На обґрунтування позовних вимог зазначала, що ІНФОРМАЦІЯ_7 внаслідок терористичного акту в с. Трьохізбенка Луганської області вбито її дочку ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, а її тяжко поранено. Згідно з лікарським свідоцтвом про смерть від 15 листопада 2014 року № 347, причиною смерті її дочки стала вогнепальна вибухова осколкова травма грудної клітини і живота з пошкодженням внутрішніх органів.

За фактом скоєння терористичного акту, який призвів до загибелі людей, ІНФОРМАЦІЯ_7 до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) внесено відомості про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 258 Кримінального кодексу України (далі - КК України (2341-14) ).

Згідно з розпорядженням КМ України "Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України" від 2 грудня 2015 року № 1275-р (1275-2015-р) с. Трьохізбенка Новоайдарського району Луганської області належить до населених пунктів, в яких проводилася АТО.

Відповідно до статті 4 Закону України від 20 березня 2003 року № 638-ІV "Про боротьбу з тероризмом" (далі - Закон № 638-ІV (638-15) ) організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами здійснюються Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції. Центральні органи виконавчої влади беруть участь у боротьбі з тероризмом у межах своєї компетенції, визначеної законами та виданими на їх основі іншими нормативно-правовими актами.

Оскільки відповідно до Закону № 638-IV (638-15) КМ України організовує боротьбу з тероризмом, забезпечує необхідні сили, засоби та ресурси, то у спірних правовідносинах він є представником Держави України.

Вважала, що відповідач зобов`язаний відшкодувати їй моральну шкоду, яка полягає у незворотних моральних стражданнях та хвилюваннях, спричинених загибеллю дочки внаслідок терористичного акта, незабезпечення відповідачем права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), статті 27 Конституції України, а також відсутністю ефективного незалежного розслідування стверджуваних порушень права на життя протягом майже трьох років.

Вказувала, що до ситуації, у якій вона опинилася, застосовними є висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), викладені в рішеннях від 08 січня 2004 року у справі "Айдер та інші проти Туреччини" (Ayder and Others v. Turkey, заява № 23656/94) та від 07 липня 2011 року у справі "Аль-Скейні та інші проти Сполученого Королівства" (Al-Skeini and Others v. the United Kingdom, заява № 55721/07).

Посилаючись на наведене, позивач просила стягнути з Держави України в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України 1 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої смертю її дочки.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Новоайдарського районного суду Луганської області від 11 червня 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на теперішній час порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом за рахунок коштів Державного бюджету України не встановлено жодним законодавчим актом, тобто відсутня процедура, згідно з якою має проводитися таке відшкодування, що унеможливлює практичну реалізацію статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом". На час вирішення спору єдиним окремим законом, що регулює правовідносини з відшкодування шкоди, завданої злочином, за рахунок державного бюджету, є Закон України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (266/94-ВР) , яким передбачено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна тощо. Кодексом цивільного захисту України (5403-17) регулюються правовідносини щодо боротьби з тероризмом, але спеціальним щодо цих правовідносин є Закон України "Про боротьбу з тероризмом" (638-15) , а тому положення Кодексу цивільного захисту України (5403-17) до спірних правовідносин застосовуватися не можуть, оскільки він регулює питання щодо надзвичайної ситуації на відміну від вказаного Закону, що регулює питання терористичного акту (вказані поняття не є тотожними).

Відповідно до статті 2 КК України підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Таким чином, лише вироком суду може бути визначена кваліфікація кримінального правопорушення та обставини кримінального правопорушення, однак на час розгляду справи, вирок суду відсутній, за вказаним у позові фактом здійснюється досудове розслідування, що є складовою кримінального провадження та передує судовому розгляду кримінальної справи.

