розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури на постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року в складі колегії суддів: Сушко Л. П., Гаращенка Д. Р., Сліпченка О. І., у справі за позовом першого заступника керівника Білоцерківської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до Головного управління Держгеокадастру в Київській області, Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про визнання недійсним наказу, розпорядження та витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2019 року позивач звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру в Київській області, Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про визнання недійсним наказу, розпорядження та витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння.

На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що Білоцерківською місцевою прокуратурою за результатами досудового розслідування кримінального провадження, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42018111030000369 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 366 КК України, виявлено порушення вимог земельного законодавства під час надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, площею 2 га, кадастровий номер 3220485100:03:023:0046, за рахунок земель державної власності в адміністративних межах Пилипчанської сільської ради Білоцерківського району Київської області (далі - земельна ділянка).

Наказом Головного управління Держземагентства у Київській області від 18 липня 2014 року № 10-3330/15-14-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" у приватну власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства надано спірну земельну ділянку.

Розпорядженням Білоцерківської районної державної адміністрації від 07 червня 2016 року № 400 "Про затвердження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки громадянці ОСОБА_2 для індивідуального садівництва в адміністративних межах Пилипчанської сільської ради" змінено цільове призначення спірної земельної ділянки з ведення особистого селянського господарства на землі для ведення індивідуального садівництва.

31 жовтня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу № 3398 ОСОБА_2 відчужила належну їй земельну ділянку на користь відповідача ОСОБА_1 .

Прокурор вказував, що спірна земельна ділянка незаконно відведена у власність ОСОБА_2 за рахунок земель водного фонду на підставі наказу Головного управління Держземагентства у Київській області від 18 липня 2014 року № 10-3330/15-14-сг та розпорядження Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області від 07 червня 2016 року № 400, які були прийняті з перевищенням наданих законом повноважень та у спосіб, прямо заборонений законом, з грубим порушенням вимог статей 20, 59, 60, 84, 118, 122 ЗК України, статей 88, 89 ВК України.

Посилаючись на зазначені обставини, прокурор просив суд:

- визнати недійсним наказ Головного управління Держземагентства у Київській області від 18 липня 2014 року № 10-3330/15-14-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність", яким надано у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства спірну земельну ділянку;

- визнати недійсним розпорядження Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області від 07 червня 2016 року № 400 "Про затвердження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки громадянці ОСОБА_2 для індивідуального садівництва в адміністративних межах Пилипчанської сільської ради", яким змінено цільове призначення земельної ділянки з ведення особистого селянського господарства на землі для ведення індивідуального садівництва;

- витребувати на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_1 спірну земельну ділянку.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 29 жовтня 2020 року позовні вимоги першого заступника керівника Білоцерківської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації задоволено.

Визнано недійсним наказ Головного управління Держземагентства у Київській області від 18 липня 2014 року № 10-3330/15-14-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність", яким надано у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 3220485100:03:023:0046, яка розташована в адміністративних межах Пилипчанської сільської ради Білоцерківського району Київської області.

Визнано недійсним розпорядження Білоцерківської районної державної адміністрації від 07 червня 2016 року № 400 "Про затвердження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки громадянці ОСОБА_2 для індивідуального садівництва в адміністративних межах Пилипчанської сільської ради", яким змінено цільове призначення земельної ділянки площею 2 га з кадастровим номером 3220485100:03:023:0046 з ведення особистого селянського господарства на землі для ведення індивідуального садівництва.

Витребувано на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 3220485100:03:023:0046, яка розташована в адміністративних межах Пилипчанської сільської ради Білоцерківського району Київської області.

