Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що зобов`язання щодо погашення заборгованості відповідачем ОСОБА_1 не виконуються. Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Звернувшись до суду із позовом про стягнення із позичальника та поручителя кредитної заборгованості у повному обсязі, банк реалізував своє право на дострокове пред`явлення вимоги в порядку частини другої статті 1050 ЦК України, чим змінив строк виконання в повному обсязі кредитного зобов`язання. З огляду на те, що банк звернувся до суду з позовом про стягнення кредитної заборгованості, тобто пред`явив до позичальника вимоги, згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, то у позивача припинилося право нараховувати проценти за кредитом.

Суд першої інстанції вказав, що позовна вимога про стягнення неустойки може бути додатковою як до вимоги про стягнення заборгованості за кредитом, так й до вимоги про стягнення процентів за кредитом. Оскільки після пред`явлення до позичальника вимоги, згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, право позивача нараховувати проценти за кредитом припинилося, то необґрунтованою є вимога позивача про стягнення нарахованої на проценти неустойки. Кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів та пені. Тому суд першої інстанції зробив висновок, що позовні вимоги слід задовольнити частково, стягнути з відповідачів ОСОБА_1, ОСОБА_2 заборгованість за кредитом у розмірі 323 617,37 грн.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 15 березня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, апеляційну скаргу представника АТ "УкрСиббанк" задоволено частково.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 27 жовтня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

Позов АТ "УкрСиббанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за Договором № 956-11 ДОУ 1 Н від 15 листопада 2006 року за тілом кредиту у розмірі 323 617,37 грн та за процентами у розмірі 10 533,81 грн (з яких строковий платіж за процентами - 3 706,32 грн та прострочений платіж 6 827,49 грн), а всього на суму 334 151,18 грн залишено без задоволення у зв`язку з пропуском позовної давності.

Позов АТ "УкрСиббанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за Договором № 956-11 ДОУ 1 Н від 15 листопада 2006 року у вигляді процентів за користування кредитом у розмірі 349 420,53 грн та пені за прострочення тіла кредиту за період з 13 липня 2019 року по 11 жовтня 2019 року у розмірі 367,32 грн. та за процентами за користування кредитом за період з 11 жовтня 2018 року по 11 жовтня 2019 року у розмірі 117 167,33 грн, а всього на суму 466 955,18 грн залишено без задоволення по суті заявлених вимог.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що 27 лютого 2012 року банк за вих. № 138/30-81/273 направив на адресу Позичальника письмову вимогу про дострокове повернення кредиту, сплату процентів та комісії за договором № 956-11 ДОУ 1 Н від 15 листопада 2006 року (т. 1 а. с. 98, 99). Письмових доказів про дату отримання позичальником даної вимоги, матеріали справи не містять. Хоча позичальник стверджує, що отримала вимогу банку 29 лютого 2012 року. З урахуванням встановлених обставин та умов договору, строк користування кредитом в будь-якому випадку вважаться таким, що настав не пізніше 08 квітня 2012 року (на 41-й календарний день з дати направлення повідомлення (вимоги) банком 27 лютого 2012 року). Оскільки у зазначений строк кредит не повернений і проценти не сплачені, перебіг позовної давності розпочався 09 квітня 2012 року. Відповідачі заявили про застосування позовної давності. У постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 444/9519/12 від 28 березня 2018 року зазначено, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

Апеляційний суд вказав, що позовна давність (3 роки) сплинула 09 квітня 2015 року. До суду з позовом про солідарне стягнення з ОСОБА_1, ОСОБА_2 заборгованості за тілом кредиту і за процентами за користування кредитом банк первісно звернувся у лютому 2014 року, але ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 04 грудня 2014 року позов АТ "Укрсиббанк" залишений без розгляду. Відповідно до частини першої статті 265 ЦК України залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності. Після цього АТ "Укрсиббанк" звернулося до суду до ОСОБА_1, ОСОБА_2 з позовом про стягнення заборгованості за договором № 956-11 ДОУ 1 Н - 15 жовтня 2019 року додавши в тому числі оригінал квитанції про сплату судового збору від 25 лютого 2014 року на суму 3 654 грн. Тому банк звернувся до відповідачів з позовом про стягнення заборгованості за договором № 956-11 ДОУ 1 Н через 4 роки та 6 місяців після спливу 09 квітня 2015 року позовної давності.

Апеляційний суд зазначив, що станом на 08 квітня 2012 року позичальник мав повернути банку тіло кредиту - 323 617,37 грн та проценти на зазначену дату згідно з розрахунком Банку - 10 533,81 грн, з яких строковий платіж за процентами - 3 706,32 грн. та прострочений платіж 6 827,49 грн, а всього на суму 334 151,18 грн. Ці вимоги по суті є обґрунтованими, оскільки відповідачі не довели факту повернення ними кредиту та сплату процентів на час настання строку виконання кредитного договору, який змінений банком в порядку частини другої статті 1050 ЦК України та пункту 11.1 договору № 956-11 ДОУ 1 Н. Тому на час звернення до суду з позовом - 15 жовтня 2019 року щодо вимог на суму 334 151,18 грн сплинула позовна давність.

