розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 31 жовтня 2019 року у складі судді Католікяна М. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., Каратаєвої Л. О.,

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Дніпровської міської ради, ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Васильєва Я. О., про визнання незаконним (недійсним) та скасування рішення, скасування записів про право власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки.

Позов обґрунтований тим, що 06 грудня 2017 року Дніпровською міською радою ухвалено рішення про передачу ОСОБА_3 земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,0824 га, кадастровий номер: 1210100000:06:069:0012, розташована на АДРЕСА_1 (далі - спірна земельна ділянка). Згодом було затверджено проєкт землеустрою та зареєстровано право власності ОСОБА_3 на цю ділянку.

08 січня 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу, згідно з яким ОСОБА_2 придбала зазначену земельну ділянку.

Рішення Дніпровської міської ради від 06 грудня 2017 року № 102/27 і укладений на його підставі договір купівлі-продажу є незаконними, з огляду на те, що 10 грудня 1998 року ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_4 житловий будинок з господарськими спорудами, що знаходиться на спірній земельній ділянці, згідно з "домашньою угодою".

21 січня 1999 року рішенням Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради спірну земельну ділянку передано ОСОБА_1, право власності на яку підтверджував державний акт на право приватної власності на землю, який заявниця втратила.

Просила визнати незаконним (недійсним) та скасувати рішення Дніпровської міської ради від 06 грудня 2017 року № 102/27, скасувати записи про право власності на спірну земельну ділянку, визнати недійсним договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки.

Короткий зміст судових рішення суду першої інстанції та апеляційної інстанцій

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 31 жовтня 2019 року, залишеним без змін Постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року, у позові відмовлено.

Суди дійшли висновку, що ОСОБА_1 не довела в суді та не надала доказів, які б беззаперечно підтверджували обставини, на які вона посилається: рішення, на підставі якого вона набула право власності на земельну ділянку, відомості щодо реєстрації такого права, державний акт про право власності на землю.

Суд першої інстанції вказав, що додані до позову копії акта №1/3389 про встановлення та узгодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі від 28 листопада 2001 року та плану встановлення та узгодження зовнішніх меж землекористування не підтверджують факт набуття позивачкою права власності на спірну ділянку, крім того, не підтверджені оригіналами.

31 жовтня 2019 року суд першої інстанції постановив окрему ухвалу, якою повідомив Дніпровський відділ поліції ГУ НП у Дніпропетровській області про факти фальшування доказів у справі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 31 жовтня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати судові рішення, позов задовольнити.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 11 липня 2018 року у справі № 904/8549/17, від 16 квітня 2019 року у справі № 925/2301/14, від 26 березня 2019 року у справі № 906/102/18.

Надані ОСОБА_2 копії відповіді Департаменту по роботі з активами Головного архітектурно-планувального управління з додатками засвідчені з порушенням вимог цивільного процесуального законодавства, але взяті до уваги судами при ухваленні рішень.

Позивачка надала судам достатньо доказів, на підтвердження факту набуття нею права власності на спірну земельну ділянку.

Суди не врахували обставини справи, які мають суттєве значення для розгляду справи, наслідком чого є порушення прав та інтересів ОСОБА_1 .

Відповідач ОСОБА_2 подала докази з порушенням строку, встановленого ЦПК України (1618-15) .

ОСОБА_2 надала суду відповідь Департаменту по роботі з активами Головного архітектурно-планувального управління не в копії, а оригіналі.

Суди взяли до уваги документи, які надала відповідачка 29 жовтня 2019 року та 31 жовтня 2019 року, проте ці докази не є неналежними і допустимими, оскільки не завірені у встановленому законом порядку.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу Дніпровської міської ради арґументований тим, що у матеріалах справи відсутні докази, що рішення Дніпровської міської ради від 06 грудня 2017 року № 102/27 є незаконним, відсутній державний акт про право власності на спірну земельну ділянку, відповідно до якого власником спірної земельної ділянки є ОСОБА_1 .

Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 аргументований тим, що касаційна скарга підписана не ОСОБА_1, а іншою особою через відтворення її підпису. Постанови Верховного Суду, на які посилається заявниця, прийняті з урахуванням інших обставин справи - неналежного засвідчення доказів сторонами, яких у цій справі не встановлено. ОСОБА_1 не довела обґрунтованість заявленого позову.

