розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Касьян Олександр Вікторович, на постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Свистунової О. В., Єлізаренко І. А.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.

На обґрунтування позову посилався на те, що 02 червня 2015 року між ним та ОСОБА_2 укладений договір позики, згідно з умовами якого він передав у власність відповідача 214 329,00 грн, які той повинен був повернути до 01 липня 2015 року, проте на порушення умов договору відповідач свої обов`язки не виконав, позику не повернув.

Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за договором позики від 02 червня 2015 року в розмірі 308 362,12 грн, з яких: 214 329,00 грн - борг за договором позики, 22 548,59 грн - три відсотки річних, 71 484,53 грн - інфляційні втрати.

У жовтні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним.

На обґрунтування позову посилався на те, що оспорюваний договір позики є недійсним з підстав його фіктивності. Фіктивний договір позики від 02 червня 2015 року був укладений за наполяганням ОСОБА_1 для отримання згоди його дружини на укладення іншого правочину щодо відчуження будівлі дитячого садка та земельної ділянки на користь юридичної особи - Товариства з обмеженою відповідальністю "Готель-Веста" (далі - ТОВ "Готель-Веста"), представником якої є ОСОБА_2, як гарантія оплати ТОВ "Готель-Веста" узгодженої вартості будівлі та земельної ділянки.

Тобто сторони погодилися підписати договір позики, заздалегідь знаючи, що цей правочин виконуватися не буде і є лише гарантією оплати іншого правочину та тих обставин, що грошові кошти за договором позики від 02 червня 2015 року ОСОБА_2 від ОСОБА_1 фактично не отримав.

З урахуванням наведеного ОСОБА_2 просив визнати недійсним договір позики від 02 червня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, з причин його фіктивності.

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 06 грудня 2019 року в задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надав будь-яких належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт передачі позивачем грошових коштів у розмірі 214 329,00 грн відповідачу. Оскільки позивач не довів факту передачі грошових коштів, то договір позики від 02 червня 2015 року є неукладеним.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив із того, що договір позики від 02 червня 2015 року є неукладеним, оскільки не виконана одна з істотних умов договору, а саме передача грошових коштів. Оскільки у сторін не виникло будь-яких зобов`язань за виконанням цього договору, то і підстав для визнання оспорюваного договору недійсним немає.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 06 грудня 2019 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в сумі 214 329,00 грн, три відсотки річних у розмірі 22 530,97 грн, інфляційні втрати в сумі 71 484,53 грн, а всього 308 344,50 грн. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції виходив із того, що в договорі позики від 02 червня 2015 року зазначено про те, що факт передачі коштів відбувся, а письмова форма договору позики є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 не доведено фіктивність договору позики від 02 червня 2015 року та умислу ОСОБА_1 на укладення саме фіктивного правочину.

Факт виконання умов договору позикодавцем та передачі позичених коштів ОСОБА_2 підтверджуються наданими письмовими доказами, яким надана належна правова оцінка. На викладене місцевий суд уваги не звернув, у повному обсязі фактичні обставини справи не встановив та дійшов помилкового висновку, що оспорюваний договір є неукладеним, оскільки грошові кошти за ним не передавались.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У березні 2021 року ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Касьян О. В., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

На обґрунтування касаційної скарги посилався на те, що необхідно відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, оскільки факт підписання сторонами тексту договору позики, навіть при зазначенні в ньому про отримання позичальником суми позики, не є беззаперечним свідченням укладення такого договору позики, якщо є інші вагомі докази, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником.

Суд апеляційної інстанції не дослідив та не надав правової оцінки поясненням сторін у суді першої інстанції щодо фактичних обставин справи, які зафіксовані технічними засобами аудіозапису, змісту нотаріальних бланків, на яких складені договори позики та міни від 02 червня 2015 року, витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень від 02 червня 2015 року.

Отже, суд апеляційної інстанції не надав правової оцінки доводам відповідача щодо безгрошовості договору позики, не усунув суперечності у поясненнях відповідача шляхом їх перевірки іншими доказами, на які вказував відповідач, що унеможливило встановлення фактичних обставин на предмет того, чи насправді відповідач отримав грошові кошти в позику від позивача.

Судове рішення оскаржується з підстав необхідності відступлення від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, недослідження зібраних у справі доказів.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Касьян О. В., на підставі пунктів 2, 4 частини другої статті 389Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що 02 червня 2015 року між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) укладено письмовий договір позики, який посвідчений державним нотаріусом Верхньодніпровської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області за реєстровим № 1329, за умовами якого ОСОБА_1 при укладенні цього договору передав у власність позичальникові ОСОБА_2 строком до 01 липня 2015 року, а позичальник прийняв грошові кошти у розмірі 214 329,00 грн (т. 1, а. с. 197).

Відповідно до пункту 4 зазначеного договору, позичальник може повертати позикодавцеві позичену ним суму частинами, а позикодавець зобов`язаний приймати від позичальника грошову суму частинами.

Згідно з пунктом 5 договору позики від 02 червня 2015 рокуу разі, якщо позичальник своєчасно не поверне суму позики, він зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми.

