovic v. Serbia", заява № 3150/05, пункт 109 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2007 року).

Законодавством передбачено певні обов`язки батьків щодо їх дитини,

а також вимогу ухвалювати судові рішення з урахуванням найкращих інтересів дитини, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, інших осіб.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів (частини перша та друга статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (789-12) ).

Отже, при вирішенні справ про оспорювання батьківства суди повинні керуватися найкращими інтересами дитини, забезпечуючи баланс між інтересами дитини та сторін по справі.

Права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 Сімейного кодексу України (далі - СК України (2947-14) ) (частина перша статті 121 СК України).

Дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Походження дитини від подружжя визначається на підставі свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров`я про народження дружиною дитини (частина перша статті 122 СК України).

Згідно зі статтею 133 СК України якщо дитина народилася у подружжя, дружина записується матір`ю, а чоловік - батьком дитини.

Таким чином, законодавством встановлена презумпція батьківства щодо дитини, яка народжена у шлюбі. Проте, батько дитини має право оспорити батьківство.

Відповідно до статті 136 СК України особа, яка записана батьком дитини відповідно до статей 122, 124, 126 і 127 цього Кодексу, має право оспорити своє батьківство, пред`явивши позов про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини. У разі доведення відсутності кровного споріднення між особою, яка записана батьком, та дитиною, суд постановляє рішення про виключення відомостей про особу як батька дитини з актового запису про її народження.

Зміст статті 136 СК України свідчить, що підставою для оспорювання презумпції батьківства є невідповідність встановленого батьківства факту біологічного походження. У разі доведення відсутності кровного споріднення між особою, записаною батьком, і дитиною, суд постановляє рішення про виключення відомостей з актового запису про народження дитини. Доводити відсутність кровного споріднення з дитиною можливо будь-якими допустимими доказами, у тому числі висновками судово-медичної, біологічної чи генетичної експертиз.

Питання щодо походження дитини суд вирішує на підставі сукупності доказів. Висновки експертизи, у тому числі судово-генетичної, необхідно оцінювати з урахуванням положень ЦПК України (1618-15) , згідно з якими жоден доказ не має для суду наперед установленого значення, він оцінює докази в їх сукупності, а результати оцінки відображає в рішенні з наведенням мотивів їх прийняття чи відхилення.

Доказами у зазначеній категорії справ можуть бути будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, показань свідків, письмових або речових доказів, висновків експертів.

При вирішенні спору про оспорювання батьківства суд приділяє особливу увагу інтересам дитини, не ігноруючи при цьому інтереси ймовірного біологічного батька.

ЄСПЛ вказував у своїй практиці, що на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства (KALACHEVA v. RUSSIA, № 3451/05, § 34, ЄСПЛ, від 07 травня 2009 року).

Висновок судово-медичної (молекулярно-генетичної) експертизи є підставою для категоричного висновку на підтвердження або спростування батьківства.

Експертиза ДНК, або молекулярно-генетична експертиза, призначається у цивільних справах з метою формування доказової бази.

Об`єктом молекулярно-генетичного дослідження є ядерна ДНК (ДНК, розташована в ядрі клітини), отримана з крові, слини, буквального та іншого епітелію, волосся (за наявності волосяного фолікула), а також часток тканин і органів людини.

Для визначення спірного батьківства необхідна присутність ймовірного батька і дитини для проведення забору вихідного біологічного матеріалу. За відсутності біологічного матеріалу хоча б однієї зі сторін провести дослідження неможливо.

Аналогічні позиція викладена у постановах Верховного Суду: від 16 травня 2018 року в справі № 399/1029/15-ц, від 25 серпня 2020 року в справі № 478/690/18, від 15 квітня 2021 року в справі № 645/1098/18, від 19 травня 2021 року в справі № 207/789/19.

Судами установлено, що за клопотанням позивача ухвалою суду першої інстанції від 14 листопада 2019 року було призначено судово-медичну (генетичну) експертизу, з використанням ДНК людини, проведення якої доручено експертам відділення судово-медичної генетичної ідентифікації Київського міського клінічного бюро судово-медичної експертизи.

