розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє ОСОБА_6, на рішення Снігурівського районного суду Миколаївської області від 29 вересня 2020 року в складі судді Квєтка І. А. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 18 січня 2021 року в складі колегії суддів: Самчишиної Н. В., Лисенка П. П., Локтіонової О. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Снігурівської районної державної адміністрації Миколаївської області, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: Павлівська сільська рада Снігурівського району Миколаївської області, Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання державного акта на право приватної власності на землю недійсним та скасування державної реєстрації,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Снігурівської районної державної адміністрації про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання державного акта на право приватної власності на землю недійсним та скасування державної реєстрації

Позовна заява, з урахуванням уточнень, мотивована тим, що ОСОБА_1 відповідно до рішення Снігурівської районної ради Миколаївської області від 25 січня 1994 року № 27 є власником земельної ділянки площею 18,0 га на території Павлівської сільської ради Снігурівського району, на підставі чого йому видано державний акт на право приватної власності на землю серії МК без номеру.

На вказаній земельній ділянці позивач самостійно здійснював господарську діяльність до 2012 року як керівник фермерського господарства "Залужное".

У листопаді 2016 року позивач вирішив знову самостійно господарювати на своїй земельній ділянці, однак дізнався, що вказана земельна ділянка вже передана у спільну сумісну власність ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 для ведення фермерського господарства "Жасмін", головою якого був ОСОБА_2 згідно з розпорядженням Снігурівської райдержадміністрації від 27 липня 2004 року № 560-р.

Посилаючись на те, що його право приватної власності на земельну ділянку не припинялося, державний акт не скасовано, уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд: усунути перешкоди у здійсненні ним права власності земельною ділянкою, площею 18,0 га, що розташована на території Павлівської сільської ради Снігурівського району та належить йому на підставі державного акта на право власності на землю серії МК (без номеру), виданого 22 березня 1994 року на підставі рішення Снігурівської районної ради народних депутатів 17 сесії ХХІ скликання від 28 січня 1994 року шляхом:

- визнання незаконним та скасування розпорядження Снігурівської райдержадміністрації від 27 липня 2004 року № 560-р;

- визнання недійсним державного акта від 16 листопада 2004 року серії МК № 010307 на право власності на земельну ділянку, площею 16,99 га, з кадастровим номером 4825783700:05:000:0001 в частині земельної ділянки 7,0204 га;

- скасування державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 4825783700:05:000:0001 (т. 2, а. с.185, 186).

Ухвалою суду від 05 квітня 2018 року до участі у справі залучено Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Ухвалою суду від 04 травня 2018 року до участі у справі залучено ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 як співвідповідачів.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Снігурівського районного суду Миколаївської області від 29 вересня 2020 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 8 289,60 грн судових витрат.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваним розпорядженням Снігурівської райдержадміністрації від 27 липня 2004 року № 560-р не порушено права ОСОБА_1, оскільки на час його прийняття він не був власником земельної ділянки. Інші позовні вимоги суд вважав похідними.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 18 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Снігурівського районного суду Миколаївської області від 29 вересня 2020 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, а також зазначив, що відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо відмови у задоволенні позовних вимог про усунення перешкод у здійсненні права власності, оскільки відсутній факт наявності у позивача права власності на спірну земельну ділянку, а також факт порушення цього права з боку відповідачів.

Короткий зміст вимог та доводів, наведених у касаційній скарзі

05 лютого 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_6 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Снігурівського районного суду Миколаївської області від 29 вересня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 18 січня 2021 року, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, суди застосували норми права, зокрема, статті 27- 29 ЗК України 1990 року без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що рішенням Снігурівського районного суду Миколаївської області від 08 грудня 2000 року не було скасовано державний акт на право приватної власності на землю, припинено або позбавлено позивача прав власника. Більш того, земельна ділянка була передана позивачу на підставі рішення Снігурівської районної ради народних депутатів від 28 січня 1994 року № 27, а припинялося користування земельною ділянкою, наданою на підставі рішення Снігурівської районної ради народних депутатів Миколаївської області від 26 січня 1994 року № 27.