Вирішено питання судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що спірна земельна ділянка накладається на землі водного фонду, а саме на прибережну захисну смугу річки Рось. Суд вважав, що Головне управління Держгеокадастру у Київській області не було наділено повноваженнями щодо передачі у приватну власність земель водного фонду для ведення особистого селянського господарства, оскільки воно не є розпорядником цих земель у розумінні статті 122 ЗК України. Земельна ділянка, незаконно відведена у власність ОСОБА_2 та в подальшому перейшла у власність ОСОБА_1 за рахунок земель водного фонду на підставі наказу Головного управління Держземагентства у Київській області від 18 липня 2014 року № 10-3330/15-14-сг та розпорядження Білоцерківської районної державної адміністрації від 07 червня 2016 року № 400, які прийняті з перевищенням наданих законом повноважень та у спосіб, що прямо заборонений Законом, з порушенням вимог статей 20, 59, 60, 84, 118, 122 ЗК України, статей 88, 89 ВК України, у зв`язку з чим підлягають визнанню недійсними на підставі статей 16, 21, 393 ЦК України та статей 152, 155 ЗК України. Врахувавши, що спірна земельна ділянка вибула з власності держави поза волею власника та в порядку безоплатної передачі, суд дійшов висновку про витребування її з незаконного володіння відповідача на користь держави на підставі та в порядку, визначеному вимогами статті 387 ЦК України. Також суд дійшов висновку, що строк звернення до суду прокурором не пропущений, оскількипро порушення вимог закону та інтересів держави прокурору стало відомо у 2018 році.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 29 жовтня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову першого заступника керівника Білоцерківської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що спірна земельна ділянка знаходиться відносно земель водного фонду на відстані від урізу води річки Рось - 102 метри, а також крутизна схилу в районі земельної ділянки менша 3 %, що підтверджено листом суб`єкта підприємницької діяльності ОСОБА_3, наданим ОСОБА_1, який суд першої інстанції не взяв до уваги. Крім того, суд першої інстанції, оцінюючі докази, надані позивачем, не звернув уваги, що фахівцями Регіонального офісу водних ресурсів річки Рось у межах компетенції, з виїздом на місцевість проведено спостереження, однак заміри відстаней зазначені фахівці не здійснювали, крім того, в додатку до листа були прикладені фото земельних ділянок та берегів з наявністю крутизни схилів більше 3 градусів, які не є предметом позову у зазначеній справі. Інших належних та допустимих доказів щодо наявності крутизни схилів більше 3 градусів біля спірної земельної ділянки позивачем не надано.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

14 квітня 2021 року через засоби поштового зв`язку Київська обласна прокуратура подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року та залишити в силі рішення Білоцерківського міськрайонного суду від 29 жовтня 2020 року.

Підставами касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду: від 22 травня 2020 року в справі № 469/1203/15, від 15 травня 2020 року в справі № 372/2180/15, від 28 листопада 2018 року в справі № 504/2864/13, від 30 травня 2020 року в справі № 469/1393/16, від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги обґрунтовані тим, що землі під водними об`єктами, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки імперативно обмежені у цивільному обороті та на них поширюється окремий, чітко визначений законодавством порядок і способи використання.

Аналіз норм статті 60 ЗК України, статей 88-91 ВК України, пунктів 1, 4, 5 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року № 486 (486-96-п) , свідчить про те, що фактичний розмір і межі прибережної захисної смуги визначені нормами закону, а проєкт землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги є тим документом, який містить графічні матеріали та відомості про обчислену площу в розмірі й межах, встановлених законодавством, або у разі їх збільшення чи зменшення на території населених пунктів.

Водночас відсутність цього проєкту та не визначення відповідними органами державної влади чи органами місцевого самоврядування на території населеного пункту зменшеної/збільшеної межі прибережної захисної смуги в натурі не може трактуватися як відсутність самої прибережної захисної смуги та не надає можливості до її встановлення передавати у приватну власність ділянки, що підпадають під нормативно визначену зону від урізу води.

Тому ОСОБА_1 не могла і не може законно набути право приватної власності на спірну земельну ділянку водного фонду, тим паче для ведення особистого селянського господарства, що прямо суперечить нормам чинного законодавства, які регулюють правовий режим використання зазначеної категорії земель, і вказує на відсутність можливостей й у подальшому використання відповідачем цих земельних ділянок для вищевказаних цілей.

