розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 27 жовтня 2020 року, постановлене суддею Кушнірчук Р. О., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 березня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі Петешенкової М. Ю., Городничої В. С., Лаченкової О. В.,

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у жовтні 2019 року звернулася до суду з позовом, у подальшому уточненим, до ОСОБА_2, Комунального некомерційного підприємства "Дніпровський центр первинної медико-санітарної допомоги № 10" Дніпровської міської ради (далі - КНП "ДЦПМСД № 10"), у якому просила визнати незаконними дії медичного працівника ОСОБА_2 щодо розголошення, розкриття конфіденційної інформації - діагнозу хвороби позивача та стягнути з КЗ "ДЦПМСД № 10" відшкодування моральної шкоди у розмірі 200 000, 00 грн.

Позивач обґрунтовувала свої вимоги тим, що 17 квітня 2018 року лікар-невропатолог ОСОБА_2 видала ОСОБА_3 та ОСОБА_4 направлення на ім`я ОСОБА_1 до психіатра Психоневрологічного диспансеру, в якому зазначила діагноз "последствия перенесенн. Лейкоэнцефалита (прогрессирующая мультифональная на фоне приобретенного иммунодефицита В20…)". Тим самим лікар розголосила діагноз позивача її чоловікові, ОСОБА_4 та лікарю-психіатру.

Стверджувала, що інформовану згоду на розголошення діагнозу вона не надавала. Видача зазначеного направлення призвела до того, що більше року позивач була позбавлена можливості безперешкодно спілкуватися зі своїми дітьми, оскільки її чоловік мотивував це тим, що вона (враховуючи її діагноз) створює загрозу дітям та оточуючим.

Адміністрація Комунального закладу "Дніпровський центр первинної медико-санітарної допомоги № 10", правонаступником якого є КНП "ДЦПМСД № 10", у відповідь на адвокатський запит повідомила, що проведено службове розслідування, відповідно до якого встановлено, що 14 квітня 2018 року ОСОБА_3 звернувся на прийом до лікаря ОСОБА_2 із висновком МРТ, у якому вже було зазначено діагноз, тобто діагноз був відомий чоловікові ще до звернення до лікаря. Лікар ОСОБА_2 видала направлення із зазначенням вже відомого діагнозу. Лікарю ОСОБА_2 за результатами проведеної перевірки оголошено догану.

ОСОБА_1 вважала, що розголошення лікарем її ВІЛ-позитивного статусу мало наслідком обмеження її права на проживання у будинку, де вона зареєстрована, та на безперешкодне спілкування з її неповнолітніми дітьми. ОСОБА_3 змінив місце проживання дітей, не допускав її до спілкування з ними, в присутності працівників поліції показував направлення лікаря з діагнозом та навіть після того, як його вмовили вивести дітей на вулицю, він забороняв позивачу обіймати та цілувати дітей, кажучи, що це небезпечно для їх здоров`я.

Стислий виклад заперечень відповідачів

КНП "ДЦПМСД № 10" подало до суду відзив, просило відмовити у задоволенні позову. Відповідач зазначив, що протиправної поведінки, яка полягає в розголошенні відомостей про діагноз особи, в діях ОСОБА_2 немає, оскільки лікар не володіла інформацією про наявність або відсутність у позивача ВІЛ-інфекції, тобто не могла бути потенційним джерелом розголошення таких відомостей, а чоловік позивача був обізнаний про хворобу дружини до моменту звернення до лікаря. Вважав, що позивач не довела спричинення їй моральних страждань діями відповідачів.

ОСОБА_2 також надала до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначила, що позовні вимоги ОСОБА_1 не визнає, вважає їх необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Стверджувала, що, виписуючи направлення ОСОБА_1 і передаючи це направлення її чоловікові, діяла сумлінно, правомірно, виконуючи свої професійні обов`язки лікаря, керуючись чинним законодавством, виходячи з клятви лікаря України, принципів моральності, етики і професійної деонтології. Що стосується зазначення діагнозу у направленні, то ОСОБА_2 вважала, що ця інформація є професійно необхідною для лікаря-психіатра (іншого спеціаліста, який залучається для надання медичної допомоги ОСОБА_1 ).

