розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 09 лютого 2022 року у складі колегії суддів: Обідіної О. І., Бутенко С. Б., Прядкіної О. В.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 у березні 2021 року звернулася до суду з вищевказаним позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, і остаточно просила стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на її користь борг у розмірі 661 000 грн на підставі договору позики, оформленого борговою розпискою.

Зазначений позов ОСОБА_1 обґрунтувала тим, що після продажу належної їй квартири у місті Керч та подальшого переїзду на постійне місце проживання у місто Полтава, до неї звернувся її онук ОСОБА_2, який на той час перебував у шлюбі з ОСОБА_4, з проханням надати їм у позику грошові кошти у розмірі 661 000 грн для придбання квартири, про що було складено розписку в присутності свідків.

Оскільки у визначений в розписці строк кошти не були повернуті, на неодноразові звернення щодо повернення коштів ОСОБА_4 не реагував, вона звернулася до суду за захистом своїх прав.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ленінський районний суд міста Полтави рішенням від 17 серпня 2021 року позов задовольнив.

Стягнув солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики та боргової розписки від 08 жовтня 2017 року в сумі 661 000 грн.

Стягнув солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 6 610 грн.

Стягнув солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у розмірі 10 000 грн.

Рішення місцевий суд мотивував тим, що розписка за своєю правовою природою є борговим документом, який боржник видає кредитору, засвідчуючи як укладення договору позики, так і отримання певної грошової суми, наявність розписки, написання якої ОСОБА_4 визнає, підтверджує факт передачі йому грошей у позику для потреб сім`ї, тому доводи ОСОБА_3 щодо неотримання коштів безпідставні.

Також місцевий суд зазначив про те, що відповідач умови укладеного договору не виконує, кошти за договором позики не сплачує.

Полтавський апеляційний суд постановою від 09 лютого 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнив.

Рішення Ленінського районного суду міста Полтави від 17 серпня 2021 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 скасував та прийняв в цій частині нову постанову про відмову у їх задоволенні.

Змінив судове рішення в частині розподілу судових витрат, стягнувши з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в сумі 6 610 грн, а також 10 000 грн за правничу допомогу.

Стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 9 915 грн понесеного судового збору за подання апеляційної скарги.

В іншій частині судове рішення залишив без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що, встановивши факт невиконання позичальником зобов`язання за договором позики, що не заперечувалось останнім в ході розгляду справи, суд мав підстави для стягнення з боржника ОСОБА_4 суми боргу, оскільки таким договором не покладається його виконання на дружину позичальника.

ОСОБА_3 не надавала згоду на укладання договору позики, факт використання таких коштів в інтересах сім`ї у справі належними та допустимим доказами не доведено, що виключає виникнення солідарного обов`язку іншого подружжя разом з боржником, а відтак колишня дружина ОСОБА_3 не може відповідати за його зобов`язаннями в розумінні статті 65 СК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 у квітні 2022 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Полтавського апеляційного суду від 09 лютого 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення заявник посилається на пункти 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України та, зокрема вказує, що постанова апеляційного суду прийнята без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18, від 11 червня 2021 року у справі № 753/11670/17, від 05 вересня 2018 року у справі № 756/8630/14-ц, від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц, від 07 жовтня 2020 року у справі № 752/7501/18.

За умови того, що боргова розписка містить всі необхідні реквізити, а із її змісту чітко випливають обставини передання позивачем грошових коштів у борг та обов`язок позичальника повернути грошові кошти у встановлений строк, вона є належним доказом того, що між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 дійсно було укладено договір позики та отримано у позику грошові кошти.

Судом першої інстанції правильно встановлено факт перебування ОСОБА_4 та ОСОБА_3 у шлюбі на час укладення оспорюваного правочину, що свідчить про укладення договору в інтересах сім`ї.

Судом апеляційної інстанції не враховано практику Європейського суду з прав людини щодо недоцільності застосування цього стандарту у цивільних справах, що є порушенням норм матеріального права.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Від ОСОБА_3 у липні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому заявник просить залишити її без задоволення, посилаючись на те, що апеляційний суд задовольняючи апеляційну скаргу виходив насамперед з відсутності двох обов`язкових та взаємопов`язаних між собою умов (договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї, майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї) та будь-яких доказів у справі на підтвердження вищенаведених обставин.

Суд апеляційної інстанції вирішив спір відповідно до положень статті 65 СК України, правильно встановив факт невиконання позичальником зобов`язань за договором позики, що не заперечувалось останнім, та наявності підстав для стягнення з боржника суми боргу, оскільки таким договором не покладається його виконання на неї. Вона не давала згоду на укладення договору позики, факт використання коштів в інтересах сім`ї належними і допустимими доказами не доведено, що виключає виникнення солідарного обов`язку іншого подружжя разом з боржником відповідати за його зобов`язаннями.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 09 червня 2022 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Ленінського районного суду міста Полтави.

Справа № 553/679/21 надійшла до Верховного Суду 01 липня 2022 року.

Верховний Суд ухвалою від 17 серпня 2022 року продовжив ОСОБА_3 строк на подання відзиву на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_4 та ОСОБА_4 перебували в зареєстрованому шлюбі з 27 липня 2012 року, який було розірвано рішенням Ленінського районного суду міста Полтави у липні 2021 року.

Згідно з розпискою від 18 жовтня 2017 року ОСОБА_4 у присутності двох свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 отримав у борг від ОСОБА_1 на купівлю квартири грошову суму в розмірі 661 000 грн, які зобов`язувався повернути в строк до 01 березня 2021 року.

ОСОБА_4 є онуком ОСОБА_1, а свідки зазначені в розписці - ОСОБА_5 та ОСОБА_6 відповідно є його батьками ( ОСОБА_5 є дочкою ОСОБА_1 ).

Вважаючи, що відповідачі як боржники не виконують взяті на себе зобов`язання по своєчасному поверненню запозичених коштів, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 та ОСОБА_3 в порядку статті 65 СК України, мотивуючи це тим, що договір позики укладений в інтересах сім`ї.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України). Цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України (435-15) , інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 цього Кодексу).

Враховуючи те, що умови договору позики щодо своєчасного повернення боргу позичальником не виконувались, то суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд дійшов правильного висновку про наявність підстав для стягнення грошових коштів саме з позичальника.

Звертаючись до суду з позовом, позивач, як на підставу своїх позовних вимог посилалася на те, що борг за договором позики є спільним боргом подружжя, тому стягненню підлягає з обох відповідачів.

Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин подружжя, у тому числі колишнього, поряд із застосуванням норм ЦК України (435-15) підлягають застосуванню норми СК України (2947-14) .

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частина перша статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Так, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Згідно з частиною третьою статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19).

Відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.

Таким чином, за спільними зобов`язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном.

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (частина перша статті 68 СК України). Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

Встановивши, що при укладенні договору позики, оформленого розпискою, не було отримано згоди ОСОБА_4 на його укладення, а правочин виходить за межі дрібно-побутового, використання коштів в інтересах сім`ї та цільового використання коштів позивачем не доведено, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для солідарного стягнення боргу за договором позики.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд, про що зазначив у постанові від 30 вересня 2020 року у справі № 607/3973/18 (провадження № 61-12628св19).

Доводи касаційної скарги про те, що постанова апеляційного суду прийнята без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18, від 11 червня 2021 року у справі № 753/11670/17, від 05 вересня 2018 року у справі № 756/8630/14-ц, від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц, від 07 жовтня 2020 року у справі № 752/7501/18, не заслуговують на увагу, з огляду на таке.

У постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що …[при оформленні договору позики приватний нотаріус отримала заяву дружини, якою вона надала згоду своєму чоловікові на укладення договору позики. Отже, висновок судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для солідарного стягнення з боржника та його дружини заборгованості за договором позики є правильним].

У постанові від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18 Верховний Суд зробив висновок про те, що …[зміст розписки 24 квітня 2018 року не містить відомостей про передачу позивачем грошових коштів та отримання відповідачем цих грошових коштів та позивачем не надано суду жодних належних та допустимих доказів та підтвердження факту передачі коштів відповідачу. За таких обставин, суди обґрунтовано відмовили в задоволенні позовних вимог].

У постанові від 11 червня 2021 року у справі № 753/11670/17 Верховний Суд зробив висновок про те, що …[суди першої та апеляційної інстанцій встановили справжню правову природу правовідносин між сторонами, які виникли внаслідок трудової діяльності відповідача, та дійшли правильних висновків про відсутність підстав для задоволення первісного позову. Позовні вимоги є обґрунтованими, оскільки судами не встановлено наявність між сторонами правовідносин за договором позики, дійсність та достовірність договору позики спростована, факт отримання грошей не підтверджений належними доказами у справі].

У постанові від 05 вересня 2018 року у справі № 756/8630/14-ц Верховний Суд зробив висновок про те, що …[позивачем неправильно обрано спосіб захисту порушеного, оспорюваного або невизнаного права, оскільки відповідно до системного аналізу згаданих норм права боргова розписка є виключно підтвердженням укладення договору позики, посвідчує факт передання грошей, але не є сама по собі правочином, а тому не може бути визнана судом недійсною. Суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачем не доведено обґрунтованості позовних вимог в цій частині, оскільки в судовому засіданні він підтвердив факт написання власноруч розписки від 30 листопада 2012 року, не довів, що написав її внаслідок обману].

У постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 752/7501/18 Верховний Суд зробив висновок про те, що …[визнаючи боргове зобов`язання за договором позики, укладеним на загальну суму 60 000 доларів США, спільним боргом подружжя, апеляційним судом не перевірено доводи про те, чи були витрачені отримані грошові кошти в інтересах сім`ї, а також не з`ясовано, чи надавала дружина у письмовій формі згоду на укладення договору позики].

Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) … [на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими].

Враховуючи викладене, висновки суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення коштів не суперечать практиці Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, висловленій у постановах, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі "Пономарьов проти України") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.