Апеляційний суд зазначив, що як вбачається зі змісту заявленого позову про стягнення процентів, після пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України, позивач здійснив розрахунок процентів виходячи з процентної ставки, яка передбачена договором, але зі змісту якого не вбачається погодженого сторонами розміру процентів після спливу визначеного кредитним договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України. Інша частина процентів, які нараховані Банком у період після настання строку виконання зобов`язання за кредитним договором 08 квітня 2012 року за ставкою, яка передбачена договором, 349 420,53 грн, а також нарахована банком пеня за прострочення тіла кредиту за період з 13 липня 2019 року по 11 жовтня 2019 року - 367,32 грн, процентів за користування кредитом за період з 11 жовтня 2018 року по 11 жовтня 2019 року - 117 167,33 грн, то в цій частині вимог на загальну суму 466 955,18 грн, тому вимоги про стягнення процентів та неустойки (пені) нарахованих Банком після 09 квітня 2012 року не можуть бути задоволені по суті.

Аргументи учасників справи

17 травня 2022 року АТ "УкрСиббанк" засобами електронного поштового зв`язку подало касаційну скаргу, яка підписана представником Чупілем Р. Р., на постанову Одеського апеляційного суду від 15 березня 2022 року, в якій просило: оскаржене судове рішення скасувати; передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

апеляційним судом не враховано висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у наступних постановах Верховного Суду, а саме:

1) щодо порядку нарахування відсотків та права на нарахування відсотків: постанові Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 311/4189/15-ц; постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17;

2) щодо обрахунку позовної давності та строків на пред`явлення вимог по кожному платежу окремо: пункти 59, 63, 93 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження №14-10цс18); постанові Верховного Суду від 06 червня 2019 року у справі № 183/6073/16, постанові Верховного суду від 15 вересня 2021 року у справі № 210/2042/14;

3) щодо необхідності врахування порядку направлення юридично значимих повідомлень та правових наслідків: постанові Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 29); постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 459/1099/15-ц; постанові Верховного Суду від 24 березня 2021 року у справі № 553/1501/15-ц;

безпідставно застосовано до спірних правовідносин нерелевантні правові висновки верховного суду, що викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження №14-10цс18) в частині застосування висновку про припинення права на нарахування відсотків пункти 90-91);

для правильного вирішення справи в частині права на нарахування відсотків та моменту припинення такого права перш за все слід враховувати умови кредитного договору. Правильне застосування статті 1048 ЦК України залежить від оцінки домовленості сторін за змістом правочину щодо порядку нарахування відсотків;

для правильного вирішення спору у справі № 947/25785/19 необхідно встановити, чи передбачено сторонами за договором про надання споживчого кредиту № 956-11 ДОУ 1 Н від 15 листопада 2006 року строк його дії та порядок нарахування та сплати відсотків. При розгляді справи № 444/9519/12-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що межах цієї справи строк договору сторонами не визначено (пункт 36). Підрозділ 1.3 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 444/9519/12-ц стосується оцінки правовідносин після спливу строку кредитування. Проте постанова Великої Палати Верховного Суду у справі № 444/9519/12-ц не містить висновків щодо оцінки правовідносин за договором, в якому сторонами визначено строк його дії (до повного виконання), тоді як судами в даній справі встановлено, що строк договору не визначено. Тому застосування постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц можливе виключно щодо договорів, в яких не визначено строку їх дії. Зазначений висновок Великої Палати Верховного Суду не підлягає застосуванню до договорів, в яких визначено строк їх дій та погоджено порядок нарахування відсотків, що підтверджується постановою Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року у справі №910/750/18;

порядок нарахування процентів врегульовано сторонами і закріплено в пункті 1.3.3 кредитного договору, відповідно до якого нарахування процентів за договором здійснюється щомісяця в останній робочій день поточного місяця за методом "факт/360". При цьому проценти нараховуються на суму кредиту, що фактично надані банком позичальнику і які ще не повернуті останнім у власність банку відповідно до умов договору. Таким чином, домовленість сторін щодо строку нарахування процентів полягає у нарахуванні процентів до моменту повернення коштів. Положеннями пункті 1.2.2 кредитного договору сторони узгодили, що "Кредит вважається повернутим в разі зарахування грошових коштів, спрямованих на погашення кредиту, в повному обсязі на рахунок банку, зазначений у цьому пункті". Вказане узгоджується із положеннями частини третьої статті 1049 ЦК України, відповідно до яких позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок). У частині першій статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Таким чином, погоджений сторонами порядок нарахування процентів визначає право на нарахування процентів до моменту повернення кредиту (на суму коштів, які не повернуті у власність банку) та право на нарахування процентів не залежить від дати настання строку виконання зобов`язання. Натомість, зроблений судом висновок про припинення права на нарахування відсотків пов`язаний з посиланням на настання строку повернення, що суперечить положенням пункту 1.3.3. кредитного договору та жодним чином не припиняє права на нарахування відсотків відповідно до домовленості щодо нарахування відсотків, яка визначена пунктом 1.3.3. кредитного договору. Таким чином, банк має право на нарахування відсотків на суму коштів за кредитом, яка не повернута. Сума неповернутого кредиту становить 323 617,37 грн;

порядок направлення передбачених договором кредиту відповідних повідомлень (зокрема, вимог про дострокове стягнення боргу) та підтвердження неодмінного їх вручення як необхідної умови для настання у адресата певного обов`язку визначається умовами такого правочину (постанова Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 459/1099/15-ц);