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 27 жовтня 2020 року Самарський районний суд м. Дніпропетровська у задоволенні позову ОСОБА_1 повністю відмовив.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що відповідно до фактичних обставин справи суд не встановив у діях відповідача ОСОБА_2 факту розголошення діагнозу позивача, оскільки її чоловік ОСОБА_3 був достеменно обізнаний про позитивний ВІЛ-статус ОСОБА_1, а зазначений в направленні діагноз ОСОБА_2 перенесла із наданої первинної документації - результатів МРТ, оскільки вважала, що ця інформація є професійно необхідною для іншого спеціаліста (лікаря-психіатра), який залучається для надання медичної допомоги ОСОБА_1 . Суд не встановив причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідача ОСОБА_2 та завданням моральної шкоди, яка виразилася в обмеженні права позивача на спілкування з її дітьми.

Постановою від 31 березня 2021 року Дніпровський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1, рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 27 жовтня 2020 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначив, що доводи позивача спростовуються встановленими фактичними обставинами справи.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 17 червня 2021 року засобами поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 27 жовтня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 березня 2021 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили з неправильним застосуванням норм матеріального права, визначила як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень те, що:

- відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм права, передбачених у статті 13 Закону України "Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ" щодо недопущення розголошення інформації про позитивний ВІЛ-статус людини.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

КНП "ДЦПМСД № 10" та ОСОБА_2 у серпні 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направили до Верховного Суду відзиви, у яких просять касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 27 жовтня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 березня 2021 року - без змін.

КНП "ДЦПМСД № 10" зазначило, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно встановили, що дії ОСОБА_2 не призвели до розголошення лікарської таємниці - діагнозу позивача.

ОСОБА_2 звернула увагу суду касаційної інстанції на те, що внесла до направлення закодовану інформацію про ВІЛ-статус позивача для повідомлення іншого медичного працівника (лікаря-психіатра) винятково у зв`язку з лікуванням цієї особи.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 27 липня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, а ухвалою від 13 червня 2022 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права у межах доводів та вимог касаційної скарги, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 перебувала на обліку у лікаря-невролога ОСОБА_2 .

Відповідно до направлення, виданого лікарем-неврологом ОСОБА_2, ОСОБА_1 скеровано до ПНД (психоневрологічний диспансер) до лікаря психіатра з діагнозом "Наслідки перенесеного лейкоенцефаліту (прогресуюча мультифокальна) на фоні набутого імунодефіциту В20 з психодинамічним синдромом". Мета: тактика ведення хворої невропатологом.

Відповідно до коду Міжнародної статистичної класифікації хвороб та споріднених проблем охорони здоров`я (відомий як ICD-10 або МКХ-10) B20 - це хвороба, зумовлена вірусом імунодефіциту людини [ВIЛ], яка проявляється інфекційними та паразитарними хворобами.

Згідно з листом заступника голови комісії з припинення КЗ "ДЦПМСД №10" від 03 вересня 2018 року щодо обставин видачі лікарем неврологом амбулаторії ЗСПМ № 3 КЗ "ДЦПМСД №10" ОСОБА_2 направлення ОСОБА_1 на консультацію до психіатра без її згоди, адміністрація КЗ "ДЦПМСД №10" провела службове розслідування та встановила такі обставини.

17 квітня 2018 року на прийом до лікаря-невролога ОСОБА_2 звернувся ОСОБА_3 (чоловік ОСОБА_1 ) із висновком МРТ, у якому зазначено діагноз: прогресуюча мультифокальна ефалопатія на тлі В-20, тобто діагноз був відомий чоловікові ще до звернення до лікаря-невролога ОСОБА_2, з проханням надати направлення його дружині до лікаря-психіатра. Лікар ОСОБА_2 видала направлення з зазначенням вже відомого діагнозу. На підставі викладеного лікарю ОСОБА_2 оголошено догану (наказ від 30 серпня 2018 року № 309-з).

Відповідно до листа виконуючого обов`язки генерального директора КНП "ДЦПМСД №10" від 28 серпня 2019 року вих. № 3/68 первинної медичної документації (медична карта амбулаторного пацієнта форма 025/о) громадянки ОСОБА_1 в амбулаторії загальної практики - сімейної медицини № 3 немає, вона знаходиться вдома у пацієнтки. Діючими нормативними актами і розпорядчими документами не передбачено зберігання копій направлень на консультації в будь-якому вигляді за місцем роботи лікаря, який видає таке направлення. Таким чином, є неможливим надати належним чином завірену копію направлення ОСОБА_1 на огляд до лікаря-психіатра.

