розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 20 квітня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Тищук Н. О., Кушнірової Т. Б., Лівінського І. В.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору довічного утримання недійсним.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона є єдиною спадкоємицею за законом майна батька - ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після смерті батька вона дізналась про те, що у липні 2018 року батько уклав з ОСОБА_2 договір довічного утримання, за умовами якого передав їй у власність квартиру АДРЕСА_1 .

Вказувала на те, що у березні 2018 року у батька діагностовано "новоутворення правої вушної раковини".

Вважала, що договір довічного утримання укладено батьком під впливом тяжкої обставини - онкологічної хвороби.

Зазначала, що оспорюваний договір не відповідав внутрішній волі батька та був укладений на вкрай невигідних умовах, за якими відповідач отримала значно більше, ніж витратила на догляд, оскільки договір діяв незначний проміжок часу.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просилавизнати недійсним договір довічного утримання, укладений 12 липня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, повернувши сторони в первісний стан.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 09 лютого 2021 року, ухваленим у складі судді Казанлі Л. І., позов ОСОБА_1 задоволено повністю.

Визнано недійсним договір довічного утримання (догляду), укладений 12 липня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений нотаріусом Першої очаківської державної нотаріальної контори Чорною Л. С., зареєстрований в реєстрі за № 244/3, повернувши сторони в первісний стан.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанціївиходив із того, що позивач довела факт укладення договору довічного утримання у період, коли ОСОБА_3 перебував під впливом тяжкої обставини, якою відповідачка скористалась.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 20 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 09 лютого 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору довічного утримання недійсним, відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивач не довела позовних вимог, а саме, що договір довічного утримання укладений її батьком під впливом тяжкої для неї обставини - онкологічного захворювання (новоутворення правої вушної раковини), оскільки ні медичними документами, ні поясненнями свідка - сімейного лікаря ОСОБА_4, наявність такого захворювання достеменно не підтверджено. Також позивач не довела укладення її батьком договору довічного утримання на вкрай невигідних умовах.

Апеляційний суд зазначив, що при укладанні договору довічного утримання з ОСОБА_2 дії ОСОБА_3 були направлені саме на настання тих наслідків, які цим договором погоджені, а нетривала дія договору не може свідчити про протилежне, оскільки на час його укладення сторони не могли передбачити, яким саме буде термін його дії.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У червні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просила скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що на момент вчинення договору про довічне утримання 12 липня 2018 року ОСОБА_3 був обізнаний від сімейного лікаря ОСОБА_5 та ЛОР-лікаря про онкологічне захворювання та вважав, що неминуче настане смерть, бо мав про це інформацію про смерть за аналогічним захворюванням його знайомого. Володіючи цією інформацією, її батько вважав даремним проводити лікування, про що і заявив сімейному лікарю, відмовляючись від обстеження і лікування.

Отже, її батько, будучи обізнаним про тяжку хворобу, уклав договір довічного утримання під впливом тяжкої для нього обставини, на що апеляційний суд уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про недоведеність позовних вимог.

Підставами касаційного оскарження постанови апеляційного суду заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2766цс16.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У вересні 2021 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судове рішення апеляційного суду без змін, як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2021 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 14 липня 2021 рокупродовжено ОСОБА_1 строк для усунення недоліків, вказаний в ухвалі Верховного Суду від 09 червня 2021 року, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення цієї ухвали.

Ухвалою Верховного Суду від 28 серпня 2021 року клопотання ОСОБА_1 про відстрочення сплати судового збору за подання касаційної скарги задоволено, відстрочено ОСОБА_1 сплату судового збору у розмірі 1 536,80 грн до закінчення касаційного розгляду скарги, відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько ОСОБА_1 - ОСОБА_3 .

На підставі договору купівлі-продажу від 03 квітня 1997 року ОСОБА_3 на праві власності належала квартира АДРЕСА_2 .

З 03 грудня 2013 року у вказаній квартирі зареєстрована ОСОБА_2 .

За життя, а саме 12 липня 2018 року, ОСОБА_3 уклав з ОСОБА_2 нотаріально посвідчений договір довічного утримання (догляду), за яким передав у власність ОСОБА_2 належну йому квартиру, а ОСОБА_2 зобов`язалась довічно щомісячно надавати йому 1 000,00 грн матеріального забезпечення. Утримання за умовами договору полягало в забезпеченні відчужувача житлом, шляхом збереження права безоплатного довічного проживання у відчужуваній квартирі, забезпеченні продуктами харчування та допомогою в приготуванні їжі, наданні побутових послуг, проведенні ремонту побутової техніки та побутового обладнання по мірі зіпсування, забезпеченні придатним для носіння одягом та взуттям, проведенні косметичного ремонту у разі потреби, забезпеченні в разі необхідності лікування в медичних закладах або в домашніх умовах.