Після виконання позичальником свого зобов`язання позикодавець повинен передати йому примірник цього договору; наявність у позикодавця після спливу терміну повернення грошей примірника цього договору вважатиметься простроченням виконання позичальником свого зобов`язання (пункт 6 договору позики).

У пункті 11 договору позики від 02 червня 2015 рокузазначено, що цей договір вважається укладеним з моменту передачі позикодавцем грошей позичальникові.

Позичальник стверджує, що гроші позичаються ним для власних потреб (пункт 13 зазначеного договору).

Відповідачем не надано доказів повернення позивачу боргу за договором позики від 02 червня 2015 року.

Щодо вирішення вимоги про стягнення заборгованості за договором позики

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків (стаття 11 ЦК України).

Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документами, якими підтверджується як укладення договору, його умови, а також засвідчують отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі

№ 6-63цс13 (на яку послався суд апеляційної інстанції), від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження

№ 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18) та від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).

Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передачі грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.

Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії.

При встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.

Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження

№ 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 61-3741св19).

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивач довів факт отримання відповідачем грошових коштів у позику, на підтвердження чого до суду подано письмовий доказ - оригінал договору позики від 02 червня 2015 року.

Відповідач не спростував, що спірні кошти 02 червня 2015 року він не отримував.

Апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що відповідач повинен повернути суму позики у розмірі 214 329,00 грн, три відсотки річних у розмірі 22 530,97 грн та відшкодувати інфляційні втрати в сумі 71 484,53 грн, а всього 308 344,50 грн.

З такими висновками суду апеляційної інстанції погоджується й Верховний Суд, у зв`язку з чим відхиляє доводи касаційної скарги про неправильне застосування норм матеріального права.

Щодо вирішення вимог про визнання договору позики недійсним

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.

Позивач просив визнати договір позики, укладений 02 червня 2015 рокуміж відповідачами, недійсним на підставі статті 234 ЦК України, обґрунтовуючи свій позов тим, що вказаний договір укладений за наполяганням ОСОБА_1 для отримання згоди його дружини на укладення іншого правочину щодо відчуження будівлі дитячого садка та земельної ділянки на користь юридичної особи - ТОВ "Готель-Веста", представником якої є ОСОБА_2, як гарантія оплати ТОВ "Готель-Веста" узгодженої вартості будівлі та земельної ділянки.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається, якщо недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

Вирішуючи спори про визнання правочинів (договорів) недійсними, суд повинен встановити, зокрема, наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Тлумачення статті 234 ЦК України свідчить, що фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору з іншою особою з метою приховання майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином, а тому такий правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19).

Необхідно зазначити, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Зі змісту договору позики від 02 червня 2015 року випливає, що він укладений у письмовій формі, нотаріально посвідчений, містить умови щодо передачі та повернення грошових коштів, підтверджує факт передачі грошей.

Відповідно до договору міни нерухомого майна, укладеного між ТОВ "Готель-Веста" та ОСОБА_1 02 червня 2015 року, за умовами якого ТОВ "Готель-Веста" зобов`язалось передати ОСОБА_1 у власність квартиру АДРЕСА_1, а ОСОБА_1 зобов`язується прийняти вказану квартиру та передати у власність ТОВ "Готель-Веста" в обмін належні ОСОБА_1 на праві власності будівлю дитячого садка з прилеглими до неї будівлями та спорудами, а також земельну ділянку площею 0,3297 га на АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 148-151).

Проте ОСОБА_2 не є стороною договору міни нерухомого майна, укладеного між ТОВ "Готель-Веста" та ОСОБА_1 02 червня 2015 року. Крім того, вказаний договір містить умову про доплату в сумі 135 671,55 грн, яку ТОВ "Готель-Веста" повинно сплатити ОСОБА_1 в термін до 01 липня 2015 року (пункт 3 договору).

Отже, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження наявності умислу відповідача на укладення договору позики без наміру створення правових наслідків, які ними обумовлювалися, та з метою того, що договір позики від 02 червня 2015 року був укладений як гарантія оплати ТОВ "Готель-Веста" узгодженої вартості будівлі та земельної ділянки на АДРЕСА_2 .

За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може гуртуватися на припущеннях.

Оскільки у встановленому законом порядку презумпція правомірності оскарженого правочину не спростована, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики, укладеного 02 червня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Доводи касаційної скарги про необхідність відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

У постанові Верховний Суд України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 викладено правовий висновок про те, що "письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.".

Подібні правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі

№ 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження

Судова практика у спірних правовідносинах є усталеною, а тому підстав для ініціювання відступу від зазначеного правового висновку Верховного Суду України немає.

Аргументи касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції не досліджувалися та не надавалася правова оцінка поясненням сторін у суді першої інстанції щодо фактичних обставин справи, зафіксовані технічними засобами аудіозапису, зміст нотаріальних бланків, на яких складені договори позики та міни від 02 червня 2015 року, витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень від 02 червня 2015 року, Верховний Суд відхиляє, оскільки апеляційним судом досліджено та надана належна правова оцінка доказам у цій справі.

Отже, доводи касаційної скарги є необґрунтованими, оскільки зводяться до власного тлумачення норм права, а також незгоди зі встановленими фактичними обставинами у справі, стосуються також переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

З огляду на те, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін.