Згідно з розрахунком заборгованості відповідач за період від 01 червня 2016 року до 31 грудня 2016 року включно утворив суму заборгованості за утримання будинку, прибудинкової території та за послуги з утримання служби консьєржів, яка складається з інфляційних втрат - 2 292,29 грн, 3% річних - 739,58 грн та основної частини боргу в сумі 24 258,59 грн, яка утворилася внаслідок несплати відповідачем грошових коштів за надані в період від 01 червня 2016 року до

30 квітня 2018 року житлово-комунальні послуги у квартирі АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_1

ТОВ "РАДА 7", урахуванням збільшення розміру позовних вимог, просило стягнути заборгованість за житлово-комунальні послуги у розмірі:

24 258,59 грн - основного боргу,

2 292,29 грн - інфляційних втрат,

739,58 грн - 3% річних

1 762,00 грн судового збору.

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася з зустрічним позовом до ТОВ "РАДА 7" про визнання недійсним договору.

Зустрічний позов мотивований тим, що ТОВ "РАДА-7" було укладено оспорюваний договір всупереч вимогам частин 1, 2 статті 29 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", а також посилалась на те, що умови п. п. 3.3.15, 3.14.18 цього Договору та додатку №3 до нього про оплату консьєржів є такими, що суперечать частині 2 статті 26 цього Закону.

ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір "Про управління будинком, надання послуг з утримання будинку, споруд та прибудинкової території, надання комунальних послуг" від 15 вересня 2011 року.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 12 березня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 вересня

2020 року, первісний позов ТОВ "РАДА 7" задоволено.

Стягнено з ОСОБА_1 на користь ТОВ "РАДА 7" заборгованість за житлово-комунальні послуги у розмірі 27 290,47 грн та судовий збір в сумі 1762,00 грн.

Зустрічний позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідно до договору ОСОБА_1 взяла на себе зобов`язання вносити передбачену договором плату за послуги не пізніше 20 числа місяця, що настає за розрахунковим. Оскільки ОСОБА_1 належним чином не виконує свої обов`язки щодо оплати житлово-комунальних послуг, то за період з 01 червня 2016 року по 30 квітня 2018 року утворилась заборгованість, яка станом на 09 серпня 2018 року складається з інфляційних втрат - 2 292,29 грн, 3% річних - 739,58 грн та основної суми боргу - 24 258,59 грн, яка підлягає стягненню з відповідача.

ОСОБА_1 належним чином не виконує свої обов`язки щодо оплати житлово-комунальних послуг, що нею не заперечувалось, а лише оспорювався обсяг, якість та ціна надання таких послуг згідно договору. Помилковим є твердження ОСОБА_1 щодо того, що ТОВ "Рада 7" має статус балансоутримувача, оскільки воно є виконавцем послуг з утримання будинку та прибудинкової території, що стверджується тим, що 30 вересня 2008 року розпорядженням Печерської районної в місті Києві державної адміністрації № 1221 було затверджено акт державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, де, зокрема, закріплено передачу будинку від забудовника ПАТ "Позняки-жил-Буд" експлуатаційній організації ТОВ "Рада 7". Умова договору, передбачена пунктом 3.4.18., стосовно обов`язку сплати щомісяця до 20 числа плати за послуги з утримання консьєржів, спростовує доводи ОСОБА_1 щодо порушення її прав споживача, з огляду на норму пункту 2 частини першої статті 21 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", яка передбачає право виконавця пропонувати при укладенні договору ціни/тарифи на житлово-комунальні послуги третьої групи, ціни/тарифи на які визначаються виключно за договором (домовленістю сторін).

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що 15 вересня 2011 року між відповідачем та ТОВ "РАДА 7" укладено договір б/н "Про управління будинком, надання послуг з утримання будинку, споруд та прибудинкової території, надання комунальних послуг". Згідно з договором боржник взяв на себе зобов`язання вносити передбачену договором плату за послуги не пізніше 20 числа місяця, що настає за розрахунковим. Зобов`язання, передбачене зазначеним положенням договору, не виконуються боржником належним чином, що вбачалось з остаточного розрахунку. Так як ОСОБА_1 належним чином не виконує свої обов`язки щодо оплати житлово-комунальних послуг, що не заперечується апелянтом, а лише оспорюється обсяг, якість та ціна надання таких послуг відповідно до договору, то колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції вірно вважав необхідним задоволення первісного позову та залишення без задоволення зустрічного позову про визнання недійсним договору.

