На обґрунтування позову посилалася на таке. ОСОБА_1 як військовослужбовець військової частини НОМЕР_3 30 вересня 2015 року о 09:45 год. у м. Запоріжжі на дорозі Харків - Сімферополь, вул. Богуна з боку вул. Мокрянської, керував автомобілем ЗІЛ-131, реєстраційний номер НОМЕР_1 . При зміні напрямку руху він не впевнився у безпеці та скоїв зіткнення з автомобілем ЗАЗ-1102, внаслідок чого автомобіль ЗАЗ-1102 викинуло на зустрічну смугу, де відбулося зіткнення з автомобілем марки "Honda Civic" реєстраційний номер НОМЕР_2, який рухався у зустрічному напрямку. Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) автомобілі отримали пошкодження. Постановою Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 23 листопада 2015 року та додатковою постановою від 09 грудня 2015 року у справі № 559/2703/15-п ОСОБА_1 визнано винним у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП (80731-10) ).

На момент скоєння ДТП ОСОБА_1 як військовослужбовець військової частини НОМЕР_3 проходив військову службу за контрактом та був матеріально-відповідальною особою за ввірене йому майно - автомобіль ЗІЛ-131, реєстраційний номер НОМЕР_1 .

Моторно (транспортне) страхове бюро України (далі - МТСБУ) звернулося до суду з позовом до військової частини НОМЕР_3 про стягнення заборгованості.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 27 листопада 2018 року у справі № 918/640/18 стягнуто з військової частини НОМЕР_3 на користь МТСБУ 12 676,62 грн - сума сплаченого страхового відшкодування та 1 762,00 грн - витрати зі сплати судового збору.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 18 січня 2018 року у справі № 918/720/17 стягнуто з військової частини НОМЕР_3 на користь МТСБУ суму сплаченого страхового відшкодування у розмірі 50 000,00 грн та 1 568, 00 грн - витрати зі сплати судового збору.

Потерпілий ОСОБА_2 (водій автомобіля марки "Honda Civic"), реєстраційний номер НОМЕР_2 ) звернувся до суду з позовом до військової частини НОМЕР_3 про відшкодування матеріальної шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 24 лютого 2017 року у справі № 569/9274/16 стягнуто з військової частини НОМЕР_3 на користь ОСОБА_2 98 797,32 грн.

Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 07 грудня 2017 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 24 лютого 2017 року змінено, зменшено розмір відшкодування майнової шкоди з 98 797,32 грн до 51 794, 52 грн.

Також з військової частини НОМЕР_3 стягнуто виконавчий збір за виконавчим провадженням від 18 червня 2018 року № 56618134 у розмірі 6 156,80 грн.

Станом на 21 червня 2018 року всі суми за зазначеними судовими рішеннями були виплачені військовою частиною НОМЕР_3.

Посилаючись на вказані обставини, позивач просив стягнути з відповідача суму сплачених збитків у розмірі 122 957, 94 грн на підставі статті 1191 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ).

Рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 01 лютого 2021 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави в особі військової частини НОМЕР_3 збитки у розмірі 122 957,94 грн та вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що військова частина відшкодувала потерпілим особам завдану шкоду, тому позивач має право зворотної вимоги до відповідача як до водія транспортного засобу, який спричинив ДТП та визнав позов.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 13 травня 2019 року рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 01 лютого 2021 року скасовано. Провадження у справі закрито.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що цей спір підлягає вирішенню у порядку адміністративного судочинства як такий, що пов`язаний з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про відшкодування такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення зі служби.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У червні 2021 року військова частина НОМЕР_3 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, що цей спір має розглядатися у порядку адміністративного судочинства та закрив провадження у справі. Суд не врахував, що у цій справі не підлягає доведенню оцінка правомірності дій особи військовослужбовця, тобто не підлягає вирішенню питання щодо правомірності прийняття, проходження чи звільнення з публічної служби. Предметом розгляду у цій справі є лише відшкодування шкоди у порядку регресу, тобто вирішення приватноправових відносин, які підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на порушення норм процесуального права: статей 19, 46, 356, 357 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ), статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ), неврахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 200/22363/16-а, від 18 листопада 2020 року у справі № 760/15085/18.