Зазначає, що відповідно до листа Регіонального офісу водних ресурсів річки Рось від 03 грудня 2018 року № 282/02.1 спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3220485100:03:023:0046 розташована на правому березі Верхнього Білоцерківського водосховища на річці Рось в адміністративних межах Пилипчанської сільської ради Білоцерківського району. Крутизна схилів берегу річки Рось в місці розташування спірної земельної ділянки перевищує 3 градуси. Вказані відомості встановлені з виїздом на місцевість.

Також згідно з інформацією та графічними матеріалами, наданими Інститутом водних проблем і меліорації НАН України з листом від 24 червня 2019 року № 375/01, спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3220485100:03:023:0046 знаходиться поблизу берегової лінії Білоцерківського верхнього водосховища річки Рось. З урахуванням крутизни схилів ділянка відведена за рахунок земель нормативно визначеної прибережної смуги водного об`єкта.

До вказаного листа у додатку 1 наявні графічні матеріали - викопіювання з супутникового знімку місцевості станом на 31 березня 2014 року та 26 квітня 2018 року з нанесенням меж спірної земельної ділянки і меж 50-ти та 100-метрової прибережної захисної смуги, з якого однозначно вбачається, що спірна земельна ділянка знаходиться на відстані, суттєво меншій від 100 метрів та частково відведена за рахунок земель водного фонду.

В сукупності вказані докази однозначно підтверджують факт порушення вимог статті 88 ВК України та статті 60 ЗК України під час відведення спірної земельної ділянки, що об`єктивно взято до уваги судом першої інстанції при прийнятті рішення.

Водночас суд апеляційної інстанції безпідставно прийняв як доказ та поклав за основу постанови лист від 04 травня 2020 року, наданий на замовлення відповідача ФОП ОСОБА_3 . Вказаний доказ не містить будь-яких підтверджуючих даних виконання ФОП ОСОБА_3 геодезичних робіт (чи то складеного кадастрового плану, даних кадастрової зйомки, чи хоча б графічного відображення замірів до точності), яких можна було б спростувати.

Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги текстову інформацію щодо крутизни схилів, надану листом Регіонального офісу водних ресурсів річки Рось, через те, що у додатках до вказаної відповіді відсутні фотознімки місцевості безпосередньо в місці розташування спірної земельної ділянки. В той же час не враховано, що будь-яких відомостей, які підтверджують тезу ФОП ОСОБА_3 щодо крутизни схилу берегу водного об`єкта менше ніж 3 градуси, матеріали справи також не містять.

Супутникові знімки місцевості за 2014 та 2018 роки з нанесенням меж спірної земельної ділянки та нормативно визначеної прибережної захисної смуги однозначно свідчать, що найближча межа спірної земельної ділянки розташована значно ближче до урізу води Верхнього Білоцерківського водосховища, ніж 102 метра, про що зазначено у листі ФОП ОСОБА_3 . При цьому, неможливо встановити до якої з точок на межі спірної земельної ділянки здійснював останній заміри, через відсутність будь-яких підтверджуючих матеріалів.

Таким чином, суд апеляційної інстанції допустив порушення принципів рівності та змагальності учасників судового процесу, оскільки відхилено докази, надані прокурором, з мотивів, яким докази, покладені в основу оскаржуваної постанови, абсолютно не відповідають.

З метою усунення суперечності наявних в матеріалах справи доказів з текстовим повідомленням ФОП ОСОБА_3 прокуратурою надіслано запит на адресу Інституту водних проблем і меліорації НАН України щодо підтвердження або спростування ширини прибережної смуги з урахуванням крутизни схилу берегу в місці розташування спірної земельної ділянки.

Листом від 13 квітня 2021 року № 201/06 Інститут водних проблем і меліорації НАН України з виїздом на місцевість підтвердив обставини, які були встановлені рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області та не спростовані жодним іншим належним доказом щодо крутизни схилів берега водного об`єкта.

На долучених графічних матеріалах відображено безпосередньо стан прибережної зони та підтверджено, що береги в цьому місці мають стрімкі спуски та перепад висот, що однозначно вказує на крутизну їх схилів понад 3 %. Також за принципом рівновіддалених точок в автоматичному режимі побудовано графічне відображення накладення меж спірної земельної ділянки на нормативно визначену прибережну захисну смугу шириною в 100 метрів, яке однозначно вказує на неспроможність твердження суду апеляційної інстанції про розташування спірної земельної ділянки на відстані 102 метри від урізу води.

Заявник звертає увагу на те, що відповідні докази вже наявні в матеріалах справи та були належним чином оцінені судом першої інстанції при встановленні фактичних обставин справи. Водночас суд апеляційної інстанції безпідставно надав перевагу документально непідтвердженим тезам інженера-геодезиста ФОП ОСОБА_3 та не врахував, що будь-яких доказів здійснення останнім геодезичних вимірювань, їх методики чи вихідних даних, покладених в основу, матеріали справи не містять.

Також зазначає, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що позовна заява у цій справі спрямована на захист суспільно-значимих прав держави, пов`язаних із обов`язком держави щодо захисту земель водного фонду - прибережної захисної смуги, що є надбанням Українського народу, та яка забезпечує екологічну безпеку населення, охорону поверхневих вод від забруднення, засмічення й збереження її водності, зважаючи на той факт, що уповноважений державою орган виконавчої влади не здійснив цього захисту за відсутності у нього такої інформації про порушення.

Доводи інших учасників справи

У червні 2021 року представник Київської обласної державної адміністрації Уляник Р. Б. надіслав до Верховного Суду пояснення на касаційну скаргу, в яких підтримує доводи касаційної скарги, просить касаційну скаргу задовольнити, а оскаржувану постанову скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

У серпні 2021 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити касаційну скаргу прокурора без задоволення, а оскаржену постанову суду апеляційної інстанції - без змін, посилаючись на її законність та обґрунтованість.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи із Білоцерківського міськрайонного суду Київської області.

Справа надійшла до Верховного Суду у червні 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що згідно з наказом Головного управління Держземагентства у Київській області від 18 липня 2014 року № 10-3330/15-14-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" у приватну власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства надано земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 3220485100:03:023:0046 за рахунок земель державної власності в адміністративних межах Пилипчанської сільської ради Білоцерківського району Київської області (т. 1 а. с. 22).

Відповідно до розпорядження Білоцерківської районної державної адміністрації від 07 червня 2016 року № 400 "Про затвердження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки громадянці ОСОБА_2 для індивідуального садівництва в адміністративних межах Пилипчанської сільської ради" змінено цільове призначення спірної земельної ділянки з ведення особистого селянського господарства на землі для ведення індивідуального садівництва (т. 1 а. с. 23).

Згідно з договором купівлі-продажу земельної ділянки від 31 жовтня 2016 року № 3398 ОСОБА_2 відчужила належну їй спірну земельну ділянку на користь відповідача ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 24-26).

Згідно з листом Регіонального офісу водних ресурсів річки Рось Державного агентства водних ресурсів України від 03 грудня 2018 року № 282/02.1 фахівцями Регіонального офісу водних ресурсів річки Рось у межах компетенції з виїздом на місцевість проведено спостереження за станом Верхнього Білоцерківського водосховища на річці Рось в адміністративних межах Пилипчанської сільської ради Білоцерківського району та Білоцерківського середнього водосховища на річці Рось в межах м. Біла Церква Київської області. Згідно з даними Публічної кадастрової карти України та за результатами спостереження встановлено, що, зокрема, спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3220485100:03:023:0046 розміщена на правому березі Верхнього Білоцерківського водосховища на річці Рось в адміністративних межах Пилипчанської сільської ради Білоцерківського району. Вона знаходиться на відстані 30,0-90,0 м від урізу води. Зважаючи на той факт, що крутизна схилів у місці їх розташування перевищує три градуси, мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється - 100 м. Тому зазначені ділянки частково потрапляють у межі прибережної захисної смуги. Регіональним офісом водних ресурсів річки Рось не надавалось погодження на відведення зазначених земельних ділянок у приватну власність (т. 1 а. с. 28, 29).