У судовому засіданні суд першої інстанції встановив (підтверджено показаннями свідка ОСОБА_3 та не заперечувалось представниками сторін), що чоловік позивача ОСОБА_3 був достовірно обізнаний про діагноз своєї дружини ОСОБА_1 та її ВІЛ-позитивний статус з 2016 року, тобто задовго до звернення до відповідача ОСОБА_2 з метою отримання направлення до лікаря-психіатра.

Свідок ОСОБА_3, який був допитаний під час розгляду справи в суді першої інстанції, пояснив, що про позитивний ВІЛ-статус колишньої дружини ОСОБА_1 дізнався влітку 2016 року. Вона давала йому згоду на те, щоб він надавав, а також отримував від лікарів всю медичну документацію стосовно неї.

Представник відповідача ОСОБА_2 зазначала, що позивач ОСОБА_1 під час особистого прийому у лікаря-невролога ОСОБА_2 у присутності свого чоловіка ОСОБА_3 самостійно повідомила лікарю про наявність у неї позитивного ВІЛ-статусу. Ці події відбувались задовго до видачі лікарем-неврологом направлення на огляд до лікаря-психіатра.

Свідок ОСОБА_3 зазначив, що він звернувся до лікаря-невролога ОСОБА_2 у зв`язку з погіршенням психічного стану позивача ОСОБА_1 та надав лікарю результати обстеження МРТ (магнітно-резонансної терапії), де було зазначено діагноз: "прогресуюча мультифональна лейкоенцефалопатія та тлі В-20".

Прогресуюча мультифокальна лейкоенцефалопатія (ПМЛ) - це швидко прогресуюче демієлінізуюче інфекційне захворювання центральної нервової системи з асиметричним ураженням головного мозку.

Хвороба розвивалася у ОСОБА_1 на фоні В-20.

Лікар-невролог не є профільним лікарем з лікування інфекційного захворювання ВІЛ, а тому ОСОБА_2 не могла володіти інформацією про наявність або відсутність у позивача хвороби В-20, окрім як від самої хворої, або зі змісту первинної медичної документації, отриманої від інших медичних працівників.

За результатами ознайомлення з висновком МРТ ОСОБА_1 та наданої інформації ОСОБА_3 про поведінку та погіршення психічного стану хворої ОСОБА_2 дійшла висновку про те, що хвороба прогресує та може призвести до тяжкого психічного розладу, у зв`язку з чим зробила висновок про необхідність залучення іншого медичного спеціаліста у галузі психіатрії.

Право, застосоване судом

Фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров`я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні (частина перша статті 286 ЦК України).

Фізична особа зобов`язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної у частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв`язку з виконанням службових обов`язків або з інших джерел (частина третя статті 286 ЦК України).

Пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров`я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні (стаття 39-1 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я").

Медичні працівники та інші особи, яким у зв`язку з виконанням професійних або службових обов`язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків (стаття 40 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я").

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (частина друга статті 32 Конституції України, перше речення абзацу першого частини другої статті 11 Закону України "Про інформацію").

До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, а також адреса, дата і місце народження (друге речення абзацу першого частини другої статті 11 Закону України "Про інформацію").

Відомості про результати тестування особи з метою виявлення ВІЛ, про наявність або відсутність в особи ВІЛ-інфекції є конфіденційними та становлять лікарську таємницю. Медичні працівники зобов`язані вживати необхідних заходів для забезпечення належного зберігання конфіденційної інформації про людей, які живуть з ВІЛ, та захисту такої інформації від розголошення та розкриття третім особам (частина третя статті 13 Закону України "Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ").

ВІЛ-статус особи - це стан організму особи стосовно відсутності чи наявності в ньому ВІЛ: негативний ВІЛ-статус особи характеризується відсутністю в її організмі ВІЛ, позитивний ВІЛ-статус особи характеризується наявністю в її організмі ВІЛ (пункт 3 частини першої статті 1 Закону України "Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ").