Посилання позивача на те, що держава Україна не забезпечила належного розслідування скоєного злочину та встановлення винних осіб є необґрунтованими, оскільки на виконання рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" суб`єктами боротьби з тероризмом, у межах визначеної законодавством компетенції, вживаються активні заходи з проведення АТО, яке спрямоване на припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення України, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності та відновлення миру і правопорядку на окремих територіях Донецької та Луганської областей, які тимчасово не підконтрольні владі України. Факт військової агресії Російської Федерації проти України та наявність незаконних збройних формувань, які застосовують важку техніку й озброєння, неконтрольоване їх постачання через державний кордон є визнаним та зафіксованим у відповідних актах компетентних державних та міжнародних органів. Отже, об`єктивна необхідність і обов`язок держави реагувати на загрозу її суверенітету та незалежності, правам людини та громадянина, протидія таким загрозам на суверенній території держави викликали відповідне реагування з боку державних органів у межах їх компетенції та покладених на них завдань. Таким чином, суб`єктами боротьби з тероризмом вживаються активні заходи з проведення АТО, що здійснюється відповідно до Закону України "Про боротьбу з тероризмом" (638-15) , з дотриманням вимог законодавства України.

Підсумовуючи наведене, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Луганського апеляційного суду від 19 листопада 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, подану від її імені адвокатом Скворцовою А. Ю., задоволено частково, рішення Новоайдарського районного суду Луганської області від 11 червня 2018 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про задоволення позову частково.

Стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 600 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що відповідно до статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та пункту 3 частини другої статті 1167 ЦК України, обов`язок відшкодувати завдану шкоду, заподіяну внаслідок терористичного акту, покладається на державу незалежно від її вини, а до держави, яка відшкодувала шкоду фізичній особі, переходить право вимоги до винної особи. Виходячи з системного аналізу статей 1, 11 та 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом", встановлення осіб, які вчинили терористичний акт чи здійснили терористичну діяльність, наявність щодо них обвинувального вироку суду, не є умовою відшкодування шкоди державою на підставі статті 19 зазначеного Закону. Обов`язковою умовою для задоволення позовних вимог про відшкодування за рахунок держави шкоди, завданої під час проведення АТО, є завдання такої шкоди на території АТО, та як його наслідок. Ураховуючи, що загибель дочки позивача ОСОБА_2 настала унаслідок артилерійського обстрілу в с. Трьохізбенка Новоайдарського району Луганської області під час проведення АТО, апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 спричинено моральну шкоду, яка полягає у тяжких душевних стражданнях у зв`язку з втратою її дитини, а тому суд з урахуванням вимог розумності та справедливості, вважав обґрунтованим розмір заподіяної позивачці моральної шкоди, що підлягає відшкодуванню державою - 600 000,00 грн.

Рух справи у суді касаційної інстанції. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, аргументи інших учасників справи

У грудні 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Головного територіального управління юстиції у Луганській області (далі - ГТУЮ у Луганській області), що представляє інтереси КМ України, у якій заявник просив скасувати постанову Луганського апеляційного суду від 19 листопада 2018 року та залишити в силі рішення Новоайдарського районного суду Луганської області від 11 червня 2018 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу, що позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що її дочку було вбито внаслідок скоєння терористичного акту, здійснення якого є кримінальним правопорушенням, кваліфікація та обставини якого можуть бути встановлені лише вироком суду. На даний час досудове розслідування у кримінальному провадженні за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 258 КК України, триває. Отже, обов`язковою умовою застосування положень статті 19 Закону № 638-ІV є наявність обвинувального вироку суду, що набув чинності.

Вирішуючи питання про відшкодування моральної шкоди, суд зобов`язаний на підставі повного, всебічного й об`єктивного дослідження всіх обставин справи з`ясувати характер і розмір шкоди, заподіяної злочином, наявність причинно-наслідкового зв`язку між вчиненими діями і шкодою, що настала, визначити характер та обсяг страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач та дати належну оцінку зазначеним обставинам. Однак, визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди в сумі 600 000,00 грн, апеляційний суд зазначеного не урахував, та не навів обґрунтованих мотивів визначення такого розміру відшкодування.

Позивач не надала доказів порушення її прав саме Державою Україною в особі КМ України, а тому апеляційний суд дійшов помилкового висновку про відшкодування моральної шкоди, завданої ОСОБА_1 відповідачем, оскільки стаття 19 Закону № 638-ІV не передбачає відшкодування моральної шкоди за відсутності вини держави.

У січні 2019 року від ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Скворцова А. Ю., надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому вона просила касаційну скаргу ГТУЮ у Луганській області залишити без задоволення. Зазначала, що суд апеляційної інстанції повно і всебічно з`ясував обставини, що мають значення для справи, ухвалив законне і обґрунтоване судове рішення.

Ухвалою Верховного Суду від 26 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 24 липня 2019 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

Ухвалою Верховного Суду від 04 грудня 2019 року касаційне провадження у справі зупинено до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 265/6582/16-ц (провадження №14-17цс19).

Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2020 року поновлено касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2020 року касаційне провадження у справі зупинено до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20).

Ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2022 року поновлено касаційне провадження у справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій установлено, що ІНФОРМАЦІЯ_7 внаслідок артилерійського обстрілу в с. Трьохізбенка Луганської області вбито дочку позивача - малолітню ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Факт смерті ОСОБА_2 підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1, виданим повторно 23 грудня 2014 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Старобільського районного управління юстиції у Луганській області, а також копією лікарського свідоцтва про смерть від 15 листопада 2014 року № 347, виданим Старобільським міжрайонним відділенням Луганського обласного бюро судово-медичної експертизи, в якому вказано, що причиною смерті стала вогнепальна вибухова осколкова травма грудної клітини і живота з пошкодженням внутрішніх органів.

Під час обстрілу також було тяжко поранено ОСОБА_1, що підтверджується копією виписки із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого № 3224/753.

За вказаним фактом 14 листопада 2014 року до ЄРДР внесено відомості про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 258 КК України (терористичний акт, що призвів до загибелі людини).

Відповідно до витягу з кримінального провадження від 18 жовтня 2014 року № 12014130500000463, у період часу з 13 листопада по ІНФОРМАЦІЯ_7 зі сторони Веселої Гори, Луганської області було здійснено артобстріл з БК 21 "Град" с. Трьохізбенка Новоайдарського району Луганської області, внаслідок якого громадяни: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_5, загинули, а ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_6, отримала тілесні ушкодження.

У зазначеному кримінальному провадженні ОСОБА_1 визнана потерпілою.

Згідно з висновком психологічного експертного дослідження від 04 грудня 2017 року № 2/11/17 у потерпілої ОСОБА_1 є зміни в емоційному стані, індивідуально-психологічних проявах, які перешкоджають активному соціальному функціонуванню її як особистості, що виникли внаслідок її поранення та втрати її дочки ОСОБА_2 за обставин обстрілу с. Трьохізбенка, Луганської області під час проведення військових дій. ОСОБА_1 завдані страждання (моральна шкода) через отримані нею тілесні ушкодження та загибель дочки, попередній орієнтовний розмір грошового еквіваленту моральних страждань, спричинених ОСОБА_1 (моральної шкоди), відповідає заявленим вимогам - 1 000 000,00 грн.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Касаційна скарга у цій справі подана у грудні 2018 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ (460-20) .

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ГТУЮ у Луганській області, яке представляє інтереси КМ України, підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Щодо права позивача на відшкодування державою моральної шкоди, заподіяної загибеллю дочки внаслідок терористичного акта, на підставі статті 19 Закону № 638-ІV

Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).

Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина перша статті 23 ЦК України). Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (пункт 2 частини другої статті 23 ЦК України). Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб (частина третя статті 23 ЦК України).

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, зокрема, якщо шкоди завдано смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (пункт 1 частини другої статті 1167 ЦК України).

Моральна шкода, завдана смертю фізичноїособи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім`єю (частина друга статті 1168 ЦК України).

Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього кодексу у редакції, чинній до 03 липня 2020 року, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (див. пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17).

Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом (частина друга статті 1177 ЦК України).