Відповідно до листа Інституту водних проблем і меліорації від 24 червня 2019 року № 375/01 спірна земельна ділянка, знаходиться поблизу берегової лінії Білоцерківського верхнього водосховища, що має крутизну схилів більше 3 градусів. Отже, ширина прибережної захисної смуги навколо Білоцерківського верхнього водосховища на цій території має становити не менше 100 метрів. Спірна земельна ділянка повністю або частково відповідно до вимог Водного кодексу України (213/95-ВР) відноситься до земель водного фонду (т. 1 а. с. 32-34).

З листа від 29 липня 2019 року № 33-3042 встановлено, що Білоцерківською місцевою прокуратурою за результатами досудового розслідування кримінального провадження, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42018111030000369 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 366 КК України, виявлено порушення вимог земельного законодавства під час надання передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_2 (а. с. 42-44).

Суд апеляційної інстанції встановив, що відповідно до відомостей Публічної кадастрової карти, супутнікових знімків, що є додатком до листа від 24 червня 2019 року № 375/01, земельна ділянка з кадастровим номером 3220485100:03:023:0046 не має накладань з ПЗС для 50 м (т. 1 а. с. 35).

У додатку № 4 до листа від 24 червня 2019 року № 375/01 зазначена крутизна схилів біля ділянок 3220485100:03:022:0009, 3220485100:03:022:0010, 3220485100:03:022:0011 (береги в цьому місці мають скелястий вигляд, що вказує на наявність крутизни схилів більше 3 градусів і необхідності подвоєння ширини ПЗС до 100 метрів), проте земельна ділянка з кадастровим номером 3220485100:03:023:0046 у цьому додатку відсутня.

Згідно з листом Управління Держгеокадастру у Білоцерківському районі Київської області від 04 травня 2020 року в архіві Відділу відсутня технічна документація прибережної захисної смуги річки Рось (правий берег Верхнього Білоцерківського водосховища) (т. 1 а. с. 143).

У відповіді суб`єкта підприємницької діяльності ОСОБА_3 від 04 травня 2020 року на заяву ОСОБА_1 повідомлено, що 30 квітня 2020 року ним було здійснено виїзд за місцем розташування земельної ділянки, кадастровий номер 3220485100:03:023:0046, яка знаходиться в межах Пилипчанської сільської ради Білоцерківського району Київської області, та здійснено замір відстані від крайньої точки узрізу води до земельної ділянки. Встановлено, що від крайньої точки узрізу води до межі земельної ділянки, кадастровий номер 3220485100:03:023:0046, відстань становить 102 метра. Крутизна схилу в районі земельної ділянки, кадастровий номер 3220485100:03:023:0046, менше 3 % (т. 1 а. с. 145, 146).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Відповідно до статей 13, 19 Конституції України від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 14 Конституції України, стаття 1 ЗК України).

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі рекреаційного призначення, землі водного фонду (стаття 19 ЗК України).

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання відповідно до статті 21 ЗК України недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

Згідно зі статтею 3 ВК України усі води (водні об`єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду України належать: поверхневі води: природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об`єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море.

Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України та статті 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Статтею 59 ЗК України встановлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Так, хоча й у частині першій статті 59 ЗК України передбачено, що такі землі можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності, разом з тим стаття 59 ЗК України у частинах другій-четвертій закріплює обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість їх використання для визначених цілей на умовах оренди.

Відповідно до пункту "ґ" частини третьої статті 83 ЗК України та пункту "д" частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду, які перебувають у державній або комунальній власності взагалі не можуть передаватися у приватну власність, крім випадків передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України, зокрема, громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (частина друга статті 59 ЗК України).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).

За змістом положень ЗК України (2768-14) землі під водними об`єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; іншими водними об`єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не можуть передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60- 62 ЗК України та статтями 1, 88-90 ВК України.

Відповідно до статті 60 ЗК України (у редакції, чинній на час прийняття рішень щодо передачі земельної ділянки у власність), статті 88 ВК України (у редакції, чинній на час прийняття рішень щодо передачі земельної ділянки) вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлюються прибережні захисні смуги. Прибережна захисна смуга вздовж середніх річок, водосховищ на них та ставків площею більше 3 гектарів встановлюється шириною 50 метрів. Якщо крутизна схилів перевищує три градуси, мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.