ОСОБА_3 аргументує відзив на касаційну скаргу тим, що ОСОБА_2 надала суду належним чином засвідчені докази на підтвердження своїх доводів, які були прийняті судом та долучені до матеріалів справи, а ОСОБА_1 не довела належними доказами обставини передачі їй спірної земельної ділянки.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У травні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням Дніпровської міської ради від 6 грудня 2017 року № 102/27 ОСОБА_3 надано у власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,0824 га, кадастровий номер: 1210100000:06:069:0012, розташовану на АДРЕСА_1 .

20 грудня 2017 року приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Казак І. Ю. вніс запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень про реєстрацію права власності ОСОБА_3 на спірну земельну ділянку.

08 січня 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі продажу земельної ділянки, згідно з яким остання придбала спірну земельну ділянку. Договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Васильєвою Я. О., зареєстрований у реєстрі за № 16.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на те, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 904/8549/17, від 16 квітня 2019 року у справі № 925/2301/14, від 26 березня 2019 року у справі № 906/102/18.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини другої статті 373 ЦК України право власності на землю гарантується Конституцією України (254к/96-ВР) . Право власності на землю набувається і здійснюється відповідно до закону.

Згідно зі статтею 116 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) (далі - ЗК України (2768-14) ) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частини перша, друга статті 152 ЗК України).

Згідно зі статтею 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Відповідно до статті 18 Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року № 561-XII (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) (далі - ЗК України (2768-14) 1990 року) придбання земельних ділянок, що перебувають у колективній або приватній власності, провадиться за договором купівлі-продажу, який посвідчується у нотаріальному порядку. Договір купівлі-продажу земельної ділянки і документ про оплату вартості землі є підставою для відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і видачі державного акта на право власності. Розрахунки, пов`язані з придбанням земельних ділянок, провадяться через відповідні банки.

Згідно зі статтею 19 ЗК України1990 року передача у власність земельної ділянки, що була раніше надана громадянину, провадиться сільськими, селищними, міськими Радами народних депутатів за місцем розташування цієї ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва у розмірах згідно із статтями 57 і 67 цього Кодексу. Зазначені земельні ділянки передаються у власність на підставі заяви громадянина і матеріалів, що підтверджують її розмір (земельно-кадастрова документація, дані бюро технічної інвентаризації, правлінь товариств і кооперативів тощо).

Відповідно до абзацу третього частини другої пункту 27 глави І розділу ІІІ Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженій наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року № 18/5 (z0152-94) (далі - Інструкція №18/5) (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), обов`язковому нотаріальному посвідченню підлягали договори про відчуження земельних ділянок, що перебували у колективній або приватній власності.

Вказане положення дублювалось в чинних станом на 10 грудня 1998 року ЗК України (2768-14) 1990 року та Декреті Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15-92 (15-92) , "Про приватизацію земельних ділянок".

Згідно з пунктом 29 глави І розділу ІІІ Інструкції №18/5 документи, в яких викладено зміст угод, що посвідчуються в нотаріальному порядку, подаються нотаріусу не менш ніж у двох примірниках, один з яких залишається у справах державної нотаріальної контори чи приватного нотаріуса. Всі примірники підписуються учасниками угоди. Посвідчувальний напис вчиняється на всіх примірниках угоди. За бажанням учасників угоди, кожному з них видається по одному примірнику.

Відповідно до пункту 50 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (1127-2015-п) 50 (далі - Порядок № 1127 50) (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) для державної реєстрації права власності та інших речових прав на земельну ділянку, права власності на об`єкт нерухомого майна, реєстрацію яких проведено до 1 січня 2013 року відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, у зв`язку із втратою, пошкодженням чи псуванням відповідного державного акта на право власності чи постійного користування земельною ділянкою, свідоцтва про право власності на нерухоме майно використовуються відомості з Державного земельного кадастру або Реєстру прав власності на нерухоме майно, який є архівною складовою частиною Державного реєстру прав, та паперовий носій інформації (реєстрові книги, реєстраційні справи, ведення яких здійснювали підприємства бюро технічної інвентаризації).

