треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Якуба Олена Анатоліївна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кравченко Олександр Олексійович,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 червня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Петешенкової М. Ю., Городничої В. С., Лаченкової О. В.,

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу

Якуба О. А. (далі - приватний нотаріус ДМНО Якуба О. А.), приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кравченко О. О. (далі - приватний нотаріус ДМНО Кравченко О. О.), про визнання частково недійсним договору дарування, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку та визнання недійсним договору іпотеки.

Позов обґрунтовано тим, що йому на праві власності належить 22/100 частки домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, а також право власності на земельну ділянку. Співвласниками домоволодіння були ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_6 . Згодом стало відомо, що ОСОБА_2 подарувала свою частку ОСОБА_3 .

На початку 2018 року на його адресу надійшло податкове повідомлення-рішення, в якому було вказано, що єдиним власником земельної ділянки є ОСОБА_3 .

Позивач зазначав, що у ході розгляду справи йому стало відомо, що ОСОБА_3 передала частину будинку в іпотеку та 30 березня 2018 року між нею та ОСОБА_4 був укладений договір іпотеки за реєстровим номером № 429.

Враховуючи вищевикладене, ОСОБА_1 просив суд: визнати частково недійсним договір дарування нерухомого майна, що був укладений 15 липня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, який посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Якубою О. А. та зареєстрований в реєстрі № 3115 у частині передачі права

в спільній сумісній власності на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати недійсним договір іпотеки, що був укладений 30 березня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та зареєстрований в реєстрі № 429, стосовно домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, скасувавши запис в Поземельній книзі шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про його скасування.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська

від 30 листопада 2020 року у складі судді Федоріщева С. С. позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - приватний нотаріус ДМНО Якуба О. А., приватний нотаріус ДМНО Кравченко О. О., про визнання частково недійсним договору дарування і скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку та визнання недійсним договору іпотеки - задоволено.

Визнано частково недійсним договір дарування нерухомого майна, що був укладений 15 липня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, який посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Якубою О. А. та зареєстрований в реєстрі № 3115

у частині передачі права в спільній сумісній власності на земельну ділянку, що знаходиться за адресою:

Скасовано державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, скасувавши запис в Поземельній книзі шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про його скасування.

Визнано недійсним договір іпотеки від 30 березня 2018 року, що був укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та зареєстрований

в реєстрі № 429, стосовно домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов про визнання недійсним договору дарування в частині передачі права в спільній сумісній власності на земельну ділянку, суд першої інстанції виходив з того, що при укладенні договору дарування виділення частини в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номера не відбулося, тому було порушено вимоги законодавства щодо обов`язкових умов, які передують укладенню договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов`язане з переходом права на частину земельної ділянки, зокрема статті 120 Земельного Кодексу України (далі - ЗК України (2768-14) ), Постанови Кабінету Міністрів України від 06 травня 2009 року № 439 (439-2009-п) "Про порядок здійснення відмітки про перехід права власності на земельну ділянку", роз`яснення Міністерства юстиції України від 20 січня 2011 року "Особливості посвідчення договору дарування нерухомого майна".

Задовольняючи позов про визнання недійсним договору іпотеки, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до статті 578 Цивільного кодексу України (далі ЦК України (435-15) ) та частини другої статті 6 Закону України "Про іпотеку", майно, яке є у спільній власності може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості.

Суд першої інстанції зробив висновок, що у разі передачі в іпотеку квартири без згоди інших співвласників, а не окремої частини квартири (приміщення в ній) без виділення її частини в натурі, то частину цієї квартири не можна вважати відокремленим предметом іпотеки, на який може бути звернуто стягнення, як на самостійний об`єкт нерухомого майна.

За вказаних підстав, суд першої інстанції визнав недійсним договір іпотеки, посилаючись на частину четверту статті 369, статтю 215 ЦК України.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 02 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 30 листопада 2020 року скасовано

і постановлено нове.

Відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2,

ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Якуба О. А., приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кравченко О. О., про визнання частково недійсним договору дарування і скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку та визнання недійсним договору іпотеки.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позов про визнання недійсним договору іпотеки від 30 березня

2018 року щодо 17/36 частин домоволодіння АДРЕСА_1, подала особа, яка не була стороною правочину, заінтересована особа.

ОСОБА_1 не довів, яким чином передача частини домоволодіння ОСОБА_3 в іпотеку порушує його майнові права щодо розпорядження його 22/100 частинами домоволодіння.

Також суд апеляційної інстанції зазначив, що за договором дарування було відчужено не частину земельної ділянки, а право в спільній сумісній власності на цю земельну ділянку за згодою ОСОБА_1 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

01 липня 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 червня 2021року (надійшла до суду 05 липня 2021 року), в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Заявник зазначає, що договір дарування повинен бути визнаний недійсним, так як на порушує його права, оскільки на його думку, право власності на земельну ділянку могло бути подаровано лише після виділення такої частки в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номеру, чого зроблено не було.

Щодо підстав визнання недійсним договору іпотеки заявник вказує, що даним договором були порушені його права як співвласника нерухомого майна. Вважає, що частина об`єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї, як на окремий об`єкт нерухомості.

ОСОБА_1 зазначає, що відповідно до Закону України "Про іпотеку" (898-15) майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників, а він не надавав згоди на укладення договору іпотеки.

Крім того, заявник зазначає, що Дніпровський апеляційний суд розглянув справу за його відсутності без належного повідомлення його про дату розгляду справи. Посилається на те, що йому було повідомлено іншу дату судового засідання, а в матеріалах справи знаходиться розписка

з виправленою датою судового засідання.