Аргументи учасників справи

У жовтні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкового висновку про те, що частиною другою статті 26 Закону України "Про житлово-комунальні послуги"дозволено включати у договір про надання житлово-комунальних послуг умов про надання будь-яких інших послуг, що не є житлово-комунальними відповідно до законодавства.

Суди не врахували висновок, викладений у постанові Верховного Суду від

05 грудня у справі № 755/20668/15-ц про те, що послуга консьєржів не є житлово-комунальною послугою, тому норми Закону України "Про житлово-комунальні послуги" (2189-19) не поширюються на правовідносини з надання такої послуги.

Суди взагалі не розглянули спір в частині підвищення ТОВ "Рада 7" ціни послуги консьєржів в односторонньому порядку в порушення норм ЦК України (435-15) та умов договору, тому незаконно задовольнили позовні вимоги про стягнення плати за послуги консьєржів понад передбачену договором ціну, трьох відсотків річних на цю суму та інфляційних нарахувань.

У листопаді 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ТОВ "РАДА 7" на касаційну скаргу, в якому зазначено, що суть скарги зведена до того, що послуга консьєржів не відноситься до житлово-комунальних послуг. Частиною другою статті 26 Закону № 1875-ІV, на яку посилається касатор як на підставу своїх доводів щодо неможливості включення в договір на надання житлово-комунальних послуг правовідносини сторін стосовно надання додаткових видів послуг, зокрема послуг контрольно-пропускного режиму, забороняє лише вводити для споживачів послуг додаткові види оплати послуг, тобто плату понад тарифи, встановлені органами місцевого самоврядування, тому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити в силі судові рішення.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та суди попередніх інстанцій в оскаржених судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 755/20668/15-ц).

Фактичні обставини

Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником квартири

Житлово-експлуатаційною організацією, яка обслуговує цей будинок, є ТОВ "Рада 7".

15 вересня 2011 року між ОСОБА_1 та ТОВ "РАДА 7" укладено договір б/н "Про управління будинком, надання послуг з утримання будинку, споруд та прибудинкової території, надання комунальних послуг".

Згідно договору від 15 вересня 2011 року ОСОБА_1 взяла на себе зобов`язання вносити передбачену договором плату за послуги не пізніше 20 числа місяця, що настає за розрахунковим.

У пункті 3.4.18 договору від 15 вересня 2011 року передбачено, що з фактичного моменту надання послуг щомісяця до 20 числа сплачувати на рахунок підприємства плату за послуги з утримання служби консьєржів.

ОСОБА_1 належним чином не виконувала свої обов`язки щодо оплати житлово-комунальних послуг, тому за період від 01 червня 2016 року до 30 квітня 2018 року утворилася заборгованість, яка станом на 09 серпня 2018 року складалась з інфляційних втрат - 2 292,29 грн, 3% річних - 739,58 грн та основної суми боргу - 24 258,59 грн.

Позиція Верховного Суду

Щодо вимог зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання недійсним договору

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті "нівелювання" правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).

В ЦК України (435-15) закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження

№ 61-37390свп18) вказано, що "для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину".

У статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Тлумачення пункту 3 статті 3, статті 627 ЦК України свідчить, що свобода договору має декілька складових. Зокрема, свобода укладання договору; у виборі контрагента, виду договору, визначенні умов договору, форми договору. При реалізації принципу свободи договору слід враховувати вимоги ЦК України (435-15) , інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості. Тобто законодавець, закріплюючи принцип свободи договору, встановив і його обмеження. Причому останні є одночасно й межами саморегулювання. Вони передбачені в абзаці 2 частини третьої статті 6 ЦК України, згідно з якою сторони не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства в разі існування однієї з таких підстав:

наявності в акті цивільного законодавства прямої вказівки про неможливість сторін відступати від його імперативного положення (наприклад, згідно частини п`ятої статті 576 ЦК України предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом);

якщо зі змісту акту цивільного законодавства випливає обов`язковість його положень, яка може мати вигляд вказівки в акті цивільного законодавства на нікчемний характер відступу від його положень, або виражатися за допомогою інших правових засобів (наприклад, таким буде припис абзацу 2 частини першої статті 739 ЦК України, що умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти, є нікчемною);

якщо це випливає із суті відносин між сторонами. Ця підстава не є логічним закінченням абзацу 2 частини третьої статті 6 ЦК. Такі міркування зумовлені тим, що стаття 6 ЦК України присвячена регулюванню співвідношення актів цивільного законодавства й договору, а не їх кореляції із сутністю відносин між сторонами. Адже сутність цих відносин полягає в їх договірному характері. Тому її застосовування фактично можливе тільки за наявності будь-якої з двох попередніх підстав, тобто прямої вказівки, або ж якщо обов`язковість положень акту цивільного законодавства слідує з його змісту.

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому.

Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства.

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.

Залежно від порядку затвердження цін/тарифів на житлово-комунальні послуги вони поділяються на три групи: 1) перша група - житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які затверджують спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади, а у випадках, передбачених законом, - національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг та національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики; 2) друга група - житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які затверджують органи місцевого самоврядування для надання на відповідній території; 3) третя група - житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які визначаються виключно за договором (домовленістю сторін). Ціни/тарифи на комунальні послуги та послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій формуються і затверджуються центральними органами виконавчої влади, національними комісіями, що здійснюють державне регулювання у відповідних сферах, та органами місцевого самоврядування відповідно до їхніх повноважень, визначених законом (стаття 14 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору).

Крім істотних договір може містити інші умови за згодою сторін. Договір не може містити умов, що вводять додаткові види оплати послуг, не передбачені типовими договорами на надання житлово-комунальних послуг, затвердженими Кабінетом Міністрів України (частина друга статті 26 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору).

Тлумачення вказаної норми свідчить, що законодавець передбачав заборону, з метою охорони прав споживача, на включення до договору про надання житлово-комунальних послуг додаткових видів оплати, тобто тих, що не охоплюються тарифом.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

У справі, що переглядається: суди встановили, що між сторонами 15 вересня

2011 року укладено договір про управління будинком, надання послуг з утримання будинку, споруд та прибудинкової території, надання комунальних послуг, умовою якого, зокрема, передбачено обов`язок сплати щомісяця до 20 числа плати за послуги з утримання консьєржів; вказана умова не суперечила нормам Закону України "Про житлово-комунальні послуги" (2189-19) (у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору). Тому суди зробили правильний висновок про відсутність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди не врахували висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 755/20668/15-цколегія суддів відхиляє, оскільки у вказаній справі не оспорювався договір та договір не передбачав надання інших послуг, у тому числі послуг консьєржів.

Щодо вимог первісного позову ТОВ "РАДА 7" про стягнення заборгованості

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України (435-15) ; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Встановивши, що між сторонами укладено договір, умовою якого, зокрема, передбачено обов`язок позивача вносити передбачену договором плату за послуги не пізніше 20 числа місяця, що настає за розрахунковим, ОСОБА_1 належним чином не виконує ці обов`язки, що нею не заперечується, а лише оспорюється обсяг, якість та ціна наданих послуг відповідно до договору, суди зробили правильний висновок про задоволення первісного позову.

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд(частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. 6. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Аналіз матеріалів справи свідчить, що в суді першої інстанції ОСОБА_1 не наводила вказаних у касаційній скарги доводів в частині підвищення ТОВ "Рада 7" ціни послуги консьєржів в односторонньому порядку в порушення норм ЦК України (435-15) та умов договору, відповідно, які суд першої інстанції не досліджував (відзив на позов - а. с. 38, додаткові пояснення по суті справи у зв`язку зі збільшенням позовних вимог - а. с. 141-142), та які вказані лише в апеляційній скарзі (а. с. 176).

За таких обставин та з урахуванням того, що суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги, що суди не розглянули спір за первісним позовом в цій частині.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права щодо суті спору, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а зводяться до переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України).

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження

№ 61-37390свп18), не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення прийнята без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржені судові рішення - без змін, а тому судовий збір покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.