розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 вересня 2018 року у складі судді Загороднюка В. І. та постанову Одеського апеляційного суду від 15 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Драгомерецького М. М., Дришлюка А. І., Громіка Р. Д.,

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2014 року публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" (далі - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", банк) звернулося до суду із позовом до ОСОБА_3, у подальшому уточнивши його та зазначивши в якості відповідача ОСОБА_1, про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позовну заяву мотивовано тим, що 21 березня 2007 року між банком та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 220 382 доларів США терміном до 21 березня 2027 року зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 13,25% річних.

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, 27 березня 2007 року між банком та ОСОБА_4 був укладений договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .

Вказує, що іпотекодавець ОСОБА_4 у порушення умов іпотечного договору без згоди іпотекодержателя відчужила спірну квартиру за договором купівлі-продажу від 17 березня 2015 року на користь

Вважає, що перехід від іпотекодавця до третіх осіб права власності на предмет іпотеки не впливає на обсяг прав і обов`язків іпотекодержателя щодо звернення стягнення на предмет іпотеки у розумінні вимог Закону України "Про іпотеку" (898-15) .

Посилаючись на те, що боржник ОСОБА_2 належним чином своїх зобов`язань за кредитним договором не виконує, порушує строки погашення кредиту, унаслідок чого утворилась заборгованість у розмірі

3 420 187,83 грн, позивач просив звернути стягнення на вказаний предмет іпотеки шляхом продажу його на прилюдних торгах, визначивши ціну відповідно до положень Закону України "Про виконавче провадження" (1404-19) .

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 12 вересня 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду

від 15 грудня 2021 року, позов ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" задоволено.

У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 21 березня 2007 року станом на 06 грудня 2010 року у сумі

3 420 187,83 грн звернуто стягнення на нерухоме майно шляхом продажу на прилюдних торгах, а саме: квартиру АДРЕСА_2, яка належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", визначивши початкову ціну згідно з звітом про незалежну оцінку майна від 10 липня 2018 року у розмірі 3 131 229,00 грн.

Судові рішення мотивовані тим, що позичальник свої зобов`язання належним чином не виконує, у зв`язку із чим у нього перед кредитором утворилася заборгованість, в рахунок якої слід звернути стягнення на предмети іпотеки. При цьому продаж іпотекодавцем квартири на користь третіх осіб без згоди банку не вплинуло на обсяг прав та обов`язків позивача як іпотекодержателя щодо звернення стягнення на предмет іпотеки у розумінні статті 23 Закону України "Про іпотеку".

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що спірна квартира була набута ним у період перебування у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5, отже вона належить на праві спільної сумісної власності подружжя, однак суд першої інстанції не залучив його дружину до участі у справі як співвласника спірного майна. Також суди не врахували того, що на час придбання зазначеної квартири вона не була обтяжена іпотекою, а тому він є добросовісним набувачем нерухомого майна у розумінні 388 ЦК України (435-15) . Вказує, що він має двох неповнолітніх дітей, які проживають разом з ним у спірній квартирі, яка є єдиним житлом, як для відповідача, так і для його дітей. Отже, у разі звернення стягнення на спірну квартиру позивач буде вимагати виселення всіх мешканців, однак виселенню з такої квартири без надання іншого житла він не підлягає.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 14 червня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

21 березня 2007 року між банком та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 220 382 доларів США терміном до 21 березня 2027 року зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 13,25% річних.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 04 червня 2014 року (справа № 522/1095/14-ц), залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2014 року, задоволено позов

ОСОБА_4 до ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та припинено іпотеку нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1, яка виникла на підставі договору іпотеки від 27 березня 2007 року. Знято заборону відчуження зазначеного в договорі іпотеки нерухомого майна та вилучено запис щодо зазначеної іпотеки з державного реєстру іпотек.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2014 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та зупинено виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 червня 2014 року.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2015 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 червня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2014 року скасовано та справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2015 року позовну заяву ОСОБА_6 до ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" про припинення іпотеки залишено без розгляду.

Відповідно до договору дарування від 24 грудня 2014 року

ОСОБА_2 безоплатно передала у власність, а ОСОБА_7 прийняла у власність квартиру АДРЕСА_1 .

17 березня 2015 року ОСОБА_7 в особі представника ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу відчужила спірну квартиру на користь

У зв`язку із неналежним виконанням ОСОБА_2 умов кредитного договору, у неї станом на 06 грудня 2010 року утворилась заборгованість у розмірі 3 420 187,83 грн.

Вважаючи, що відчуження предмета іпотеки без згоди іпотекодержателя

в силу положень статті 23 Закону України "Про іпотеку" свідчить про перехід до ОСОБА_1 прав та обов`язків іпотекодавця, ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" пред`явив позов про звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1 як на предмет іпотеки за договором від 27 березня 2007 року.

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" (далі - Закон) іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 Закону).

Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

У статті 33 Закону передбачені підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки.

Зокрема, частиною першою цієї статті передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Отже, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов`язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов`язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов`язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов`язань або зменшити їх.