Підставами касаційного оскарження заявник вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених

у постановах Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 2-941/11 (провадження № 61-13000св18), від 21 серпня 2019 року у справі

№ 521/9033/16-ц (провадження № 61-21130св18), від 25 квітня 2018 року

у справі № 295/5011/15-ц (провадження № 61-1125св17), від 25 березня

2019 року у справі № 357/3132/15-ц (провадження № 61-23801св18),

у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року

у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19), від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу

09 серпня 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_3 на касаційну скаргу.

Вона зазначає, що перед укладанням договору дарування ОСОБА_1 надав свою згоду на укладання даного договору.

Вказує, що ОСОБА_1 не довів, яким чином договір іпотеки частини домоволодіння порушує його права, як співвласника земельної ділянки.

Враховуючи викладене, ОСОБА_3 просила суд касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін.

09 серпня 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_3 - адвоката Трегуб Ю. Є. на касаційну скаргу.

Вона зазначає, що надання згоди ОСОБА_1 при укладанні договору іпотеки не має правового значення, оскільки договір іпотеки укладався на частину домоволодіння, що перебувала у приватній власності ОСОБА_3, а не земельної ділянки, яка перебуває у спільній сумісній власності.

Також представник посилається на те, що ОСОБА_1 не був стороною договору дарування, однак ним було надано згоду на дарування частки земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності.

Враховуючи викладене, представник ОСОБА_3 - адвокат

Трегуб Ю. Є. просила суд касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

07 липня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д. відкрито касаційне провадження, витребувано справу із Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська.

13 вересня 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу

від 25 грудня 1997 року належить 22/100 частки домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, а також земельна ділянка за вказаною адресою на праві спільної сумісної власності.

Співвласниками домоволодіння були ОСОБА_2, ОСОБА_5,

Відповідно до договору дарування нерухомого майна від 15 липня

2011 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Якубою О. А. та зареєстрованого

у реєстрі № 3115, ОСОБА_3 подаровано 17/36 частин домоволодіння та право в спільній сумісній власності на земельну ділянку, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

У пункті 2 даного договору вказано, що нерухомим майном, що відчужується за цим договором, є 17/36 частин домоволодіння та право в спільній сумісній власності на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

30 березня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір іпотеки, зареєстрований у реєстрі № 429, стосовно домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і надалі -

в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що постанова суду апеляційної інстанції прийнята з додержанням норм матеріального права та без порушень процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право

в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У статті 203 ЦК України закріплені загальні вимоги, додержання яких

є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 215 цього ЦК України (435-15) недійсним

є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний) правочин.

Згідно з частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до стаття 319 ЦК України передбачає, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов`язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності

є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Згідно з частиною першою, другою статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово

і нотаріально посвідчена.

Відповідно до статті 120 ЗК України укладення договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов`язане з переходом права на частину земельної ділянки, здійснюється після виділення цієї частини в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номера.

Суди апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що до спірного договору дарування не можна застосовувати норми статті 120 Земельного кодексу України, оскільки за спірним договором дарування було відчужено не частину земельної ділянки, а право в спільній сумісній власності на цю земельну ділянку.

Суд апеляційної інстанції вірно зазначив, що в матеріалах справи міститься нотаріально посвідчена заява ОСОБА_1 від 15 липня 2011 року (а. с.113), про надання згоди ОСОБА_2 на укладення договору дарування її права

в спільній сумісній власності на земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, а отже посилання ОСОБА_1 на те, що договір дарування укладено без його згоди, не відповідає дійсності.

Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції стосовно того, що у даній справі позов про визнання недійсним договору іпотеки від 30 березня 2018 року щодо 17/36 частин домоволодіння АДРЕСА_1, подала особа, яка не була стороною договору, заінтересована особа.

Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме підтвердити, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи порушені оспорюваним договором

і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

У матеріалах справи наявна копія іпотечного договору від 30 березня 2018 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 (а.с. 147-148).

Відповідно до умов даного договору ОСОБА_3 передала ОСОБА_4 належне їй на праві власності наступне нерухоме майно: 17/36 частини домоволодіння

АДРЕСА_1 . При цьому земельна ділянка в іпотеку не передавалася.

Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції стосовно того, що ОСОБА_1 не довів, та які саме його права та інтереси порушені договором іпотеки, та яким чином передача в іпотеку частини домоволодіння, що належить ОСОБА_3, порушує його право власності на 22/100 частин домоволодіння, та не довів яким чином у випадку визнання договору іпотеки недійсним будуть захищені та відновлені його майнові права.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не повідомив заявника про дату та час розгляду справи, спростовуються звукозаписом та протоколом судового засідання апеляційного суду від 31 березня 2021 року, в якому розгляд справи було відкладено на 02 червня 2021 року, про що ОСОБА_1 був належним чином повідомлений, оскільки встановлено, що він особисто був присутній у судовому засіданні 31 березня 2021 року (а.с. 248-249).

Посилання як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 2-941/11 (провадження № 61-13000св18), від 21 серпня 2019 року у справі № 521/9033/16-ц (провадження № 61-21130св18), від 25 квітня 2018 року

у справі № 295/5011/15-ц (провадження № 61-1125св17), від 25 березня 2019 року у справі № 357/3132/15-ц (провадження № 61-23801св18), у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі

№ 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19), від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у вказаних справах відрізняються від тих, що установлені судами у справі, яка переглядається в касаційному порядку. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти лише такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені

у мотивувальній частині рішення суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу та здійснювати переоцінку доказів.

Таким чином, розглянувши справу в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне

й обґрунтоване судове рішення.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.