Позовна заява мотивована тим, що з метою покращення житлових умов сім`ї він вирішив придбати будинок, у зв`язку з чим звернувся до Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") та 04 жовтня 2007 року уклав кредитний договір

№ DNDZGK00000960, за умовами якого банк зобов`язався надати йому кредитні кошти у розмірі 62 124,80 дол. США строком на 20 років зі сплатою щомісячно 0,92 % відсотків, щомісячно 0,20 % винагороди та одноразово 3,00 % винагороди.

З метою забезпечення належного виконання зобов`язання за вказаним кредитним договором того ж дня було укладено іпотечний договір.

Зазначав, що 24 квітня 2012 року між ним та ПАТ "Акцент-Банк" укладена додаткова угода до кредитного договору від 04 жовтня 2007 року

№ DNDZGK00000960, пунктом 2 якої передбачено штраф у розмірі

20 230,35 дол. США, пункт 7.1 викладено в іншій редакції.

Вказував, що грошові кошти, в обумовленому розмірі, йому надані не були, договір та додаткова угода містять несправедливі умови, в них відсутня істотна умова, щодо збереження реальної вартості предмету іпотеки, передбачені штрафи, які суперечать вимогам законодавства.

Зазначав, що кредитний договір та договір іпотеки укладалися ним з ПАТ КБ "ПриватБанк", а додатковий договір з ПАТ "Акцент-Банк", що свідчить про передачу заборгованості на користь іншої особи, що порушує Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого для забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) .

Ураховуючи зазначене, ОСОБА_1 просив суд:

- визнати недійсним кредитний договір від 04 жовтня 2007 року

№ DNDZGK00000960, укладений між ним та ПАТ КБ "ПриватБанк",

- визнати недійсною додаткову угоду від 24 квітня 2012 року до кредитного договору від 04 жовтня 2008 року № DNDZGK00000960, укладену між ним та ПАТ "Акцент-Банк";

- застосувати наслідки визнання основного зобов`язання кредитного договору недійсним, а саме:

визнати недійсним договір іпотеки від 04 жовтня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Козіною А. В., зареєстрований у реєстрі за № 2258, виключити

з Державного реєстру іпотек записи:

на земельну ділянку площею 0,050 га, що надана для будівництва

і обслуговування житлового будинку, що знаходиться на

АДРЕСА_1, запис № 22086002,

на земельну ділянку площею 0,0073 га, надану для ведення особистого селянського господарства, що знаходиться на

АДРЕСА_1, запис № 22086955,

на будинок АДРЕСА_1, запис № 22084668,

виключити з Єдиного реєстру заборон відчужень об`єктів нерухомого майна:

на земельну ділянку площею 0,050 га, надану для будівництва

і обслуговування житлового будинку, що знаходиться на

АДРЕСА_1, запис № 5782061,

АДРЕСА_1, запис № 5782136,

на будинок АДРЕСА_1, запис № 5781941.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 20 травня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позичальник був

у письмовій формі повідомлений про умови кредитування та надану суму коштів в якості кредитування, що підтверджується текстом договору та не мав зауважень, претензій щодо цього, а отже, його права не порушені. Позивач не надав суду доказів того, що кредитний договір від 04 жовтня 2007 року № DNDZGK00000960 та додаток до нього порушують фінансові права відповідно до вимог Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) ,

а також є порушення вимог статей 203, 1054, 1055 ЦК України, у зв`язку

з чим є недійсними. Позивач не довів істотних обставин, які б вказували на введення його в оману під час укладання вказаного договору кредиту

і додатку до нього та іпотеки, судом не встановлено та позивачем не доведено умисел дій відповідача, істотність значення обставин, а також

і сам факт обману.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області

від 20 травня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ПАТ "Акцент-Банк" про захист прав споживачів

та визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки задоволено частково.

Визнано недійсним кредитний договір від 04 жовтня 2007 року

№ DNDZGK00000960, укладений між ЗАТ КБ "ПриватБанк" та

ОСОБА_1, в частині сплати винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3,00 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати та винагороди

за проведення додаткового моніторингу (пункт 7.1 кредитного договору

від 04 жовтня 2007 року № DNDZGK00000960).

Визнано недійсним додаткову угоду до кредитного договору від 04 жовтня 2007 року № DNDZGK00000960, укладену між ПАТ "Акцент-Банк" та ОСОБА_1, 24 квітня 2012 року в частині сплати винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту та винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,2 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати та винагороди за проведення додаткового моніторингу (пункт 3 додаткової угоди від 24 квітня 2012 року до кредитного договору

від 04 жовтня 2007 року № DNDZGK00000960, яким пункт 7.1 викладено

в наступній редакції).

В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що 04 жовтня 2007 року між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ "ПриватБанк" укладений кредитний договір

та 24 квітня 2012 року між ПАТ "Акцент-Банк" та ОСОБА_1 до кредитного договору укладена додаткова угода, які підписані

ОСОБА_1, а отже, волевиявлення позичальника на укладання договорів було вільним.Позичальник не довів введення його в оману банком щодо умов кредитування, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо відсутності підстав для визнання спірних договорів недійсними.

Виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались,

а встановлення платежів за такі послуги було заборонено законом. Таким чином, позовні вимоги про визнання недійсним пункту 7.1 кредитного договору щодо сплати винагороди за надання фінансового інструменту

у розмірі 3,00 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати та винагороди за проведення додаткового моніторингу, та пункту 3, яким пункт 7.1 викладено в наступній редакції щодо сплати винагороди за надання фінансового інструменту

у розмірі 3 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту та винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,2 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, та винагороди за проведення додаткового моніторингу, підлягають задоволенню.

Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання недійсними спірних договорів в цілому та застосування наслідків визнання основного зобов`язання недійсним, а лише зводяться до переоцінки доказів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги в цій частині задовольнити.

Постанова апеляційного суду в іншій частині не оскаржується, а тому в силу вимог статті 400 ЦПК України у касаційному порядку не переглядається.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

У квітні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд залишив поза увагою доводи позичальника в апеляційній скарзі щодо недійсності додаткової угоди, безпідставно узагальнивши її з кредитним договором, не звернув уваги на те, що додаткова угода укладалась не з кредитодавцем.

Зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази факту передачі грошової суми фактором - ЗАТ "Акцент-Банк" банку ЗАТ КБ "ПриватБанк".

Вказує, що фактор незаконно та безпідставно змінив умови первинного кредитного договору, зокрема, незаконно зазначив у додатковій угоді, що

у 2012 році надав кредит у розмірі 82 973,17 дол. США з призначенням на придбання житлового будинку, який був придбаний ще в 2007 році. Докази про надання кредиту в 2012 році у вказаному розмірі в матеріалах справи відсутні.

Зазначає, що апеляційний суд також не врахував того, що 09 квітня

2015 року через три роки після відступлення прав вимоги, ПАТ КБ "ПриватБанк" звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за цим кредитним договором. Вищезазначене свідчить проте, що факторинг взагалі не відбувався. АТ "Акцент-Банк" не

є кредитором в повному розумінні цього слова з відповідними правами та обов`язками кредитора та не є правонаступником ПАТ КБ "ПриватБанк",

а тому змінювати, доповнювані, укладати додаткову угоду до договору укладеного з ПАТ КБ "ПриватБанк", фактор не мав права, тому вказана додаткова угода підлягає визнанню недійсною.

Посилається на те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Відзив на касаційну скаргу учасники справи не подали.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

04 жовтня 2007 року між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ "ПриватБанк" укладений кредитний договір № DNDZGK00000960, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 62 124,80 дол. США строком на 20 років зі сплатою щомісячно 0,92 % відсотків, щомісячно 0,20 % винагороди та одноразово 3,00 % винагороди (а.с. 9-11).

Для забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором того ж дня 04 жовтня 2007 року між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ "ПриватБанк" укладений договір іпотеки, відповідно до якого

ОСОБА_1 передав у іпотеку нерухоме майно, а саме: домоволодіння

АДРЕСА_1 з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться на земельній ділянці площею 573 кв. м та двох земельних ділянок площею 0,050 га та 0,0073 га (а.с. 18-20).

В подальшому між ЗАТ КБ "ПриватБанк" та ЗАТ "Акцент-Банк", правонаступником якого є ПАТ "Акцент-Банк", а в подальшому

і AT "A-Банк", укладений договір факторингу, відповідно до умов якого

ЗАТ КБ "ПриватБанк" відступило на користь ЗАТ "Акцент-Банк" право вимоги за вказаним кредитним договором.

24 квітня 2012 року між ОСОБА_1 та ПАТ "Акцент-Банк" укладено додаткову угоду до кредитного договору від 04 жовтня 2007 року

№ DNDZGK00000960 щодо зміни деяких пунктів кредитного договору, зокрема, пункт 7.1 викладено в новій редакції, відповідно до якої банк (новий кредитор) зобов`язується надати кредитні кошти у вигляді не поновлювальної кредитної лінії у розмірі 82 973,17 дол. США (а.с. 14).

У пункті 7.1 кредитного договору від 04 жовтня 2007 року

№ DNDZGK00000960 міститься положення про сплату винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3,00 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, та винагороди за проведення додаткового моніторингу.

У додатковій угоді до кредитного договору якою пункт 7.1 викладено у такій редакції, також міститься положення про сплату винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту та винагороди за надання фінансового інструменту

у розмірі 0,2 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, та винагороди за проведення додаткового моніторингу.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.

Встановлено й вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

За положеннями статей 626- 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору

з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

У силу статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами

першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).

Апеляційний суд, задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 зазначив, що встановивши у кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу, тому визнав недійсним пункту 7.1 кредитного договору щодо сплати винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3,00 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати та винагороди за проведення додаткового моніторингу та пункту 3, яким пункт 7.1 викладено в наступній редакції щодо сплати винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту та винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,2 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, та винагороди за проведення додаткового моніторингу.

При цьому установивши, що спірні кредитні договори підписані сторонами, які досягли згоди з усіх його істотних умов; позивач на момент укладання договору не заявляв додаткових вимог щодо умов договору та

в подальшому виконував їх, договори містять повну інформацію щодо умов кредитування: строк кредитування, процентну ставку за користування кредитом, строки сплати платежів, мету, для реалізації якої споживчий кредит може бути витрачений, а також права та обов`язки сторін, порядок розрахунків, відповідальність за порушення зобов`язань, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним кредитного договору від 04 жовтня 2007 року

№ DNDZGK00000960, додаткової угоди від 24 квітня 2012 року до кредитного договору від 04 жовтня 2007 року № DNDZGK00000960, та похідного від основного зобов`язання - договору іпотеки іпотеки від 04 жовтня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Козіною А. В., зареєстрованого у реєстрі за № 2258.

Апеляційний суд, встановивши, що позивач підписав спірні договори,

а отже, волевиявлення позичальника на укладання договорів було вільним,позичальник не надав суду належних доказів введення його в оману банком щодо умов кредитування, дійшов правильного висновку щодо відсутності підстав для визнання договорів кредиту та договорів у кладених для забезпечення виконання зобов`язання недійсними в цілому.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України",

§ 58, рішення від 10 лютого 2010 року).

Доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції

в оскаржуваній частині не спростовують, на законність судового рішення не впливають, а направлені виключно на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.