розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_2, подану представником - ОСОБА_3, на заочне рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 листопада 2020 року у складі судді Сливки Л. М. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 травня 2022 року у складі колегії суддів: Парандюк Т. С., Дикун С. І., Міщія О. Я.,

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій

У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що з 15 червня 2013 року перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_4 . За час проживання у шлюбі, ними за спільні кошти придбано житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку, площею 0,0496 га, кадастровий номер 6125281700:02:001:4633, цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна земельна ділянка). Вказаний житловий будинок та земельна ділянка зареєстровані на праві власності за ОСОБА_2 . Незважаючи на те, що вказаний житловий будинок та земельна ділянка є об`єктами права спільної сумісної власності подружжя та належить їм порівну по 1/2 частині кожному, у добровільному порядку сторони не можуть досягнути згоди щодо поділу цього майна.

Враховуючи викладене, позивач просив визнати за ним право власності на 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_2 та 1/2 частини земельної ділянки, площею 0,0496 га, кадастровий номер 6125281700:02:001:4633, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що знаходяться на АДРЕСА_3, а також в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за відповідачкою права власності на: 1/2 частини житлового будинку та земельної ділянки.

Заочним рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.

У порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 ; 1/2 частини земельної ділянки, площею 0,0496 га, кадастровий номер 6125281700:02:001:4633, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що знаходиться на території Великогаївської сільської ради Тернопільського району, Тернопільської області.

У порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 ; 1/2 частини земельної ділянки, площею 0,0496 га, кадастровий номер 6125281700:02:001:4633, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що знаходиться на території Великогаївської сільської ради Тернопільського району, Тернопільської області.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що спірне майно належать сторонам на праві спільної сумісної власності, оскільки воно набуте подружжям за час шлюбу.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 13 травня 2022 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що презумпція спільності права власності подружжя на спірне майно не спростована. Колегія суддів відхилила доводи ОСОБА_2 про те, що спірне майно придбане за кошти, отримані від продажу квартири 20 травня 2016 року, яка належала їй та її матері ОСОБА_5, на праві спільної часткової власності, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, що саме ці кошти витрачені на придбання спірного будинку та земельної ділянки, а навпаки спростовуються пунктами 14 договорів від 24 березня 2017 року про купівлю спірного майна. Крім того, укладаючи договори купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки ОСОБА_6 не вказувала, що сплачує продавцю особисті кошти за вказане майно, не заперечувала проти отримання згоди чоловіка ОСОБА_1 на придбання майна, погоджувала з позивачем придбання спірного майна.

Проживання сина із відповідачкою, з урахуванням обставин справи та положень статті 70 СК України само по собі не є підставою для відступу від рівності часток подружжя при його поділі, оскільки позивач не надала доказів, що розмір аліментів, які отримує їхній син, недостатній для забезпечення його фізичного, духовного розвитку та лікування.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У червні 2022 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 листопада 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 травня 2022 року, в якій просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі вказує на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 369/11032/17, від 30 червня 2021 року у справі № 462/2662/20, від 12 січня 2022 року у справі № 646/7463/16-ц, від 27 січня 2022 року у справі № 686/8610/17.

Крім того, у касаційній скарзі представниця ОСОБА_2 посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України) як на підставу оскарження судових рішень. Зокрема, представниця ОСОБА_2 у касаційній скарзі зазначає, що суди не дослідили зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України); суди необґрунтовано відхилили клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 3 частина третя статті 411 ЦПК України).

У липні 2022 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, у якому зазначив, що відповідач не довела, що спірне майно у період шлюбу придбане за її особисті кошти від продажу квартири на АДРЕСА_4 .

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам ЦПК України (1618-15) щодо законності та обґрунтованості.

Обставини, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 15 червня 2013 року до 13 квітня 2021 року, від якого ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_4 .

24 березня 2017 року ОСОБА_2 придбала житловий будинок, загальною площею 173,5 кв м, житловою - 81,8 кв м, вартістю 57 409,00 грн та земельну ділянку площею 0,0496 га, кадастровий номер 6125281700:02:001:4633, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна земельна ділянка) за 4 960,00 грн, на АДРЕСА_3, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого щодо об`єкта нерухомого майна № 214258406, сформованих 26 червня 2020 року.

