розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області у складі судді Романюк Л. Ф. від 21 грудня 2021 року, додаткове рішення Вінницького міського суду Вінницької області у складі судді Романюк Л. Ф. від 18 січня 2022 року та постанову Вінницького апеляційного суду у складі колегії суддів: Оніщука В. В., Медвецького С. К., Копаничук С. Г. від 21 квітня 2022 року.

Зміст позовної заяви та її обґрунтування

У травні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Рудик Л. В., про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна з чужого незаконного володіння.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що йому на підставі свідоцтва про право власності на нежиле приміщення серія НОМЕР_1, виданого виконкомом Вінницької міської ради від 25 лютого 2010 року, належало 4/625 частини нежитлової будівлі по АДРЕСА_1 .

У листопаді 2019 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а також наданої на його запит відповіді Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області йому стало відомо, що 30 серпня 2018 року за реєстровим № 2318 приватним нотаріусом Рудик Л. В. посвідчено договір купівлі-продажу належної йому 4/625 частини зазначеної вище нежитлової будівлі. Продавцем за указаним договором виступала ОСОБА_2, яка діяла від його імені на підставі довіреності, посвідченої 27 березня 2013 року за реєстровим № 1210, покупцем виступила ОСОБА_3 .

Крім того, 30 серпня 2018 року приватним нотаріусом Рудик Л. В. було посвідчено договір дарування 4/625 частки нежитлової будівлі нежитлової будівлі по АДРЕСА_1, за яким ОСОБА_3 подарувала вказану частину нежитлової будівлі ОСОБА_4 .

Посилаючись на те, що він не мав жодних намірів, не бажав та не виражав свого волевиявлення щодо продажу вказаного майна, не давав вказівок іншим особам щодо його відчуження, не передавав нікому оригіналу правовстановлюючого документа та не отримував жодних коштів від продажу належної йому частини нежитлової будівлі, а представник діяла не в його інтересах, ОСОБА_1 просив суд:

- визнати недійсним договір купівлі-продажу 4/625 частини нежитлової будівлі по АДРЕСА_1, укладений 30 серпня 2018 року між ОСОБА_2, яка діяла за довіреністю від його імені, та

ОСОБА_3, що зареєстрований в реєстрі за № 2318 та посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу

- витребувати з чужого незаконного володіння від ОСОБА_4 на його користь 4/625 частини нежитлової будівлі по

Стислий виклад заперечень відповідачів

ОСОБА_2 заперечувала проти задоволення позову у повному обсязі. Зазначала, що діяла в межах повноважень, наданих їй позивачем, у довіреності, від імені та виключно в інтересах ОСОБА_1 . Волевиявлення позивача щодо надання їй права на розпорядження нерухомим майном є чітким і зрозумілим, довіреність не оспорена та не визнана недійсною. За результатами укладення договору купівлі-продажу вона сплатила всі необхідні податки і збори, а розрахунки за договором були проведені особисто між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 до укладення оспорюваного договору.

ОСОБА_3 заперечувала проти задоволення позову в повному обсязі, зазначаючи, що оспорюваний правочин був укладений на підставі нотаріально посвідченої та чинної довіреності, у якій чітко зазначено право повіреного на відчуження спірного нерухомого майна. Довіреність видана після розірвання шлюбу з позивачем та строком на 25 років, що додатково підтверджує спрямованість волевиявлення позивача на відчуження спірної нерухомості. При цьому вказувала, що домовленість між нею і позивачем щодо переоформлення його частки існувала давно. А спірне приміщення вона використовує, як офіс приватного нотаріуса. Стверджувала, що вартість частки позивача оплатила йому особисто до підписання договору купівлі-продажу.

ОСОБА_4 заперечувала проти задоволення позову, зазначаючи, що ОСОБА_3 законно придбала спірне нерухоме майно та мала право на розпорядження ним, а тому не вбачала правових підстав для задоволення вимог позивача про витребування у неї спірного майна.

