розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_5 - адвоката Ломанова Дениса Олександровича, на постанову Київського апеляційного суду від 27 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Березовенко Р. В., Нежури В. А.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2015 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду

з позовом, який уточнювали, до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договорів купівлі-продажу недійсними.

В обґрунтування уточнених позовних вимог зазначали, що їхньому

батькові - ОСОБА_6, на праві приватної власності належала

квартира АДРЕСА_1 . 09 лютого 2007 року ним було складено заповіт, посвідчений державним нотаріусом Одинадцятої київської державної нотаріальної контори (далі - державний нотаріус) Борисовою С. О. за реєстровим номером 6-341, згідно з яким

він заповів ОСОБА_1 все належне йому майно на день смерті. Вказаний заповіт є чинним.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер. У липні 2014 року вони звернулися до Одинадцятої київської державної нотаріальної контори

із заявами про прийняття спадщини після смерті батька.

Крім того, між позивачами, ОСОБА_1 та ОСОБА_2, існував спір щодо спадкового майна. Ухвалою Оболонського районного суду

міста Києва від 27 січня 2015 року у справі № 756/10574/14-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним, затверджено укладену між сторонами мирову угоду, за якою ОСОБА_1 після прийняття спадщини зобов`язалася передати у власність ОСОБА_2 40 % успадкованого майна або сплатити 40 % його ринкової вартості. Також ОСОБА_2 визнано дійсність заповіту їх батька, складеного на користь ОСОБА_1 .

Разом із цим, під час оформлення спадщини вони дізналися про те,

що вищевказана квартира була відчужена на підставі договору купівлі-продажу від 12 березня 2008 року, нібито укладеного між ОСОБА_6

та ОСОБА_3, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Бойко О. В., зареєстрованого у реєстрі за № 1611. Проте ОСОБА_6 продовжував проживати у спірній квартирі по день смерті, тоді як ОСОБА_3 зареєстрував за собою право власності на квартиру лише 04 липня

2014 року, тобто через шість років після укладення зазначеного правочину

і уже після смерті ОСОБА_6, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.

Позивачі вказували, що правочин вчинено не їх батьком (у графі "продавець" рукописні підпис, ініціали та прізвище виконано не ним),

а прізвище продавця (батька) зазначено з помилкою, яку виправлено нотаріусом. При цьому у листі від 09 листопада 2015 року приватний нотаріус Бойко О. В. зазначила, що договір купівлі-продажу від 12 березня 2008 року нею не посвідчувався, а за відповідним реєстровим номером посвідчено договір купівлі-продажу, укладений між іншими особами.

Тому даний договір є нікчемним у силу статті 220 ЦК України.

У подальшому вони дізналися про наявність інших правочинів щодо спірного майна, зокрема, договору купівлі-продажу квартири

АДРЕСА_1 від 07 липня 2015 року, укладеного

між ОСОБА_7 та ОСОБА_4, посвідченого приватним нотаріусом Гончар Т. В., зареєстрованого в реєстрі за № 612. У договорі зазначено,

що спірна квартира належить продавцю на праві особистої приватної власності на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Скринником С. М. 12 серпня 2014 року за реєстровим № 1172. Крім того, вони дізналися про наявність договору купівлі-продажу цієї самої квартири від 04 липня 2016 року, укладеного між ОСОБА_4

та ОСОБА_5, посвідченого приватним нотаріусом Ковальчуком С. П., зареєстрованого в реєстрі за № 5138.

Вважали, що зазначені договори укладені на підставі недійсного (нікчемного) правочину від 12 березня 2008 року, тому вони мають бути визнані також недійсними.

