Постанова

Іменем України

07 липня 2022 року

м. Київ

справа № 591/269/21

провадження № 61-17119св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - Сумська міська державна нотаріальна контора Сумської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 29 червня 2021 року у складі судді Северинової А. С. та постанову Сумського апеляційного суду від 28 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Собини О. І., Кононенко О. Ю., Левченко Т. А.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору довічного утримання та визнання права власності на 42/100 частини житлового будинку в порядку спадкування за заповітом.

Позов мотивований тим, що бабусі позивача ОСОБА_3 на праві приватної власності належало 42/100 частини житлового будинку з надвірними будівлями, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

04 листопада 2008 року ОСОБА_3 склала заповіт, яким заповіла все належне їй на день смерті майно, в тому числі, і частину домоволодіння по АДРЕСА_1, своєму онуку ОСОБА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.

Після її смерті відкрилася спадщина на все її майно.

У встановленому законом порядку позивач звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини на підставі заповіту, що був складений на його ім`я. Після подання ним заяви було відкрито спадкову справу. Проте, нотаріусом відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв`язку з відсутністю необхідних для видачі свідоцтва про право на спадщину документів.

Позивач зазначив, що відповідач стала чинити йому перешкоди у користуванні спадковим майном, не даючи можливості зробити обмір житлового будинку.

Як з`ясувалося, 08 червня 2006 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладений договір довічного утримання (догляду), який нотаріально посвідчений державним нотаріусом Першої Сумської державної нотаріальної контори, але державна реєстрація його не відбулася, оскільки останній було відмовлено у державній реєстрації нерухомого майна через те, що на момент підписання та посвідчення цього договору був накладений арешт на майно боржника та оголошена заборона на його відчуження, що свідчить про відсутність у ОСОБА_3 права укладати будь-який договір по відчуженню спірного майна, в тому числі і договору довічного утримання.

Отже, за життя ОСОБА_3 вважала, що спірне нерухоме майно належить їй на праві приватної власності, вважала неукладеним договір довічного утримання. Оскільки відповідачу відмовили в державній реєстрації права власності на нерухоме майно, права на нього ОСОБА_2 не набула. Тому ОСОБА_3 заповіла даний житловий будинок та інше належне їй майно позивачу. Вважаючи себе власником частини спірного домоволодіння, спадкодавець за життя не ставила питання про визнання недійсним договору довічного утримання чи про його розірвання.

Обтяження у вигляді заборони на його відчуження накладено рішенням Зарічного районного суду м. Суми на підставі відповідного листа б/н від 02 лютого 1983 року, зареєстрованого Першою сумською державною нотаріальною конторою 21 квітня 2008 року за № 7058454.

Право власності відповідача на спірне нерухоме майно зареєстровано на підставі рішення Зарічного районного суду м. Суми від 23 квітня 2014 року у цивільній справі № 591/11471/13-ц, яким скасована заборона відчуження спірного домоволодіння, внесена в Єдиний реєстр заборон відчуження № 7058454 від 21 квітня 2008 року.

Договір довічного утримання має бути визнаний судом недійсним на підставі статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України.

Позивач просив:

визнати недійсним договір довічного утримання (догляду) від 08 червня 2006 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ;

визнати за ним право власності на 42/100 частини житлового будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 45,6 кв. м, жилою площею - 25,1 кв. м, що складається з: 3-х житлових кімнат - 1-5 площею 11,4 кв. м, 1-6 площею 6,1 кв. м, 1-7 площею 7,6 кв. м, коридору 1-4 площею 5,8 кв. м., кухні 1-3 площею 7,2 кв. м, веранди І площею 3,1 кв. м, коридору ІІ площею 4,4 кв. м та надвірних будівель - сарая "Г", сарая "Е", вбиральні "Д" та огорожі № 2.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 29 червня 2021 року, яке залишено без змін постановою Сумського апеляційного суду від 28 вересня 2021 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: Сумська міська державна нотаріальна контора, про визнання недійсним договору довічного утримання та визнання права власності на 42/100 частини житлового будинку в порядку спадкування за заповітом.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати на професійну правничу допомогу у сумі 4 000 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_3 втратила право власності на майно, яке передала за договором довічного утримання, а тому не могла його передавати у спадок, обмінювати, дарувати, продавати. Суд першої інстанції зробив висновок про відсутність підстав для задоволення позову про визнання договору довічного утримання недійсним та про визнання за позивачем права власності на 42/100 частин житлового будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1, в порядку спадкування за заповітом у зв`язку з необґрунтованістю. Оскільки в задоволенні позову відмовлено за необґрунтованістю, тому відсутні підстави для застосування позовної давності, про що заявлено відповідачем у відзиві на позовну заяву.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції та додатково зазначив, що матеріалами справи підтверджується, що 08 червня 2006 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали у належній формі договір довічного утримання (догляду), відповідно до умов якого ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_2 належні їй на праві власності 42/100 частини житлового будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 . Договір посвідчений нотаріально, зареєстрований в реєстрі за № 3-1571. У день укладення договору - 08 червня 2006 року державним нотаріусом накладено заборону відчуження зазначених у договорі 42/100 частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних господарчих та побутових будівель, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, належних ОСОБА_2 до закінчення або припинення договору довічного утримання (догляду). Одночасно з нотаріальним посвідченням вказаний договір зареєстрований у державному реєстрі правочинів 09 червня 2006 року за № 1360572. Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що з моменту реєстрації договору довічного утримання, яким передбачено відчуження нерухомого майна, у набувача ОСОБА_2 виникло право власності на це майно, як це передбачено частиною четвертою статті 334 ЦК України. Суд першої інстанції зробив правильний висновок щодо відсутності правових підстав для визнання за позивачем права власності на спірне нерухоме майно у порядку спадкування за заповітом, оскільки спірне нерухоме майно було відчужене ОСОБА_3 за життя, а тому до складу спадщини після її смерті не увійшло. Твердження заявника про відсутність у ОСОБА_3 станом на 08 червня 2006 року права відчуження належних їй на праві власності 42/100 частини житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, з огляду на обтяження, накладене на нерухоме майно, підтвердження в ході судового розгляду не знайшли. Відсутні підстави для висновку про те, що ОСОБА_3 заповіла спірний житловий будинок позивачу.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Зарічного районного суду м. Суми від 29 червня 2021 року та постанову Сумського апеляційного суду від 28 вересня 2021 року, прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що на момент смерті спадкодавця саме ОСОБА_3 була власником частини спірного домоволодіння, тому дане нерухоме майно повинно було увійти до складу спадщини, яку позивач, як спадкоємець за заповітом, успадкував у встановленому законом порядку. Навіть на день смерті ОСОБА_3, яка сталася ІНФОРМАЦІЯ_1, за ОСОБА_2 не було зареєстровано право власності на спірне нерухоме майно, оскільки не була здійснена його державна реєстрація у встановленому законом порядку після укладення оспорюваного договору довічного утримання. Судами першої та апеляційної інстанції при розгляді даної справи зроблений помилковий висновок, що державна реєстрація правочину, в даному випадку договору довічного утримання, і державна реєстрація права власності є тотожними поняттями. Такий висновок суперечить правовій позиції, викладеній в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у цивільній справі № 755/9215/15-ц. Договір довічного утримання, укладений нотаріально 08 червня 2006 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, зареєстрований нотаріусом як правочин, але державна реєстрація права власності на спірне нерухоме майно на ім`я ОСОБА_2 не була здійснена КП "Сумське міське БТІ", тому на думку позивача, у відповідача не виникло право власності на 42/100 частини житлового будинку по АДРЕСА_1, оскільки згідно статті 210 ЦК України даний правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Право власності відповідача на спірне нерухоме майно зареєстровано тільки на підставі рішення Зарічного районного суду м. Суми від 23 квітня 2014 року у цивільній справі № 591/11471/13-ц, яким скасована заборона відчуження об`єкту нерухомого майна - домоволодіння АДРЕСА_1, внесена в Єдиний реєстр заборон відчуження № 7058454 від 21 квітня 2008 року. В порушення законних прав та інтересів позивач не був залучений до участі в цій справі. З даного рішення суду прямо вбачається, що з моменту накладення Зарічним райсудом м. Суми заборони на відчуження нерухомого майна - домоволодіння по АДРЕСА_2 - а саме, з 02 лютого 1983 року і до 23 квітня 2014 року - до скасування рішенням суду накладеної заборони на відчуження, ОСОБА_3, будучи власником 42/100 частини спірного житлового будинку, не мала законного права на відчуження своєї частки нерухомого майна, в тому числі і на укладення 08 червня 2006 року договору довічного утримання (догляду), що свідчить про його недійсність, оскільки відчуження об`єкту нерухомості під час дії заборони на його відчуження є протиправним, тобто таким, що порушує публічний порядок. Лист Зарічного райсуду м. Суми від 02 лютого 1983 року про накладення заборони відчуження спірного житлового будинку був направлений у встановленому законом порядку до Першої Сумської державної нотаріальної контори, і саме на підставі цього листа, текст якого не зберігся, накладена заборона на відчуження нерухомого майна, яка знята судовим рішенням від 23 квітня 2014 року. Цим листом Зарічного райсуду м. Суми від 02 лютого 1983 року підтверджується, що в судовому порядку, з метою забезпечення позову, на законних підставах накладена заборона відчуження спірного житлового будинку. Отже, немає ніяких сумнівів про існування накладеної в установленому законом порядку заборони відчуження житлового будинку, який розташований по АДРЕСА_1 . За наявності заборони на відчуження спірного нерухомого майна, яка діяла станом на 08 червня 2006 року, права власника майна були обмеженими, тому ОСОБА_3 не могла вільно розпоряджатися своїм нерухомим майном та не мала законного права на укладення договору довічного утримання (догляду) з відповідачем. В неї не було достатнього (необхідного) обсягу повноважень щодо укладення вищевказаного договору в зв`язку з наявністю обтяження. Нотаріусом при посвідченні договору довічного утримання не було належним чином здійснено перевірку об`єкта нерухомості, як цього вимагає частина друга статті 55 Закону України "Про нотаріат" (в редакції, чинній станом на 08 червня 2006 року). Суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у цивільній справі № 543/730/14-ц, а також в постанові Верховного Суду від 11 серпня 2021 року у цивільній справі № 752/23610/18. Судом апеляційної інстанції не надано належної оцінки листу Сумської міської державної нотаріальної контори від 04 лютого 2021 року, з якого вбачається, що до 1997 року включно реєстрація відомостей щодо накладення та зняття обтяжень (заборон, арештів тощо) велася виключно на паперових носіях, оскільки Єдиного реєстру для реєстрації заборон в електронній формі ще не існувало. Оскільки позивачу було відмовлено в задоволенні позовних вимог, то суд не розглядав його заяву про поновлення пропущеного з поважних причин строку позовної давності.

Позиція інших учасників справи

У грудні 2021 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, у якому просить рішення Зарічного районного суду м. Суми від 29 червня 2021 року та постанову Сумського апеляційного суду від 28 вересня 2021 року залишити без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_1 - без задоволення.

Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що посилання позивача на постанови Верховного Суду як приклад невірного застосування норми права, є безпідставним, так як у даних справах наданий аналіз правовідносинам, які істотно різняться із обставинами справи, які були встановлені оскаржуваними рішеннями судів. Позивач просить суд касаційної інстанції надати нову оцінку доказам, які вже неодноразово були перевірені судами, що не передбачено приписами статті 400 ЦПК України. ОСОБА_1 в четверте звернувся до суду із позовом про визнання договору довічного утримання, укладеному 08 червня 2006 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, недійсним. У поданих позовах наводились аналогічні обставини, які були перевірені судами і у задоволенні всіх позовів позивачу було відмовлено. Договір довічного утримання існував до самої смерті ОСОБА_3 і не був за життя нею розірваний або визнаний недійсним. Відповідно до витягу з Єдиного реєстру обтяжень заборона була зареєстрована тільки 21 квітня 2008 року за № 70558454, тобто майже через два роки після укладання договору довічного утримання. На момент укладення договору довічного утримання такої заборони не існувало. Підтвердженням цього є те, що без будь-яких перешкод за ОСОБА_3 було зареєстроване право власності на 42/1000 частки домоволодіння у 2006 році на підставі свідоцтва про право на спадщину від 20 вересня 1990 року після померлої ОСОБА_4, яка в свою чергу отримала право власності на 42/100 частки будинку внаслідок укладання договору купівлі-продажу із Сохань у 1987 році. А також в цей же день було зареєстроване право власності за ОСОБА_5 на 58/100 часток спірного будинку на підставі договору купівлі-продажу від 15 травня 1997 року. Ні ОСОБА_2, ні ОСОБА_3, ні нотаріусу не було відомо про накладання обмежень щодо розпорядження належним ОСОБА_3 майном. Договір довічного утримання нотаріально посвідчений, зареєстрований в Державному реєстрі правочинів 09 червня 2006 року за № 1360572, пройшов державну реєстрацію, як це передбачено статтею 745 ЦК України, отже право власності ОСОБА_2 на спірні 42/100 часток будинку АДРЕСА_1 зареєстроване на законних підставах. На думку відповідача, не заслуговує на увагу заява ОСОБА_1 про поновлення йому строку на звернення до суду, який ніби пропущений з поважних причин внаслідок карантинних обмежень, так як ці обмеження існують і на цей день, що не завадило ОСОБА_1 звернутись із апеляційною скаргою на рішення суду, бути присутнім при розгляді справи у Сумському апеляційному суді та своєчасно звернутись із касаційною скаргою до Верховного Суду.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі № 591/269/2, витребувано справу з суду першої інстанції.

У листопаді 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 29 жовтня 2021 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-, від 05 червня 2018 року у справі № 543/730/14-ц, від 11 серпня 2021 року у справі № 752/23610/18).

Фактичні обставини

Суди встановили, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20 вересня 1990 року ОСОБА_3 на праві спільної часткової власності належало 42/100 частин житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

08 червня 2006 року ОСОБА_3 уклала договір довічного утримання (догляду) з ОСОБА_2, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передала у власність останній належні їй на праві власності 42/100 частини вищезазначеного будинку з відповідною частиною надвірних та побутових будівель. У договорі зазначено, що накладено заборону відчуження зазначених у договорі 42/100 частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних господарчих та побутових будівель, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, належних ОСОБА_2 до закінчення або припинення договору довічного утримання (догляду).

Договір посвідчений нотаріально, зареєстрований в реєстрі за № 3-1571.

У день укладення договору - 08 червня 2006 року державним нотаріусом накладено заборону відчуження зазначених у договорі 42/100 частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних господарчих та побутових будівель, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, належних ОСОБА_2 до закінчення або припинення договору довічного утримання (догляду).

Одночасно з нотаріальним посвідченням вказаний договір був зареєстрований у державному реєстрі правочинів 09 червня 2006 року за № 1360572.

04 листопада 2008 року ОСОБА_3 склала заповіт, згідно якого все своє майно, яке на день її смерті буде їй належати, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалося і взагалі все те, на що вона за законом матиме право, заповіла онуку ОСОБА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 24 листопада 2014 року, яке набрало законної сили, у цивільній справі № 591/7808/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: КП "Сумське МБТІ", Перша Сумська державна нотаріальна контора, про визнання права власності в порядку спадкування на 42/100 частин житлового будинку, позивачу відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Вказаним судовим рішенням було встановлено, що договір довічного утримання, укладений 08 червня 2006 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, був нотаріально посвідчений та зареєстрований в реєстрі за № 3-1571.

Першою Сумською державною нотаріальною конторою після укладення та одночасно з нотаріальним посвідченням вказаний договір довічного утримання зареєстрований в Державному реєстрі правочинів 09 червня 2006 року за № 1360572.

08 червня 2006 року, в момент реєстрації договору довічного утримання (догляду), право власності на 42/100 частини будинку з відповідною частиною надвірних побутових будівель за адресою: АДРЕСА_1 перейшло від ОСОБА_3 до ОСОБА_2 . Тобто, ОСОБА_3 втратила право власності на майно, яке передала по договору довічного утримання, а тому не могла його передавати у спадок, обмінювати, дарувати, продавати.

Вказані обставини були встановлені також рішенням апеляційного суду Сумської області від 03 жовтня 2017 року у цивільній справі № 591/2332/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: Перша Сумська державна нотаріальна контора Сумської області, про визнання договору довічного утримання не вчиненим, визнання права власності у порядку спадкування за заповітом.