Основний зміст та мотиви судових рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 21 грудня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оспорюваний правочин укладений ОСОБА_2 від імені позивача на підставі нотаріально посвідченої та чинної довіреності, у якій передбачено право представника на розпорядження належною позивачу нерухомістю. Доказів наявності зловмисної домовленості між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 позивачем не надано, а тому відсутні правові підстави, передбачені статтею 232 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), для визнання оспорюваного договору недійсним та витребування майна у останнього набувача.

Додатковим рішенням Вінницького міського суду Вінницької області

від 18 січня 2022 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь

ОСОБА_3 витрати на правову допомогу у розмірі 28 000,00 грн, а також на користь ОСОБА_2 - у розмірі 25 000,00 грн.

Додаткове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що понесені ОСОБА_3 та ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу є документально підтвердженими у заявленому відповідачами розмірі, підстав для їх зменшення при розподілі між сторонами не встановлено.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 21 квітня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 грудня 2021 року та додаткове рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 18 січня 2022 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову є законним та обґрунтованим, оскільки позивач добровільно видав довіреність, якою уповноважив ОСОБА_2 укладати, підписувати договір купівлі-продажу щодо належних йому 4/625 частини у праві власності на нежитлову будівлю по АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 діяла не в особистих інтересах, а в інтересах позивача, при цьому останнім не доведено зловмисної домовленості між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, а також того, що оспорюваний договір купівлі-продажу укладений представником на невигідних для нього умовах і є таким, що суперечить його інтересам.

Витрати на професійну правничу допомогу у присудженому судом першої інстанції розмірі суд апеляційної інстанції вважав співмірними зі складністю справи, наданим адвокатами обсягом послуг у суді першої інстанції, а також такими, що відповідають критерію реальності і розумності їхнього розміру. Зазначено, що підстав для зменшення розміру суми цих витрат у суду першої інстанції не було, оскільки позивачем не було заявлено клопотання про їх зменшення.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та узагальнені доводи особи, яка її подала

У травні 2022 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, у якій він просить скасувати рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 грудня 2021 року, додаткове рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 18 січня 2022 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 21 квітня 2022 року і ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі.

Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначив неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16, постановах Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 522/15095/15-ц,

від 13 лютого 2019 року у справі № 756/2114/17, від 17 липня 2019 року у справі № 310/6076/16-ц, від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18, від 21 лютого 2020 року у справі № 182/3593/17, від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19, від 25 травня 2021 року у справі № 910/7586/19

(пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) )), а також не дослідили належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

ОСОБА_1 зазначає, що суди попередніх інстанцій розглянули справу поверхнево та не надали правової оцінки усім доказам у справі, зосередивши свою увагу виключно на змісті довіреності. Зокрема суди не врахували того, що оригінал правовстановлюючого документа на належну йому частку у спірному нерухомому майні залишився у нього, а згідно з відповіддю Міністерства юстиції України від 28 грудня 2019 року № 49997/Д-23335/19.6.1 приватний нотаріус Рудик Л. В. посвідчила оспорюваний договір за відсутності всіх необхідних документів - документа, що посвідчував право власності продавця на об`єкт, а також без відповідних відомостей про державну реєстрацію права власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Не вимагала такого документу у нього і покупець за договором. Електронний примірник договору не було долучено до Державного реєстру речових прав, що позбавило його можливості ознайомитись з таким договором та його істотними умовами.

Суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків Верховного Суду щодо підстав застосування статті 232 ЦК України, зокрема щодо підміни волі довірителя волею представника, а також волі й намірів другої сторони правочину та представника здійснити дії всупереч інтересам особи, яку він представляє.

Вважає, що суди не врахували, що оспорюваний договір істотно порушує його права, призвів до несприятливих наслідків для довірителя. Правочин укладений між дочкою та матір`ю без пред`явлення правовстановлюючого документу, за ціною, що є значно нижчою від ринкової, та на підставі довіреності, яка видана на представництво інтересів, а не на розпорядження нерухомістю.

На думку заявника, не врахували суди попередніх інстанцій також правових висновків Верховного Суду щодо підстав стягнення витрат на професійну правничу допомогу. У матеріалах справи відсутні належні докази понесення заявлених витрат, суми є неспівмірними із наданою правничою допомогою, а долучена адвокатом Усовим Ю. В. квитанція про сплату таких витрат складена на бланку адвоката Арустамян А. Е., що ставить під сумнів реальність таких витрат.

