Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько - ОСОБА_5, який за життя склав заповіт на її ім`я, за яким заповідав їй усе своє майно. Спадкодавцю належало на праві власності домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 14 березня 2003 року у справі № 2-927/03, яке було зареєстровано в Комунальному підприємстві "Одеському міжміському бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості" 18 липня 2008 року за реєстраційним номером 6377437.

Їй стало відомо, що на частину спадщини також претендує ОСОБА_2, який є сином померлого ОСОБА_5 та вважає себе таким, що має право на обов`язкову частку у спадщині як особа з інвалідністю - повнолітня непрацездатна дитина спадкодавця.

Позивач вказувала, що 01 серпня 2019 року вона звернулась до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Петкової Н. М. з заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину за заповітом, проте постановою від 05 серпня 2019 року приватним нотаріусом було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії - видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом.

З урахуванням наведеного, позивач ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на 5/6 частин домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та складається із житлового будинку під літ. "Б", загальною площею 246,8 кв. м, літньої кухні під літ. "Н", гаражу під літ. "О", в порядку спадкування за заповітом після смерті батька ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У листопаді 2019 року від ОСОБА_3 до суду надійшла заява про залучення її до участі у справі як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору.

Разом із заявою про залучення третьої особи, ОСОБА_3 як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, звернулася з позовною заявою до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4 про визнання майна спільною сумісною власністю.

Позовна заява ОСОБА_3 мотивована тим, що вона перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_5 у періоди з 23 червня 2001 року до 02 вересня 2003 року та з 28 жовтня 2006 року до 13 квітня 2013 року, а також спільно зі спадкодавцем в період з 1997 року до моменту укладення шлюбу проживали як сім`я, вели спільне господарство, а отже оскільки право власності на спірне домоволодіння за ОСОБА_5 визнано на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 14 березня 2003 року у справі № 2-727/03 (у період першого шлюбу) та зареєстровано 18 липня 2008 року (у період другого шлюбу), а також при докладанні зусиль, в тому числі, і її щодо будівництва будинку, домоволодіння є спільною сумісною власністю подружжя.

Третя особа ОСОБА_3 зазначала, що вона після розірвання шлюбу у 2003 році продовжувала проживати зі спадкодавцем ОСОБА_5 однією сім`єю до повторного укладення з ним шлюбу.

Вказувала, що ОСОБА_5 21 квітня 1999 року зареєстрував право власності на 18/300 частин домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, на підставі договору дарування. У подальшому, 14 жовтня 2002 року ці 18/300 частин були виділені в 5/6 частин жилого будинку за вказаною адресою.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 14 березня 2003 року визнано за ОСОБА_5 право власності на окреме домоволодіння, що складається з житлового будинку, площею 246,8 кв. м, літньої кухні, гаража, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності, визнане цим судовим рішенням, було зареєстроване 18 липня 2008 року.

Таким чином, на думку третьої особи, оскільки саме з моменту ухвалення цього судового рішення за ОСОБА_5 було визнано право власності на спірний об`єкт домоволодіння, а право власності зареєстроване 18 липня 2008 року на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 14 березня 2003 року, то цей об`єкт нерухомості є спільною сумісною власністю подружжя.

На підставі наведеного, ОСОБА_3 просила визнати домоволодіння на АДРЕСА_1, об`єктом спільної сумісної власності, визнати за нею частку в об`єкті спільної сумісної власності - домоволодінні за АДРЕСА_1 у розмірі 1/2 частини; визначити, що частка померлого ОСОБА_5 в праві спільної сумісної власності на домоволодіння за АДРЕСА_1 становила 1/2 частини.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2020 року у складі судді Петренка В. С. позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частини домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та складається із житлового будинку під літ. "Б", загальною площею 246,8 кв. м, літньої кухні під літ. "Н", гаражу під літ. "О", в порядку спадкування за заповітом після смерті батька - ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

В решті позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_3 задоволено.

Визнано, що домоволодіння, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та складається із житлового будинку під літ. "Б", загальною площею 246,8 кв. м, літньої кухні під літ. "Н", гаражу під літ. "О", належало, за життя, ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частини домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та складається із житлового будинку під літ. "Б", загальною площею 246,8 кв. м, літньої кухні під літ. "Н", гаражу під літ. "О".