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 23 квітня 2014 року у справі № 591/11471/13-ц скасовано заборону відчуження об`єкта нерухомого майна - домоволодіння АДРЕСА_1, внесену в Єдиний реєстр заборони відчуження за № 7058454 від 21 квітня 2008 року, чим усунуто перешкоди в користуванні частиною власності в домоволодінні АДРЕСА_1 ОСОБА_2 .

Вказаним судовим рішенням встановлено, що на звернення ОСОБА_2 остання отримала відмову у державній реєстрації права власності з підстав, що на належне майно накладене обтяження згідно листа б/н від 02 лютого 1983 року Зарічного районного суду м. Суми, зареєстрованого Першою Сумською державною нотаріальною конторою 21 квітня 2008 року за № 7058454.

Також судом встановлено, що при зверненні ОСОБА_2 до Зарічного райсуду м. Суми за роз`ясненнями їй була надана копія рішення Зарічного районного суду м. Суми від 07 лютого 1983 року, з якої вбачається, що в суді розглядався спір між ОСОБА_6 та ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 про визнання договору купівлі-продажу будинку частково недійсним та про визнання права власності на частку будинку за адресою АДРЕСА_1 . З метою забезпечення позову судом був направлений лист до Першої Сумської державної нотаріальної контори про заборону відчуження цього будинку від 02 лютого 1983 року до розгляду справи по суті. Але при ухваленні рішення заборона відчуження знята не була. Також було встановлено судом, що при зверненні в травні 2013 року до Зарічного райсуду м. Суми за отриманням постанови суду про накладання заборони на відчуження майна та зняття заборони на відчуження на житловий будинок по АДРЕСА_1 в цьому було відмовлено. Як вбачається з відповіді суду при розгляді заяви було встановлено, що в зв`язку із закінченням термінів зберігання цивільна справа 2-60/1983 р. за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 та інших про визнання договору купівлі-продажу частково недійсним та про визнання права власності на частку будинку відповідно до Переліку документів МЮ СССР, органів, установ юстиції і судів, з вказівкою термінів зберігання документів від 23 листопада 1979 року знищена судом за актом б/н від 17 квітня 2000 року. При проведенні знищення із справи вилучаються всі процесуальні документи і в даному випадку було вилучене тільки рішення суду і будь-які інші процесуальні документи, якими накладається заборона на відчуження відсутні. Лист суду, яким була накладена заборона, не є процесуальним документом, так як ухвала про накладання заборони судом не виносилась, то на даний час відсутні підстави для винесення ухвали про скасування заборони, що зазначено у відповіді в.о. голови Зарічного райсуду м. Суми Бойко В. Б. від 17 червня 2013 року.

Позиція Верховного Суду

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третя статті 202 ЦК України).

Правочин є найбільш розповсюдженим юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки в учасників цивільних правовідносин. У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. Недійсність правочину чи договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати, а не застосовуватися з іншою метою.

Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2022 року у справі № 644/10317/19 (провадження № 61-15143св21) зазначено, що "відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України (435-15) , іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 міститься висновок про те, що "недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим".

Звертаючись до суду із позовом про визнання недійсним договору довічного утримання, укладеного 08 червня 2006 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, ОСОБА_1 посилався на те, що укладення такого договору неможливо у зв`язку з накладеним обтяженням на спірне майно. Оскільки існувала заборона, ОСОБА_3 не могла вільно розпоряджатися спірним нерухомим майном, а отже, не могла укласти договір довічного утримання.

Статтею 129-1 Конституції України визначено принцип обов`язковості судових рішень, який з огляду на положення статті 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини другої статті 149 цього ж Кодексу забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача (заявника).

Зазначені обмеження суд установлює в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 серпня 2021 року у справі № 752/23610/18 (провадження № 61-2098св21), на яку посилається ОСОБА_1 у касаційній скарзі, зазначено, що "у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2021 року в справі №454/3657/18 (провадження №61-569св21) зроблено висновок, що "забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження суд установлює в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову. Той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачене Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) , не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про існування у відповідача права вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому було відомо. Отже, правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, може бути визнано недійсним за позовом заінтересованої особи, незалежно від того, чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) на час його укладення, якщо про встановлену заборону сторонам правочину було відомо".