При укладенні договору довічного утримання ОСОБА_3 надав нотаріусу довідку про склад сім`ї, за даними якої до складу його сім`ї входить ОСОБА_2, яка зареєстрована у спірній квартирі.

Згідно з повідомленням КНП "Очаківський центр первинної медико-санітарної допомоги" 16 березня 2018 року ОСОБА_3 встановлено діагноз: новоутворення вушної раковини, від обстеження він відмовився. 8 та 12 жовтня 2018 року через особу, яка здійснювала догляд за ним, ОСОБА_3 викликав додому сімейного лікаря. Встановлено діагноз: ІХС, атеросклеротичний кардіосклероз, артеріальна гіпертензія, новоутворення правої вушної раковини. Від обстеження, госпіталізації та лікування категорично відмовився.

Поясненнями допитаного у судовому засіданні сімейного лікаря ОСОБА_5, дані довідки про відвідування ОСОБА_3 на дому 12 жовтня 2018 року спростовані. Натомість свідок пояснила, що приїздила до ОСОБА_3 за викликом 12 листопада 2018 року. Також свідок пояснила, що діагноз "новоутворення правої вушної раковини" було встановлено лікарем отоларингологом 16 березня 2018 року під питанням. У подальшому підтвердження цього діагнозу не відбулося, оскільки ОСОБА_3 від госпіталізації та обстеження відмовився.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судове рішення апеляційного суду ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Статтею 744 ЦК України визначено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Статтею 745 ЦК України передбачено, що договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до статті 748 ЦК України набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до статті 334 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п`ятою, шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний) правочин (частини друга, третя статті 215 ЦК України).

Згідно з положеннями частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

У пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) судам роз`яснено, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.

Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Правочин, про визнання якого недійсним заявлені вимоги з підстав, визначених статтею 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин у зв`язку з тяжкими для неї обставинами і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і таким, що відповідає її внутрішній волі.

Підставами визнання правочину недійсним згідно зі статтею 233 ЦК України, які визначають предмет доказування у справі, є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.

Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину.

Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах.

Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі приписів статті 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин.

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження №14-203цс19) зазначено, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності, згідно з яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а суд розглядає справу в межах заявлених вимог і вирішує справу на підставі наданих доказів.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання недійсним договору довічного утримання, оскільки позивач не довела та судом не встановлено обставин, на які вона посилалась як на підставу позовних вимог.

Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору недійсним на підставі статті 233 ЦК України, оскільки внаслідок укладення договору довічного утримання ОСОБА_3 зберіг право довічного проживання у квартирі, набув право на отримання довічного щомісячного грошового утримання, тобто на забезпечення грошовими ресурсами зі сторони відповідача, та можливість користуватись квартирою безоплатно, а також набув право на забезпечення продуктами харчування та допомогою в приготуванні їжі, наданні побутових послуг, проведенні ремонту побутової техніки та побутового обладнання по мірі зіпсування, забезпеченні придатним для носіння одягом та взуттям, проведенні косметичного ремонту у разі потреби, забезпеченні в разі необхідності лікування в медичних закладах або в домашніх умовах, що свідчить про те, що оспорюваний договір довічного утримання не є таким, що укладений на вкрай невигідних для ОСОБА_3 умовах.

Також позивач не надала суду належних та допустимих доказів на обґрунтування вимог про визнання договору недійсним як такого, що був вчинений особою під впливом тяжкої для відчужувача обставини, - онкологічного захворювання (новоутворення правої вушної раковини), оскільки ні медичними документами, ні поясненнями свідка - сімейного лікаря ОСОБА_4, наявність такого захворювання достеменно не підтверджено.

Посилання як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановіВерховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2766цс16, не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у вказаній справі відрізняються від тих, що установлені судами у справі, яка переглядається в касаційному порядку.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками апеляційного суду щодо встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, а ухвалою Верховного Суду від 28 серпня 2021 року сплату судового збору у розмірі 1 536,80 грн за подання касаційної скарги було відстрочено до закінчення касаційного провадження, то з ОСОБА_1 на користь держави підлягає стягненню судовий збір у зазначеній сумі.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 20 квітня 2021 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави 1 536,80 грн судового збору за подання касаційної скарги на наступні реквізити: отримувач коштів - УК у Печер. р-ні/Печерс. р-н; код отримувача (за ЄДРПОУ) - 37993783; банк отримувача - Казначейство України (ЕАП); код банку отримувача (МФО) - 899998; рахунок отримувача - UA288999980313151207000026007; код класифікації доходів бюджету - 22030102 "Судовий збір (Верховний Суд, 055)"; символ звітності банку - 207.