Згідно зі статтею 61 ЗК України та статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойом та на островах забороняється розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добривів тощо.

Об`єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Непридатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року № 434 (z1470-04) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (наказ втратив чинність на підставі наказу Міністерства екології та природних ресурсів України від 12 червня 2017 року № 217 (z0800-17) ), у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об`єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження, шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року № 486 "Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них" (486-96-п) (далі - Порядк № 486), з урахуванням конкретної ситуації.

Порядок та умови виготовлення проєктів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються статтями 50, 55 Закону України "Про землеустрій".

Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об`єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється спеціальний порядок надання й використання.

Прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойми, на якій встановлено особливий режим.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Отже, відсутність проєкту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

За змістом частини п`ятої статті 88 ВК України у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації.

Містобудівна документація - це затверджені текстові і графічні матеріали, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій (частина перша статті 17 Закону України "Про основи містобудування").

Різновидом містобудівної документації є генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту (пункт 2 частини першої статті 1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності").

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проєкту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку № 486. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.

Подібні за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року в справі № 310/5834/13, від 30 травня 2018 року в справі № 469/1393/16 та від 12 червня 2019 року в справі № 487/10128/14.

Згідно з частиною першою статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується (частина перша статті 393 ЦК України).

На підтвердження позовних вимог прокуратурою надано: лист Регіонального офісу водних ресурсів річки Рось Державного агентства водних ресурсів України від 03 грудня 2018 року № 282/02.1; лист Центральної геофізичної обсерваторії імені Бориса Срезневського від 03 квітня 2019 року № 17-08/727; лист Інституту водних проблем і меліорації (ІВПіМ) від 24 червня 2019 року № 375/01 з картографічними матеріалами.

Зазначені докази підтверджують, що крутизна схилів берегу річки Рось в місці розташування спірної земельної ділянки перевищує 3 градуси, а спірна земельна ділянка знаходиться на відстані меншій від 100 метрів та частково відведена за рахунок земель водного фонду.

Встановивши за результатами оцінки поданих сторонами письмових доказів, що спірна земельна ділянка розташована в межах прибережної захисної смуги річки Рось, отже, відносилася до земель водного фонду, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ця земельна ділянка не могла бути надана у приватну власність фізичній особі для ведення особистого селянського господарства, а згодом для індивідуального садівництва, а тому наявні правові підстави для висновку про незаконність наказу Головного управління Держземагентства у Київській області від 18 липня 2014 року № 10-3330/15-14-сг та розпорядження Білоцерківської районної державної адміністрації від 07 червня 2016 року № 400.

Суд першої інстанції надав належну правову оцінку наданим сторонами доказам, зокрема інформації Регіонального офісу водних ресурсів річки Рось Державного агентства водних ресурсів України (бюджетна неприбуткова організація, яка належить до сфери управління центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства та гідротехнічної меліорації земель, управління, використання та відтворення поверхневих водних ресурсів), картографічним матеріалам (супутниковим знімкам та інформації з Публічної кадастрової карти України).

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що суд першої інстанції не надав оцінки доказам, які надані відповідачем, а саме листу Управління Держгеокадастру у Білоцерківському районі Київської області від 04 травня 2020 року та листу суб`єкта підприємницької діяльності ОСОБА_3, який має діючу ліцензію щодо виконання топографо-геодезичних, картографічних робіт.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції.

Як вбачається з матеріалів справи, заперечуючи проти позовних вимог, представник ОСОБА_1 надав відповідь СПД ФОП ОСОБА_3 на її заяву від 22 серпня 2020 року, відповідно до якої повідомлено, що 30 квітня 2020 року ним було здійснено виїзд за місцем розташування земельної ділянки, кадастровий номер 3220485100:03:023:0046, яка знаходиться в межах Пилипчанської сільської ради Білоцерківського району Київської області, та здійснено замір відстані від крайньої точки узрізу води до земельної ділянки. Встановлено, що від крайньої точки узрізу води до межі земельної ділянки, кадастровий номер 3220485100:03:023:0046, відстань становить 102 метра. Крутизна схилу в районі земельної ділянки, кадастровий номер 3220485100:03:023:0046, менше 3 % (т. 1 а. с. 145, 146).