відповідно до пункту 5.5 кредитного договору у випадку порушення позичальником термінів повернення кредиту або термінів оплати процентів, комісій строком більше ніж на один місяць та/або порушення інших умов договору та/або у випадку порушення позичальником та/або застоводавцем та/або поручителем та/або гарантом умов укладеного з банком договору щодо надання забезпечення виконання зобов`язань позичальника за цим договором, банк має право вимагати привернення кредиту та нарахованих процентів в порядку, визначеному розділом 11 договору. Відповідно до пункту 4.6. кредитного договору позичальник зобов`язаний достроково повернути банку всю суму кредиту та повністю сплатити плату за кредит в т. ч. у разі застосування банком пункту 5.5 кредитного договору в порядку, визначеному розділом 11 цього договору. Положенням пункту 11.2. кредитного договору встановлено, що повідомлення (вимога) банку направляється листом (цінний з описом та повідомленням про вручення) або доставляється кур`єром на адресу позичальника, що вказана у розділі 12 цього договору. Таким чином, сторони погодили, що направлення подібної вимоги: є правом банку, а не обов`язком; -направлення вимоги здійснюється шляхом направлення вимоги листом (цінний з описом) або вручається кур`єром. Фактично сторони за змістом договору погодили відкладальну обставину - у разі порушення позичальником строків виконання зобов`язань банку надано право визнати строк таким, що настав (яке реалізується за волею банку). Також сторонами погоджено порядок реалізації такого права (шляхом направлення листа (цінний з описом) або вручення кур`єром та порядок настання такого строку). Для формування висновку про зміну строку необхідно надавати оцінку умовам кредитного договору, як підставі виникнення взаємних прав та обов`язків сторін та погоджений сторонами порядок зміни строку виконання зобов`язання у повному обсязі та обов`язковість дотримання передбаченого договором досудового порядку врегулювання питання дострокового повернення коштів. Наявність вимоги, яка направлена без дотримання визначеного сторонами порядку її направлення - не змінює строк виконання основного зобов`язання. Проте судами не враховано, що вимога від 27 лютого 2012 року була направлена рекомендованим листом, та не направлялась цінним листом з описом вкладення (як це передбачено в пункті 11.2. кредитного договору), тому вимога, яка була направлена ОСОБА_1, не є такою, що змінює строк виконання зобов`язання. Таким чином, висновок суду щодо зміни строку повернення кредиту вимогою від 27 лютого 2012 року не ґрунтується на умовах кредитного договору та суперечить положенням статей 12, 13, 629 ЦК України, а строк повернення кредиту не було змінено. У матеріалах справи відсутні докази щодо порядку направлення вимоги (опису вкладення в цінний лист або докази направлення кур`єром), що виключає оцінку вказаного листа як такого, що направлено відповідно розділу 11 кредитного договору, і відповідно обставина зміни строку повернення кредиту не підтверджується наявним у справі доказами та не узгоджується з умовами кредитного договору (розділ 11 кредитного договору);

суд апеляційної інстанції, відмовляючи у частині позовних вимог з підстав пропуску позовної давності не взяв до уваги висновки, викладені у постановах Верховного Суду у подібних правовідносинах та не врахував, що строк позовної давності по періодичних платежах за три роки до моменту звернення позивача до суду з позовною заявою, не може вважатись пропущеним, а відтак, заборгованість у межах трирічної позовної давності підлягає стягненню. Суд апеляційної інстанції проігнорував ту обставину, що за умовами кредитного договору позичальник мала повернути кредит у строк до 15 листопада 2027 року згідно графіка погашення та помилково зазначив про сплив строку позовної давності щодо усіх платежів, в той час як позовна давність щодо платежів починаючи з 15 жовтня 2016 року (три роки до моменту звернення до суду із позовом) не може вважатись пропущеною;

суд апеляційної інстанції неправомірно застосував позовну давність щодо усієї суми заборгованості. Позовна давність мала застосовуватися щодо кожного окремого траншу, який клієнт не здійснив. Стаття 261 ЦК України визначає моментом початку відліку позовної давності неналежне виконання стороною свого зобов`язання. З урахуванням того факту, що позичальник повинен повертати суму щомісячними платежами, то у випадку прострочення зобов`язання кредитор може захистити своє право на повернення коштів у судовому порядку по кожному такому простроченому платежу, а тому, і строки позовної давності повинні розраховуватися на щомісячній основі, а саме по всіх платежах. Суд апеляційної інстанції не встановив, коли настав строк для погашення заборгованості за кожним щомісячним платежем по кожному траншу та розпочався відлік строку для звернення кредитора до суду з вимогою про стягнення заборгованості за кожним таким платежем, а отже безпідставно відмовив у стягнені усієї суми боргу після 09 квітня 2015 року;

суд апеляційної інстанції не досліджував питання переривання перебігу позовної давності. 23 березня 2015 року банком направлено позов до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення (позов отримано судом 07 квітня 2015 року). Вказана справа за № 522/21747/15-ц перебуває у провадженні Приморського районного суду м. Одеси. Вказана обставина свідчить про переривання позовної давності, враховуючи, шо позовні вимоги ґрунтуються на невиконанні зобов`язань за тим самим кредитним договором, що і в межах справи № 947/25785/19. При цьому позовна заява про звернення стягнення на предмет іпотеки була подана банком в межах трирічного строку позовної давності, визначеного Одеським апеляційним судом в оскарженій постанові;

суди не здійснили належної оцінки наявним у справі письмовим доказам: умов кредитного договору (щодо порядку нарахування відсотків та домовленості сторін - пункт 1.3.3 кредитного договору; щодо порядку направлення вимоги про зміну строку повернення кредиту - розділ 12 кредитного договору). Внаслідок цього, судами при вирішення позовних вимог не враховано та не застосовано результати домовленості сторін, які стосуються порядку нарахування відсотків та порядку зміни строку повернення кредиту. При цьому від встановлення вказаних обставин залежить правильне вирішення спору, оскільки відмова у позові пов`язана саме з висновками про припинення права на нарахування відсотків та зміною строку повернення кредиту. Судам слід враховувати погоджені сторонами умови кредитного договору, який є обов`язковим для сторін. Судами при розгляді справи підстав для припинення нарахування процентів не встановлено, а отже заявлені банком в цій частині вимоги є обґрунтованими. Крім того, апеляційний суд належним чином не з`ясував, за який період нарахована заборгованість та з якого часу починається перебіг позовної давності для стягнення заборгованості за кожним з щомісячних платежів, не з`ясував наявність підстав для переривання перебігу позовної давності.

