розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Рівненського апеляційного суду від 21 квітня 2022 року в складі колегії суддів: Боймиструка С. В., Ковальчук Н. М., Шимків С. С.,

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

В обґрунтування позову вказав, що він є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 28 березня 2019 року (далі - спірна квартира).

У вказаній квартирі зареєстрована ОСОБА_2, яка є колишньою дружиною його сина - ОСОБА_3 .

Відповідач понад два роки не проживає у спірній квартирі, не бере участі у її утриманні, не сплачує комунальні послуги, її особисті речі у квартирі відсутні. Будь-яких усних чи письмових домовленостей між ним та відповідачем щодо її проживання у квартирі не існує, а фактичне місце проживання останньої невідоме. Вказує, що добровільно знятись з реєстрації у спірній квартирі відповідач відмовляється.

Враховуючи зазначене та посилаючись на норми статей 405, 406 ЦК України, позивач просив суд визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 та вирішити питання про розподіл судових витрат.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Костопільського районного суду Рівненської області від 20 вересня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач на законних підставах набув у власність спірну квартиру, його право власності ніким не оспорене, а відповідач як колишня дружина його сина втратила право на користування цим житлом та перешкоджає позивачу у реалізації його права на розпорядження належною йому квартирою.

Інтереси позивача, як власника житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси відповідача, у якого припинилися правові підстави користування чужим майном.

При цьому суд виходив із того, що відповідач є молодою, здоровою та працездатною особою; особисто пропонувала позивачу сплатити йому вартість квартири; має забезпечену житлом матір, а отже і має можливість проживати у матері або винайняти собі окреме житло.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 21 квітня 2022 року скасовано рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 20 вересня 2021 року та ухвалено нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Установивши, що у пункті 4.8 договору купівлі-продажу від 28 березня 2019 року, на підставі якого позивач набув у власність спірну квартиру, сторонами було домовлено, що у цій квартирі залишається зареєстрованим місце проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відповідач отримала право на користування спірною квартирою зі згоди попереднього власника, а тому позивач як новий власник вказаного житла усвідомлював та погодився з його фактичним обтяженням, тобто визнав право ОСОБА_2 на проживання у ній і це право могло бути припинене тільки у передбачений законом спосіб.

При цьому суд врахував, що з 2009 року по 2018 рік ОСОБА_2 проживала у шлюбі з сином позивача у спірній квартирі, яка є її єдиним житлом у розумінні статті 8 Конвенції.

Позивач не довів факт непроживання відповідача у спірній квартирі понад один рік.

Про те, що ОСОБА_2 не втратила інтерес до спірної квартири, яке є її єдиним житлом, свідчить та обставина, що вона захищала свої інтереси та брала участь у судових справах, предметом яких є права відносно вказаного житла.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У травні 2022 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, в якій останній просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 жовтня 2020 року справа № 447/455/17 (№ 14-64цс20), постановах Верховного Суду від 23 січня 2019 року справа № 666/8070/14-ц, від 31 жовтня 2018 року справа № 752/13845/16-ц.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції при вирішенні спору у цій справі безпідставно не узяв до уваги ті обставини, що відповідач тривалий час не проживає у спірній квартирі та постійно проживає у іншій країні. Вищевказаний договір купівлі-продажу спірної квартири від 28 березня 2019 року передбачав умову щодо залишення місця реєстрації ОСОБА_2 у вказаному житлі, а не її проживання у ньому. Відповідач вселилась у спірну квартиру за відсутності згоди на це позивача як власника житла. Суд першої інстанції правильно вирішив питання дотримання балансу між захистом права власності позивача та захистом права відповідача як колишньої дружини сина позивача на користування спірною квартирою.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 25 травня 2022 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2022 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 28 березня 2019 року. Квартира є двокімнатною, має загальну площу 52,6 кв. м, житлову площу 31,6 кв. м.