Також зазначає, що висновки суду про те, що позивач 18 років не цікавився долею своєї земельної ділянки, є помилковими, оскільки не відповідають дійсності, та відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 08 липня 2020 у справі № 686/16196/15, встановлено, що до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується.

Крім того, суди не взяли до уваги те, що спірна земельна ділянка передавалась для ведення фермерського господарства. За рахунок цієї земельної ділянки було створено та є чинним на цей час ФГ "Залужное", яке не було залучено до участі у справі. Зазначає, що відповідно до висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року в справі № 927/79/19, земельні ділянки для ведення фермерського господарства з моменту створення фермерського господарства переходять до розпорядження фермерським господарством.

Доводи інших учасників справи

У травні 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_7 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди попередніх інстанцій забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків судів не спростовують. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, та залишити без змін оскаржувані судові рішення.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з Снігурівського районного суду Миколаївської області.

Справа надійшла до Верховного Cуду в травні 2021 року.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що рішенням Снігурівської районної ради народних депутатів Миколаївської області ХVІІ сесії ХХІ скликання від 28 січня 1994 року № 27 ОСОБА_1 надано земельну ділянку для ведення селянського господарства 20,0 га ріллі, в тому числі 18,0 га у приватну власність безкоштовно та 2 га в постійне користування із земель запасу Павлівської сільської ради в межах радгоспу "Авангард" (т. 1 а. с. 194).

На підставі цього рішення Снігурівською районною радою народних депутатів Миколаївської області 22 березня 1994 року ОСОБА_1 видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 18,0 га в межах Павлівської сільської ради (т. 1, а. с. 7, 194).

Рішенням Снігурівського районного суду Миколаївської області від 08 грудня 2000 року, яке набрало законної сили, ОСОБА_1 позбавлений права користування земельним наділом, який був йому наданий на підставі рішення Снігурівської райради Снігурівського району Миколаївської області № 27 від 26 січня 1994 року і № 198 від 27 травня 1996 року у розмірі 50 га ріллі і передано ці землі в запас Павлівської сільської ради Снігурівського району Миколаївської області (т. 1, а. с. 85).

ОСОБА_1 оскаржив це рішення в апеляційному порядку.

Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 22 травня 2019 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою позивача (т. 2, а. с. 207, 208).

Рішенням Снігурівської районної ради Миколаївської області ХVІІІ сесії ХХІІІ від 08 червня 2001 року № 14 визнано такими, що втратили чинність, рішення районної ради від 26 січня 1994 року № 27 "Про надання земельної ділянки ОСОБА_1 для ведення селянського (фермерського) господарства" (т. 1, а. с. 84).

З пояснень представника позивача ОСОБА_1 у суді апеляційної інстанції слідує, що їй невідомо про прийняття інших рішень щодо спірної земельної ділянки, окрім рішення Снігурівської районної ради народних депутатів Миколаївської області від 28 січня 1994 року № 27.

Рішення Снігурівської районної ради народних депутатів Миколаївської області від 28 січня 1994 року № 27 та від 26 січня 1994 року № 27, що містяться в матеріалах справи, ідентичні за змістом.

Розпорядженням Снігурівської районної державної адміністрації Миколаївської області "Про затвердження проекту відведення земельної ділянки для ведення фермерського господарства та укладання договору оренди ОСОБА_2" від 27 липня 2004 року № 560-р передано в спільну сумісну власність для ведення фермерського господарства громадянам ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5 земельну ділянку загальною площею 16,99 га ріллі в межах Павлівської сільської ради (т. 1, а. с. 10).

На підставі вказаного розпорядження Снігурівською райдержадміністрацією 16 листопада 2004 року ОСОБА_2 було видано державний акт серії МК № 040307, земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 4825783700:05:000:0001 (т. 1, а. с. 57).

У подальшому відповідачі змінили цільове призначення вказаної земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та 01 серпня 2008 року ОСОБА_2 отримав державний акт на право власності на землю серії ЯЗ № 125918, згідно з яким частка кожного з відповідачів у спільній власності складає 1/4 (т. 1, а. с. 40).

Згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку НВ-4810290292020, сформованого 29 вересня 2020 року, державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 4825783700:05:000:0001 проведено 19 травня 2016 року за власниками ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5, на підставі розпорядження Снігурівської райдержадміністрацієї від 23 червня 2008 року 316-р, що посвідчено державним актом від 01 серпня 2008 року ЯЗ 125918.

Згідно з висновком експерта Миколаївського відділення Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз від 04 червня 2020 року № 19-517/518/519, встановлено, що площа накладення земельної ділянки площею 16,99 га ОСОБА_2, кадастровий номер 4825783700:05:000:0001, та земельної ділянки площею 18,0 га ОСОБА_1, яка розташована в межах території Павлівської сільської ради Снігурівського району Миколаївської області, складає 7,0204 га (т. 2 а. с.156-170).

Таким чином, земельна ділянка, яка перебуває у власності відповідачів площею 7,0204 га та земельна ділянка, яка надавалася ОСОБА_1 на підставі державного акта серії МК від 22 березня 1994 року, є однією й тією ж земельною ділянкою.

У судовому засіданні районного суду представник позивача Ковальчук І. М. позовні вимоги підтримала з підстав, викладених у позові, та просила їх задовольнити. На стадії розгляду справи по суті заявила, що при формулюванні позовних вимог допустила механічну помилку, оскільки насправді в уточнених позовних вимогах вірним є серія та номер державного акта ЯЗ № 125918 від 01 серпня 2008 року, номер та дата розпорядження голови Снігурівської райдержадміністрації № 316-р від 23 червня 2008 року, щодо яких і просила прийняти рішення по суті спору.

Суд першої інстанції не прийняв до розгляду таку заяву представника позивача на стадії розгляду справи по суті, тому апеляційним судом переглядалося рішення суду ухвалене за змістом позовних вимог, які містяться у остаточній заяві, датованій 29 липня 2020 року (т. 2, а. с. 185, 186).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права

Статтями 15, 16 ЦК України передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

На підставі статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

У разі порушення своїх прав власник згідно зі статтею 391 ЦК України має право, зокрема, вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Підставою для задоволення позову про усунення перешкод у користуванні власністю є встановлення сукупності певних обставини, а саме: наявність у позивача права власності на майно та наявність перешкод у можливості користування ним своєю власністю.

Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).

Результат аналізу наведених норм права дає підстави для висновку, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Відповідно до частин другої, п`ятої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що оспорюваним розпорядженням Снігурівської райдержадміністрації від 27 липня 2004 року № 560-р не порушено права ОСОБА_1, оскільки на час його прийняття він не був власником спірної земельної ділянки.

Колегія суддів погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи рішенням Снігурівської районної ради народних депутатів Миколаївської області ХVІІ сесії ХХІ скликання від 28 січня 1994 року № 27 ОСОБА_1 надано земельну ділянку для ведення селянського господарства 20,0 га ріллі, в тому числі 18,0 га у приватну власність безкоштовно та 2 га в постійне користування із земель запасу Павлівської сільської ради в межах радгоспу "Авангард". На підставі цього рішення Снігурівською районною радою народних депутатів Миколаївської області 22 березня 1994 року ОСОБА_1 видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 18,0 га в межах Павлівської сільської ради.

Рішенням Снігурівської районної ради Миколаївської області від 08 червня 2001 року № 14 визнано такими, що втратили чинність, рішення районної ради від 26 січня 1994 року № 27 "Про надання земельної ділянки ОСОБА_1 для ведення селянського (фермерського) господарства".

Суд апеляційної інстанції встановив, що рішення Снігурівської районної ради народних депутатів Миколаївської області від 28 січня 1994 року № 27 та від 26 січня 1994 року № 27, що містяться в матеріалах справи, ідентичні за змістом.

Судами встановлено, що земельна ділянка, яка перебуває у власності відповідачів площею 7,0204 га та земельна ділянка, яка надавалася позивачу, є однією і тією ж земельною ділянкою.