Проаналізувавши приписи статті 1177 ЦК України у редакції, що була чинною до 09 червня 2013 року, та статті 1207 цього кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13, поданими потерпілими, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення ЄСПЛ, вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. ЄСПЛ зазначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення в Україні ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави. З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (див. ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі "Петльований проти України" (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08) і від 16 грудня 2014 року у справі "Золотюк проти України" (Zolotyuk v. Ukraine, заява № 3958/13)).

Частина перша статті 19 Закону № 638-IV передбачає спеціальне правило, згідно з яким відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 Закону № 638-IV).

З огляду на зміст вказаних приписів Закону № 638-IV (638-15) , реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами. Більше того, у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі "Будченко проти України" (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі "Петльований проти України").

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ поняття "майно" у частині першій статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як "майнові права", а отже, як "майно" (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 05 січня 2000 року у справі "Бейелер проти Італії" (Beyeler v. Italy), заява № 33202, § 100).

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб "очікування" було "легітимним", воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі "Копецький проти Словаччини" (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50). Проте стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не гарантує право на набуття майна (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Копецький проти Словаччини", § 35).

Особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має "легітимне очікування" успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема, у судовому рішенні (див. для порівняння mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 2 липня 2002 року у справі "Гайдук та інші проти України" (Gayduk and Others v. Ukraine), заяви № 45526/99 та інші). Очікування не буде легітимним, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника відхиляє національний суд (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Копецький проти Словаччини" (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 50).

Отже, передбачене в статті 19 Закону № 638-IV право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від Держави України відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачеві внаслідок загибелі матері під час терористичного акту в період проведення АТО незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт. У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача щодо права вимоги на підставі Закону № 638-IVдо держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв`язку із загибеллю дочки у період проведення АТО. Аналогічні за змістом правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (пункти 36, 69), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (пункти 7.5, 7.11), від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (пункт 28).

Ураховуючи наведене, помилковими є висновки апеляційного суду про можливість часткового задоволення позову на підставі статті 19 Закону № 638-IV.

Щодо порушення державою права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції та статтею 27 Конституції України

Позивач заявила вимогу про стягнення з Держави України на відшкодування моральної шкоди, завданої їй терористичним актом, що призвів до загибелі дочки, посилаючись на те, що вона є відповідальною за порушення права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції. Суд апеляційної інстанції вважав, що у цій справі вказана стаття є застосовною, оскільки є відповідальною за невжиття належних заходів для того, аби захистити життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20) виклала правовий висновок, у якому зазначила, що на правовідносини стосовно відшкодування шкоди, завданої порушенням права на життя, поширюється положення статті 2 Конвенції. Однак, зазначила, що проблема у подібній справі полягає в тому, щоби встановити, чи перебувала дочка позивача під юрисдикцією Держави України у сенсі статті 1 Конвенції, та чи порушила Держава України певні її обов`язки з тих, які випливають із указаної статті.

Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3 Конституції України).

Кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини (частини перша та друга статті 27 Конституції України).

Під час проведення військових операцій необхідно постійно дбати про безпеку цивільного населення, цивільних осіб та цивільних об`єктів. Слід ужити усіх практично можливих заходів, щоб уникнути випадкової загибелі цивільного населення, поранення цивільних осіб та пошкоджень цивільних об`єктів або принаймні звести такі випадки до мінімуму (норма 15 дослідження Міжнародного Комітету Червоного Хреста "Звичаєве міжнародне гуманітарне право", яке є збіркою практики держав у сфері міжнародного гуманітарного права з метою виявлення норм, що набули характеру звичаєвих і вперше опубліковане видавництвом Кембриджського університету у 2005 році).

Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов`язком не порушувати такі права та свободи держава має позитивні обов`язки гарантувати їх ефективне використання кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення будь-якого з цих обов`язків є самостійною підставою відповідальності держави, але лише тоді, якщо є підстави стверджувати, що вона мала юрисдикцію, зокрема на відповідній частині її території.

Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя (речення перше та фрагмент речення другого частини першої статті 2 Конвенції).

Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції; див. mutatis mutandisрішення Великої Палати ЄСПЛ щодо прийнятності у справі "Україна проти Росії (щодо Криму)" (Ukraine v. Russia (re Crimea)) від 16 грудня 2020 року, заяви № 20958/14 і 38334/18, § 303-352). Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.

За статтею 2 Конвенції обов`язки держави полягають у такому:

1) негативний обов`язок - у тому, що державні органи та службові особи держави не можуть позбавляти людину життя за винятком ситуацій, коли таке позбавлення є абсолютно необхідним (випадки, за яких держава може застосувати летальну силу, перелічені у частині другій статті 2 Конвенції). Протиправне заподіяння державою в особі її органів влади та службових осіб смерті людині є порушенням зазначеного обов`язку;

2) позитивний обов`язокмає два різновиди:

- матеріальний, згідно з яким держава повинна встановити законодавчі положення, які би захищали життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтовані заходи для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб.

Відповідальність за порушення останнього з наведених позитивних матеріальних обов`язків за статтею 2 Конвенції може настати, якщо держава (а) володіла інформацією про те, що за певних обставин життя конкретної людини чи групи людей могло бути поставлене під загрозу (необхідно довести, що влада знала або мала знати про цю загрозу), (б) могла вжити заходи, які би усунули ризик для життя, але не вжила їх. ЄСПЛ тлумачить зазначений конвенційний обов`язок так, щоби не покладати на державні органи непосильний або надмірний тягар. Тому з погляду Конвенції не кожна передбачувана загроза для життя зобов`язує державні органи вживати конкретні заходи, спрямовані на запобігання її втіленню (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Осман проти Сполученого Королівства" (Osman v. the United Kingdom), заява № 87/1997/871/1083, § 115, 116 і від 24 жовтня 2002 року у справі "Мастроматео проти Італії" (Mastromatteo v. Italy), заява № 37703/97, § 68);

- процесуальний, згідно з яким держава має забезпечити об`єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Для того, щоби бути ефективним, розслідування має дозволити встановити та покарати осіб, відповідальних за порушення права на життя. Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов`язку. Обов`язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 19 лютого 1998 року у справі "Кая проти Туреччини" (Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, § 86-87 і від 8 листопада 2005 року у справі "Гонгадзе проти України" (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, § 176).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, то порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків - як негативного, так і позитивного матеріального чи позитивного процесуального - може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації (відшкодування). Остання може мати різні форми та розміри, що залежатимуть, зокрема, від виду конкретного порушення, вчинення якого державою за конкретних обставин необхідно встановити.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказувала на невиконання державою позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя дочки позивача та позитивного процесуального обов'язку, згідно з яким держава має забезпечити об'єктивне та ефективне розслідування факту посягання на людське життя незалежним органом.

Щодо виконання державою позитивного матеріального обов'язку з гарантування права на життя дочки позивача

У позовній заяві ОСОБА_1 стверджувала, що з огляду на факт загибелі її дочки внаслідок терористичного акту Держава Україна зобов`язана відшкодувати моральну шкоду, яка полягає у стражданнях, спричинених цією загибеллю, незабезпеченням державою права на життя дочки. Проте, як зазначено вище, згідно зі статтею 2 Конвенції держава не несе відповідальності за кожну загибель людини у межах її кордонів. Немає підстав вважати, що таку відповідальність за кожну загибель людини на державу поклали й інші акти чинного законодавства України, зокрема на тимчасово окупованих територіях, щодо яких в України відсутня юрисдикція.

У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил, суди мають з`ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала конвенційні обов`язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов`язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв`язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов`язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).

Україна залишається об`єктом збройної агресії з боку РФ, яку остання здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором (далі - Звернення)).

Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії РФ (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів "а", "b", "c", "d" та "g" статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії" від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1 схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIII Заяви Верховної Ради України "Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків" (далі - Заява)). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 "Визначення агресії" від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала РФ державою-агресором (абзац шостий Звернення).