У червні 2021 року надійшло клопотання від військової частини НОМЕР_3 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

На обґрунтування клопотання посилається на те, що у постанові Верховного Суду від 15 березня 2021 року у справі № 379/756/19 (провадження № 61-4296св20) зроблено висновок про те, що відповідач, перебуваючи на посаді, що відноситься до публічної служби, завдав шкоду державі в особі Центру забезпечення службової діяльності Міністерства оброни та Генерального штабу Збройних Сил України у зв`язку з відшкодуванням шкоди внаслідок ДТП у період здійснення ним повноважень, пов`язаних з виконанням завдань і функцій військовослужбовця, тому вимоги про відшкодування з відповідача на користь позивача матеріальної шкоди в порядку регресу підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 200/22363/16-а зробила висновок про те, що відшкодування шкоди в порядку регресу відбувається в порядку, передбаченому цивільним законодавством України, тобто за правилами цивільного судочинства, що унеможливлює звернення з таким позовом до адміністративного суду.

Оскільки, на думку заявника, у постановах Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду викладено протилежні висновки щодо визначення юрисдикційної належності зазначеної категорії справ, то військова частина НОМЕР_3 просить передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 липня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою військової частини НОМЕР_3 на підставі частини другої статті 389 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2022 року справу призначено до розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3Ц ПК України (2755-17) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що постановою Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 23 листопада 2015 року та додатковою постановою від 09 грудня 2015 року у справі № 559/2703/15-п ОСОБА_1 визнано винним у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 КУпАП та застосовано адміністративне стягнення у виді штрафу (а. с. 6, 7).

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 24 лютого 2017 року у справі № 569/9274/16 стягнуто з військової частини НОМЕР_3 на користь ОСОБА_2 98 797,32 грн.

Також, з військової частини НОМЕР_3 стягнуто виконавчий збір за виконавчим провадженням від 18 червня 2018 року № 56618134 у сумі 6 156,80 грн (а. с. 10-11, 12-15).

Згідно з листом від 04 червня 2019 року № 07.1-08-06/3232, адресованим військовій частині НОМЕР_3, Головне управління Державної казначейської служби України у Рівненській області просило визначити коди класифікації видатків бюджету і рахунки, з яких буде проводитись безспірне списання коштів на користь МТСБУ - 12 676,62 грн та 1 762,00 грн згідно з наказом про примусове виконання рішення, виданим Господарським судом Рівненської області від 25 березня 2019 року у справі № 918/640/18 та ухвалою Господарського суду Рівненської області від 16 квітня 2019 року у справі № 918/640/18 (а. с. 8).

За результатом розгляду позовів потерпілих осіб військова частина НОМЕР_3 сплатила збитки на загальну суму 122 957,94 грн, що також підтверджується меморіальним ордером від 06 квітня 2018 року № 127788713 (а. с. 16), платіжним дорученням від 26 липня 2018 року № 563, від 26 липня 2018 року № 564, від 26 липня 2018 року № 562 (а. с. 36, 37, 38).

Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка ратифікована Україною.

Поняття "суд, встановлений законом" стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України".

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

У своїх рішеннях ЄСПЛ зазначав, що для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі "Bellet v. France" (Белле проти Франції).

У розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції право на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.

Отже, "суд, встановлений законом" охоплює поняття юрисдикції суду, визначеної процесуальним законом.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

При визначенні питання належності спору до юрисдикції суду, постає два питання: по-перше, чи підлягає спір вирішенню судами, тобто чи є він юридичним в розумінні статті 124 Конституції України, якщо так, то до юрисдикції якого суду належить вирішення такого спору.

Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб`єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Згідно з частиною першою статті 19 ЦПК України установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Відповідно до частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 17 частини першої статті 4 КАС України.

Згідно з частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади.

Відповідно до статті 46 КАС України позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб`єкти владних повноважень.

Відповідачем в адміністративній справі є суб`єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об`єднання, юридичні особи, які не є суб`єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб`єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об`єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об`єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом.

