Постанова

Іменем України

13 липня 2022 року

м. Київ

справа № 161/19560/18

провадження № 61-19785св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач -ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6,

розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Волинського апеляційного суду від 28 вересня 2021 року в складі колегії суддів Данилюк В. А., Бовчалюк З. А., Федонюк С. Ю.,

ВСТАНОВИВ :

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_3, ОСОБА_6, в якому просив усунути йому перешкоди в користуванні та розпорядженні власним нерухомим майном шляхом виселення відповідачів із житлового будинку АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Позовні вимоги мотивовані тим, що рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 09 жовтня 2018 року (справа № 161/8087/18) за позивачем в порядку спадкування визнано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 . Згідно з довідкою Торчинської селищної ради в цьому житловому будинку без реєстрації проживають відповідачі по справі, які самовільно вселилися в нього.

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 лютого

2020 року, залишеним без змін постановоюВолинського апеляційного суду від 09 липня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено; усунуто перешкоди у користуванні та розпорядженні власним нерухомим майном шляхом виселення ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 із житлового будинку АДРЕСА_1 ; вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суди керувалися тим, що відповідачі без належних правових підстав користуються житловим будинком з господарськими будівлями і спорудами, які належать на праві приватної власності ОСОБА_1, чинять позивачу перешкоди у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому на праві власності житловим будинком. При цьому, матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження укладення між ОСОБА_7 і ОСОБА_2 договору купівлі-продажу нерухомого майна.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_2, яка діє в своїх та неповнолітньої ОСОБА_3 інтересах, задоволено частково; постанову Волинського апеляційного суду від 09 липня 2020 року скасовано в частиніпозовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення та стягнення судового збору зОСОБА_2 ; справу № 161/19560/18 в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про виселення передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова касаційного суду мотивована тим, що апеляційний суд під час вирішення вказаних позовних вимог не врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), зокрема, не оцінив баланс інтересів сторін, не дослідив питання виселення ОСОБА_2 та її неповнолітньої дочки на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції та не звернув уваги на те, що виселення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Волинського апеляційного суду від 28 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково; рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 лютого 2020 року в частині позовних вимог до ОСОБА_2, ОСОБА_3 скасовано; в позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення без надання іншого жилого приміщення відмовлено; вирішено питання розподілу судових витрат.

Апеляційний суд, оцінюючи відповідність позовних вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті відповідно до статті 8 Конвенції, встановив, що припинення права користування ОСОБА_2 та ОСОБА_3 спірним житлом не відповідає такій пропорційності з огляду на те, що ОСОБА_2 разом зі своєю дочкою ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка є дитиною з інвалідністю, проживають у будинку за адресою: АДРЕСА_1 з 1995 року та іншого житла не мають.

Аргументи учасників справи

У грудні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Волинського апеляційного суду від 28 вересня 2021 року, у якій просить її скасувати як таку, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права й порушенням норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення.

Касаційну скаргу в уточненій редакцій від 13 січня 2022 року позивач мотивував необхідністю відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), яку застосував суд апеляційної інстанції. Вказував, що висновки, викладені у вказаній постанові, базуються на принципово помилковій тезі про допустимість регулювання спірних правовідносин одночасно і ЦК, і ЖК без урахування норм статті 4 ЦК України, рішення Конституційного Суду України від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012. Вважає, що виключна правова проблема щодо того, які саме норми слід застосовувати (ЦК чи ЖК) при розгляді спорів за позовом власника житла про виселення колишнього члена сім`ї власника житла, залишилася невирішеною.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 09 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження у справі.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

Відповідно до пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо судові рішення оскаржуються з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно ухвали Верховного Суду від 09 лютого 2022 року підставою касаційного оскарження зазначено необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду, яка застосована судом апеляційної інстанції в оскарженій постанові (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).

Постанова апеляційного суду оскаржується в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення, в іншій частині не оскаржується та Верховним Судом не переглядається.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 09 жовтня 2018 року в справі № 161/8087/18 за позовом ОСОБА_1 до Торчинської селищної ради Луцького району про визнання права власності на спадкове майно, визнано за ОСОБА_1 в порядку спадкування право власності на житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, який знаходиться на АДРЕСА_1 .

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 24 листопада 2018 року за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності на вказаний житловий будинок.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що відповідачі самовільно вселилися у житловий будинок.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою апеляційного суду Волинської області від 25 січня 2018 року, у справі № 161/12539/17 відмовлено ОСОБА_2 у визнанні дійсним договору купівлі-продажу житлового будинку з господарсько-побутовими спорудами по АДРЕСА_1, який був укладений між ОСОБА_2 та братом позивача ОСОБА_7 .