З урахуванням наведеного та уточнених позовних вимог, ОСОБА_1, ОСОБА_2 просили суд:

- встановити факт нікчемності укладеного між ОСОБА_6

та ОСОБА_3 12 березня 2008 року договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, який не був посвідчений приватним нотаріусом Бойко О. В. та зареєстрований в реєстрі за № 1611;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу від 07 липня 2015 року квартири АДРЕСА_1, укладений

між ОСОБА_7 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Гончар Т. В., зареєстрований в реєстрі за № 612;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу від 04 липня 2016 року квартири АДРЕСА_1, укладений

між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Ковальчуком С. П., зареєстрований в реєстрі за № 5138.

Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 30 квітня 2015 року відкрито провадження у вказаній справі за позовом ОСОБА_1,

Короткий зміст зустрічних позовних вимог

У лютому 2018 року ОСОБА_5 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Бойко О. В., приватний нотаріус Ковальчук С. П., про визнання права власності.

Зустрічні позовні вимоги обґрунтовано тим, що вона є добросовісним набувачем спірної квартири, набула право власності на неї на законних підставах, зокрема на підставі договору купівлі-продажу від 04 липня

2016 року, укладеного між нею та ОСОБА_4, посвідченого приватним нотаріусом Ковальчуком С. П.

При цьому будь-яких обтяжень чи заборон при вчиненні даного правочину приватним нотаріусом встановлено не було. Разом із цим, її право власності на спірну квартиру не визнається ОСОБА_1, ОСОБА_2 .

Посилаючись на викладене, ОСОБА_5 просила суд визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Протокольною ухвалою Оболонського районного суду міста Києва

від 13 листопада 2018 року зустрічний позов ОСОБА_5 приєднано

до матеріалів справи.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 21 липня 2015 року заяву ОСОБА_2 про витребування доказів задоволено. Витребувано

з Одинадцятої київської нотаріальної контори належним чином завірену копію спадкової справи ОСОБА_6 . Витребувано з Реєстру правочинів

усі правочини стосовно нерухомого майна, укладені ОСОБА_6

з 01 січня 2004 року по дату смерті; усі правочини стосовно нерухомого майна, укладені ОСОБА_3 за період з 01 січня 2004 року по теперішній час. Витребувано з Державного реєстру майнових прав на нерухоме майно інформацію щодо майнових прав ОСОБА_6 та ОСОБА_3 . Витребувано з Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації прав

на об`єкти нерухомого майна інформацію щодо власника квартири

АДРЕСА_1 на момент направлення запиту суду. Витребувано у приватного нотаріуса Бойко О. В. оригінал оспорюваного договору купівлі-продажу спірної квартири, укладеного

між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 . У задоволенні решти вимог відмовлено.

Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 19 вересня 2017 року клопотання представника позивача ОСОБА_6 - адвоката

Іжевського Л. В., про витребування доказів задоволено. Витребувано

у приватного нотаріуса Ковальчука С. П. належним чином завірену копію договору купівлі-продажу квартири

АДРЕСА_1, серія та номер: 5138, виданий 04 липня 2016 року, власник: ОСОБА_5 .

Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 19 вересня 2017 року клопотання представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Юрчика С. В., про витребування доказів задоволено. Витребувано з Одинадцятої Київської державної нотаріальної контори належним чином завірену копію спадкової справи щодо майна померлого ОСОБА_6 .

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 04 серпня

2020 рокуу складі судді Луценка О. М. у задоволенні позову ОСОБА_1,

ОСОБА_2 відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1,

ОСОБА_2 не доведено наявності підстав й не надано доказів нікчемності та/або недійсності договору купівлі-продажу спірної квартири, укладеного 12 березня 2008 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3,

на підставі якого у подальшому було укладено оспорювані правочини.Тобто позивачами за первісним позовом не надано, а судом не здобуто належних

і допустимих доказів наявності обставин невідповідності укладеного договору купівлі-продажу спірної квартири від 12 березня 2008 року вимогам статті 203 ЦК України або ж існування обставин, визначених статями 215-236 ЦК України (435-15) , а також доказів відсутності волевиявлення ОСОБА_6 при укладанні цього правочину. Указуючи, що оспорюваний правочин вчинено не ОСОБА_6, позивачами за первісним позовом

не заявлялося клопотання про призначення у справі судової почеркознавчої експертизи для з`ясування указаних обставин, що є їхнім процесуальним обов`язком.