Тобто, суб`єкт владних повноважень може звертатися до суду з адміністративним позовом до громадян України, іноземців чи осіб без громадянства, їх об`єднань, юридичних осіб, які не є суб`єктами владних повноважень, виключно для превентивного судового контролю своєї ж діяльності та у випадках, визначених законом.

Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень.

Таким чином, не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства справа з огляду лише на її суб`єктний склад.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 328/29/20 (провадження № 61-2521св21).

Суди встановили, що під час проходження військової служби за контрактом ОСОБА_1 30 вересня 2015 року вчинив ДТП.

Оскільки ДТП сталася з вини відповідача, а матеріальна шкода була відшкодована потерпілим особам за рахунок військової частини НОМЕР_3, остання звернулася до суду із цим позовом, в якому просить стягнути з ОСОБА_1, як з винної особи, заподіяну шкоду у порядку регресу.

Відшкодування шкоди з військової частини НОМЕР_3відбулось на підставі статті 1172 ЦК України, якою передбачено, що відповідальність за завдану працівником матеріальну та моральну шкоду несе юридична особа. Право відшкодування такої шкоди у порядку регресу закріплено в цивільному законодавстві.

Згідно із частиною першою статті 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Відповідно до частини п`ятої статті 3 Закону України "Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі" особа у разі завдання з її вини шкоди третім особам, яку відшкодовано відповідно до закону військовою частиною, установою, організацією, закладом, відшкодовує військовій частині, установі, організації, закладу завдану шкоду в порядку, передбаченому цим Законом та іншими законами України.

У постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 200/22363/16-а (провадження № 11-720апп18) Велика Палата Верховного Суду дійшла правового висновку про те, що відшкодування шкоди в порядку регресу відбувається в порядку, передбаченому цивільним законодавством України, тобто за правилами цивільного судочинства, що унеможливлює звернення з таким позовом до адміністративного суду.

Отже, правовідносини між сторонами у справі, що переглядається, не стосуються безпосередньо прийняття, проходження чи звільнення з публічної служби, не спрямовані на захист прав свобод та інтересів особи від порушень із боку суб`єкта владних повноважень й не стосуються оскарження дій останнього, а виникли з деліктного зобов`язання - внаслідок заподіяння шкоди.

У цій справі не підлягає доведенню оцінка правомірності дій особи військовослужбовця, тобто не підлягає вирішенню питання щодо правомірності прийняття, проходження чи звільнення з публічної служби. Неправомірність дій особи вже встановлена постановою Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 23 листопада 2015 року та додатковою постановою цього ж суду від 09 грудня 2015 року у справі № 559/2703/15, відповідно до якої ОСОБА_1 визнано винним у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 КУпАП. У зв`язку з цим предметом розгляду у цій справі є лише відшкодування шкоди в порядку регресу, тобто вирішення приватноправових відносин.

З огляду на зазначене, за своїм суб`єктним складом, предметом спору, обраним позивачем способом захисту порушених прав та характером спірних правовідносин спір є приватноправовим і підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

У цьому випадку той факт, що майнової шкоди завдано позивачеві - суб`єкту владних повноважень - під час проходження відповідачем служби, не змінює правової природи спірних відносин і не перетворює цей спір на публічно-правовий.

Військовослужбовець, який керує службовим транспортним засобом і вчиняє ДТП, навіть під час виконання ним його службових обов`язків, вчиняє цивільний делікт не під час здійснення адміністративно-владних повноважень, а допускаючи порушення принципу генерального делікту, тобто загальної заборони завдання шкоди особі.

Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції на зазначене не звернув належної уваги та зробив помилковий висновок, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 760/15085/18 (провадження № 61-22192св19).