Визначено, що частка ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, в праві власності на домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, який складається із житлового будинку під літ. "Б", загальною площею 246,8 кв. м, літньої кухні під літ. "Н", гаражу під літ. "О", за життя складала 1/2 частини.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_3 мотивоване тим, що спірне нерухоме майно створювалось під час проживання однією сім`єю до реєстрації шлюбу у період з 1997 року по 23 червня 2001 року, а державна реєстрація права власності на новостворене майно відбулася вже в період перебування у шлюбі 20 червня 2003 року та в період перебування у шлюбі вдруге 18 липня 2008 року, що надає підстави для висновку про виникнення права спільної сумісної власності на домоволодіння.

Також суд першої інстанції виходив з того, що частка померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 в праві спільної сумісної власності на домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та складається із житлового будинку під літ. "Б", загальною площею 246,8 кв. м, літньої кухні під літ. "Н", гаражу під літ. "О", становила 1/2 його частини.

В частині позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 як інвалід з дитинства та син померлого ОСОБА_5, та ОСОБА_4 як непрацездатна донька померлого ОСОБА_5, відповідно до статті 1224 ЦК України, мають право на обов`язкову частку у спадщині, яка відкрилася після смерті ОСОБА_5, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, що зменшує частку ОСОБА_1 на спадщину, яка відкрилася після смерті ОСОБА_5 .

Суд першої інстанції в цій частині виходив з того, що оскільки частка померлого ОСОБА_5 в праві спільної сумісної власності на домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, становила 1/2 його частини, то частка ОСОБА_1 у праві на спадщину, яка відкрилася після смерті батька на спірне домоволодіння, з вирахуванням обов`язкових часток ОСОБА_2 та ОСОБА_4 складає 1/3 частини цього домоволодіння (1/2 частина, яка успадковується, 1/12 частини обов`язкова частка ОСОБА_2, 1/12 частини обов`язкова ОСОБА_4 ).

Постановою Одеського апеляційного суду від 01 червня 2021 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2020 року скасоване.

В задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

В задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Постанова апеляційного суду в частині позовних вимог ОСОБА_3 мотивована тим, що у справі відсутні докази, які свідчать про вартість спірного майна до поліпшень, так само як і докази про його вартість після поліпшення, відтак вимоги позову ОСОБА_3 є недоведеними.

В частині позовних вимог ОСОБА_1, апеляційний суд виходив з того, що висновки суду першої інстанції про те, що наявність рішень суду та медичної документації може бути підставою для визначення часу встановлення інвалідності, на законі не ґрунтується. Оскільки ані факт, ані час інвалідності не може визначатися рішенням суду, тому суд дійшов помилкового висновку про необхідність зменшення розміру частки у спадковому майні ОСОБА_1 з врахування інвалідності ОСОБА_2 .

Крім того, апеляційним судом встановлено, що із заявою про прийняття спадщини звернулася ОСОБА_4, проте вона не залучена до участі у справі як відповідач за позовом ОСОБА_1, що є порушенням норм процесуального права. Апеляційний суд відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 через незалучення до участі у справі належного співвідповідача, що не позбавляє права звернення із новим позовом у належному суб`єктному складі.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить постанову апеляційного суду в частині її позовних вимог скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах) як на підставу оскарження судового рішення.

Касаційна скарга мотивована тим, що прийняття апеляційним судом рішення про відмову у задоволенні її позову зумовлено відсутністю висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 17 Закону України "Про власність", відповідних норм Цивільного кодексу Української РСР (1540-06) (далі - ЦК УРСР (1540-06) ) та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (v0020700-95) без застосування статей 22, 28, 29 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України (2006-07) ), можливості застосування статті 62 Сімейного кодексу України (далі - СК України (2947-14) ) при вирішенні питання визнання спільною сумісною власністю подружжя майна, набутого у період спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу та у шлюбі за рахунок спільних зусиль до 01 січня 2004 року, у тому числі й шляхом його добудови, перебудови, переобладнання тощо.

