розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 07 лютого 2021 року у складі судді Бондарчука В. В та постанову Хмельницького апеляційного суду від 15 червня 2021 року у складі колегії суддів: Костенка А. М., Гринчука Р. С., Грох Л. М.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Міністерства закордонних справ України про відшкодування моральної шкоди.

На обґрунтування позову посилався на таке. Постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 12 грудня 2011 року у справі № 2270/14181/11, яка залишена без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 10 травня 2012 року, зобов`язано Хмельницький відділ управління Міністерства внутрішніх справ України в Хмельницькій області невідкладно вклеїти фотографію в його паспорт громадянина України, який видати йому на руки. Зазначене судове рішення не виконане, а тому він був змушений докладати додаткові зусилля для організації свого життя та вживати додаткові зусилля для захисту своїх прав в суді, витрачаючи на це кошти та свій час, внаслідок чого йому завдано моральної шкоди.

Позивач просив стягнути з держави Україна на його користь 18 000 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої невиконанням рішення суду у справі № 2270/14181/11 у формі активної незаконної бездіяльності, незаконних дій та рішень і відмовою Хмельницького окружного адміністративного суду встановити судовий контроль за виконанням рішення суду та зобов`язання подати звіт про виконання судового рішення в період з 19 січня 2021 року до 22 січня 2021 року включно.

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 07 лютого 2021 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 15 червня 2021 року, в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що позивачем не надано до суду належних та допустимих доказів того, що відмовою Хмельницького окружного адміністративного суду встановити судовий контроль за виконанням рішення суду у справі № 2270/14181/11 та зобов`язання подати звіт про виконання судового рішення в період з 19 січня 2021 року до 21 січня 2021 року включно, йому завдано моральної шкоди, як і доказів того, що він звертався із такою заявою до суду.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

На обґрунтування касаційної скарги посилається на те, що для вирішення питання щодо відшкодування завданої моральної шкоди суди мали встановити чи виконано рішення суду у справі № 2270/14181/11 та оцінити розмір завданої моральної шкоди в зв`язку з його тривалим невиконанням. Також відповідач у справі не надав жодного належного, допустимого, достовірного чи достатнього доказу про те, що рішення Хмельницького окружного адміністративного суду в справі № 2270/14181/11 виконане, а суд, виступивши на стороні відповідача, не з`ясував, чи спростував відповідач факт завдання позивачу моральної шкоди.

Судові рішення оскаржуються з підстав неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц, від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц; Верховного Суду України від 27 вересня 2017 року у справі № 6-1435цс17, від 22 червня 2017 року у справі № 6-501цс17; Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17 (провадження № 61-51сво18), від 25 червня 2018 року у справі № 638/6944/16-ц, від 06 лютого 2019 року у справі № 199/6713/14-ц, від 10 лютого 2021 року у справі № 761/24143/19.

У серпні 2021 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від Міністерства закордонних справ України, у яких воно просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3Ц ПК України (2755-17) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзивів на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 12 грудня 2011 року у справі № 2270/14181/11, яка залишена без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 10 травня 2012 року, зобов`язано Хмельницький відділ управління Міністерства внутрішніх справ України в Хмельницькій області невідкладно вклеїти фотографію в паспорт громадянина України ОСОБА_1, який видати йому на руки, та відмовлено в задоволенні позову в частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 із заявою про встановлення контролю за виконанням рішення та зобов`язання подати звіт про його виконання в період з 19 січня 2021 року до 21 січня 2021 року не звертався. З цього приводу жодних рішень Хмельницький окружний адміністративний суд не ухвалював.

У справі № 2270/14181/11 є заява ОСОБА_1 від 04 січня 2021 року про зобов`язання суб`єкта владних повноважень подати звіт про виконання рішення суду, однак, строку подання звіту, на який посилається позивач вона не містить.

Ухвалою Хмельницького окружного адміністративного суду від 18 січня 2021 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про зобов`язання подати звіт про виконання судового рішення у справі № 2270/14181/11 відмовлено з тих підстав що ОСОБА_1 у 2012 році отримав новий паспорт та згідно з постановою від 28 грудня 2018 року ВП № 33223826 виконавче провадження закінчено.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди (стаття 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року в справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19) зроблено висновок, що виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.

Відповідно статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Статтею 23 ЦК України передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частин другої-п`ятої цієї статті моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

За загальним правилом підставою виникнення зобов`язання з відшкодування моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов`язання про відшкодування моральної шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні своїх повноважень виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.

Згідно зі статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Отже, ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

Подібний висновок щодо застосування зазначених норм матеріального права викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 17 листопада 2020 року у справі № 686/10710/18 (провадження № 61-125св19), від 20 вересня 2021 року у справі № 686/8422/20 (провадження № 61-2846св21), від 25 жовтня 2021 року у справі № 686/27099/20 (провадження № 61-6880ск21), від 15 листопада 2021 року у справі № 686/24617/20 (провадження № 61-10922св21).

У пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18) зазначено, що застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 750/1591/18-ц (провадження № 14-261цс19) Велика Палата Верховного Суду вказала, що згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальність, презюмується.

Згідно зі статтею 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Відповідно до статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем у цивільному процесі можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

За змістом положень статті 58 ЦПК України держава бере участь у справі через відповідний орган державної влади відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади), або через представника.

Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема, і представляти державу в суді.

Аналогічний за змістом висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (провадження № 14-316цс19) та від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 (провадження № 14-514цс19).

З урахуванням наведеного, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема, і представляти державу в суді орган, діями якого завдано шкоду.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні кожного окремого спору про відшкодування моральної шкоди необхідно встановити та довести наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення.

Встановивши, що позивач не довів належними та достатніми доказами факт заподіяння йому моральної шкоди, причинний зв`язок між неналежним (на його думку) контролем за виконанням судового рішення та настанням тих негативних наслідків, про які вказує, місцевий суд, з висновком якого погодився і апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19), від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19); Верховного Суду України у справі № 6-1435цс17; Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17 (провадження № 61-51сво18); Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 761/24143/19 (провадження № 61-17538св20) Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19) зроблено висновок, що "виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року в справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19) вказано, що "з урахуванням того, що саме на державу покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне вказати, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав. Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду".

У постанові Верховного Суду України у справі № 6-1435цс17 зазначено, що "відмовляючи у задоволенні заявлених вимог з підстав недоведеності спричинення шкоди, суди фактично поклали на позивача обов`язок довести наявність у нього душевних страждань з приводу порушення його права на таємницю телефонного спілкування, що є неприпустимим з огляду на правову природу такого права, гарантії від порушень якого закріплені Конституцією України (254к/96-ВР) . Суди мали б виходити з презумпції спричинення позивачу моральної шкоди відповідачем та обов`язку саме відповідача спростувати таку презумпцію".

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17 (провадження

№ 61-51сво18) зроблено висновок, що "юридичними фактами є певні факти реальної дійсності, з якими нормою права пов`язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов`язків. Тлумачення частини третьої статті 11 ЦК України свідчить, що правові норми самі по собі не можуть створювати суб`єктивних прав та обов`язків, оскільки необхідна наявність саме юридичного факту".

У постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 761/24143/19 (провадження № 61-17538св20) зазначено, що "прецедентною практикою Європейського суду з прав людини і на законодавчому рівні в України, у тому числі частиною другою статті 1166 ЦК України, згідно з якою особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини, закріплено дію презумпції моральної шкоди. Тобто, моральна шкода вважається завданою позивачу, якщо відповідачем не доведено належними доказами відсутність його вини у завданні такої шкоди".

З урахуванням наведеного, ухвалені у цій справі рішення не суперечать висновкам суду касаційної інстанції, викладеним у зазначених постановах.

Суди попередніх інстанцій, з огляду на предмет та підстави позову, виходили як з недоведення позивачем завдання йому моральної шкоди, так і з обставин, які спростовують презумпцію завдання такої шкоди.

Так, суди встановили, що ОСОБА_1 у 2012 році отримав новий паспорт та згідно з постановою від 28 грудня 2018 року ВП № 33223826 виконавче провадження з виконання рішення у справі № 2270/14181/11 закінчено, а тому посилання позивача на завдання йому моральної школи невиконанням рішення суду у справі № 2270/14181/11 у формі активної незаконної бездіяльності, незаконних дій та рішень і відмовою Хмельницького окружного адміністративного суду встановити судовий контроль за виконанням рішення суду та зобов`язання подати звіт про виконання судового рішення в період з 19 січня 2021 року до 22 січня 2021 року є необґрунтованим.

Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Щодо тверджень заявника про необхідність відступлення від висновку щодо застосування статей 1166, 1167, 1176, 1173, 1174 ЦК України, викладеного у постановах Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі

№ 6-501цс17; Верховного Суду від 25 червня 2018 року у справі

№ 638/6944/16-ц, від 06 лютого 2019 року у справі № 199/6713/14-ц, від 22 травня 2019 року у справі № 686/20012/18, Верховний Суд звертає увагу на таке.

Згідно з висновком Європейського суду з прав людини, викладеним у пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom), в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 дійшла висновку про те, що з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Позивач не навів достатніх, переконливих та вагомих аргументів касаційної скарги у розрізі вмотивованої обґрунтованості наявності підстави касаційного оскарження щодо відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від якого він просить відступити.

У зв`язку з наведеним Верховний Суд вважає, що скаржник за встановлених обставин не довів наявності передумов для відступу від раніше викладеного висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.