Короткий зміст відзивів на касаційну скаргу

Відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_1 подали ОСОБА_2, ОСОБА_3

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 посилаються на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, необґрунтованими, такими, що не спростовують правильних по суті висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

ОСОБА_2 зазначає, що вона діяла на підставі виданої їй довіреності, про будь-які обмеження повноважень ОСОБА_1 її не повідомляв, свій підпис не оспорював та маючи вищу юридичну освіту чітко усвідомлював наслідки видання довіреності з правом розпорядження належним йому майном. При складанні довіреності позивач не заявляв вимог щодо ціни, розрахунків та умов відчуження майна. Стверджує, що жодних власних інтересів щодо укладення оспорюваного договору вона не мала, оскільки ніколи не була та не є власником спірного нерухомого майна. Факт проведення розрахунків між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 підтверджується показами свідків та не заперечувався представником позивача у суді першої інстанції.

ОСОБА_3 зазначає, що посилання заявника на порушення порядку укладення оспорюваного договору (відсутність оригіналу правовстановлюючого документа, відмітка про його втрату, відсутність сканованої копії договору) не є підставою для визнання оспорюваного договору недійсним на підставі статті 232 ЦК України. Стверджує, що ціна договору була погоджена з позивачем, а кошти були отримані ОСОБА_1 . Волевиявлення позивача щодо надання права повіреному на розпорядження спірним майном є чітким і зрозумілим.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі свідоцтва про право власності на нежиле приміщення

серія НОМЕР_1, виданого виконкомом Вінницької міської ради

від 25 лютого 2010 року, ОСОБА_1 належало 4/625 частини нежитлової будівлі по АДРЕСА_1 .

Довіреністю від 27 березня 2013 року ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_3 та/або ж ОСОБА_2 представляти його інтереси як власника квартири АДРЕСА_2 та власника 1/2 частини 8/625 частин виділених в натурі нежитлових приміщень основної будівлі з прибудовами по АДРЕСА_1, з правом розпорядження ними, в усіх державних громадських, господарських та інших організаціях, підприємствах та установах незалежно від форм власності, підпорядкування та галузевої належності, зокрема, в органах місцевого самоврядування та влади їх структурних підрозділах, в бюро технічної інвентаризації та органі Державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, органах нотаріату, управлінні архітектури, державної реєстрації житлово - експлуатаційній конторі та інших комунальних службах, паспортному відділі, в органах внутрішніх справ, в Державній податковій адміністрації України, Укртелекомі та ін., з усіма необхідними повноваженнями при вчиненні всіх необхідних дій, пов`язаних з виконанням цієї довіреності в повному обсязі. Цією довіреністю представникам надано право узгодження всіх процедурних питань, подавати, підписувати та отримувати всі необхідні для виконання цієї довіреності документи, подавати всі без винятку заяви, в тому числі щодо сімейного стану та заяви про згоду на відчуження набутої під час шлюбу з ОСОБА_3 нерухомості, заяви до відповідних реєстраційних органів про реєстрацію майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, отримати відповідні документи, підписати цивільно-правові договори щодо відчуження зазначеної вище нерухомості, одержати належні гроші за продаж нерухомості, одержувати необхідні довідки та документи, сплачувати необхідні платежі за продаж нерухомості, а також вчиняти всі інші юридично значимі дії.

30 серпня 2018 року між ОСОБА_2 (до зміни прізвища -" ОСОБА_2"), яка діяла на підставі довіреності, посвідченої 27 березня 2013 року за реєстровим № 1210 від імені ОСОБА_1 (продавець), та

ОСОБА_3 (покупець) укладено договір купівлі- продажу, за умовами якого продавець передав у власність (продав), а покупець прийняла у власність (купила) 4/625 частини у праві власності на нежитлову будівлю по АДРЕСА_1 .

Договір купівлі-продажу посвідчено приватним нотаріусом Рудик Л. В. за реєстровим № 2318.