Крім того, заявник ОСОБА_3 вказує на те, що спірний об`єкт нерухомості набувався у власність як під час шлюбу, так і під час перебування у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу.

Заявник ОСОБА_3 наголошує на тому, що Верховним Судом не сформульовано висновків щодо правил застосування відповідних положень законодавства при визнанні спільною сумісною власністю нерухомості, набутої внаслідок спільної трудової та фінансової участі у цьому процесі як у період фактичних шлюбних відносин (спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу), так і у період зареєстрованого шлюбу між співвласниками.

У касаційній скарзі заявник ОСОБА_3 звертає увагу на те, що апеляційним судом, без дослідження доказів у сукупності, надано перевагу виключно доводам позивача ОСОБА_1 щодо суперечливості показів свідків у цій справі, які жодним письмовим доказом не підтверджені. Заявник ОСОБА_3 зауважує, що Верховний Суд неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторін. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19). Таким чином, заявник вважає, що існування певних протиріч у показаннях свідків є об`єктивним з огляду на механізм запам`ятовування ними відповідних обставин, обґрунтоване забування окремих фактів, та характер відтворення інформації з пам`яті.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить постанову апеляційного суду в частині позовних вимог ОСОБА_1 скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції в цій частині, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі заявник ОСОБА_2 посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку) як на підставу оскарження судового рішення.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що апеляційний суд, відмовляючи у позові ОСОБА_1, не врахував правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 159/4322/14-ц.

Заявник ОСОБА_2 у касаційній скарзі звертає увагу на те, що суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що посилання ОСОБА_1 та її представника на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 08 серпня 2018 року у справі №305/1695/16-ц, відповідно до якої, було відмовлено у визнанні недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом та визнання права власності на частину спадкового майна у розмірі обов`язкової частки, оскільки на день відкриття спадщини (на день смерті спадкодавця) позивач не був в установленому законом порядку визнаний інвалідом, не приймається судом до уваги, оскільки у вказаних правовідносинах інвалідність позивачу було встановлено після відкриття спадщини, тобто після смерті спадкодавця, а у даному випадку ОСОБА_2 є інвалідом з дитинства, що є таким розладом здоров`я, який має триваючий характер, вона не виникла після смерті спадкодавця і наявність у матеріалах справи відповідної медичної документації підтверджує вказані обставини.

Доводи інших учасників справи

У жовтні 2021 року позивач ОСОБА_1 подала до суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3, в якому просила оскаржувану постанову апеляційного суду в частині позовних вимог ОСОБА_3 залишити без змін, оскільки вона є законною та обґрунтованою, а касаційну скаргу - без задоволення.

При цьому позивач ОСОБА_1 зазначала, що не погоджується з доводами заявника ОСОБА_3 про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 17 Закону України "Про власність", відповідних норм ЦК УРСР (1540-06) при вирішенні питання визнання спільною сумісною власністю подружжя майна, набутого у період спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу та у шлюбі за рахунок спільних зусиль до 01 січня 2004 року, у тому числі шляхом його добудови, перебудови, переобладнання тощо. А також не погоджується з твердженням заявника, що Верховним Судом не сформульовані висновки щодо правил застосування відповідних положень законодавства при визнанні спільною сумісною власністю нерухомості, набутої як у період фактичних шлюбних відносин (спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу) так і у період зареєстрованого шлюбу. Вважає такими, що не заслуговують на увагу, доводи заявника про неправильне посилання апеляційним судом на висновки Верховного Суду, зроблені у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20) щодо істотності збільшення вартості майна шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень, як це передбачено СК України (2947-14) , з урахуванням того, що спірне майно було набуто до 01 січня 2004 року, тобто до введення СК України (2947-14) .

Позивач ОСОБА_1 вказує, що такі твердження щодо спірного майна, набутого у власність до 01 січня 2004 року спростовуються висновками Верховного Суду, наведеними у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 467/478/17-ц (провадження № 61-555св17), від 03 березня 2021 року у справі № 654/3460/15-ц (провадження № 61-36929св18), від 12 серпня 2021 року у справі № 438/1673/13-ц (провадження № 61-17441св20). Висновки щодо підтвердження фінансової участі у збільшенні вартості спірного майна наведені у постанові Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі № 546/912/16-ц (провадження № 61-36178св18).