Місце проживання відповідача ОСОБА_2 зареєстроване у спірній квартирі з 25 жовтня 2011 року за згодою колишнього власника ОСОБА_5 .

За період з травня 2020 року по червень 2021 року відповідач сплачувала послуги газопостачання, розподілу природного газу, водопостачання та постачання електроенергії до спірної квартири.

Постановою Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 564/1009/19 скасовано постанову Рівненського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року та залишено в силі рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 09 січня 2020 року, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

У вказаній справі суди встановили, що у пункті 4.8 вказаного вище договору купівлі-продажу спірної квартири від 28 березня 2019 року ОСОБА_1 як покупець та ОСОБА_5 як продавець домовились, що у цій квартирі залишається зареєстрованим місце проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .

Суди констатували, що ці умови договору купівлі-продажу є чинними і сторонами не оспорені.

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Конституцією України (254к/96-ВР) передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

За положеннями статті 47 Конституції України та статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною першою статті 317 ЦК України визначено, що власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (далі - Конвенції) визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України", в контексті вказаної Конвенції поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі "Прокопович проти Росії", заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява № 19009/04, пункт 50).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі "Прокопович проти Росії" Європейський суд з прав людини визначив, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання "житлом", що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Отже, при вирішенні справи про виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Установивши, що відповідач вселилася у спірну квартиру на законних підставах, тривалий час проживала у цьому житлі, сплачувала за житлово-комунальні послуги, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання відповідача такою, що втратила право користування спірним житловим приміщенням.

Відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що оскільки ОСОБА_2 з 2011 року була зареєстрована у спірній квартирі за згодою колишнього її власника ОСОБА_5, а укладаючи договір купівлі-продажу квартири з ОСОБА_5, позивач погодився на те, що місце проживання ОСОБА_2 залишається зареєстрованим у придбаній ним квартирі, тобто визнав право відповідача, надане попереднім власником житлового приміщення на користування ним.

Враховуючи те, що ОСОБА_2 не втратила право проживання у придбаній позивачем квартирі, а сам по собі факт набуття ОСОБА_1 права власності на це житло, обтяжене правом користування ним відповідачем, не може бути підставою для позбавлення її права на житло, передбачене статтею 8 Конвенції, апеляційний дійшов правильного висновку про те, що відповідач не може бути визнана такою, що втратила право користування спірною квартирою з підстав, зазначених у позові.

Крім того, урахувавши, що оцінка виселення особи із житлового приміщення на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції потребує встановлення відповідних обставин, які судами не були установлені, суд апеляційної інстанції підставно констатував відсутність відомостей про втрату ОСОБА_2 правового інтересу до спірного житла та відсутність правових підстав для позбавлення її права на житло. Так, суд підставно вказав на те, що ОСОБА_2 не втратила інтерес до спірної квартири, яке є її єдиним житлом, оскільки вона захищала свої інтереси та брала участь у судових справах (ця та № 564/1009/19), предметом яких є її права відносно вказаного житла, сплачувала комунальні послуги за користування ним.

При цьому слід зазначити, що втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло, правомірність застосування якого за обставинами цієї справи позивачем не доведено.

Підстави для визнання відповідача, яка в установленому законом порядку зареєструвала у спірному житлі своє місце проживання, такою, що втратила право користування цим житлом, а також необхідність і пропорційність такого заходу позивачем не доведені.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди не врахували висновків у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 жовтня 2020 року справа № 447/455/17 (№ 14-64цс20) та у постановах Верховного Суду: від 23 січня 2019 року у справі № 666/8070/14-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 752/13845/16-ц не заслуговують на увагу, оскільки у цих справах встановлені різні фактичні обставини у порівнянні зі справою, що є предметом перегляду. Так, у справі, що переглядається, на відміну від вказаних вище справ, позивач набув у власність житло, яке обтяжене правом проживання у ньому іншої особи. У наданих для порівняння справах такі обставини не були установлені судами.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскарженого судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.