У пунктах 13 та 14 договорів зазначено, що договори вчинено зі згоди чоловіка покупця - ОСОБА_1 на купівлю житлового будинку, земельної ділянки та укладення цього договору, отримана згідно із заявою, справжність підпису на якій засвідчено ОСОБА_7, другим секретарем з консульських питань посольства Україні в Італійській республіці 14 березня 2017 року, зареєстровано в реєстрі за № 570/4/376-654; предмети договору, набуті покупцем під час перебування у шлюбі є спільною власністю подружжя та розпорядження ними, можливе лише за згоди другого з подружжя.

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України.

За загальним правилом, закріпленим у статті 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності, частки співвласників є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або договором.

При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України.

Системний аналіз положень СК України (2947-14) свідчить про те, що законодавцем закріплено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними у період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суди встановили, що житловий будинок та земельна ділянка на АДРЕСА_3, набуті ОСОБА_2 за час шлюбу з ОСОБА_1 . Відсутність судового рішення про визнання цього майна особистою приватною власністю відповідачки підтверджує, що у судів попередніх інстанцій відсутні підстави вважати, що таке майно належить виключно останній, оскільки докази на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, - відсутні.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, на підставі наданих сторонами доказів, встановивши, що спірне рухоме майно набуте сторонами у період шлюбу за спільні кошти, виходячи із принципу рівності часток подружжя у спільному майні, дійшов правильного висновку про те, що спірне рухоме майно є спільною сумісною власністю сторін і підлягає поділу між сторонами у справі.

У касаційній скарзі заявниця вказує на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 369/11032/17, від 30 червня 2021 року у справі № 462/2662/20, від 12 січня 2022 року у справі № 646/7463/16-ц, від 27 січня 2022 року у справі № 686/8610/17.

Залишаючи без змін судові рішення судів попередніх інстанцій у справі № 369/11032/17, Верховний Суд погодився із висновками про те, що відповідач не надав належних та допустимих доказів, які б беззаперечно свідчили, що кошти, які були витрачені на придбання спірного житла, є його особистими коштами, а отже, не спростував презумпцію спільності права власності подружжя на майно.

У справі № 462/2662/20 Верховний Суд погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення позову та визнання недійсним оспорюваного позивачем договору позики з підстав відсутності згоди другого з подружжя на його укладення (стаття 65 СК України).

У справі № 646/7463/16-ц Верховний Суд, скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій, виходив із того, що під час вирішення питання про визначення майна боржника у спільному майні подружжя та, визначаючи її частку у розмірі 1/2 частини у квартирі, суд першої інстанції мав перевірити статус вказаної квартири, поширення на неї режиму спільної власності подружжя.

У постанові Верховного Суду від 27 січня 2022 року у справі № 686/8610/17 сформульовано висновки щодо правильного застосування частини першої статті 62 СК України згідно з якою, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо необхідності врахування висновків Верховного Суду у справах з подібних правовідносин важливо правильно встановлювати критерії подібності.

Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) звертала увагу на те, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності необхідно насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування необхідно розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Оцінюючи доводи касаційної скарги про неврахування судами вказаних постанов, Верховний Суд виходить із того, що постанова Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 462/2662/20, від 12 січня 2022 року у справі № 646/7463/16-ц як приклади не є релевантними до спірних правовідносин, оскільки у наведених справах спірні відносини не є подібними до відносин, які є спірними у розглядуваній справі.

Висновки, сформульовані у постанові Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 369/11032/17 відповідають висновкам судів у справі, що переглядається.

Посилання на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 27 січня 2022 року у справі № 686/8610/17, є необґрунтованими, оскільки висновки у наведеній справі також зводились до необхідності доведеності обставин того, за рахунок чиїх коштів придбано спірне майно.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що суди не дослідили зібрані у справі докази, необґрунтовано відхилили клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки оскаржувані судові рішення ухвалені на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.

Отже доводи заявниці, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли своє підтвердження.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2, поданою представником - ОСОБА_3, залишити без задоволення.

Заочне рішенняТернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 листопада 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 травня 2022 року залишити без змін.