Хвороби, зумовлені ВІЛ (ВІЛ-інфекція), - це комплекс визначених Міжнародною класифікацією хвороб уражень організму людини, зумовлених пов`язаними з впливом ВІЛ ушкодженнями імунної системи, який на початковому етапі свого розвитку має характер стану безсимптомного носійства ВІЛ, а за умови відсутності відповідного лікування та впливу інших несприятливих для організму ВІЛ-інфікованої особи обставин набуває клінічних проявів у вигляді різноманітних інфекційних, паразитарних захворювань, злоякісних пухлин, інших хвороб чи зумовленого ВІЛ синдрому набутого імунодефіциту (пункт 10 частини першої статті 1 Закону України "Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ").

Передача медичним працівником відомостей, зазначених у частині третій статті 13, дозволяється лише особі, стосовно якої було проведено тестування, а у випадках та за умов, установлених частиною третьою статті 6 цього Закону, - батькам чи іншим законним представникам такої особи; іншим медичним працівникам та закладам охорони здоров`я - винятково у зв`язку з лікуванням цієї особи; іншим третім особам - лише за рішенням суду в установлених законом випадках.

Передача відомостей, зазначених у частині третій статті 13, іншим медичним працівникам та закладам охорони здоров`я допускається виключно за наявності усвідомленої інформованої згоди людини, яка живе з ВІЛ, на передачу таких відомостей, наданої в письмовому вигляді, і лише для цілей, пов`язаних з лікуванням хвороб, зумовлених ВІЛ, та у разі, якщо поінформованість лікаря щодо ВІЛ-статусу пацієнта має істотне значення для його лікування (частина четверта статті 13 Закону України "Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ").

Розкриття медичним працівником відомостей про позитивний ВІЛ-статус особи партнеру (партнерам) дозволяється, якщо:

1) людина, яка живе з ВІЛ, звернеться до медичного працівника з відповідним письмово підтвердженим проханням;

2) людина, яка живе з ВІЛ, померла, втратила свідомість або існує ймовірність того, що вона не опритомніє та не відновить свою здатність надавати усвідомлену інформовану згоду (частина п`ята статті 13 Закону України "Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ").

Щодо правомірності дій лікаря-невролога у розголошенні лікарської таємниці

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання незаконними дій щодо розголошення, розкриття конфіденційної інформації - діагнозу хвороби позивача, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновків, що в результаті дій лікаря-невролога ОСОБА_2 не відбулося розголошення діагнозу позивача, оскільки чоловік позивача ОСОБА_3 був обізнаний про позитивний ВІЛ-статус дружини. Зазначений в направленні діагноз ОСОБА_2 перенесла із наданої первинної документації - результатів МРТ, оскільки вважала, що ця інформація є професійно необхідною для лікаря-психіатра (іншого спеціаліста), який залучається для надання медичної допомоги ОСОБА_1 .

З такими висновками Верховний Суд не погоджується, оскільки вони не відповідають положенням статті 13 Закону України "Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ".

Щодо підстав розголошення відомостей про позитивний ВІЛ-статус іншим медичним працівникам

Аналіз правил частини четвертої статті 13 Закону України "Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ" дає підстави для висновку, що передача медичним працівником відомостей, зазначених у частині третій цієї статті (відомості про результати тестування особи з метою виявлення ВІЛ, про наявність або відсутність в особи ВІЛ-інфекції), дозволяється лише, зокрема, іншим медичним працівникам та закладам охорони здоров`я - винятково в зв`язку з лікуванням цієї особи.

Отже, передача відомостей, зазначених у частині третій цієї статті, іншим медичним працівникам та закладам охорони здоров`я допускається виключно за одночасного існування таких умов:

- надання людиною, яка живе з ВІЛ, у письмовому вигляді усвідомленої інформованої згоди на передачу таких відомостей;

- передача відомостей потрібна лише для цілей, пов`язаних з лікуванням хвороб, зумовлених ВІЛ;

- поінформованість лікаря щодо ВІЛ-статусу пацієнта має істотне значення для його лікування.

У разі якщо суд встановить, що передача відомостей про людей, які живуть з ВІЛ, (результати тестування особи з метою виявлення ВІЛ, про наявність або відсутність в особи ВІЛ-інфекції) іншим медичним працівникам здійснена із дотриманням наведених умов, то такі дії медичного працівника вважатимуться правомірними.

Водночас якщо під час розгляду справи буде встановлено, що людина, яка живе з ВІЛ, не надавала у письмовому вигляді інформованої згоди, або передача таких відомостей не була потрібна для цілей, пов`язаних з лікуванням хвороб, зумовлених ВІЛ, або поінформованість лікаря щодо ВІЛ-статусу пацієнта не мала істотного значення для його лікування, дії медичного працівника щодо передачі інформації про людей, які живуть з ВІЛ, вважатимуться протиправними.

Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що позивач наголошувала на тому, що не надавала письмової усвідомленої інформованої згоди на передачу даних, що є конфіденційною інформацією (лікарською таємницею), щодо її позитивного ВІЛ-статусу іншим медичним працівникам. Тож відповідач мав довести, що таку згоду позивач як пацієнт надавала, а суд мав перевірити наявність такої згоди в письмовій формі.

За умови ненадання письмової інформованої згоди пацієнта на розголошення відомостей про її позитивний ВІЛ-статус (протилежного суди у справі, що переглядається, не встановили) лікар-невропатолог не мала права передавати іншій особі, зокрема й лікарю-психіатру, інформацію про пацієнта, що є конфіденційною.

Додатково Верховний Суд врахував, що під час розгляду справи суди першої та апеляційної інстанцій не встановили обставин, що передача інформації про статус позивача мала істотне значення для її лікування, а так само надання такої інформації іншому лікарю було нагально необхідним. Такі обставини не доведені відповідачем належними та допустимими доказами, зводяться до особистих пояснень.

В оцінці наведених обставин потрібно враховувати, що правила, викладені у пункті 1 частини четвертої статті 6 Закону України "Про психіатричну допомогу", про те, що допускається передача відомостей про стан психічного здоров`я особи та надання їй психіатричної допомоги без згоди особи або без згоди її законного представника для організації надання особі, яка страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги, мають застосовуватися з врахуванням спеціальних правил та особливих гарантій для пацієнтів, визначених Законом України "Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ" (1972-12) . Верховний Суд врахував, що у спірних правовідносинах лікар-невролог розголосила лікарю-психіатру інформацію не про стан психічного здоров`я пацієнта, а інформацію про позитивний ВІЛ-статус пацієнта.

Підсумовуючи, Верховний Суд дійшов переконання, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували правила частини четвертої статті 13 Закону України "Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ" до спірних правовідносин, не врахували, що лікар-невролог не дотрималася правил, закріплених у цій статті Закону, щодо передачі даних про позитивний ВІЛ-статус пацієнта іншому медичному працівникові.

За таких обставин правильним є висновок про протиправність дій лікаря-невролога, які полягали у розголошенні іншому медичному працівникові відомостей про пацієнта, яка має позитивний ВІЛ-статус, без дотримання правил, визначених у частині четвертій статті 13 Закону України "Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ".

Щодо розголошення лікарем відомостей про позитивний ВІЛ-статус чоловікові позивача

Визнаючи, що у діях лікаря-невролога не було протиправності під час розголошення діагнозу позивача її чоловікові, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що цей діагноз вже був відомий чоловікові пацієнта, а тому ці відомості не становили для нього медичної таємниці.

Верховний Суд звертає увагу, що частина п`ята статті 13 Закону України "Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ" має виключний перелік обставин та умов, за яких лікар може розголосити відомості про позитивний ВІЛ-статус особи партнеру (партнерам):

1) людина, яка живе з ВІЛ, звернеться до медичного працівника з відповідним письмово підтвердженим проханням;

Такої підстави для розголошення лікарем медичної таємниці, як обізнаність партнера про позитивний ВІЛ-статус партнера, частина п`ята статті 13 Закону України "Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ", не містить.

Резюмуючи, Верховний Суд дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково вважали, що лікар-невролог правомірно розголосила чоловікові пацієнта відомості про її позитивний ВІЛ-статус.