Також позивач ОСОБА_1 у відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 наголошує на тому, що остання, звертаючись з позовом до суду у справі, що переглядається пропустила позовну давність.

Крім того Верховний Суд у справі № 520/4274/16-ц між цими ж учасниками справи зробив висновки щодо предмету спору та належності спірного майна.

У січні 2021 року позивач ОСОБА_1 подала до суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, в якому просила оскаржувану постанову апеляційного суду залишити без змін, оскільки вона є законною та обґрунтованою, а касаційну скаргу - без задоволення.

Вказувала, що доводи та вимоги заявника ОСОБА_2 суперечать чинному законодавству України та Рішенню Конституційного Суду України від 11 лютого 2014 року № 1-рп/2014 (v001p710-14) , яке чітко тлумачить положення частини першої статті 1241 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) та є обов`язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

У червні 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, мотивуючи своє клопотання різною судовою практикою застосування статті 1241 ЦК України та необхідністю формування єдиної судової практики у питанні визначення моменту набуття права непрацездатного спадкоємця на обов`язкову частку у спадщині. При цьому позивач ОСОБА_1 посилається на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 159/4322/14-ц (провадження № 61-12870св19), від 01 серпня 2019 року у справі № 510/350/16-ц (провадження № 61-19810св18), від 08 серпня 2018 року у справі № 305/1695/16-ц (провадження

№ 61-27566св18), від 16 березня 2020 року у справі № 520/4171/17 (провадження № 61-15500св18) постанові Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2014 року у справі № 204/8193/2014-ц, яка була залишена без змін постановою Верховного Суду від 04 липня 2018 року у цій же справі (провадження

№ 61-9333зпв18). На думку позивача ОСОБА_1 Верховний Суд у своїй практиці чітко розрізняє медичний стан здоров`я особи та правовий статус визнання особи непрацездатною особою з інвалідністю, який пов`язує з визнанням МСЕК інвалідності в установленому законом порядку. Ця правова позиція Верховного Суду збігається з установленим законом порядком визнання особи з інвалідністю та з правовою позицією Конституційного Суду України, викладену у Рішенні від 11 лютого 2014 року № 1-рп/2004.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 .

Ухвалою Верховного Суду від 15 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 .

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_6 є доньками ОСОБА_5, що підтверджується копіями свідоцтв про народження.

Крім того, ОСОБА_2 є сином ОСОБА_3, та на підставі рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 28 березня 2003 року про усиновлення, є сином ОСОБА_5

25 травня 1995 року ОСОБА_5 за договором дарування набув у власність 18/300 частин домоволодіння (літ."Б") за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до листа Комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації" Одеської міської ради (далі - КП "БТІ" ОМР) від 26 серпня 2016 року № 475138.67, з 21 квітня 1999 року до 14 жовтня 2002 року за ОСОБА_5 зареєстровано право власності на 18/300 частин домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, які з 14 жовтня 2002 року були виділені в 5/6 частин жилого будинку за адресою АДРЕСА_1 .

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 14 березня 2003 року, яке набрало законної сили 26 березня 2003 року, у справі № 2-927/03 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_7 та ОСОБА_8 про визнання права власності, на підставі проекту розподілу домоволодіння АДРЕСА_2, за ОСОБА_5 було визнано право власності на домоволодіння АДРЕСА_1, яке складається з житлового будинку літ. "Б", загальною площею 246,8 кв. м., літньої кухні під літ. "Н", гаражу літ. "О".

Право власності ОСОБА_5 на підставі цього рішення суду було зареєстровано в Реєстрі прав власності на нерухоме майно 18 липня 2008 року, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно та інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до листа КП "БТІ" ОМР від 08 лютого 2016 року за №468013.63.16, станом на 31 грудня 2012 року право власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1, було зареєстровано з 20 червня 2003 року до 18 липня 2008 року за ОСОБА_5 на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 14 березня 2003 року. Реєстрація від 20 червня 2003 року.