30 серпня 2018 року приватним нотаріусом Рудик Л. В посвідчено договір дарування 4/625 частини нежитлової будівлі по

АДРЕСА_1, за яким ОСОБА_3 подарувала вказану частину нежитлової будівлі ОСОБА_4 .

Допитані судом першої інстанції свідки підтвердили, що ОСОБА_1 був обізнаний про укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна.

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку та якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У силу частини першої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Частиною третьою статті 238 ЦК України передбачено, що представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Згідно з частиною першою статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя.

Відповідно до положень статей 1003, 1004 та 1006 ЦК України у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності чітко визначаються юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними. До обов`язків повіреного відноситься: повідомлення довірителю на його вимогу всіх відомостей про хід виконання його доручення; після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання повірений зобов`язаний негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення; негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення.

Відповідно до частини першої статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

За змістом зазначеної норми закону необхідними ознаками правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою, є: 1) наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і іншої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди; 2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; 3) вчинення представником дій в межах наданих йому повноважень.

Укладення договору купівлі-продажу в ситуації, коли від імені продавця діє його представник, саме по собі не свідчить, що мала місце зловмисна домовленість представника із іншою стороною - покупцем.

Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

Тобто для задоволення позовних вимог на підставі статті 232 ЦК України необхідно на підставі належних доказів встановити, що представник сторони правочину вступив у зловмисну домовленість з іншою стороною і діяв при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Таким чином має бути доведена і домовленість з боку іншої сторони правочину.

Критерій "зловмисності" не залежить від того, чи був направлений умисел повіреного на власне збагачення чи заподіяння шкоди довірителю, важливим є фактор того, що умови договору, укладеного повіреним, суперечать волі довірителя взагалі, тобто підставою для визнання правочину недійсним є розходження волі довірителя з волевиявленням повіреного при укладенні договору, а наслідки, що настали, є такими, що є неприйнятними для довірителя.

У постанові Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі

№ 522/15095/15-ц (провадження № 61-11797св18) зроблено висновок щодо застосування статті 232 ЦК України та вказано, що під зловмисною домовленістю необхідно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, що представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен втілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. Тобто в основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажав (або свідомо допускав) їх настання.

Для кваліфікації правочину як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості потрібно встановити, що: від імені однієї із сторін правочину виступав представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв`язок між зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Суди попередніх інстанцій, належним чином дослідивши наявні у справі докази та надавши їм оцінку, урахувавши принцип свободи договору, дійшли правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 .

Доводи позивача про зловмисну домовленість його представника ОСОБА_2 з покупцем ОСОБА_3 не підтвердились, зважаючи на зміст виданої позивачем довіреності від 27 березня 2013 року, якою ОСОБА_1, як довіритель, наділив свого уповноваженого представника правом розпоряджатися частиною належного йому нежитлового приміщення, з правом підписання цивільно-правових договорів щодо його відчуження, одержання грошових коштів за продаж нерухомості та сплати необхідних платежів, тобто фактично без будь-яких обмежень чи застережень.

Зі змісту виданої позивачем довіреності, чинність якої не оспорюється, слідує, що приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Рудик В. В. роз`яснив ОСОБА_1 зміст статей 203, 213, 214, 240, 244, 247, 248, 249, 1000 ЦК України, що підтвердив позивач своїм підписом у довіреності.

З огляду на наведене, позивач, маючи вищу юридичну освіту та надаючи своїй доньці ОСОБА_2 у 2013 році зазначені повноваження, проявивши розумну обачність, не міг не розуміти, що наданий представнику обсяг повноважень дозволяє відчужити нерухоме майно від його імені третій особі, на що правильно звернули увагу суди попередніх інстанцій.

Судами попередніх інстанцій прийнято до уваги покази свідків, які підтвердили надання згоди ОСОБА_1 на продаж ОСОБА_3 частини нежитлового приміщення, яке остання використовує у своїй професійній діяльності, за погоджену сторонами грошову суму. ОСОБА_1 зазначених обставин не спростував.

Отже, посилання ОСОБА_1 на те, що він не мав наміру відчужувати спірне нерухоме майно, не розумів юридичних наслідків виданої ним довіреності, а також факт зловмисної домовленості представника продавця та покупця не доведені належними та достовірними доказами.

Доводи касаційної скарги щодо укладення оспорюваного договору його повіреною ОСОБА_2 з її матір`ю в контексті обставин зазначеної справи не є безумовною підставою для висновку про наявність зловмисної домовленості між повіреною та покупцем, з огляду на те, що учасники як договору доручення, так і договору купівлі-продажу є родичами, а сам позивач є батьком повіреної ОСОБА_2 .

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що ОСОБА_1 видав довіреність з правом розпорядження спірною нерухомістю не лише на ім`я своєї доньки ОСОБА_2, але і на ім`я своєї колишньої дружини ОСОБА_3, яка користується спірною нерухомістю під час здійснення своєї професійної діяльності. Довіреність видана після розірвання шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3, строком дії на 25 років. Ці обставини правильно оцінено судами попередніх інстанцій крізь призму сімейних відносин між сторонами, намірів позивача після розірвання шлюбу та поділу спільного сумісного майна подружжя передати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права щодо спірного нежитлового приміщення (згідно зі змістом виданої довіреності).

Посилання заявника на порушення процедури укладення та нотаріального посвідчення оспорюваного договору купівлі-продажу не є підставою для визнання договору недійсним на підставі положень статті 232 ЦК України.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі

№ 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, доводи сторін спору, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу 4/625 частини нежитлової будівлі по АДРЕСА_1 від 30 серпня 2018 року, з підстав, визначених у статті 232 ЦК України.

Побідні висновки викладені Верховним Судом у постанові від 05 серпня 2020 року у справі № 638/2324/14-ц, провадження 61-16084св18.

Щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу

Частина перша статті 133 ЦПК України визначає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої вказаної статті Кодексу).

За змістом статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Водночас зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК України слідує, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Велика Палата Верховного Суду також вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України).

З матеріалів справи слідує, що інтереси відповідачки ОСОБА_2 представляв адвокат Усов Ю. В., а відповідачки ОСОБА_3 - Арустамян А. Е .

На підтвердження понесених відповідачами витрат на професійну правничу допомогу суду надано:

- адвокатом Арустямян А. Е.: ордер від 03 серпня 2021 року; договір про надання правничої допомоги від 02 липня 2021 року, укладений між ОСОБА_3 та Арустямян А. Е. ; акт наданих послуг від 22 грудня

2021 року; квитанцію від 22 грудня 2021 року на суму 28 000,00 грн;

- адвокатом Усовим Ю. В.: ордер від 28 липня 2021 року; договір про надання правничої допомоги від 28 липня 2021 року, укладений між

ОСОБА_2 та Усовим Ю. В. ; акт наданих послуг від 22 грудня

2021 року; квитанцію від 22 грудня 2021 року на суму 25 000,00 грн.

Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що розмір визначених судом витрат на професійну правничу допомогу є завищеним, неспівмірним із наданою правовою допомогою, а з наданих доказів їх понесення неможливо встановити витрати адвокатів на надання таких послуг та витрачений ними час на підготовку процесуальних документів.

Як зазначалося вище, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Визначаючи розмір витрат на надану відповідачкам професійну правничу допомогу та розподіляючи вказані витрати між сторонами у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, врахував складність справи, її значення для учасників справи, оцінив положення договорів про надання правничої допомоги, визначену у них фіксовану суму гонорару (у договорі, укладеному з ОСОБА_3 - 28 000,00 грн; у договорі, укладеному з ОСОБА_2 - 25 000,00 грн), перелік наданих послуг (участь адвокатів Арустямян А. Е. та Усова Ю. В. в шести судових засіданнях, підготовка процесуальних документів у справі та надання правових консультацій під час розгляду цієї справи), їх необхідність та з урахуванням критеріїв реальності, розумності та співмірності витрат на професійну правничу допомогу дійшов загалом обґрунтованого висновку про наявність підстав для їх відшкодування.

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки зазначених доказів, що в силу положень статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам Верховного Суду, на які послався заявник у касаційній скарзі, суди застосували вказані вище норми права із урахуванням встановлених у цій справі обставин.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання вмотивованості висновку судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.