У червні 2022 року ОСОБА_1 надала відзив на касаційну скаргу, в якому просить:

у задоволенні касаційної скарги АТ "УкрСиббанк" відмовити;

змінити абзаци 55, 56, 70, 74, 75 мотивувальної частини постанови Одеського апеляційного суду від 15 березня 2022 року, виклавши їх в такій редакції:

абзац 5 5: "Враховуючи встановлені обставини та наведені умови кредитного договору, строк користування кредитом в будь-якому випадку вважаться таким, що настав не пізніше 31 березня 2012 року (на 32-й календарний день з дати одержання позичальником повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку 27 лютого 2012 року)";

абзац 56: "Оскільки у зазначений строк кредит не повернений і проценти не сплачені, перебіг строку позовної давності розпочався 01 квітня 2012 року";

абзац 70: "Позовна давність 3 роки сплила 01 квітня 2015 року";

абзац 74: "Враховуючи наведене, банк звернувся до відповідачів з позовом про стягнення заборгованості за договором № 956-11 ДОУ 1 Н від 15 листопада 2006 року через 4 роки та 6 місяців після спливу 01 квітня 2015 року позовної давності";

абзац 75: "Станом на 01 квітня 2012 року позичальник мав повернути банку тіло кредиту 323 617,37 грн та проценти на зазначену дату згідно з розрахунком банку - 10 533,81 грн, з яких строковий платіж за процентами - 3 706,32 грн та прострочений платіж 6 827,49 грн, а всього на суму 334 151,18 грн";

змінити резолютивну частину рішення в частині розміру стягнення судового збору та стягнути з АТ "УкрСиббанк" на користь ОСОБА_1 судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 5 481 грн.

Відзив мотивований тим, що:

матеріали справи містять опис вкладення у цінний лист. Копія вимоги з описом вкладення надавалась відповідачем до суду першої інстанції під час подання заяви про перегляд заочного рішення Київського районного суду м. Одеси від 27 жовтня 2020 року. Враховуючи наявність в матеріалах справи доказів отримання позичальником вимоги банку, яка направлена відповідачу з дотриманням умов пункту 11.2 кредитного договору, апеляційним судом зроблений правильний висновок про зміну строку кредитування. Порядок направлення вимоги був дотриманий банком про що в матеріалах справи є відповідні докази. Крім того у лютому 2014 року (справа № 520/2186/14-ц) банк вже звертався до Київського районного суду м. Одеси з позовною заявою із тим самим предметом позову (про стягнення заборгованості з відповідачів у солідарному порядку), який був залишений судом без розгляду (справа № 520/2186/14-ц);

правовідносини між сторонами змінилися (припинилися) на 32 календарний день з дня отримання позичальником вимоги від 27 лютого 2012 року, оскільки цією вимогою банк змінив строк повернення кредитних коштів. Такий висновок Верховного Суду міститься у постанові від 17 вересня 2020 року у справі № 384/598/14-ц, в якій зазначено: "Оскільки кредитор використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, то з цього часу настав строк виконання договору в повному обсязі і право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом, а також неустойки (пені), обумовленої цим договором, припинилося";

апеляційний суд цілком обґрунтовано вважав, що: строк кредитування був банком змінений у спосіб, передбачений кредитним договором; право нарахування процентів та пені припинилося після зміни строку кредитування, банком пропущена позовна давність за вимогою про стягнення заборгованості за кредитом;

банк посилається на переривання позовної давності, оскільки звернувся із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки. Проте банк не повідомляв суд про існування цієї справи, не надавав своїх заперечень щодо заяв відповідачів про застосування позовної давності. Подання позову про звернення стягнення на заставне майно не перериває позовної давності на подання позову про стягнення заборгованості за кредитним договором, оскільки це позови із різним предметом;

висновок апеляційного суду, викладений в мотивувальній частині постанови, щодо початку та закінченню перебігу позовної давності не ґрунтується на доказах, наявних у матеріалах справи, а тому мотивувальна частина постанови в цій частині має бути змінена згідно прохальної частини відзиву;

суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок щодо визначення дня, з якого необхідно відлічувати початок строку повернення кредиту відповідно до умов пункту 11.1 кредитного договору, суд неправильно визначив початок перебігу позовної давності та її закінчення. Відповідач не погоджується із висновком суду, викладеним у абзаці 55, про те, що строк дострокового повернення кредиту настав на 41 календарний день з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту;

відповідно до пункту 11.1. договору № 956-11 ДОУ 1 Н від 15 листопада 2006 року сторони погодили, що у випадку настання обставин визначених у пунктами 2.3., 4.9., 5.3., 5.5., 5.6., 5.8., 5.10., 7.4., 9.2., 9.14. цього договору та направлення банком на адресу позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і не усунення позичальником порушень умов за цим договором протягом 31 (тридцяти одного) календарного дня з дати одержання вказаного повідомлення (вимоги) від банку, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 32 (тридцять другий) календарний день з дати одержання позичальником повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку, при цьому у випадку не отримання позичальником вказаного повідомлення (вимоги) в результаті зміни позичальником адреси, без попереднього про це повідомлення банку чи у разі неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) банку з інших підстав протягом 40 (сорока) календарних днів з дати направлення повідомлення (вимоги) банком, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 41 (сорок перший) календарний день з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від Банку" (абзац 52 постанови);