Судами встановлено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_3 зареєстрували перший шлюб 23 червня 2001 року та розірвали його 02 вересня 2003 року.

В подальшому, ОСОБА_5 та ОСОБА_3 знову зареєстрували шлюб 28 жовтня 2006 року, який розірвано 13 квітня 2013 року.

Крім того, судами встановлено, що за життя ОСОБА_5 п`ять разів складав заповіти.

Так, 13 квітня 2001 року ОСОБА_5 склав заповіт за яким усе своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що на день смерті буде йому належати і на що він за законом матиме право, він заповідав - ОСОБА_3

06 травня 2004 року ОСОБА_5 склав заповіт за яким усе своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що на день смерті буде йому належати і на що він за законом матиме право, він заповідав - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в рівних частинах кожній.

02 березня 2007 року ОСОБА_5 склав заповіт за яким усе своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, та взагалі усе те, що на день смерті буде йому належати і на що він за законом матиме право, він заповідав - ОСОБА_3

24 листопада 2012 року ОСОБА_5 склав заповіт за яким усе своє майно, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що на день його смерті буде належати йому та на що він за законом матиме право, він заповідав - ОСОБА_1

06 жовтня 2015 року ОСОБА_5 склав заповіт за яким належні йому: житловий будинок з надвірними спорудами та земельна ділянка, які розташовані за адресою: АДРЕСА_3, він заповідав ОСОБА_3 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть.

Судами встановлено, що з заявами про прийняття спадщини до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Петкової Н. М. звернулися 26 жовтня 2015 року ОСОБА_3, 16 листопада 2015 року ОСОБА_1, 18 листопада 2015 року ОСОБА_4 та 18 квітня 2016 року ОСОБА_2 .

Крім того, 19 лютого 2016 року ОСОБА_3 також звернулася до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Петкової Н. М. з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, в якій просила, на підставі статті 60 СК України, видати їй свідоцтво про право власності на житловий будинок під АДРЕСА_1, який належав померлому ОСОБА_5, оскільки цей житловий будинок був придбаний померлим в період знаходження з нею у шлюбі.

Разом з тим, листом від 24 лютого 2016 року за №45/01-16 приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Петкова Н. М. повідомила ОСОБА_3 про неможливість видати свідоцтво про право власності на 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5, у зв`язку з незгодою інших спадкоємців померлого, а саме: ОСОБА_4 та ОСОБА_1 .

01 серпня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Петкової Н. М. з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, в якій просила видати їй свідоцтво про право власності на 5/6 частин житлового будинку АДРЕСА_1, який належав померлому ОСОБА_5 (на 1/6 частини цього майна має право ОСОБА_4, як на обов`язкову частку у спадщині, на підставі того, що на день відкриття спадщини вона була пенсіонером).

Постановою приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Петкової Н. М. про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 05 серпня 2019 року ОСОБА_1 було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії - видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на 5/6 часток домоволодіння АДРЕСА_1, оскільки із матеріалів спадкової справи від 26 жовтня 2015 року № 25/2015, після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5, вбачається, що ОСОБА_2 був інвалідом дитинства 3 групи, що підтверджуються: довідкою, виданою Приморською МСЕК від 18 квітня 2016 року серії 10 ДАВ № 795813, безстроково; довідкою, виданою Державним закладом "Український медичний центр реабілітації матері та дитини" Міністерства охорони здоров`я України від 27 квітня 2016 року №118, де вказано, що ОСОБА_2 перебував на обліку в Дитячій басейновій лікарні на водному транспорті з 1991 року. Отримав інвалідність дитинства з 20 червня 2000 року; посвідченням серії НОМЕР_1, виданим ДПСП ОМР УСЗН в Київському районі, що він є інвалідом з дитинства 3 групи. Також ОСОБА_2 було долучено до спадкової справи рішення Іллічівського районного суду Одеської області від 11 червня 2018 року (справа №501/2719/16-ц), за позовною заявою ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та визнання права власності на спадкове майно, де були підтверджені обставини, що ОСОБА_2 визнаний інвалідом 3-ої групи, данні огляду (неврологічного), стан - неврологічний статус на 18 жовтня 2015 року на 15 лютого 2018 року не змінився. "Станом на 18 жовтня 2015 року стійка втрата загальної працездатності за діагнозом: "Наслідки раннього органічного ураження центральної нервової системи у вигляді правобічного геміпарезу, неврозоподібний нічний енурез" від 20 червня 2000 року не змінювалась" та в позовних вимогах ОСОБА_4 до ОСОБА_2, відмовлено. Постанова Апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2018 року, якою рішення Іллічівського районного суду Одеської області від 11 червня 2018 року - залишено без змін та постанова Одеського апеляційного суду від 10 липня 2019 року, якою рішення Іллічівського районного суду Одеської області від 11 червня 2018 року залишено без змін.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Щодо позову ОСОБА_3 .