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини другої статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 95 ЦПК України визначено, що, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до частини одинадцятої статті 83 ЦПК України у разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Позивачка надала суду першої інстанції копію рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 21 січня 1999 року № 117 "Про передачу у приватну власність та надання у користування земельних ділянок громадянам у Кіровському районі м. Дніпропетровська" та архівного витягу з додатком до рішення "Список громадян, яким надаються у приватну власність та надаються у користування земельні ділянки у Кіровському районі м. Дніпропетровська" (далі - Додаток), де у рядку № 8 вказана ОСОБА_1, якій передається земельна ділянка на АДРЕСА_2, площею 0,0824 га.

У суді першої інстанції ОСОБА_2 заявила про сумніви у справжності копії додатку до рішення, та в порядку забезпечення доказів просила суд зобов`язати архівне управління Дніпровської міської ради надати суду для огляду оригінали: рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 21 січня1999 року №117; проєктну документацію із землеустрою, складену на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 21 січня 1999 року №117.

15 серпня 2019 року на виконання ухвали Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 27 червня 2019 архівним управлінням Департаменту забезпечення діяльності виконавчих органів Дніпровської міської ради були надані документи, а саме: засвідчена копія рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 21 січня 1999 року №117 з копією Додатка. Надання суду копій, а не запитуваних оригіналів, архівне управління Департаменту забезпечення діяльності виконавчих органів Дніпровської міської ради не арґументувало.

За клопотанням представників ОСОБА_2 суд першоїінстанції до матеріалів справи долучив копію рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 19 квітня 1999 року №764 з Додатком, згідно з якими, у зв`язку з уточненням площ земельних ділянок, їх юридичних адрес, прізвищ, імен та по батькові власників землі, рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 21 січня 1999 року №117 у частині викладу рядка №8 Додатку втратило чинність. При цьому у рядку №8 Додатку до рішення від 21 січня 1999 року зазначена інша особа - ОСОБА_5, якій надавалася земельна ділянка на АДРЕСА_3, площею 0,02627 га.

За наявності наданих сторонами копій рішень, що встановлюють суперечливі обставини щодо спірної земельної ділянки, за відсутності оригіналів, враховуючи неаргументоване ненадання суду архівним управлінням Департаменту забезпечення діяльності виконавчих органів Дніпровської міської ради оригіналів рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 21 січня 1999 року №117 з Додатком - суд першої інстанції дійшов висновку, що це може свідчити про фальшування доказів у справі, а саме рішень Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 21 січня 1999 року №117 та від 19 квітня 1999 року № 764 з додатками, що стало підставою для постановлення окремої ухвали.

Суди відповідно до вимог цивільного процесуального законодавства оцінили надані сторонами докази, за винятком тих, щодо яких були сумніви в їх достовірності.

Суди виходили з того, що позивачка не надала доказів укладення та дотримання форми договору купівлі-продажу житлового будинку та господарських будівель, розташованих на спірній земельній ділянці від 10 грудня 1998 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_4, існування державного акта на право власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку, а в порядку витребування суд не отримав.

ОСОБА_1 не дотрималася законодавства щодо публікації повідомлення про втрату, звернення до органів внутрішніх справ для фіксації втрати документа, звернення до територіальних органів, що реалізують спеціальну компетенцію у сфері земельних правовідносин (органів місцевого самоврядування, Держкомзему України, Державного агентства земельних ресурсів України, Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру, Міністерства юстиції України) та землевпорядних організацій щодо отримання відомостей з Державного земельного кадастру або Реєстру прав власності на нерухоме майно, паперових носіїв інформації для реєстрації права власності, отже, відповідних доказів не надала.

Також позивачка не надала доказів того, що вона зверталася у період з 1999 року до 2019 року до уповноважених органів щодо отримання дубліката/копії державного акта чи документів із земельної справи, на підставі яких виникає право власності на земельну ділянку.

Суди обґрунтовано виходили з того, що копії акта №1/3389 встановлення та узгодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі від 28 листопада 2001 року та плану встановлення та узгодження зовнішніх меж землекористування не є належними і достатніми доказами факту набуття позивачкою права власності на спірну земельну ділянку. У касаційній скарзі не викладені аргументи на спростування таких висновків суду.

Щодо доводів касаційної скарги, що докази, подані ОСОБА_2 до суду першої інстанції, суд прийняв з порушенням строків та порядку їх посвідчення, то такі є необґрунтованими з огляду на те, що суди взяли до уваги додаткові докази, подані ОСОБА_2, які суд витребував за заявою ОСОБА_2 .