Із цих підстав не можуть бути задоволенні й похідні вимоги ОСОБА_1,

ОСОБА_2 щодо визнання недійсними наступних договорів купівлі-продажу спірної квартири від 07 липня 2015 року та від 04 липня 2016 року, так як їх оспорили не власники.

Відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_5, районний суд виходив із того, що вона набула право власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 04 липня 2016 року,

а законом не передбачено повторного визнання за нею права власності

на квартиру. Підстав для застосування статті 392 ЦК України

не встановлено.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 27 вересня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката

Скріжалєвської Л. П., задоволено частково.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 04 серпня 2020 року скасовано у частині вирішення вимог первісного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договорів купівлі-продажу недійсними.

Позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4,

ОСОБА_5 про визнання договорів купівлі-продажу недійсними задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири від 04 липня 2016 року № 5138, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Ковальчуком С. П.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині вирішення первісних позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 й частково задовольняючи позов у цій частині, апеляційний суд виходив із того, що договір купівлі-продажу від 12 березня 2008 року, укладений між ОСОБА_6

та ОСОБА_3, є нікчемним у силу вимог закону, оскільки не був нотаріально посвідчений (стаття 220 ЦК України), що підтверджується листом приватного нотаріуса. При цьому нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним

не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України).

Тому апеляційний суд уважав за можливе визнати недійсним договір купівлі-продажу від 04 липня 2016 року № 5138, укладений

між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Ковальчуком С. П., так як не було волі спадкодавця - ОСОБА_6,

на укладення першого договору купівлі-продажу від 12 березня 2008 року (стаття 203 ЦК України).

При цьому апеляційний суд указав, що ОСОБА_1, ОСОБА_2

не є власниками спірного майна і не ставлять у первісному позові питання про його витребування, оскільки померлий ОСОБА_6, незважаючи

на укладені договори, продовжував жити у спірній квартирі, а самі договори не реєструвалися у реєстрі, тобто укладені правочини не були направлені

на реальне настання наслідків, а саме майно вибуло з володіння власника незаконним шляхом.

Судом апеляційної інстанції враховано відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду щодо застосування ефективного способу судового захисту порушеного права.

У частині відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_5 рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржувалося.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У жовтні 2021 року представник ОСОБА_5 - адвокат Ломанов Д. О., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову апеляційного суду, в якій просить скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставами касаційного оскарження постанови апеляційного суду заявник зазначає те, що судом апеляційної інстанції застосовано норми права

без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України, а також належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Інші учасники справи судові рішення до суду касаційної інстанції

не оскаржили. Отже, судові рішення у частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_5 в касаційному порядку не оскаржуються, тому не переглядаються (частина перша статті 400 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до Верховного Суду

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду

від 10 листопада 2021 року касаційну скаргу представника ОСОБА_5 - адвоката Ломанова Д. О., на постанову Київського апеляційного суду

від 27 вересня 2021 року залишено без руху та надано строк на усунення

її недоліків.

У наданий судом строк представник ОСОБА_5 - адвокат Ломанов Д. О., надіслав матеріали на усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано цивільну справу № 756/4927/15-ц

із Оболонського районного суду міста Києва. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів. Роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У грудні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 травня 2022 року справу призначено

до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними

у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_5 - адвоката Ломанова Д. О., мотивована тим, що висновки апеляційного суду, з яких було скасовано рішення суду першої інстанцій в частині вирішення первісного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, не узгоджуються з матеріалами справи. Зокрема, всі оспорювані договори купівлі-продажу спірної квартири були нотаріально посвідчені та зареєстровані, відомості про що внесено

до відповідних реєстрів. Проте апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції у відповідній частині, зробив протилежний висновок.