Відповідно до довідки виконавчого комітету Торчинської селищної ради в будинку на АДРЕСА_1 з 1995 року проживає без реєстрації ОСОБА_2 разом з дітьми: сином ОСОБА_4, сином ОСОБА_5, дочкою ОСОБА_3 та співмешканцем ОСОБА_6 .

Відповідно до акта обстеження умов проживання дитини від 04 лютого 2020 року, складеного комісією служби у справах дітей Торчинської селищної ради Луцького району Волинської області, у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1, проживає дочка ОСОБА_2 - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка є дитиною з інвалідністю. Під час складання акта обстеження умов проживання дитини встановлено, що сім?я зареєстрована за адресою АДРЕСА_2, власником будинку є ОСОБА_8 (тітка ОСОБА_2 ).

Позиція Верховного Суду

У частині першій статті 383 ЦК України визначено, зокрема, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справа № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зроблено висновок, що "втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50). […] Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар […] У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. […] Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті

8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. […] При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору".

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі "Прокопович проти Росії", заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява № 19009/04, пункт 50).

"Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві…" (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

У справі, що переглядається, апеляційний суд встановив, що:

будинок на АДРЕСА_1 є житлом відповідачів в розумінні Конвенції з урахуванням факту їх проживання в будинку з 1995 року;

позивач на момент ухвалення рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 09 жовтня 2018 року про визнання за нимправа власності на будинок був обізнаний про факт проживання у ньому ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та, проявивши розумну обачність, міг перебачити наявність потенційних обмежень у здійсненні ним права власності на будинок, пов`язаних з проживанням у ньому інших осіб.

За відсутності відомостей про наявність у відповідачки іншого житла в розумінні Конвенції апеляційний суд, відмовляючи в задоволенні позову про виселення ОСОБА_2 з її дочкою ОСОБА_3, дотримав принцип пропорційності та забезпечив баланс інтересів сторін у спірних правовідносинах.

Щодо передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Черних С. І. просить передати зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою відступу від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справа № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), обґрунтовуючи тим, що фактично існує виключна правова проблема щодо того, які саме норми слід застосовувати (ЦК чи ЖК) при розгляді спорів за позовом власника житла про виселення колишнього члена сім`ї власника житла.

Для відступу від правової позиції потрібна сукупність підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо певного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення недоліків попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов`язано зі зміною суспільних відносин та усунення суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією "живого права" (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права.

Оцінюючи наявність обґрунтованих підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів вважає, що вони відсутні, оскільки позиція про застосування статті 391 ЦК України ґрунтується на тлумаченні норм матеріального права, і ця позиція залишається сталою. Питання позбавлення права особи оцінюється на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У пунктах 77, 78 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2022 року в справі № 910/17048/17 (провадження № 12-85гс20) зазначено про те, що "в рішенні Конституційного Суду України від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012 вказано, що згідно з правовою позицією Конституційного Суду України конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному (абзац п`ятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 03 жовтня 1997 року № 4-зп). Виходячи з наведеного Конституційний Суд України вважав, що невідповідність окремих положень спеціального закону положенням ЦК України (435-15) (далі - Кодекс) не може бути усунена шляхом застосування правила, за яким з прийняттям нового нормативно-правового акта автоматично призупиняє дію акт (його окремі положення), який був чинним у часі раніше. Оскільки Кодекс є основним актом цивільного законодавства, то будь-які зміни у регулюванні однопредметних правовідносин можуть відбуватися лише з одночасним внесенням змін до нього відповідно до порядку, встановленого абзацом третім частини другої статті 4 Кодексу. З урахуванням викладеного, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20) зроблено такий правовий висновок: якщо ЦК України (435-15) та інший нормативно-правовий акт, що має юридичну силу закону України, містять однопредметні норми, що мають різний зміст, то пріоритетними є норми ЦК України (435-15) "

Отже, підстав для висновку про необхідність відступу від позиції Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), з мотивів, наведених заявником, не має, оскільки наведені заявником аргументи в розумінні частини п`ятої статті 403 ЦПК України не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему і необхідність забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, а тому в задоволенні клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідно відмовити.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині ухвалена без додержання норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права. З урахуванням меж касаційного оскарження касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, постанова апеляційного суду в оскарженій частині без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Волинського апеляційного суду від 28 вересня 2021 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселеннязалишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

М. М. Русинчук