Відповідно до частини другої статті 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного правочину, записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.

З огляду на викладене, апеляційний суд зробив правильний висновок про те, що відсутність у момент вчинення оспорюваного правочину в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про накладення арешту на спірні нежитлові приміщення не свідчить про відсутність будь-яких обтяжень на таке майно та право відповідача вільно ним розпоряджатися за встановлених судом обставин про обізнаність ОСОБА_2 щодо накладення арешту на належне йому нерухоме майно".

Отже, правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, може бути визнано недійсним за позовом заінтересованої особи, незалежно від того, чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) на час його укладення, якщо про встановлену заборону сторонам правочину було відомо.

Суди встановили, що у 1983 році на розгляді у Зарічному районному суді м. Суми перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 про визнання договору купівлі-продажу будинку частково недійсним та про визнання права власності на частку будинку за адресою АДРЕСА_1 . З метою забезпечення цього позову судом був направлений лист від 02 лютого 1983 року до Першої Сумської державної нотаріальної контори про заборону відчуження цього будинку до розгляду справи по суті. Але при ухваленні рішення заборона відчуження знята не була. ОСОБА_3 не була учасником в указаній справі, право власності на частку у спірному домоволодінні набула 20 вересня 1990 року у порядку спадкування за заповітом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_11, яка, в свою чергу, набула право власності на дане нерухоме майно на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 12 грудня 1988 року.

Позивачем не доведено, що ОСОБА_3 або ОСОБА_2 були обізнані про заборону вчиняти певні дії щодо відчуження майна або його арешту.

Таким чином, суди зробили правильний висновок, про відмову у задоволенні позовних вимого про визнання договору довічного утримання недійсним.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги стосовно того, що на момент смерті спадкодавця саме ОСОБА_3 була власником частини спірного домоволодіння, тому дане нерухоме майно повинно було увійти до складу спадщини, яку позивач, як спадкоємець за заповітом, успадкував у встановленому законом порядку.

Частинами четвертою, сьомою статті 82 ЦПК України визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не передбачено законом. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2022 року у справі № 338/1442/20 (провадження № 61-14366св21) зазначено, що "у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17) зазначено, що "преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта."

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 24 листопада 2014 року, яке залишено без змін ухвалою апеляційного суду Сумської області від 24 грудня 2014 року, встановлено, що 08 червня 2006 року, в момент реєстрації договору довічного утримання (догляду), право власності на 42/100 частини будинку з відповідною частиною надвірних та побутових будівель за адресою: АДРЕСА_1 перейшло від ОСОБА_3 до ОСОБА_2 . Тобто, ОСОБА_3 втратила право власності на майно, яке передала згідно договору утримання, а тому не могла його передавати у спадок, обмінювати, дарувати чи продавати. Судом встановлено, що заповіт ОСОБА_3 було складено 04 листопада 2008 року, тобто вже після укладення договору довічного утримання з ОСОБА_2, а тому, з урахуванням вищезазначеного, на момент укладення заповіту ОСОБА_3 не могла передавати у спадок ОСОБА_1 поряд з належним їй майном і 42/100 частини будинку. Крім того, оскільки вказаний договір за життя ОСОБА_3 не розривався на підставі рішення суду або на вимогу відчужувача або третьої особи у зв`язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем ОСОБА_2 своїх обов`язків, то підстав вважати, що 42/100 частини спірного будинку належали ОСОБА_3 на день смерті - немає.

Отже, суди зробили правильний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання за позивачем право власності на 44/100 частини спірного будинку в порядку спадкування.

Аргументи касаційної скарги висновків суду першої та апеляційної інстанції не спростовують, зводяться до переоцінки доказів, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2022 року у справі № 644/10317/19 (провадження № 61-15143св21), від 15 червня 2022 року у справі № 338/1442/20 (провадження № 61-14366св21), колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення, оскаржене судове рішення без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 29 червня 2021 року та постанову Сумського апеляційного суду від 28 вересня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: І. О. Дундар

Н. О. Антоненко

М. М. Русинчук