Забезпечувальне зобов`язання (взаємні права та обов`язки) виникає між іпотекодержателем (кредитором за основним зобов`язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов`язанням).

Виконання забезпечувального зобов`язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов`язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого переважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна).

Відповідно до частин першої та другої статті 23 Закону в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

У рішенні від 14 липня 2020 року № 8-р/2020 (щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) положень частин першої та другої статті 23 Закону України "Про іпотеку" Конституційний Суд України зазначив, що іпотека є специфічним видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні його власника, який обмежений у правомочності самостійно розпоряджатися предметом іпотеки.

Тобто іпотека обмежує такий елемент права власності, як право розпорядження нерухомим майном, яке є предметом іпотечного договору.

Зазначений вид забезпечення виконання зобов`язання передбачає стимулювання боржника до належного виконання зобов`язання та запобігання негативним наслідкам, що настають у разі порушення ним свого зобов`язання. У разі порушення боржником свого зобов`язання до особи, яка передала в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання такого зобов`язання, можуть бути застосовані заходи цивільно-правової відповідальності у виді звернення стягнення на предмет іпотеки. Особливістю цього виду забезпечення виконання зобов`язання є те, що обтяження майна іпотекою відбувається незалежно від зміни власника такого майна, тому стосовно кожного наступного власника іпотечного майна виникають ризики настання відповідальності перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання, зокрема звернення стягнення на предмет іпотеки.

Положення частини першої статті 23 Закону № 898 не порушують розумного балансу між правами та інтересами іпотекодержателя (кредитора) і іпотекодавця (набувача іпотечного майна). До того ж факт обізнаності набувача іпотечного майна щодо перебування нерухомого майна в іпотеці не має істотного значення, адже відчуження предмета іпотеки іпотекодавцем за згодою або без згоди іпотекодержателя жодним чином не припиняє іпотеки. Водночас набувач іпотечного майна, до відома якого не доведено інформацію про те, що нерухоме майно є предметом іпотеки, володіє достатніми засобами юридичного захисту, передбаченими чинним законодавством України, у разі порушення його конституційного права власності, а також вимог закону при вчиненні правочину.

Установивши, що позичальник ОСОБА_2 не виконує зобов`язання за кредитним договором, унаслідок чого у неї станом

на 06 грудня 2010 року утворилась заборгованість у розмірі 3 420 187,83 грн, суди попередніх інстанцій правильно вважали, що наявні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1, право власності на яку перейшло до відповідача на підставі договору купівлі-продажу від 17 березня 2015 року.

Відповідно до змісту пункту 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц сформульовано такий висновок: під судовим рішенням у подібних правовідносинах потрібно розуміти такі рішення, де схожими є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові

від 15 червня2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20), є помилковими, оскільки у справі, яка переглядається, та у справі, яку переглядала Велика Палата Верховного Суду, є різними встановлені судами фактичні обставини, зокрема у справі № 922/2416/17 іпотечне майно було реалізоване в межах процедури банкрутства за наслідками проведеного аукціону, тоді як у цій справі майно було набуто відповідачем на підставі договору купівлі-продажу у особи, право власності до якої на спірне майно перейшло на підставі договору дарування, укладеного із іпотекодавцем, отже правовідносини не є подібними.

Є необґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що відповідач є добросовісним набувачем спірного майна, з огляду на відсутність відомостей про обтяження у державному реєстрі, оскільки такі доводи спростовуються наявною у матеріалах справи інформаційною довідкою з реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, яка сформована 02 квітня 2015 року, відповідно до якої 12 грудня 2014 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було перенесено запис про іпотеку спірного майна та заборону його відчуження (а. с. 82-84, т. 1). Тобто, з вказаної інформаційної довідки слідує, що на час придбання ОСОБА_1 спірного майна, були наявні відомості про його обтяження.

Доводи касаційної скарги про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки звужують права його двох неповнолітніх дітей щодо користування спірним майном є помилковими, оскільки перехід права власності на таке майно до іншої особи не позбавляє дітей користуватися ним.

За змістом статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не має права перевіряти законність рішення щодо осіб, які скаргу на таке рішення не подавали. Це відповідає основоположним принципам цивільного процесуального права - диспозитивності й змагальності процесу, тому особи, які беруть участь у справі, самі визначають свою процесуальну поведінку.

За таких обставин, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 стосовно вирішення судами попередніх інстанцій питання про права та інтереси його дружини ОСОБА_5 як співвласника спірного майна, набутого у період шлюбу, колегією суддів не беруться до уваги, оскільки така особа до суду касаційної інстанції із скаргою на судові рішення не зверталася, а матеріали касаційного провадження не містять доказів стосовно надання нею повноважень ОСОБА_1 на представлення її інтересів у суді касаційної інстанції.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, її доводи зводяться до переоцінки доказів та встановленню інших обставин ніж ті, що були встановлені судами попередніх інстанцій, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції, відповідно касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін.

Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").

Суди попередніх інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржувані судові рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.