подія щодо настання строку повернення кредиту на 41 календарний день вважається такою що настала, якщо позичальник не отримає вказане повідомлення (вимогу) в результаті: зміни позичальником адреси, без попереднього про це повідомлення банку; разі неотримання позичальником евказаного повідомлення (вимоги) банку з інших підстав протягом 40 (сорока) календарних днів з дати направлення повідомлення (вимоги) банком. Тобто, другий випадок (щодо застосування 41 календарного дня для обчислення строку повернення кредиту) стосується обставин за який позичальник не отримав повідомлення (вимоги) банку про дострокове повернення кредиту. тобто направлена на адресу позичальника вимога повернулася на адресу банку як така, що не вручена адресату. У випадку, якщо позичальник отримав повідомлення (вимогу) банку про дострокове повернення кредиту має застосовуватися перший випадок, а саме: строк повернення кредиту вважається таким що настав на 32 календарний день з дати одержання цього повідомлення;

у справі, що переглядається, відповідач надала суду докази отримання повідомлення (вимоги) банку, а саме: копію вимоги від 27 лютого 2020 року № 138/30-81/273 (т. 1 а. с. 98,99), копію опису вкладення до листа та копію конверту. Тому у суду не було підстав вважати, що відповідачем не було отримано повідомлення (вимоги) банку про дострокове повернення кредиту. Тому, відлік дати щодо початку перебігу строку позовної давності та його закінчення мав бути здійснений відраховуючи з 32 календарного дня невиконання вимоги банку, а не з 41 календарного дня, як зазначив суд апеляційної інстанції. Отже, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про наявність підстав для відрахування початку перебігу позовної давності починаючи з 41 календарного дня, і як наслідок не вірно визначив дату з якої спив термін позовної давності для звернення до суду з вимогами до відповідачів;

апеляційний суд зазначив (абзац 54), що письмових доказів про дату отримання позичальником вимоги банку матеріали справи не містять, хоча позичальник стверджує, що отримала вимогу банку 29 лютого 2012 року. Але неможливість більше ніж через 7 (сім) років довести факт отримання відповідачкою вимоги банку 29 лютого 2012 року не спростовує самого факту її отримання, оскільки ця вимога долучена до матеріалів справи. Неможливість довести належними доказами дату її отримання (крім пояснень відповідача) повинна трактуватися на користь відповідача, оскільки через тривалий збіг часу саме позивач (банк) не зберіг належних доказів отримання мною вимоги банку, а саме: зворотного поштового повідомлення. Крім того, позивач також не може надати доказів того чи направлявся цей лист зі зворотним поштовим повідомленням чи лише з описом вкладення. Отже, зі спливом часу ані відповідач, ані позивач не може надати суду належних доказів щодо дати отримання позичальницею вимоги банку. Проте вимога є отриманою, чому в матеріалах справи є належні докази, а відтак, у суду апеляційної інстанції відсутні правові підстави відраховувати строк користування кредитом, таким що настав, з 41 календарного дня. Невизначеність щодо дати отримання вимоги Банку у даному випадку має бути витлумачена на користь відповідача, оскільки саме вона є більш слабкою стороною у даному спорі щодо наданні певних доказів, обов`язок надання яких покладено на позивача;

позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами підстави виникнення в боржника обов`язку та зміст цього обов`язку згідно з нормами права, що регулюють спірні правовідносини. У свою чергу процесуальні обов`язки відповідача полягають також у здійснені ним активних процесуальних дій, наведенні доводів та наданні доказів, що спростовують існування цивільного права позивача як кредитора у зобов`язанні. Тож виходячи з принципу змагальності сторін у процесі на позивача за загальним правилом розподілу тягаря доказування не може бути покладено обов`язок доведення обставин, за які відповідає боржник, у випадку, якщо відповідач нехтує своїми процесуальними обов`язками (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі N° 904/5726/19 (провадження № 12-95гс20). Виключно на одну сторону не може бути покладено обов`язок доведення обставин, за які відповідає інша сторона у спорі, у випадку, якщо така сторона нехтує своїми процесуальними обов`язками. Відповідно до пункту 4.2 наказу Міністерства інфраструктури України від 12 грудня 2007 року № 1149, зареєстрованому у Міністерстві юстиції України 13 грудня 2007 року за № 1383/14650 "Про затвердження Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень та поштових переказів" (який був чинний станом на день пересилання банком листа) нормативним (максимальним) строком пересилання рекомендованої письмової кореспонденції є 4 дні. За відсутності належних доказів отримання письмової вимоги банку, суд мав би зробити висновок, що такий лист міг бути отриманий не пізніше 01 березня 2012 року, і як наслідок відрахувати строки з цієї дати. Отже, строк відрахування початку перебігу позовної давності мав здійснюватися з 32 календарного дня з дати отримання вимоги;

апеляційним судом помилково визначено, що до стягнення з позивача на користь відповідачки належить сума судового збору у розмірі 2 331,05 грн. Під час подачі апеляційної скарги відповідачкою було сплачено судовий збір у сумі 2 231,05 грн. На виконання ухвали апеляційного суду від 15 січня 2021 року відповідачкою доплачено суму судового збору у розмірі 3 249,95 грн. Таким чином за подачу апеляційної скарги відповідачкою сплачено 5 481 грн.

Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2022 року: відкрито касаційне провадження у справі; в задоволенні заяви АТ "УкрСиббанк" про зупинення виконання постанови Одеського апеляційного суду від 15 березня 2022 року відмовлено.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 20 травня 2022 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 25 квітня 2018 року у справі № 311/4189/15-ц; від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17; від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12; від 06 червня 2019 року у справі № 183/6073/16; від 15 вересня 2021 року у справі № 210/2042/14; від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц; від 06 жовтня 2021 року у справі № 459/1099/15-ц; від 24 березня 2021 року у справі № 553/1501/15-ц; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Фактичні обставини

Суди встановили, що 15 листопада 2006 року між АКІТ "Укрсиббанк" (з 24 листопада 2018 року змінено назву на АТ "Укрсиббанк") та ОСОБА_1 укладено договір № 956-11 ДОУ 1 Н про надання споживчого кредиту.

У договорі про надання споживчого кредиту № 956-11 ДОУ 1 Н, зокрема, передбачено, що:

банк надав ОСОБА_1 кредит у сумі 100 000 дол. США, а ОСОБА_1 зобов`язалася щомісяця повертати кредит та сплачувати проценти, з кінцевим терміном погашення кредиту не пізніше 15 листопада 2027 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту (пункти 1.1., 1.2. договору);

у випадку порушення термінів погашення будь-яких своїх грошових зобов`язань позичальник сплачує позивачеві пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченої заборгованості, розрахованої за кожен день прострочення платежу, включаючи день сплати заборгованості, починаючі з 32 календарного дня прострочення платежу (пункт 7.1.);

листування між сторонами за цим договором здійснюється шляхом направлення або надання однією стороною відповідних повідомлень іншій стороні на її адресу, зазначену у Розділі 12 договору (до Банку - це адреса для листування). Форма, зміст та терміни направлення або надання таких повідомлень можуть визначатися умовами договору (пункт 9.16 договору);

у випадку настання обставин визначених у пунктах 2.3., 4.9., 5.3., 5.5., 5.6., 5.8., 5.10., 7.4., 9.2., 9.14. цього Договору на направлення Банком на адресу Позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і не усунення Позичальником порушень умов за цим Договором протягом 31 (тридцяти одного) календарного дня з дати одержання вищевказаного повідомлення (вимоги) від Банку, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 32 (тридцять другий) календарний день з дати одержання Позичальником повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від Банку, при цьому у випадку не отримання Позичальником вказаного повідомлення (вимоги) в результаті зміни позичальником адреси, без попереднього про це повідомлення Банку чи у разі неотримання Позичальником вказаного повідомлення (вимоги) Банку з інших підстав протягом 40 (сорока) календарних днів з дати направлення повідомлення (вимоги) Банком, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 41 календарний день з дати відправлення Позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від Банку (пункт 11.1. договору);

зазначене у пункті 11.1 договору повідомлення (вимога) Банку направляється листом (цінним листом з описом вкладення та повідомленням про вручення) або доставляється кур`єром на адресу Позичальника, що вказана у розділі 12 цього договору (пункт 11.2. договору).

Додатковою угодою № 3 від 06 грудня 2011 року, до договору внесені зміни щодо збільшення суми кредиту, видачу нових траншів в гривні, змінено схему погашення заборгованості. Сторони домовилися, що для ідентифікації договору можуть застосовуватися як номер договору, зазначений при його укладенні, так і номер 10610029000, і номер 11445452000. Було змінено валюту кредитування на гривню та в дату укладення цієї угоди позичальникові надано транш у національній валюті в розмірі 363 617,37 грн у межах ліміту кредитної лінії. Відповідно до умов пунктів 1, 2 додаткової угоди N 3, позичальник зобов`язалася здійснити погашення кредитної заборгованості за траншем в іноземній валюті в повному обсязі та повернути транш в національній валюті в терміни, встановлені графіком погашення кредиту, але не пізніше 15 листопада 2027 року, сплатити проценти в порядку та у розмірі, встановленому пунктами 6.1 - 6.4, 7 додаткової угоди. За користування кредитними коштами у межах установленого терміну кредитування ОСОБА_1 зобов`язалася щомісячно сплачувати проценти у розмірі 10.3 % річних з 06 грудня 2011 року та у розмірі 12.8 % річних з 07 грудня 2016 року. За користування кредитними коштами понад встановлений договором термін встановлюється процентна ставка у подвійному розмірі від ставки, що діє для строкової суми основного боргу на дату виникнення такого прострочення. Нарахування подвійної процентної ставки на прострочену суму основного боргу починається з дати виникнення прострочення, з наступного дня після дня несплати або не повної сплати платежу і до моменту погашення такої заборгованості (п. 7 додаткової угоди).

Для забезпечення виконання зобов`язань за договором про надання споживчого кредиту N 956-11 ДОУ 1 Н банк та ОСОБА_2 вчинили договір поруки N 956-11 від 15 листопада 2006 року, до якого внесено зміни на підставі додаткової угоди N 1 від 06 грудня 2011 року.