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) , законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 (995_004) року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Стаття 22 КпШС України визначала, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначено статтею 60 СУ України, а також статтями 24, 25 КпШС України.

За змістом статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Указана норма закріплена також у частині першій статті 57 СК України, відповідно до якої особистою приватною власністю дружини, чоловіка є зокрема майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.

Частиною першою статті 62 СК України передбачено, що якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Отже, втручання у право власності може бути обґрунтованим, та дотримано балансу інтересів подружжя, у разі наявності у сукупності двох факторів: 1) істотність збільшення вартості майна; 2) таке збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником.

Як трудові затрати необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що потягли істотне збільшення вартості такого майна.

Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх його обставин.

Істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.

Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.

Поточний ремонт житла, зміна його призначення з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не буде надавати підстав для визнання такого об`єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об`єкт не зазнав і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість майна.

У такому випадку, якщо суд встановить наявність понесених затрат з боку іншого подружжя - не власника, однак не визнає такі затрати істотними, то цей з подружжя може вимагати грошової компенсації понесених затрат, якщо такі затрати понесені під час перебування у шлюбі.

Другий чинник істотності такого збільшення має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами.

Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном.

Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості саме по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна.

Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інших чинників, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися у зв`язку з тим, що законодавець у статті 62 СК України не називає їх як підстави для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном.

В іншому випадку, у разі збільшення вартості майна внаслідок тенденції загального удорожчання об`єктів нерухомості, інфляційних та інших об`єктивних процесів, не пов`язаних з внесками подружжя чи одного з них, визнання особистого майна одного з подружжя спільною сумісною власністю подружжя буде нести, як наслідок, непропорційне втручання у власність майна одного з подружжя, який набув таку власність до шлюбу.

При посиланні на вимоги статті 62 СК України як на підставу виникнення спільної сумісної власності подружжя, позивач має довести, що збільшення вартості майна є істотним і у таке збільшення були вкладені його окремі (власні) кошти чи власна трудова діяльність.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц (провадження

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована. Один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку.

Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

У справі, яка переглядається, саме на позивача ОСОБА_3 покладається обов`язок доведення існування підстав, передбачених частиною першою статті 62 СК України, оскільки спростовується презумпція особистої приватної власності відповідача.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 через недоведеність її позовних вимог.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбанні (набутті) майна. Якщо в будівництво майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.

Перевіряючи доводи позивача ОСОБА_3, апеляційний суд наголосив, що ознакою істотності збільшення вартості майна лише площа будинку вважатися не може, оскільки до критеріїв визначення істотності збільшення вартості включаються розмір особистих майнових та трудових затрат кожного з подружжя, вартість спірного майна до та після поліпшень, однак докази про це у справі відсутні, тому висновок про істотність збільшення вартості майна за рахунок ОСОБА_3 ґрунтується на припущеннях.

Апеляційний суд, встановивши фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення з урахуванням наданих сторонами доказів у їх сукупності, зауважив, що покази свідків не можуть свідчити про вартість спірного майна, тому також прийматися до уваги не можуть. Оцінка вартості будинку суб`єкта оціночної діяльності від 10 жовтня 2005 року відноситься до періоду, коли ОСОБА_3 та ОСОБА_5 у шлюбі не перебували. Також у справі відсутні докази про укладання письмового договору про набуття майна у спільну сумісну власність до укладання шлюбу, а тому висновки суду про виникнення спільної сумісної власності у період до 21 червня 2001 року на законі не ґрунтуються.