Крім того, апеляційним судом не враховано висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 18 січня 2017 року у справі

№ 6-2723цс16, про те, що положення частини першої статті 216 ЦК України не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Положення статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна

від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника

або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, і було відчужене третій особі за умови, що між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Вважає, що позивачі звернулися до суду за захистом свого порушеного права, обравши невірний спосіб судового захисту, оскільки звернулися

до суду не з віндикаційним позовом, а з позовом про визнання договорів купівлі-продажу недійсними, не будучи стороною цих договорів.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу

від ОСОБА_1, в якому зазначається, що доводи касаційної скарги

є безпідставними та не підлягають задоволенню, оскільки оскаржувану постанову апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального

та процесуального права, просить касаційну скаргу залишити

без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Квартира АДРЕСА_1 належала на праві власності ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 26 грудня 1996 року Державним комунальним управлінням житлового господарства Мінського району міста Києва (розпорядження

№ 689) (а. с. 57, т. 3).

09 лютого 2007 року ОСОБА_6 склав заповіт, посвідчений державним нотаріусом Борисовою С. О., зареєстрований в реєстрі за № 6-341, згідно

з яким він заповів ОСОБА_1 все належне йому майно на день смерті

(а. с.51, т. 3). Указаний заповіт є чинним.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 23 червня 2014 року серії НОМЕР_1 (а. с. 39, т. 3).

У липні 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до Одинадцятої київської державної нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини (а. с. 38, 45 зворот, т. 3).

Судами також встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 існував спір щодо спадкового майна.

Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 27 січня 2015 року

у справі № 756/10574/14-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1

про визнання заповіту недійсним, затверджено укладену між сторонами мирову угоду, за якою ОСОБА_1 після прийняття спадщини зобов`язалася передати у власність ОСОБА_2 40 % успадкованого майна, або сплатити 40 % його ринкової вартості. Також ОСОБА_2 визнано дійсність заповіту ОСОБА_6, складеного на користь ОСОБА_1

(а. с. 57 зворот-59, т. 3).

12 березня 2008 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Бойко О. В., зареєстрований

в реєстрі за № 1611 (а. с. 34, т. 1).

На підставі указаного договору купівлі-продажу ОСОБА_3 04 липня

2014 року зареєстрував за собою право власності на квартиру,

що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав

на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 14 липня 2014 року, індексний номер 24229419 (а. с. 35, т. 1).

07 липня 2015 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Гончар Т. В., зареєстрований в реєстрі за № 612 (а. с. 86-87, т. 3). Даним договором встановлено, що спірна квартира належить продавцю ( ОСОБА_7 ) на праві особистої приватної власності на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Скринником С. М. 12 серпня 2014 року за реєстровим № 1172.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 07 липня 2015 року спірна квартира належить ОСОБА_4, підставою виникнення права власності зазначено вищевказаний договір купівлі-продажу від 07 липня 2015 року (а. с. 90, т. 3).

04 липня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Ковальчуком С. П., зареєстрований

в реєстрі за № 5138 (а. с. 79-80, т. 2). 04 липня 2016 року проведено державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_5 (а. с. 172-173, т. 2).

У листі від 19 грудня 2019 року № 124 приватний нотаріус Бойко О. В. указує, що договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3

12 березня 2008 року, за реєстровим номером 1611, нею не посвідчувався

(а. с. 71, т. 3).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_5 - адвоката Ломанова Д. О., підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої

або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права

і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини,

що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання

про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права,

які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд

і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи

чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної

в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно

до Конституції України (254к/96-ВР) , законів України, міжнародних договорів, згода

на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 (995_004) року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства,

що регулює спірні відносини.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України.