Згідно з розрахунком АТ "Укрсиббанк" заборгованість за договором N 956-11 ДОУ 1 Н від 15 листопада 2006 року становить 801 106,36 грн з яких:

323 617,37 грн - заборгованість за кредитом, у тому числі прострочена заборгованість 10 779,40 грн,

359 420,22 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом, у тому числі, прострочена заборгованість у розмірі 355 285,76 грн;

534,12 грн - заборгованість за процентами за користування грошовими коштами понад встановлений договором термін, у тому числі, прострочена заборгованість у розмірі 281,12 грн;

367.32 грн - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом за строк з 13.07.2019 року по 11.10.2019 року,

117 167,33 грн - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за процентами за строк з 11 жовтня 2018 року по 11 жовтня 2019 року.

У червні 2020 року ОСОБА_1 в заяві про перегляд заочного рішення заявила про застосування позовної давності.

08 жовтня 2020 року ОСОБА_1 у відповіді на позовну заяву заявила про застосування позовної давності до заявлених позивачем вимог про стягнення заборгованості.

08 жовтня 2020 року ОСОБА_2 заявив про застосування позовної давності до заявлених позивачем вимог про стягнення заборгованості.

Суд апеляційної інстанції встановив, що 27 лютого 2012 року банк за вих. № 138/30-81/273 направив на адресу позичальника письмову вимогу про дострокове повернення кредиту, сплату процентів та комісії за договором № 956-11 ДОУ 1 Н від 15 листопада 2006 року (т. 1 а. с. 98, 99). Письмових доказів про дату отримання позичальником даної вимоги, матеріали справи не містять. Позичальник стверджує, що отримала вимогу банку 29 лютого 2012 року. З урахуванням встановлених обставин та умов договору, строк користування кредитом в будь-якому випадку вважаться таким, що настав не пізніше 08 квітня 2012 року (на 41-й календарний день з дати направлення повідомлення (вимоги) банком 27 лютого 2012 року).

Позиція Верховного Суду

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Однією з підстав виникнення зобов`язання є договір (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України (435-15) ; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Тлумачення правочину - це з`ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). Потреба в тлумаченні виникає в разі різного розуміння змісту правочину його сторонами, зокрема при невизначеності і незрозумілості буквального значення слів, понять і термінів змісту.

Згідно частини першої статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України.

У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України.

Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у частині другій статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Пред`явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором обумовлює зміну строку виконання зобов`язання та початок перебігу позовної давності.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження №14-10цс18) відступлено від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, та зроблено висновок, що:

"за змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов`язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов`язання є його порушенням. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу.

А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу)".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року у справі № 263/8216/20 (провадження № 61-9100св21) зазначено, що:

"цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення. Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу. За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 травня 2022 року в справі № 756/15123/18 (провадження № 61-976св22) (оприлюднена в Єдиному державному реєстрі судових рішень 18 травня 2022 року) вказано, що:

"договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків. За допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір його сторони можуть регулювати застосування в своїх відносинах юридично-значимих повідомлень (зокрема, порядок надсилання, визначати, коли повідомлення вважатиметься отриманим)".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 459/1099/15-ц (провадження № 61-4011св20) зазначено, що: "порядок направлення передбачених договором кредиту відповідних повідомлень (зокрема, вимог про дострокове стягнення боргу) та підтвердження неодмінного їх вручення як необхідної умови для настання у адресата певного обов`язку визначається умовами такого правочину".

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 265 ЦК України залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності.

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша 81 ЦПК України (1618-15) ).

Обміркувавши аргументи касаційної скарги, підстави відкриття касаційного провадження, колегія суддів вважає, що:

суд апеляційної інстанції встановив, що 27 лютого 2012 року банк за вих. № 138/30-81/273 направив на адресу позичальника письмову вимогу про дострокове повернення кредиту, сплату процентів та комісії за договором № 956-11 ДОУ 1 Н від 15 листопада 2006 року (т. 1 а. с. 98, 99). Письмових доказів про дату отримання позичальником даної вимоги, матеріали справи не містять. Позичальник стверджує, що отримала вимогу банку 29 лютого 2012 року. З урахуванням встановлених обставин та умов договору, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок, що строк користування кредитом в будь-якому випадку вважаться таким, що настав не пізніше 08 квітня 2012 року (на 41-й календарний день з дати направлення повідомлення (вимоги) банком 27 лютого 2012 року);

судом апеляційної інстанції враховано, що пред`явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором обумовлює зміну строку виконання зобов`язання та початок перебігу позовної давності. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється;

судами встановлено, що відповідачі заявили про застосування позовної давності до заявлених позивачем вимог про стягнення заборгованості. Оскільки до 08 квітня 2012 року кредит не повернений і проценти не сплачені, перебіг позовної давності розпочався 09 квітня 2012 року. Позовна давність сплинула 09 квітня 2015 року. До суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1, ОСОБА_2 заборгованості за тілом кредиту і за процентами за користування кредитом банк первісно звернувся у лютому 2014 року, але ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 04 грудня 2014 року позов АТ "Укрсиббанк" залишений без розгляду. Після цього АТ "Укрсиббанк" звернулося до суду до ОСОБА_1, ОСОБА_2 з позовом про стягнення заборгованості за договором № 956-11 ДОУ 1 Н - 15 жовтня 2019 року додавши в тому числі оригінал квитанції про сплату судового збору від 25 лютого 2014 року на суму 3 654 грн. Тому банк звернувся до відповідачів з позовом про стягнення заборгованості за договором № 956-11 ДОУ 1 Н через 4 роки та 6 місяців після спливу 09 квітня 2015 року позовної давності;