За результатами проведення експертизи 22 грудня 2020 року було складено висновок експерта № 103-8-2020, яким встановлено вірогідність батьківства ОСОБА_1 щодо дітей: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, на 99,99 %.

Разом із цим, доказів на спростовування генетичної спорідненості між ОСОБА_1 як батьком та ОСОБА_3 і ОСОБА_4 як дітьми (синами), стороною позивачем не було надано до судів першої та/або апеляційної інстанцій.

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Встановивши належним чином обставини справи та застосувавши при вирішенні спірних правовідносин правильно норми матеріального права, які підлягали застосуванню, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 1 ЦПК України).

За пунктом 1 частини першої статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо та сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумнів щодо їх правильності.

При призначенні експертизи судом експерт або експертна установа обирається сторонами за взаємною згодою, а якщо такої згоди не досягнуто у встановлений судом строк, експерта чи експертну установу визначає суд (частина третя статті 103 ЦПК України).

Згідно зі статтею 113 ЦПК України, якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

Повторна експертиза призначається, коли є сумніви у правильності висновку експерта, пов`язані з його недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи.

Судами першої та апеляційної інстанцій правомірно відмовлено позивачу у задоволенні його клопотань про призначення повторної судової-медичної (генетичної) експертиз, оскільки ним не наведено належних підстав та доказів необ`єктивності відповідного експертного висновку, недостовірності і недопустимості його як доказу у даній справі, такий суперечить іншим матеріалам справи.

Суди також врахували, що експертна установа для проведення експертизи була обрана самим позивачем, змістом висновку № 103-8-2020 від 22 грудня 2020 року підтверджено, що експерт був попереджений про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок. Підстав ставити під сумнів правильність висновку експерта суди не встановили, а тому правильно не вбачали обставин для призначення повторної судово-медичної (генетичної) експертизи.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 473/1343/18, від 06 травня 2020 року у справі № 201/11183/16-ц та від 16 серпня 2018 року у справі № 399/1029/15-ц, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 473/1343/18 Верховний Суд, передаючи справу на новий апеляційний розгляд зазначив, що вирішуючи спір по суті, суд апеляційної інстанції належної правової оцінки наданим позивачем доказам щодо відсутності біологічної спорідненості з дитиною не надав, а обмежився лише констатацією факту спливу, передбаченого статтею 56 КпШС України, строку на оспорювання батьківства. Як наслідок - апеляційний суд належним чином не перевірив доводи апеляційної скарги, фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи та норма матеріального права, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, судом не встановлені.

У справі № 201/11183/16-ц Верховний Суд, передаючи справу на новий розгляд до апеляційного суду вказав, що суд апеляційної інстанції, встановивши, що причиною не проведення судово-генетичної експертизи є неявка на експертизу відповідача разом із дитиною, в порушення вимог процесуального закону не надав цим обставинам, а також відповідним доводам позивача, належну правову оцінку. Суд не врахував, що матеріали справи не містять доказів належного повідомлення відповідача про час та місце відбору біологічних зразків з метою проведення вказаної експертизи. За таких обставин висновок суду про відмову у задоволенні позову за недоведеністю є передчасним.

У справі № 399/1029/15-ц Верховний Суд погодився із висновками апеляційного суду, який відмовив позивачу у задоволенні позовних вимог про встановлення батьківства щодо його імовірних дітей за недоведеності позивачем обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог (зокрема, відсутності висновку про генетичну спорідненість у зв`язку із не проведенням судово-генетичної експертизи).

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, предмет позову та встановлені фактичні обставини.

Інші аргументи касаційної скарги про те, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили всі обставини у справі, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України такі дії виходять за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.

Отже, доводи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа "Пономарьов проти України" (CASE "PONOMARYOV v. UKRAINE"), рішення від 03 квітня 2008 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Судами першої та апеляційної інстанцій повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.