У матеріалах справи наявні протокол судового засідання від 11 жовтня 2019 року, під час якого суд повідомив учасникам справи про надходження витребуваних за заявою ОСОБА_2 документів, клопотання адвоката ОСОБА_2 Матухно І. А. від 16 жовтня 2019 року про ознайомлення з матеріалами справи, заява ОСОБА_2 про постановлення окремої ухвали від 29 жовтня 2019 року, з додатками, адвокатський запит про надання документів, інформації Департаментом по роботі з активами Головного архітектурно-планувального управління від 30 жовтня 2019 року, відповідь Департаменту по роботі з активами Головного архітектурно-планувального управління від 31 жовтня 2019 року, з додатками.

Згідно з частиною другою статті 95 ЦПК України письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

З огляду на це доводи ОСОБА_1, що ОСОБА_2 надала суду відповідь Департаменту по роботі з активами Головного архітектурно-планувального управління в оригіналі, не спростовують висновків судів про недоведеність позову.

Згідно з матеріалами справи докази, які суди оцінили та взяли до уваги при ухваленні оскаржуваних судових рішень, засвідчені належним чином відповідно з пунктом 5.27 Національного стандарту України, затвердженого Державним комітетом з питань технічного регулювання та споживчої політики від 07 квітня 2003 року №55 ДСТУ 4163-2003" (чинний на момент засвідчення).

Відмовляючи у позові, суди виходили з того, що ОСОБА_1 не надала доказів на підтвердження факту набуття нею права власності на спірну земельну ділянку та не спростувала факт правомірного набуття права власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку, що підтверджено належними та допустимими доказами у справі, які суди оцінили в їх сукупності.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначила, що суди першої та другої інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 904/8549/17, від 16 квітня 2019 року у справі № 925/2301/14, від 26 березня 2019 року у справі № 906/102/18.

Щодо визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду у справах від 12 жовтня 2021 року № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року, провадження № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони виступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначити за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У постанові Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 904/8549/17 суд сформулював правовий висновок у справі за позовом місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління Державної службі геодезії, картографії та кадастру в області до загальноосвітньої школи та товариства з обмеженою відповідальністю про визнання недійсним договору про спільну діяльність між постійним землекористувачем, який отримав у користування земельну ділянку державної форми власності та товариством з обмеженою відповідальністю; зобов`язання товариства з обмеженою відповідальністю звільнити земельну ділянку державної форми власності.

Верховний Суд направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, погодившись з доводами заявника, мотивував висновок тим, що суди попередніх інстанцій ухвалили рішення за відсутності в матеріалах справи належним чином засвідчених письмових доказів, якими прокурор обґрунтовував свій позов, надані прокурором докази у справі, які були взяті до уваги судами при ухваленні рішень, визнав недопустимими.

У постанові Верховного Суду від 16 квітня 2019 року у справі № 925/2301/14 за позовом приватного підприємства до Черкаської обласної організації Українського товариства охорони природи про стягнення грошових коштів. Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем умов договору в частині належної оплати за виконану позивачем роботу.

Верховний Суд дійшов висновку, що суди вирішили спір на підставі недопустимих доказів у справі - порушено порядок засвідчення доказів, що були надані позивачем для обґрунтування позовних вимог та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

У постанові Верховного Суду від 26 березня 2019 року у справі № 906/102/18 суд виклав правовий висновок за результатами перегляду справи за позовом заводу до товариства про скасування рішення постійно діючої комісії з розгляду питань щодо перерахування (донарахування) або зміни режиму нарахування об`ємів газу у разі виявлення порушень вимог Кодексу газорозподільних систем. Позов мотивовано порушенням відповідачем процедури проведення перевірки та, відповідно, складення акта перевірки.

Позивач вказував, що суди попередніх інстанцій ухвалювали рішення на підставі недопустимих доказів, які були надані відповідачем, проте належним чином не засвідчені, а їх оригінали для огляду в судовому засіданні не подавалися.

Верховний Суд встановив, що суд апеляційної інстанції належним чином не оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, направив справу на новий розгляд до суду апеляційноїінстанції.

У справі, яка переглядається, установлено інші обставини, отже, у постановах Верховного Суду, на які посилається позивачка в касаційній скарзі, висновки, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактичної доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Посилаючись на загальні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, позивачка намагається досягти повторної оцінки доказів, які не були взяті судами до уваги, однак суд касаційної інстанції не має повноважень встановлювати нові обставини та оцінювати і переоцінювати докази.