У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії РФ проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами РФ озброєні бандитські формування проголосили створення "Донецької народної республіки" (07 квітня 2014 року) та "Луганської народної республіки" (27 квітня 2014 року)(абзац п`ятий пункту 1 Заяви).

27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії РФ розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил РФ(абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви).

Наслідком збройної агресії РФ проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід`ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви).РФ своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії РФ стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п`ятий пункту 3 Заяви).

24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії РФ проти України - повномасштабне вторгнення агресора на нашу суверенну територію. У цей день Україна розірвала з РФ дипломатичні відносини.

02 березня 2022 року збройну агресію РФ проти України у резолюції ES-11/1 "Агресія проти України" визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від РФ негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.

14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені Збройними силами РФ та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні", схваленої згідно з постановою Верховної Ради України № 2188-IX).

27 квітня 2022 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію "Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи" № 2433. Визнала, що агресія РФ проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

Суди попередніх інстанцій встановили, що територія, на якій загинула дочка позивача, зазнала обстрілу з боку незаконних збройних формувань під час збройної агресії РФ.

Верховний Суд погоджується, що втрата позивачем у цій справі дитини, яка загинула за трагічних обставин, та яку вона навіть не змогла особисто поховати унаслідок того, що сама зазнала тяжких тілесних ушкоджень та тривалий час перебувала на лікуванні є непоправною, та безперечно зумовлює сильні моральні і фізичні страждання для будь-якої матері.

Проте, як зазначила Велика Палата Верховного Суду в пункті___ зазначеної вище постанови, проблема такої справи полягає не в тому, чи страждала морально позивач, не в тому, як краще у грошовому еквіваленті оцінити ці її страждання, навіть не стільки у тому, який нормативний припис слід застосувати для присудження відповідного відшкодування, а в тому, що ключова проблема у цій справі, полягає в тому, чи має за заподіяні моральні страждання позивача нести цивільну відповідальність саме Держава Україна. І якщо так, то за порушення нею якого саме обов`язку з гарантування права на життя така відповідальність має настати.

Позивач не обґрунтовувала, що Держава Україна могла вжити, але не вжила заходи, які би усунули ризик загибелі її дочки, що держава знала про можливість обстрілу с. Трьохізбенка Луганської області з боку незаконних збройних формувань у зв`язку зі збройною агресією з боку РФ і могла вжити, але не вжила заходи з попередження такого обстрілу та усунення ризику для життя дочки позивача. Отже, ОСОБА_1 належним чином не обґрунтувала в чому полягало порушення Державою Україною її позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя дочки.

Загибель дочки позивача внаслідок обстрілу з боку незаконних збройних формувань організації "Луганська народна республіка" с. Трьохізбенка Луганської області та виконання Державою Україною позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя цієї пасажирки не перебувають у причинно-наслідковому зв`язку.

Щодо виконання державою позитивного процесуального обов'язку з гарантування права на життя дочки позивача

ОСОБА_1 у позовній заяві посилалася на відсутність ефективного незалежного розслідування за фактом загибелі дочки протягом майже трьох років, стверджувала, що Держава Україна належним чином не виконала її позитивний процесуальний обов'язок щодо забезпечення об`єктивного та ефективного розслідування факту загибелі дочки.

Надмірна тривалість кримінального провадження здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин; необхідністю відвідування органів досудового розслідування; неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність; підривом репутації тощо.

ЄСПЛ, оцінюючи ефективність різних національних засобів правового захисту у зв`язку з надмірною тривалістю провадження, розробив кілька критеріїв та принципів, які сформулював у своїх рішеннях. Так, ЄСПЛ вказав, що вирішальним питанням при оцінюванні ефективності засобу правового захисту у випадку скарги щодо тривалості провадження є те, чи може заявник подати цю скаргу до національних судів з вимогою конкретного відшкодування; іншими словами, чи існує будь-який засіб, який міг би вирішити його скаргу шляхом надання безпосереднього та швидкого відшкодування, а не просто опосередкованого захисту його прав, ґарантованих статтею 6 Конвенції(див. mutatis mutandis § 59 рішення ЄСПЛ у справі "Меріт проти України" (Merit v. Ukraine) від 30 березня 2004 року, заява № 66561/01). Cуд також постановив, що цей засіб вважатиметься "ефективним", якщо його можна використати, щоб прискорити постановлення рішення судом, який розглядає справу, або надати скаржникові належне відшкодування за зволікання і затримки, що вже відбулися (§ 78 того ж рішення).