Оцінюючи надану представником ОСОБА_1 відповідь суб`єкта підприємницької діяльності, апеляційний суд вважав вказаний доказ належним та таким, що підтверджує те, що спірна земельна ділянка знаходиться відносно земель водного фонду на відстані: від урізу води річки Рось - 102 метри, а також крутизна схилу в районі земельної ділянки менша 3 %.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Зазначена відповідь не є висновком експерта чи висновком спеціаліста тощо, а тому не може бути належним, допустимим та достовірним доказом у цій справі.

Крім того, вказана відповідь ФОП ОСОБА_3 не містить даних, які підтверджували б те, що ФОП ОСОБА_3 було виконано геодезичні вимірювання їх методики чи вихідних даних, покладених в основу. Зазначений лист не містить доказів, а саме: складеного кадастрового плану, даних кадастрової зйомки, графічних відображеннь замірів, які б підтверджували висновки зазначені у листі. Тобто зазначений лист не містить будь-яких відомостей, на підставі яких ФОП ОСОБА_4 дійшов висновку про те, що відстані від крайньої точки узрізу води до спірної земельної ділянки становить 102 метра, а крутизна схилу берегу водного об`єкта менше ніж 3 градуси.

Суд апеляційної інстанції безпідставно не взяв до уваги докази, надані прокурором, та не навів мотивів на їх спростування.

Посилання суду апеляційної інстанції на лист Управління Держгеокадастру у Білоцерківському районі Київської області від 04 травня 2020 року, відповідно до якого в архіві Відділу відсутня технічна документація прибережної захисної смуги річки Рось (правий берег Верхнього Білоцерківського водосховища), не може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки аналіз норм статті 60 ЗК України, статей 88-91 ВК України, пунктів 1, 4, 5 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року № 486 (486-96-п) , свідчать про те, що фактичний розмір і межі прибережної захисної смуги визначені нормами закону, а проєкт землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги є тим документом, який містить графічні матеріали та відомості про обчислену площу в розмірі й межах, встановлених законодавством, або у разі їх збільшення чи зменшення на території населених пунктів. Водночас відсутність цього проєкту та невизначення відповідними органами державної влади чи органами місцевого самоврядування на території населеного пункту зменшеної/збільшеної межі прибережної захисної смуги в натурі не може трактуватися як відсутність самої прибережної захисної смуги та не надає можливості до її встановлення передавати у приватну власність ділянки, що підпадають під нормативно визначену зону від урізу води.

Враховуючи те, що суд касаційної інстанції не повноважний встановлювати факти, як і змінювати оцінку доказів у справі, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, встановивши належність спірної земельної ділянки до земель, на які поширювалася заборона на передання їх у приватну власність, правильно застосував приписи ЗК України (2768-14) і ВК України.

Відповідач не надала належних доказів (висновків експертів, спеціалістів) на спростування висновків суду першої інстанції, клопотань про призначення земельно-технічної експертизи не заявляла.

Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірна земельна ділянка розташована в межах прибережної захисної смуги річки Рось, отже, відносилася до земель водного фонду, та ухвалив законне та обґрунтоване рішення в частині визнання недійсним наказу Головного управління Держземагентства у Київській області від 18 липня 2014 року № 10-3330/15-14-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність", яким надано у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства спірну земельну ділянку та визнання недійсним розпорядження Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області від 07 червня 2016 року № 400 "Про затвердження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки громадянці ОСОБА_2 для індивідуального садівництва в адміністративних межах Пилипчанської сільської ради", яким змінено цільове призначення спірної земельної ділянки з ведення особистого селянського господарства на землі для ведення індивідуального садівництва.

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 02 лютого 2020 року в справі № 357/10824/19 (провадження № 61-18920св21).