У вказаній нормі зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права

та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким,

а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі

№ 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року

у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18 зазначено,

що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа,

так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити

до відновлення порушеного права позивача.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1, ОСОБА_2, спадкоємці померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6, який при цьому 09 лютого 2007 року склав заповіт, яким заповів ОСОБА_1 все належне йому майно на день смерті, у зв`язку з оформленням спадщини на майно спадкодавця, звернулися до суду з позовом, у якому просили встановити факт нікчемності укладеного 12 березня 2008 року між ОСОБА_6

та ОСОБА_3 договору купівлі-продажу квартири

АДРЕСА_1, а також визнати недійсними наступні договори купівлі-продажу спірної квартири від 07 липня 2015 року

та від 04 липня 2016 року.

Обраний позивачами спосіб судового захисту Верховний Суд уважає невірним.

У статті 41 Конституції України, статті 321 ЦК України передбачено,

що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Положеннями статей 328, 329 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо

не випливає із закону або незаконність набуття права власності

не встановлена судом.

Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою,

яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності

на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього.

Відповідно до положень статей 386, 387 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України встановлено, що в разі придбання майна за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Саме власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна

чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного

з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15.

Однією з підстав витребування майна від добросовісного набувача

є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно

у власність, не з їхньої волі іншим шляхом.

Верховним Судом України у постанові від 18 січня 2017 року у справі

№ 6-2723цс16 викладено правову позицію, що у разі заявлення у позовах вимог про віндикацію та реституцію, суд повинен самостійно визначити,

яку вимогу по суті (а не за формою) пред`являє позивач, і відповідно застосувати належні норми законодавства, керуючись при цьому нормами статті 4, пунктів 3, 4 частини першої статті 214 ЦПК України. Одночасне пред`явлення віндикаційного позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (позову власника, позбавленого володіння майном, про витребування майна від його володільця) та негаторного позову

про визнання правочину недійсним із застосуванням реституції

(позову про захист права від порушень, не пов`язаних з позбавлення

володіння), тобто одночасне застосування статей 216 і 388 ЦК України,

є помилковим, оскільки віндикаційний і негаторний позови вважаються взаємовиключними.

У пунктах 142, 146, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду

від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження

№ 14-208цс18) вказано, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна

і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня

2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) зазначено, що за загальним правилом якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду

про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння,

є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме

за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387

і 388 ЦК України, є неефективними.

Судовий захист повинен бути повним, відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки викладено у пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року

у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі

№ 925/642/19 (провадження № 12-52гс20).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі

і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені

в постановах Верховного Суду.

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає обґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що позивачі за первісним позовом звернулися

до суду за захистом свого порушеного права, обравши невірний спосіб судового захисту.

Зазначене підтверджується й роз`ясненнями, наданими судам у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) , які своєї актуальності не втратили.

При цьому як спадкоємці померлого ОСОБА_6 у порядку процесуального правонаступництва позивачі мали б право оспорити лише перший правочин - договір купівлі-продажу від 12 березня 2008 року, оскільки у такому разі вони б набули прав самої сторони договору. Щодо наступних правочинів, укладених після 12 березня 2008 року, то ні спадкодавець, ні його спадкоємці - позивачі, сторонами цих договорів не були і оспорювати правочини з метою повернення майна не мають права, обраний ними спосіб судового захисту не відповідає вимогам закону.

У даній категорії справ ефективним способом захисту права власності

є віндикаційний позов до особи, за якою зареєстровано право власності

на спірну квартиру (останній набувач), а визнання недійсними відповідних договорів купівлі-продажу спірного нерухомого майна не є ефективним способом судового захисту та не призведе до відновлення порушених прав ОСОБА_1, ОСОБА_2 .