Також апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_3, виходив з того, що не відповідають обставинам справи висновки суду про те, що реєстрація права власності впливає на набуття права на майно, оскільки при виниклих відносинах є лише офіційним визнанням державою такого права, а не підставою для його виникнення, майно набуте ОСОБА_5 до укладання шлюбу та до вступу в дію ЦК України (435-15) та СК України (2947-14) .

Статтею 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною п`ятою наведеної статті докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність у справі доказів, які свідчать про вартість майна до поліпшень, так само як і докази про його вартість після поліпшення.

Варто зауважити, що постановою Верховного Суду від 21 грудня 2020 року у справі № 520/4274/16-ц (провадження № 61-10929св19) за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_4 про визнання права власності на частину домоволодіння та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_4, про визнання права власності рішення Київського районного суду м. Одеси від 22 червня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року в частині вирішення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_4 про визнання права власності на частину домоволодіння залишено без змін.

Верховний Суд, доводи заявника ОСОБА_3 у цій справі про те, що вказане домоволодіння є спільною сумісною власністю подружжя визнав необґрунтованими, оскільки зважаючи на період набуття ОСОБА_5 за життя права на спірне майно, позивачем не спростовано належності спірного домоволодіння на праві особистої приватної власності ОСОБА_5 . Вимоги про визнання права спільної сумісної власності на спірне домоволодіння на підставі статті 25 КпШС України (статті 62 СК України) ОСОБА_3 не заявлялись.

Необґрунтованими є доводи ОСОБА_3 у касаційній скарзі про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 17 Закону України "Про власність", відповідних норм ЦК УРСР (1540-06) без застосування статей 22, 28, 29 КпШС України, можливості застосування статті 62 СК України при вирішенні питання визнання спільною сумісною власністю подружжя майна, набутого у період спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу та у шлюбі за рахунок спільних зусиль до 01 січня 2004 року, у тому числі й шляхом його добудови, перебудови, переобладнання тощо.

Верховний Суд у постанові від 30 вересня 2019 року у справі № 712/13305/15ц (провадження № 61-45548св18) зробив висновок, що згідно із частиною першою статті 17 Закону України "Про власність", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Частиною другою статті 112 ЦК УРСР 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.

Розглядаючи позови, пов`язані зі спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону "Про власність", статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України "Про власність"), тощо.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.

Тільки в разі встановлення цих фактів положення частини першої статті 17 Закону України "Про власність" вважається правильно застосованим.

Вказане узгоджується із висновком викладеним у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року у справі 6-211цс14.

Сам факт спільного проживання сторін у справі не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного з них.

Апеляційним судом встановлено, що позивач не надала суду належних, допустимих та достатніх доказів, які б свідчили про надання нею коштів та розмір фактичного внеску у рахунок оплати вартості спірного нерухомого майна, оскільки покази свідків не можуть підтверджувати обставини участі позивача коштами в придбанні майна, зокрема, що розмір її частки складає 1/2 частини спірного нерухомого майна.

Інші доводи касаційної скарги про доведеність наявності підстав для відмови у позові в повному обсязі є необґрунтованими та такими, що спростовуються матеріалами справи. Фактично вказані доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи та до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Щодо позову ОСОБА_1 .

У статті 1216 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав і обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав і обов`язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218, 1231 ЦК України ).

Згідно з частиною другою статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою.

Згідно із частиною першою статті 1221 ЦК України передбачено, що місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Відповідно до частин першої, другої статті 1220 ЦК України внаслідок смерті особи відкривається її спадщина. Часом відкриття спадщини є день смерті особи.

Згідно із частиною першою статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Частиною першою статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого у статті 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї.

Згідно з частиною першою статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Згідно з частиною першою статті 1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка).