Щодо втручання у право на повагу до приватного і сімейного життя

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у §§ 95, 96 рішення від 25 січня 1997 року у справі "Z проти Фінляндії" (заява № 22009/93 [1997] ECHR 10) зазначив, що захист особистих даних, не тільки медичних, є надзвичайно важливим для реалізації особою свого права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Повага до конфіденційності інформації про стан свого (пацієнта) здоров`я є невід`ємним принципом правових систем країн-учасниць Конвенції. Вирішальною є не лише повага до медичної таємниці пацієнта, а також і забезпечення його довіри до медичної професії та медичних послуг загалом. Без такого захисту особи, які потребують медичної допомоги, можуть віднаджуватись від надання інформації особистого та інтимного характеру, що може бути необхідним для отримання належного лікування, та навіть від прагнення отримати таку допомогу, і таким чином наражати себе та своє здоров`я, а у випадку інфекційного захворювання - і здоров`я суспільства, на небезпеку. Таким чином, внутрішнє законодавство повинно забезпечувати достатні гарантії з метою запобігання передачі або розголошенню медичної таємниці, що може суперечити положенням статті 8 Конвенції.

Такі міркування є особливо важливими, якщо йдеться про нерозголошення інформації, яка стосується захворювання особи на ВІЛ. Оскільки розголошення таких даних може значно вплинути на приватне та сімейне життя особи, на її соціальний статус та зайнятість, піддаючи таку особу ганьбі та ризику бути вигнанцем у суспільстві. Також з цієї підстави особа може втратити бажання дізнатись про свій діагноз та отримати медичну допомогу, в результаті чого зруйнувати всі ті профілактичні заходи, які вживаються суспільством, щоб запобігти пандемії. Тому зацікавленість у конфіденційності такої інформації матиме вагоміше значення при визначенні того, чи втручання у здійснення цього права відповідало меті закону, яка переслідується. Таке втручання не може визнаватись таким, що відповідає статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не виправдане певними важливішими суспільними інтересами. Беручи до уваги особливо інтимну та вразливу природу інформації про захворювання особи на ВІЛ, будь-які державно-владні заходи, які примушують надавати чи розголошувати таку інформацію без згоди пацієнта, зобов`язують суд бути дуже уважним та ретельно досліджувати такі обставини, як це роблять гарантії, прийняті для забезпечення ефективного захисту.

Суди першої та апеляційної інстанцій, відмовляючи у задоволенні вимог про визнання незаконними дій медичного працівника щодо розголошення конфіденційної інформації про стан здоров`я пацієнта, не врахували, що такі дії призвели до втручання у право на повагу до приватного і сімейного життя, закріплене у статті 8 Конвенції. Такі дії медичного працівника не були обґрунтовані належним чином, а отже підлягають визнанню незаконними. Під час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій відповідач не довів, що втручання у право на повагу до приватного і сімейного життя було виправданим.

Щодо відшкодування моральної шкоди

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема завдання моральної шкоди іншій особі (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я (частина перша та пункт 1 частини другої статті 23 ЦК України).

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Враховуючи, що відповідач не довів, що розповсюдження лікарем-неврологом інформації про позитивний ВІЛ-статус пацієнта іншим медичним працівникам та партнеру пацієнта відбулося з дотриманням правил частин четвертої та п`ятої статті 13 Закону України "Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ", обґрунтованими є висновки про правомірність відшкодування моральної шкоди позивачеві.

Моральна шкода може полягати як у фізичному болю та стражданнях, так і у душевних переживаннях, які фізична особа зазнала у внаслідок протиправної поведінки відносно неї.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Визначаючи розмір моральної шкоди, Верховний Суд дав оцінку поведінці відповідача, тривалості страждань позивача та наслідкам розголошення медичної таємниці. Зважаючи на обставини справи, Верховний Суд зробив висновок про те, що обґрунтованим є розмір відшкодування моральної шкоди, який підлягає стягненню на користь позивача, визначив його у сумі 5 000, 00 грн.

Щодо позовних вимог, пред`явлених особисто до ОСОБА_2 як лікаря-невролога

Верховний Суд врахував, що підставою звернення до суду з позовом стало розголошення лікарем-неврологом ОСОБА_2 під час здійснення своєї професійної діяльності у КЗ "ДЦПМСД № 10" лікарської таємниці - діагнозу пацієнта іншим медичним працівникам, а також чоловікові позивача та ОСОБА_4 без достатньої правової підстави, з чим не погодилася ОСОБА_1, а тому просила визнати такі дії лікаря-невролога незаконними, стягнути з КНП "ДЦПМСД № 10" відшкодування завданої їй моральної шкоди.