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення

про відмову у задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (пункт 77 постанови Великої Палати Верховного Суду

від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, провадження

Крім того, ОСОБА_1, ОСОБА_2 просили суд встановити факт нікчемності укладеного 12 березня 2008 року між ОСОБА_6

та ОСОБА_3 договору купівлі-продажу спірної квартири, посвідченого приватним нотаріусом Бойко О. В., зареєстрованого в реєстрі за № 1611, посилаючись на лист приватного нотаріуса Бойко О. В. від 09 листопада 2015 року, в якому зазначено, що указаний договір нею не посвідчувався,

а за відповідним реєстровим номером посвідчено договір купівлі-продажу, укладений між іншими особами.

Відповідно до частини першої та другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Згідно з частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин

не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину,

а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року

у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) указано про те,

що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони

не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин

є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

У цій постанові Велика Палата Верховного Суду не погодилася

з висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 577/5321/17, від 03 жовтня 2018 року у справі

№ 369/2770/16, від 07 листопада 2018 року у справі № 357/3394/16-ц

та у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі

№ 6-308цс16, у частині застосування таких способів захисту прав

та інтересів, як визнання нікчемного правочину недійсним і встановлення нікчемності правочину. У зв`язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків Верховного Суду та Верховного Суду України у цій частині.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року

у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено,

що цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

У матеріалах справи (а. с. 34, т. 1) наявний договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 12 березня

2008 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Бойко О. В., зареєстрований в реєстрі за № 1611.

Тобто нотаріальна форма спірного правочину додержана, копія нотаріально посвідченого договору знаходиться у матеріалах справи. Лист приватного нотаріуса Бойко О. В. від 09 листопада 2015 року про те,

що зазначений договір нею не посвідчувався, сам по собі не є безумовною підставою для висновку про нікчемність вказаного правочину. Якщо такий договір не посвідчувався нотаріально, є підробленим, це може свідчити

про недодержання форми договору купівлі-продажу, і відповідно про його нікчемність.

Крім того, щодо неефективності вимоги про недійсність договорів,

яку визнав апеляційний суд, Велика Палата Верховного Суду зазначила

у постанові від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (провадження

№ 14-188цс20). Зокрема, у пунктах 64, 65 указаної постанови зроблено висновок про те, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи нерухомого майна, а саме по собі визнання правочину недійсним є неефективним способом захисту, так як не відновлює порушене право.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення

у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Підставами для скасування судових рішень повністю або частково

і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення

є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати

в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша, третя, четверта статті 412 цього Кодексу).

За таких обставин Верховний Суд вважає за необхідне скасувати постанову Київського апеляційного суду від 27 вересня 2021 року та залишити в силі рішення Оболонського районного суду міста Києва від 04 серпня 2020 року

у частині вирішення вимог первісного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2

до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договорів купівлі-продажу недійсними (у частині зустрічних позовних вимог

ОСОБА_5 рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку

не оскаржувалося і не переглядалося).

Суд першої інстанції зробив правильні висновки по суті вирішення спору, відмовивши у задоволенні первісного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, проте допустив помилку у мотивуванні свого рішення, так як у задоволенні первісного позову необхідно було відмовити саме у зв`язку із обранням позивачами неналежного способу захисту своїх прав.Тому слід змінити рішення суду першої інстанції у частині первісного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 шляхом зміни мотивувальної частини судового рішення,

з урахуванням висновків, викладених у цій постанові Верховного Суду.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпунктів "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення

та ухвалення нового рішення або зміни рішення; а також вирішити питання

про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Таким чином, з урахуванням задоволення касаційної скарги, сплаченого заявником касаційної скарги судового збору за подання касаційної скарги,

з ОСОБА_1, ОСОБА_2 слід стягнути на користь ОСОБА_5 судові витрати за подання касаційної скарги у розмірі 600,00 грн (по 300,00 грн

із кожного).

Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416, 418 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_5 - адвоката Ломанова Дениса Олександровича, задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 27 вересня 2021 року скасувати, рішення Оболонського районного суду міста Києва від 04 серпня 2020 року у частині позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договорів купівлі-продажу недійсними залишити в силі, виклавши його мотивувальну частину