Розумність тривалості провадження повинна визначатись у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема з урахуванням складності справи, поведінкою заявника, а також органів влади, пов`язаних зі справою (див. mutatis mutandis $ 67 рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі "Пелісьє і Сассі проти Франції" (Pelissier and Sassi v France); § 35 рішення ЄСПЛ від 27 червня 1997 року у справі "Філіс проти Греції" (№ 2, Philis v. Greece), заява № 19773/92). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави.

Суд першої інстанції встановив, що на виконання рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" суб`єктами боротьби з тероризмом, у межах визначеної законодавством компетенції, вживаються активні заходи з проведення АТО, яке спрямоване на припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення України, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності та відновлення миру і правопорядку на окремих територіях Донецької та Луганської областей, які тимчасово не підконтрольні владі України. Об`єктивна необхідність і обов`язок держави реагувати на загрозу її суверенітету та незалежності, правам людини та громадянина, протидія таким загрозам на суверенній території держави викликали відповідне реагування з боку державних органів Держави Україна у межах їх компетенції та покладених на них завдань. Таким чином, суб`єктами боротьби з тероризмом вживаються активні заходи з проведення АТО, що здійснюється відповідно до Закону України "Про боротьбу з тероризмом" (638-15) , з дотриманням вимог законодавства України.

Верховий Суд також ураховує, що силові дії РФ проти Україна тривають з 20 лютого 2014 року, наслідком такої збройної агресії стала, у тому числі, окупація значної частини державної території України у Донецькій та Луганській областях, у зв`язку із зазначеним фактично з причин незалежних від органів досудового розслідування не надається можливим завершити усю сукупність запланованих заходів та процесуальних дій у рамках досудового розслідування кримінального провадження № 12014130500000463. Крім того, сама справа є складною та багатоепізодною, оскільки кримінальне провадження за фактом загибелі малолітньої ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, та заподіяння тілесних ушкоджень ОСОБА_1, об`єднано з матеріалами кримінального провадження № 12014130500000463 від 18 жовтня 2014 року в одне провадження за єдиним номером № 12014130500000463, що згідно з витягом з ЄРДР містить 8 епізодів вчинення кримінальних правопорушень, кваліфікованих за частиною третьою статтею 258 КК України, що мали місце у період з 18 жовтня 2014 року до 06 грудня 2014 року у с. Трьохізбенка Луганської області, що також пояснює тривалість досудового розслідування на час звернення позивача до суду з цим позовом.

У постанові від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано майнової чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір.

Натомість у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 лише вказала на відсутність ефективного незалежного розслідування кримінального провадження за фактом загибелі її малолітної дочки, однак не мотивувала, чому вважає тривалість досудового розслідування надмірною, не зазначила, які процесуальні дії не вживаються чи які заходи не проведено органом досудового розслідування її, що впливає на тривалість та можливість завершення досудового розслідування.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частин першої та четвертої статті 412 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Узагальнюючи наведене, суд касаційної інстанції дійшов висновку про обґрунтованість доводів касаційної скарги ГТУЮ у Луганській області, яке представляє інтереси КМ України, у частині неправильного застосування апеляційним судом до спірних правовідносин щодо відшкодування моральної шкоди статті 19 Закону № 638-ІV у зв`язку з чим оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасування; рішення суду першої інстанції в частині вирішення позову ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди заподіяної смертю дочки внаслідок терористичного акту підлягає зміні, шляхом викладу його мотивувальної частини в редакції цієї постанови; в частині вирішення позову ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди внаслідок неефективного досудового розслідування загибелі дочки позивача, рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягає залишенню в силі.