Тому постанова Рівненського апеляційного суду від 13 травня 2021 року про закриття провадження підлягає скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Суд апеляційної інстанції помилково посилався на висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 818/1688/16 (провадження № 11-892апп18), від 12 грудня 2018 року у справі № 734/3102/16-ц(провадження № 14-481цс18), від 13 лютого 2019 року у справі № 636/93/14-ц (провадження № 14-524цс18), оскільки правовідносини сторін у зазначених справах та у справі, що переглядається, не є подібними.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 734/3102/16-ц (провадження № 14-481цс18) зроблено висновок, що "у справі, що розглядається, позов пред`явлено військовою частиною до фізичної особи - військовослужбовця про відшкодування майнової шкоди, завданої ним під час проходження військової служби. Спірні правовідносини виникли у зв`язку із завданням відповідачем шкоди державі під час проходження публічної служби. З огляду на вищезазначені вимоги закону, указані спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов`язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, і питанням відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди, навіть якщо притягнення цієї особи до відповідальності шляхом подання відповідного позову про відшкодування такої шкоди відбувається після її звільнення з військової служби. Такий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 818/1688/16, в якій зазначено про відступ від раніше висловленої правової позиції у постановах від 10 квітня 2018 року у справі № 533/934/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 815/5027/15, від 03 жовтня 2018 року у справі № 755/2258/17 в аналогічних спорах".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 636/93/14-ц (провадження № 14-524цс18) зроблено висновок, що "у разі якщо до прийняття рішення про стягнення матеріальної шкоди винну в її заподіянні особу було звільнено в запас чи у відставку або така особа вибула з військової частини, командир (начальник) військової частини у порядку, встановленому чинним законодавством, подає позов до суду на суму заподіяної цією особою шкоди. У випадку зобов`язання особи, яка перебуває на посаді державної/публічної служби, відшкодувати шкоду або збитки, завдані внаслідок виконання нею службових/посадових обов`язків, перед судом постає питання не лише встановлення обсягу завданої шкоди/збитків, а й оцінки правомірності дій такої особи. Водночас встановлення правомірності дій, рішень чи бездіяльності службовця або посадовця передбачене в адміністративному процесі в силу приписів статті 19 КАС України, якою охоплюється питання прийняття на публічну службу, її проходження та звільнення. Цей спір підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такий, що пов`язаний з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби. Аналогічні висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 05 грудня 2018 року у справі № 11-892апп18 та від 12 грудня 2018 року у справі

№ 14-481цс18 і підстав для відступу від вказаної правової позиції не вбачається".

Водночас предметом спору у справі, що переглядається, є відшкодування шкоди у порядку регресу, а неправомірність дій відповідача встановлена постановою Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 23 листопада 2015 року та додатковою постановою цього ж суду від 09 грудня 2015 року у справі № 559/2703/15, відповідно до якої ОСОБА_1 визнано винним у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 КУпАП, додаткового правового аналізу не потребує.

Зазначене свідчить про нерелевантне застосування апеляційним судом зазначених правових висновків Великої Палати Верховного Суду.

Суд апеляційної інстанції, пославшись на постанову Верховного Суду від 15 березня 2021 року у справі № 379/756/19 (провадження № 61-4296св20), у якій за подібних правовідносин, суд дійшов висновку, що вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача матеріальної шкоди в порядку регресу підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, не врахував, що цивільним процесуальним законом визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, які полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів вказує на те, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції необхідно виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного цивільного суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів Касаційного цивільного суду.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не врахував, що у цьому випадку підлягав застосуванню не висновок, викладений у постановіВерховного Суду від 15 березня 2021 року у справі № 379/756/19 (провадження № 61-4296св20), а релевантний правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 200/22363/16-а (провадження № 11-720апп18).

З урахуванням наведеного Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки наведені заявником аргументи у розумінні приписів частини п`ятої статті 403 ЦПК України не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему і необхідність забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, а тому у задоволенні клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідно відмовити.

Зазначена у касаційній скарзі вимога про залишення в силі рішення суду першої інстанції не підлягає задоволенню, оскільки у зв`язку з висновком суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі рішення суду першої інстанції по суті спору не переглядалося в апеляційному порядку, а тому не може бути предметом перегляду Верховним Судом.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про закриття провадження у справі, що є підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції та направлення справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду суд апеляційної інстанції має врахувати викладене, розглянути справу з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.