Право на обов`язкову частку - це суб`єктивне майнове право окремих спадкоємців першої черги (стаття 1261 ЦК України) отримати певну частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту. Хоча норми про право на обов`язкову частку розміщені у главі, присвяченій спадкуванню за заповітом, за своєю сутністю право на обов`язкову частку належить до спадкування за законом. Тобто право на обов`язкову частку існує лише за наявності заповіту. Коло осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, визначене статтею 1241 ЦК України, є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає. При з`ясуванні чи відноситься певний суб`єкт до кола осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині слід враховувати, що непрацездатність особи повинна підтверджуватися відповідними документами. При цьому відповідна особа для віднесення її до кола суб`єктів, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, має бути непрацездатною саме на момент відкриття спадщини.

До спадкоємців, які мають право на обов`язкову частку в спадщині, необхідно також відносити спадкоємців, які відмовилися від прийняття спадщини, не прийняли спадщину, усунені від права на спадкування або померли до відкриття спадщини, але в яких є спадкоємці за правом представлення (стаття 1266 ЦК України).

При розгляді справ про спадкування суди мають встановлювати: місце відкриття спадщини, коло спадкоємців, які прийняли спадщину, законодавство, яке підлягає застосуванню щодо правового режиму спадкового майна та часу відкриття спадщини. Обставини, які входять до предмета доказування у зазначеній категорії справ, можна встановити лише при дослідженні документів, наявних у спадковій справі. Належними доказами щодо фактів, які необхідно встановити для вирішення спору про спадкування, є копії документів відповідної спадкової справи, зокрема, поданих заяв про прийняття спадщини, виданих свідоцтв про право на спадщину, довідок житлово-експлуатаційних організацій, сільських, селищних рад за місцем проживання спадкодавця.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України).

Статтею 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окрему, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності.

Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_1, обґрунтовано відмовив у задоволенні цих вимог через незалучення до участі у справі належного співвідповідача. При цьому апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_4 (сестра позивача ОСОБА_1, яка має право на обов`язкову частку у спадщині) звернулась до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_5, проте до участі у справі вона залучена як третя особа, що є порушенням норм процесуального права.

Судом роз`яснено, що це не позбавляє права звернення із новим позовом у належному суб`єктному складі.

Як вбачається з Єдиного державного реєстру судових рішень в провадженні Київського районного суду м. Одеси знаходиться справа № 947/26793/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_9, ОСОБА_2 про визнання права власності на спадкове майно.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 що стосуються факту встановленої йому інвалідності на час смерті спадкодавця і як наслідок впливають на його спадкові права, судом касаційної інстанції відхиляються, оскільки як вбачається зі змісту оскарженого судового рішення апеляційного суду підставою для відмови у позові ОСОБА_1 є неправильне визначення позивача зі складом учасників цієї справи (колом спадкоємців).

Отже питання встановлення права ОСОБА_2, передбаченого статтею 1241 ЦК України на обов`язкову частку у спадщині ОСОБА_5 на спірний будинок має бути вирішено у справі про визнання права власності на спадкове майно із правильно визначеним колом спадкоємців. До того ж вказівка апеляційного суду на те, що ОСОБА_2 станом на 18 жовтня 2015 року інвалідом не являвся, що вбачається з відповіді Київської міжрайонної медико-соціальної експертної комісії не має преюдиціального значення, адже цей факт у справі, що переглядається не встановлений та постанова суду не ґрунтується на цих обставинах, оскільки відмовлено у задоволенні позовних вимог в цій частині через незалучення інших спадкоємців, що є самостійною підставою для відмови у позові, з чого і виходив апеляційний суд.

Разом з тим доводи ОСОБА_2 щодо неврахування апеляційним судом, при вирішенні питання щодо його права на обов`язкову частку, висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 26 травня 2021 року у справі № 159/4322/14-ц, де вирішувалось питання правової природи статусу особи з інвалідністю з дитинства, заслуговують на увагу. Проте з огляду на те, що на правильність висновків суду апеляційної інстанції зазначене не вплине, тому, що спір не розглянутий, отже підстав для скасування постанови апеляційного суду з цих підстав не має.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, апеляційний суд прийняв постанову з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційних скарг без задоволення, а судового рішення - без змін.