Аналіз змісту позовних вимог та доданих на їх обґрунтування доказів дає Верховному Судові підстави для висновку, що у задоволення вимог, пред`явлених до ОСОБА_5, потрібно відмовити з таких підстав.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право на справедливий суд, що включає, крім іншого, право на розгляд справи судом.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини перша та третя статті 13 ЦПК України).

Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

Відповідно до статті 89 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді (стаття 80 ЦК України).

Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.

Згідно зі статтею 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов`язків і здійснювати їх через своїх учасників. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов`язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

Посадові особи юридичної особи представляють її інтереси у відносинах з іншими особами, тобто уособлюють саму юридичну особу у правовідносинах з іншими особами.

Аналіз змісту позовних вимог свідчить, що ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 як медичного працівника КНП "ДЦПМСД № 10", а також до КНП "ДЦПМСД № 10". Позовні вимоги до ОСОБА_2 як до самостійної фізичної особи, яка виступає в цивільному обігу як окремий учасник цивільних відносин, позивач не пред`являла.

Оскільки КНП "ДЦПМСД № 10" є юридичною особою - самостійним суб`єктом цивільних відносин, позовні вимоги у цій справі пред`явлені до її посадової особи, тому саме КНП "ДЦПМСД № 10" як юридична особа має відповідати за цим позовом.

Медичний працівник КНП "ДЦПМСД № 10" не є належним відповідачем у цій справі, оскільки у спірних правовідносинах є працівником КНП "ДЦПМСД № 10", тобто юридичної особи, від імені якої вона діяла у відносинах з позивачем, у зв`язку з вчиненням юридично значимих дій, щодо яких й виник спір за участю позивача. Дії/бездіяльність медичного працівника у такому разі створюють правові наслідки для самої юридичної особи, з якою такий співробітник перебуває у трудових відносинах.

Суди першої та апеляційної інстанцій наведеного не врахували та зробили помилкові висновки, що ОСОБА_2 як медичний працівник є належним відповідачем у справі.

За таких обставин у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, пред`явлених до ОСОБА_2, потрібно відмовити саме у зв`язку з тим, що вони заявлені до неналежного відповідача, а не по суті спору.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Підсумувавши викладене, врахувавши встановлені судами обставини, переглянувши у касаційному порядку рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд зробив висновок про підтвердження після відкриття касаційного провадження наведеної у скарзі ОСОБА_1 підстави касаційного оскарження, передбаченої у пункті 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Суди першої та апеляційної інстанцій під час ухвалення оскаржуваних судових рішень неправильно застосували правила частин четвертої та п`ятої статті 13 Закону України "Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ", у зв`язку з чим ухвалили судові рішення, які не відповідають вимогам законності та обґрунтованості.

Тож обґрунтованим є висновок про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій із ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 .

За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини перша-третя статті 412 ЦПК України).

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_1, скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову, тому судові витрати, понесені позивачем у зв`язку із розглядом справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, з урахуванням правового результату вирішення спору підлягають пропорційному відшкодуванню відповідачем на її користь.

Керуючись статтями 141, 389, 396, 400, 409, 412, 416, ЦПК України (1618-15) , Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 27 жовтня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 березня 2021 року скасувати.

У задоволенні позовуОСОБА_1 в частині позовних вимог, пред`явлених до ОСОБА_2, відмовити.

Позов ОСОБА_1 в частині позовних вимог до Комунального некомерційного підприємства "Дніпровський центр первинної медико-санітарної допомоги № 10" Дніпровської міської ради про визнання незаконними дій медичного працівника та відшкодування моральної шкоди задовольнити частково.

Визнати протиправними дії лікаря Комунального некомерційного підприємства "Дніпровський центр первинної медико-санітарної допомоги № 10" Дніпровської міської ради ОСОБА_2 щодо розголошення, розкриття конфіденційної інформації - діагнозу хвороби ОСОБА_1 .

Стягнути з Комунального некомерційного підприємства "Дніпровський центр первинної медико-санітарної допомоги № 10" на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди грошові кошти у сумі 5 000, 00 грн.

Стягнути з Комунального некомерційного підприємства "Дніпровський центр первинної медико-санітарної допомоги № 10" на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені заявником у зв`язку з розглядом справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, у розмірі 1 880, 00 грн.