Виходячи з вищезазначеного, а також врахувавши те, що на час передачі спірної земельної ділянки відповідачам, ОСОБА_1 вже не був її власником, то оспорюваним розпорядженням Снігурівської райдержадміністрації від 27 липня 2004 року № 560-р не порушено права ОСОБА_1, тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

Доводи касаційної скарги про те, що рішенням Снігурівського районного суду Миколаївської області від 08 грудня 2000 року не було скасовано державний акт на право приватної власності на землю, а тому оскільки державний акт є чинним, то позивач є власником спірної земельної ділянки, не можуть бути взяті колегією суддів до уваги з огляду на таке.

Положеннями статті 17 ЗК України 1990 року був передбачений порядок передачі земельних ділянок у власність Радами народних депутатів, який передбачав прийняття останніми рішень з цього питання. За частиною першою статті 23 ЗК України 1990 року право власності на земельну ділянку посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Отже, підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку. Такий акт лише посвідчував відповідне право та не мав самостійного юридичного значення.

Тому сам по собі державний акт на право приватної власності на землю, виданий позивачу, з огляду на встановлені обставини припинення його прав на спірну земельну ділянку, не є безспірним та достатнім доказом підставності його права на земельну ділянку, та не є безумовною підставою для задоволення позову.

За таких обставин доводи касаційної скарги про те, що державний акт про право власності на спірну земельну ділянку, виданий на ім`я позивача, є чинним та у судовому порядку не скасовано на законність ухвалених судових рішень не впливають, оскільки внаслідок скасування судом підстави видачі державного акта, позивач не набув права власності на спірну земельну ділянку, а не будучи власником майна, не мав правових підстав звертатися з цим позовом щодо усунення перешкод у користуванні майном.

Крім того, Верховний Суд звертає увагу на те, що рішенням Снігурівської районної ради Миколаївської області від 08 червня 2001 року № 14 визнано такими, що втратили чинність, рішення районної ради від 26 січня 1994 року № 27 "Про надання земельної ділянки ОСОБА_1 для ведення селянського (фермерського) господарства". Зазначене рішення Снігурівської районної ради Миколаївської області є чинним, позивачем не оскаржувалося.

Посилання позивача на те, що земельна ділянка була передана позивачу на підставі рішення Снігурівської районної ради народних депутатів від 28 січня 1994 року № 27, а припинено право користування земельною ділянкою, наданою на підставі рішення Снігурівської районної ради народних депутатів Миколаївської області від 26 січня 1994 року № 27, не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, оскільки зазначені рішення районної ради, що містяться в матеріалах справи, є ідентичні за змістом.

Позивачем не надано доказів, на підтвердження факту передачі у власність іншої земельної ділянки, окрім спірної.

Посилання позивача в касаційній скарзі на висновки Верховного Суду не можуть бути взяті колегією суддів до уваги, оскільки у зазначених позивачем справах інші правовідносини та інші фактичні обставини.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не взяли до уваги те, що спірна земельна ділянка передавалася для ведення фермерського господарства та за рахунок земельної ділянки було створено і є чинним на цей час ФГ "Залужное", яке не було залучено до участі у справі, є безпідставними, оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що ФГ "Залужное" є чинним та не припинило свою діяльність.

Інші доводи касаційної скарги також не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій відповідно до положень, викладених у частині першої статті 4 ЦПК України, статтях 15, 16 ЦК України, дійшли обґрунтованого висновку про те, що право позивача оспорюваним розпорядженням Снігурівської райдержадміністрації від 27 липня 2004 року № 560-р про передачу відповідачам у власність спірної земельної ділянки не порушено, тому правомірно відмовили у задоволенні позову.

Суди повно та всебічно дослідили наявні у справі докази, дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів та відповідають вимогам статей 89, 263- 265, 382 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості.

Отже, вирішуючи спір, суди правильно застосували вказані норми матеріального та процесуального права, встановили фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення та дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених у суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.