апеляційний суд встановив, що станом на 08 квітня 2012 року позичальник мав повернути банку тіло кредиту - 323 617,37 грн та проценти на зазначену дату згідно з розрахунком Банку - 10 533,81 грн, з яких строковий платіж за процентами - 3 706,32 грн. та прострочений платіж 6 827,49 грн, а всього на суму 334 151,18 грн. Ці вимоги по є обґрунтованими, оскільки відповідачі не довели факту повернення ними кредиту та сплату процентів на час настання строку виконання кредитного договору, який змінений банком в порядку частини другої статті 1050 ЦК України та пункту 11.1 договору № 956-11 ДОУ 1 Н. Тому на час звернення до суду з позовом - 15 жовтня 2019 року щодо вимог на суму 334 151,18 грн сплинула позовна давність;

встановивши, що вимоги банку про стягнення станом на 08 квітня 2012 року тіла кредиту у розмірі 323 617,37 грн та процентів на зазначену дату згідно з розрахунком банку у розмірі 10 533,81 грн, а всього на суму 334 151,18 грн, обґрунтовані, проте заявлені банком після спливу позовної давності про застосування наслідків спливу яких заявлено відповідачами, суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив у їх задоволенні;

суд апеляційної інстанції встановив, що після пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України, банк здійснив розрахунок: процентів виходячи з процентної ставки, яка передбачена договором, у розмірі 349 420,53 грн; пені за прострочення тіла кредиту за період з 13 липня 2019 року по 11 жовтня 2019 року у розмірі 367,32 грн; процентів за користування кредитом за період з 11 жовтня 2018 року по 11 жовтня 2019 року у розмірі 117 167,33 грн, на загальну суму 466 955,18 грн;

встановивши, що проценти за користування кредитом, пеня, нараховані банком після пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про необґрунтованість позовних вимог банку в цій частині.

Аргумент касаційної скарги про те, що вимога від 27 лютого 2012 року була направлена рекомендованим листом, та не направлялась цінним листом з описом вкладення (як це передбачено в пункті 11.2. кредитного договору), тому вимога, яка була направлена ОСОБА_1, не є такою, що змінює строк виконання зобов`язання, необґрунтований. Аналіз матеріалів справи свідчить, що вимога від 27 лютого 2012 року була направлена цінним листом з описом вкладення, що підтверджується копією опису вкладення у цінний лист № 6500704861391 (Т. 1, а. с. 99).

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не досліджував питання переривання перебігу позовної давності, оскільки 23 березня 2015 року банком направлено позов до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення (позов отримано судом 07 квітня 2015 року), і справа № 522/21747/15-ц перебуває у провадженні Приморського районного суду м. Одеси, з таких підстав.

Слід розмежовувати вимогу про стягнення боргу за основним зобов`язанням (actio in personam) та вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки (actio in rem). Вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки "піддається" впливу позовної давності. На неї поширюється загальна позовна давність тривалістю у три роки. На вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки поширюються всі правила щодо позовної давності (початок перебігу, зупинення, переривання, наслідки спливу тощо). У разі пред`явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки не відбувається переривання позовної давності за вимогою про стягнення боргу за основним зобов`язанням.

Доводи відзиву ОСОБА_1 про неправильність висновку апеляційного суду про те, що строк дострокового повернення кредиту настав на 41 календарний день з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту, колегія суддів відхиляє.

У пункті 11.1 договору про надання споживчого кредиту № 956-11 ДОУ 1 Н, сторони обумовили, що: "у випадку настання обставин визначених у пунктах 2.3., 4.9., 5.3., 5.5., 5.6., 5.8., 5.10., 7.4., 9.2., 9.14. цього Договору на направлення Банком на адресу Позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і не усунення Позичальником порушень умов за цим Договором протягом 31 (тридцяти одного) календарного дня з дати одержання вищевказаного повідомлення (вимоги) від Банку, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 32 (тридцять другий) календарний день з дати одержання Позичальником повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від Банку, при цьому у випадку не отримання Позичальником вказаного повідомлення (вимоги) в результаті зміни позичальником адреси, без попереднього про це повідомлення Банку чи у разі неотримання Позичальником вказаного повідомлення (вимоги) Банку з інших підстав протягом 40 (сорока) календарних днів з дати направлення повідомлення (вимоги) Банком, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 41 календарний день з дати відправлення Позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від Банку.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що 27 лютого 2012 року банк за вих. № 138/30-81/273 направив на адресу позичальника письмову вимогу про дострокове повернення кредиту, сплату процентів та комісії за договором № 956-11 ДОУ 1 Н від 15 листопада 2006 року. Проте письмових доказів про дату отримання позичальником даної вимоги, матеріали справи не містять. Встановивши, що відсутні докази про дату отримання позичальником вимоги, апеляційний суд правильно вважав термін повернення кредиту таким, що настав на 41 календарний день з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від Банку.

За таких обставин відсутні підстави для зміни абзаців 55, 56, 70, 74, 75 мотивувальної частини постанови Одеського апеляційного суду від 15 березня 2022 року.

Посилання у відзиві на те, що відповідачкою сплачено 5 481 грн судового збору за подання апеляційного скарги, проте суд апеляційної інстанції стягнув з позивача лише судовий збір у розмірі 2 331,05 грн не є підставою для зміни оскарженої постанови у частині розподілу судових витрат. Суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати (пункт 3 частини першої статті 270 ЦПК України).

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року у справі № 263/8216/20 (провадження № 61-9100св21), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 травня 2022 року в справі № 756/15123/18 (провадження № 61-976св22), не дають підстав для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржену постанову апеляційного суду - без змін. Тому судовий збір покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.