Щодо позовної вимоги про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння та обраного прокурором способу захисту

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді.

Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача.

Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, а також можливість їх захистити іншим способом, встановленим договором або законом чи судом у визначених законом випадках, закріплені у частині другій статті 16 ЦК України. Глава 29 ЦК України (435-15) передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).

Задовольняючи позовну вимогу про витребування спірної земельної ділянки на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_1, суд першої інстанції керувався приписами статей 387, 388 ЦК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14 міститься висновок про те, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 152 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, сформульованих у пункті 70 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, у пункті 80 постанови від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, у пункті 96 постанови від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, у пункті 45 постанови від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц та у пункті 51 постанови від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (2768-14) та ВК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 ЗК України.

Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України (2768-14) та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, а також пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

Тому суд першої інстанції, встановивши факт належності спірної земельної ділянки до земель водного фонду, що перебувають у комунальній власності, помилково застосував для задоволення вимоги про витребування (повернення) спірної земельної ділянки у власність територіальної громади приписи статей 387, 388 ЦК України, а не статті 391 цього Кодексу та частини другої статті 152 ЗК України.

Разом з тим помилкова, з огляду на її обставини, юридична кваліфікація прокурором та судом першої інстанції позовної вимоги про повернення спірної земельної ділянки водного фонду як вимоги, до якої слід застосувати приписи статей 330, 387, 388 ЦК України, не призвела, враховуючи висновки суду по суті спору, до неправильного вирішення справи.

Обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

З урахуванням наведеного та правильно встановленого судом першої інстанції факту належності спірної земельної ділянки до земель водного фонду, до спірних правовідносин слід застосувати приписи статті 391 ЦК України та частини другої статті 152 ЗК України.

Такі висновки щодо належного способу захисту порушеного права викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17-ц (провадження № 14-317цс19).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) вказала, що питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). Зокрема, в пункті 39 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; в пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважала доцільним частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що мотивувальну та резолютивну частини рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про витребування спірної земельної ділянки слід змінити з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що у спорах стосовно прибережних захисних смуг, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року в справі № 487/10128/14 (пункт 117), від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14 (пункт 124)).

Загальний суспільний інтерес у контролі за використанням зайнятої прибережною захисною смугою земельної ділянки за її цільовим призначенням для гарантування безпеки довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає над приватним інтересом особи, яка заволоділа такою ділянкою з метою садівництва та огородництва.

Виходячи з вищевикладеного, доводи касаційної скарги знайшли своє підтвердження.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Відповідно до статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого дійшов обґрунтованого висновку про задоволення скарги. Однак в частині позовних вимог про витребування спірної земельної ділянки суд першої інстанції помилково застосував приписи статей 387, 388 ЦК України, а не статті 391 цього Кодексу та частину другу статті 152 ЗК України. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що мотивувальну та резолютивну частини рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про витребування спірної земельної ділянки слід змінити з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові.

Скасовуючи правильне по суті рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права до спірних правовідносин.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але апеляційним судом допущено помилку в застосуванні норм матеріального права, судове рішення апеляційного суду відповідно до статті 413 ЦПК України підлягає скасуванню, із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Щодо судових витрат

Згідно з частинами першою, другою статі 141 ЦПК України (1618-15) судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Враховуючи те, що за результатами касаційного перегляду справи Верховним Судом скасовано постанову апеляційного суду, якою відмовлено у задоволені позовних вимоги прокуратури, а рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог залишено в силі зі зміною лише в частині вирішення позовних вимог про витребування спірної земельної ділянки мотивувальної та резолютивної частини, то сплачений за подання касаційної скарги судовий збір у розмірі 11 526,00 грн, підлягає стягненню з Головного управління Держгеокадастру у Київській області, Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1 на користь прокуратури Київської області по 3 842,00 грн з кожного.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року скасувати.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 29 жовтня 2020 року в частині вирішення позовних вимог про витребування спірної земельної ділянки змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови та виклавши абзац четвертий резолютивної частини рішення у наступній редакції: