треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Затварницька Інна Петрівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Солом`яна Лідія Василівна, ОСОБА_5,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду

від 25 травня 2021 року, прийняту колегією у складі суддів: Оніщука М. І., Шебуєвої В. А., Крижанівської Г. В.,

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2,

ОСОБА_3 і ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Затварницька І. П., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Солом`яна Л. В., про визнання права власності на квартиру, визнання договорів дарування недійсними, витребування майна та скасування державної реєстрації права власності.

В обґрунтування позову вказувала, що на виконання договору комісії, укладеного нею з ОСОБА_2 10 грудня 2009 року, остання за її кошти та на її користь придбала квартиру АДРЕСА_2 загальною площею 77,40 кв.м.

Проте умови договору комісії ОСОБА_2 не виконала, оскільки

24 березня 2011 року подарувала вказану квартиру ОСОБА_3, який у подальшому подарував її ОСОБА_4 на підставі договору дарування

від 1 листопада 2016 року.

Вважаючи порушеним право власності на вказане нерухоме майно, позивач просила:

- визнати за нею право власності на квартиру на АДРЕСА_2 та витребувати її з володіння ОСОБА_4 ;

- визнати недійсним договір дарування квартири від 24 березня 2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Затварницькою І. П., зареєстрований у реєстрі за № 701;

- визнати недійсним договір дарування квартири від 1 листопада 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Солом`яною Л. В., зареєстрований у реєстрі за № 1250 (номер запису про право власності 17305340);

- скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру

АДРЕСА_2 за ОСОБА_2 та відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності ОСОБА_2 ;

- скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру

АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 та відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності ОСОБА_3 ;

- скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру

АДРЕСА_2 за ОСОБА_4 та відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності ОСОБА_4 за № 17305340.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 20 серпня 2019 року позов задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру

АДРЕСА_2 та витребувано її з володіння

Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 від 24 березня 2011 року, укладений ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Затварницькою І. П., зареєстрований у реєстрі за № 701.

Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 від 1 листопада 2016 року, укладений

ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідчений приватний нотаріусом Київського міського нотаріального округу Солом`яною Л. В., зареєстрований у реєстрі

за № 1250 (номер запису про право власності 17305340).

Скасовано державну реєстрацію права власності на квартиру

АДРЕСА_2 за ОСОБА_4 та запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності ОСОБА_4 за № 17305340.

Стягнено з ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 по 3 713,93 грн у відшкодування судового збору.

У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що дії ОСОБА_2, які полягають у відчуженні спірного майна третім особам, порушують права і охоронювані законом інтереси ОСОБА_1, оскільки пунктом 9.3 договору комісії та статтею 1018 ЦК України визначено, що спірна квартира, яка придбавається комісіонером в інтересах та за рахунок ОСОБА_1, є власністю останньої.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року залучено до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_5 .

Постановою Київського апеляційного суду від 25 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено, рішення Печерського районного суду

міста Києва від 20 серпня 2019 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 5 570,90 грн у відшкодування судового збору.

Апеляційний суд зазначив про відсутність у матеріалах справи належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт придбання ОСОБА_2 квартири за рахунок та в інтересах позивача, що, у свою чергу, спростовує встановлений судом першої інстанції факт набуття ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру відповідно до положень статті 1018 ЦК України та положень договору комісії.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 25 травня

2021 року і залишити в силі рішення Печерського районного суду міста Києва

від 20 серпня 2019 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не застосував статтю 204 ЦК України, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин, та не врахував висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010 (провадження № 14-308цс18), щодо застосування вказаної норми права. Суд першої інстанції встановив факт укладення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору комісії від 10 лютого

2009 року та факт отримання останньою від позивача коштів на придбання квартири АДРЕСА_2 . Апеляційний суд не спростував встановлені місцевим судом обставини щодо укладення договору комісії та виконання його сторонами і безпідставно вдався до оцінки договору комісії, який не оспорювався учасниками цієї справи.

Заявник вказує про неправильне застосування судом апеляційної інстанції статей 1011 та 1018 ЦК України та помилкове незастосування цим судом

статей 182, 190, 330, 334 ЦК України. Крім того, апеляційний суд застосував статті 387, 388, 392 ЦК України без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду України від 12 листопада 2014 року у справі № 6-129цс14, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-160цс16 та

Також заявник наголошує на застосуванні судом апеляційної інстанції

статей 76- 81 ЦПК України без урахування:

- висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 17 грудня 2020 року

у справі № 278/2177/15-ц (провадження № 61-22158св19), про те, що "належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду";

- висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові

від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19), про те, що "принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс".

На думку заявника, апеляційний суд безпідставно поновив ОСОБА_4 строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, що призвело до порушення норм процесуального права, яке полягає у застосуванні

частини третьої статті 354 та статті 359 ЦПК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 14 грудня 2020 року

у справі № 521/2816/15-ц (провадження № 61-14230сво18) та від 14 травня

2020 року у справі № 344/9137/17 (провадження № 61-6489св19).

Також заявник вказує про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статей 1011, 1016, 1018 ЦК України у сукупності

зі статтями 76- 81 ЦПК України.

Позиція інших учасників справи

У листопаді 2021 року представник ОСОБА_4 - адвокат Лазнюк Є. В. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому, посилаючись на безпідставність її доводів, просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

Підставою відкриття касаційного провадження у справі були доводи

ОСОБА_1 про:

- неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19),

від11 вересня 2019 року у справі № 761/4771/15-ц (провадження № 14-303цс19), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19),

від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20,

від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010 (провадження № 14-308цс18), у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2020 року у справі № 521/2816/15-ц (провадження

№ 61-14230сво18), у постановах Верховного Суду від14 травня 2020 року у справі № 344/9137/17 (провадження № 61-6489св19), від 17 грудня 2020 року у справі

№ 278/2177/15-ц (провадження № 61-22158св19), у постановах Верховного Суду України від 12 листопада 2014 року у справі № 6-129цс14, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-160цс16, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15

(пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Також підставою касаційного оскарження судового рішення ОСОБА_1 визначає відсутність у подібних правовідносинах висновку Верховного Суду щодо застосування статей 1011, 1016, 1018 ЦК України та статей 76- 81 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 5 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 10 грудня 2009 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 уклали договір комісії на купівлю квартири, відповідно до якого ОСОБА_1 виступала комітентом, а ОСОБА_2 - комісіонером.

За пунктом 1.1 та 1.2 вказаного договору ОСОБА_2 зобов`язалася за дорученням, за рахунок, та в інтересах ОСОБА_1 купити квартиру АДРЕСА_2 .

З розписки ОСОБА_2 від 10 грудня 2009 року та згоди чоловіка ОСОБА_2 - ОСОБА_6 від 10 грудня 2009 року суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_2 отримала від позивача відповідний пакет документів, необхідний для виконання договору, та грошові кошти у сумі 1 557 365,40 грн, 3 000 грн - передплати за виконання договору та 30 000 грн - для сплати поточних платежів щодо здійснення касових та інших операцій з купівлі-продажу вказаної квартири.

Суди встановили, що відповідно до пункту 2.6 договору комісії ОСОБА_2 на вимогу комітента зобов`язана надати останньому звіт, передати майно та всі права, оригінали відповідних договорів та інші документи стосовно квартири.

17 січня 2019 року ОСОБА_1 направила ОСОБА_2 вимогу щодо виконання договору комісії на купівлю квартири від 10 грудня 2009 року, у якій просила останню надати звіт про виконання договору, а також передати передбаченні договором права, пакет документів, в тому числі правовстановлюючі документи на майно, та відповідне майно.

ОСОБА_2 листом від 4 лютого 2019 року разом зі звітом від 4 лютого

2019 року про виконання договору комісії на купівлю квартири від 10 грудня 2009 року № б/н повідомила ОСОБА_1, що 29 квітня 2010 року вона зареєструвала за собою право власності на придбану за кошти та для

ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 .

Крім того, вказаним листом ОСОБА_2 повідомила, що вона 24 березня

2011 року дану квартиру подарувала ОСОБА_3 за договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Затварницькою І. П. та зареєстрованим за № 701.

З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна № 156319923 від 14 лютого 2019 року суди встановили, що 1 листопада 2016 року ОСОБА_3 подарував квартиру ОСОБА_4 відповідно до договору дарування квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Солом`яною Л. В. і зареєстрованого за № 1250.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи і перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та відзиву на неї суд дійшов таких висновків.

Щодо вирішення позовних вимог про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння

Згідно зі статтею 1011 ЦК України за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов`язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Істотними умовами договору комісії, за якими комісіонер зобов`язується продати або купити майно, є умови про це майно та його ціну. Майно, придбане комісіонером за рахунок комітента, є власністю комітента (частина третьою статті 1012 ЦК України, стаття 1018 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1022 ЦК України після вчинення правочину за дорученням комітента комісіонер повинен надати комітентові звіт і передати йому все одержане за договором комісії.

Частина четверта статті 263 ЦПК України покладає на суд обов`язок при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин врахувати висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, у постанові Верховного Суду від 10 червня 2021 року в справі № 910/7223/18 міститься висновок про те, що "сутність договору комісії полягає в тому, що одна сторона (комітент) уповноважує іншу сторону (комісіонера) вчинити один або кілька правочинів від імені останнього і за власний (комітента) рахунок. Отже законом чітко визначено таку особливість договорів комісії як зобов`язання комісіонера вчинити правочин за рахунок саме комітента".

У постанові Верховного Суду від 5 липня 2021 року в справі № 620/1767/19 (провадження № К/9901/322/20) міститься висновок про те, що "аналіз норм права, а також приписів підпункту 39.2.1.2 підпункту 39.2.1 пункту 39.2

статті 39 ПК України, дає підстави для висновку, що однією з визначальних ознак договірних взаємовідносин комісії є те, що комісіонер при виконанні доручення комітента укладає обумовлений договором комісії правочин в інтересах та за рахунок комітента і є стороною цього правочину, в якому виступає від свого імені. При цьому, право власності на товар належить комітенту, операції у межах договору комісії між комітентом та комісіонером не є продажем…".

У справі, що переглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що

10 грудня 2009 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір комісії, відповідно до умов якого ОСОБА_2 зобов`язалася за дорученням, за рахунок, та в інтересах ОСОБА_1 купити квартиру

Зі змісту розписки ОСОБА_2 від 10 грудня 2009 року та згоди чоловіка

ОСОБА_2 - ОСОБА_6 від 10 грудня 2009 року суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_2 отримала від позивача пакет документів, необхідний для виконання договору, та грошові кошти у сумі 1 557 365,40 грн, 3 000 грн - передплати за виконання договору та 30 000 грн для сплати поточних платежів щодо здійснення касових та інших операцій з купівлі-продажу вказаної квартири.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції вважав вказані обставини доведеними належними і допустимими доказами.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції зазначив про відсутність у матеріалах справи належних і допустимих доказів на підтвердження факту придбання ОСОБА_2 квартири за рахунок та в інтересах ОСОБА_1, що спростовується встановленим судом першої інстанції фактом набуття ОСОБА_1 права власності на вказану квартиру відповідно до статті 1018 ЦК України та положень договору комісії.

Отже фактично суд апеляційної інстанції дійшов висновку про правильність застосування місцевим судом статей 1011- 1012, 1014, 1018 ЦК України та можливість набуття позивачем права власності на спірну квартиру за договором комісії, проте вважав недоведеними обставини придбання ОСОБА_2 квартири за кошти ОСОБА_1 .

Проте із висновками суду апеляційної інстанції в частині недоведеності вказаних обставин погодитись не можна.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (статті 79 ЦПК України).

Статтею 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

Такий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 17 грудня

2020 року у справі № 278/2177/15-ц (провадження № 61-22158св19).

У пункті 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) вказано, що "принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. постанови Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18(пункт 41)). Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. пункт 43 постанови Верховного Суду

від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18)".

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 на підтвердження факту виникнення між сторонами правовідносин надала укладений з ОСОБА_2 договір комісії від 10 грудня 2009 року та розписку останньої про отримання від ОСОБА_1 грошових коштів для придбання квартири

Обставини щодо укладення договору комісії та придбання вказаної квартири за кошти і на користь ОСОБА_1 визнала ОСОБА_2 у суді першої інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції не зазначав про наявність у нього обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання ОСОБА_2, а сам факт перебування останньої у родинних відносинах з ОСОБА_7 про таке не свідчить.

Крім того, в суді першої інстанції ОСОБА_4 не висловлювала заперечень щодо існування у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 правовідносин за договором комісії та виконання позивачем його умов у повному обсязі; на виконання частини одинадцятої статті 83 ЦПК України не вказувала про виникнення у неї сумнівів у достовірності доказів, поданих ОСОБА_1 на підтвердження обставин щодо виконання договору комісії.

В порушення частини шостої статті 81 ЦПК України, суд апеляційної інстанції, допустивши неправильне застосування норм матеріального права, ґрунтував доказування на припущеннях, фактично не дослідив подані сторонами докази, порушив принцип змагальності і не додержався стандарту більшої переконливості.

Апеляційний суд, не врахувавши висновок Верховного Суду, викладений Верховним Судом у постанові від 17 грудня 2020 року у справі № 278/2177/15-ц (провадження № 61-22158св19), та постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19), помилково вважав спростованими встановлені судом першої інстанції обставини придбання ОСОБА_2 квартири за кошти ОСОБА_1 і для неї, оскільки матеріали справи не містять будь-яких доказів на спростування таких обставин.

Посилання апеляційного суду на відсутність вказівки у договорі № 22-5-1/09 про участь у будівництві об`єкта нерухомості від 10 грудня 2009 року та у договорі купівлі-продажу цінних паперів № 15582 Б від 20 грудня 2009 року про те, що відповідні дії вчиняються ОСОБА_2 на виконання договору комісії

від 10 грудня 2009 року як на підставу відмови у задоволенні відповідних позовних вимог, є наслідком неправильного застосування норм матеріального права і помилкового тлумачення змісту правовідносин за договором комісії.

Комісіонер, вчиняючи правочини з третіми особами, виступає від власного імені, а не від імені комітента. Частина друга статті 1016 ЦК України передбачає визнання стороною правочину, укладеного з третьою особою, саме комісіонера навіть тоді, коли комітент був названий у договорі або прийняв від третьої особи виконання договору. Укладаючи правочин з третіми особами на виконання договору комісії, комісіонер не зобов`язаний повідомляти третю особу про те, що він діє в інтересах комітента, тому, відповідно, відсутність такої вказівки не спростовує факту укладення правочину саме на виконання договору комісії.

Суд апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання права власності та витребування майна в порушення статті 376 ЦПК України на підставі оцінки тих же доказів дійшов протилежних висновків, не вказавши на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, допущених при оцінці доказів, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені судом першої інстанції в цій частині з дотриманням вимог закону, у зв`язку з чим скасував у вказаній частині законне й обґрунтоване судове рішення.

За таких обставин касаційна скарга є обґрунтованою, наведена заявником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої

статті 389 ЦПК України, щодо застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові

від 17 грудня 2020 року у справі № 278/2177/15-ц (провадження

№ 61-22158св19), та висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження

№ 14-400цс19), підтверджено під час касаційного провадження.

Надаючи оцінку доводам касаційної скарги про необхідність викладення висновку щодо застосування статей 1011, 1016, 1018 ЦК України у сукупності

зі статтями 76- 81 ЦПК України, колегія суддів враховує, що договір комісії не належить до договорів, що мають представницьку природу, і закон не містить норми щодо обов`язку вказівки про вчинення правочину на виконання договору комісії. Комісіонер хоча і діє в інтересах комітента, але сам стає стороною договору з третьою особою і укладає договір від свого імені. Тобто за

статтею 1018 ЦК України комітент стає власником майна ще до його одержання, тобто з моменту, коли майно придбав для нього комісіонер.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про неправильне застосування

статей 1011 та 1018 ЦК України, помилкове незастосування цим судом

статей 182, 190, 330, 334 ЦК України та застосування апеляційним судом

статей 387, 388, 392 ЦК України без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду України від 12 листопада 2014 року

у справі № 6-129цс14, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-160цс16 та

від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15; постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19) та від 11 вересня 2019 року у справі № 761/4771/15-ц (провадження № 14-303цс19), відхиляються колегією суддів, оскільки,скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не зазначав про неправильне застосування цим судом вказаних норм матеріального права, а вказав виключно на порушення місцевим судом норм процесуального права, помилково визначивши обсяг обставин, що підлягають доведенню.

Підлягають відхиленню доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про безпідставне поновлення апеляційним судом ОСОБА_4 строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, оскільки, вирішуючи питання щодо поновлення строку на апеляційне оскарження, апеляційний суд дослідив причини поважності його пропуску та дійшов висновку про існування правових підстав для його поновлення. Крім того, ОСОБА_1 до касаційної скарги на постанову суду апеляційної інстанції не включила скаргу на ухвалу суду цього ж суду про поновлення ОСОБА_4 строку на апеляційне оскарження, яка не підлягає оскарженню окремо від судового рішення (частина друга статті 406 ЦПК України), тому правового значення її доводи в цій частині не мають.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання права власності та витребування майна, повно та всебічно з`ясувавши обставини справи та дослідивши наявні у справі докази, правильно застосував норми права і ухвалив у цій частині рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Суд апеляційної інстанції, неповно врахувавши обставини справи, допустив неправильне застосування норм матеріального права і помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке у вказаній частині відповідає закону.

Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

За таких обставин касаційний суд скасовує постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2021 року в частині вирішення позовних вимог про визнання права власності та витребування майна і залишає в цій частині в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 серпня 2019 року.

Щодо вирішення позовних вимог про визнання недійсними договорів дарування та скасування державної реєстрації права

Відповідно до статей 215, 216 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Разом з цим, статті 387, 388 ЦК України встановлюють умови, за яких власник має право витребувати свою річ із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача, і застосування такого способу захисту можливо лише у випадку, коли власник майна фактично позбавлений можливості володіти і користуватися належним йому майном, тобто, коли це майно незаконно вибуває з його володіння (віндикаційний позов). Предметом віндикаційного позову виступає вимога власника, який не володіє майном, до особи, яка незаконно заволоділа цим майном.

У пунктах 142, 146, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду

від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження

№ 14-208цс18), викладено висновок, що "метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника".

Аналогічний висновок викладений Верховним Судом у постанові

від 17 листопада 2021 року справа № 488/1937/17 (провадження

Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об`єктивності, достовірності, повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (пункт 1 частини першої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Отже, рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачами.

Пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Відповідний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19).

У постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вже звертала увагу, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанови Великої Палати Верховного Суду

від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 100), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження

№ 12-158гс19, пункт 10.29)). У зв`язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, викладеного у постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18, пункт 5.17), де зазначалося про можливість скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності як належного способу захисту права або інтересу.

Отже пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 2 лютого 2021 року

у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22 червня

2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76) зазначено, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою

статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Колегія суддів вважає за необхідне врахувати висновки, викладені після подання касаційної скарги у постанові Верховного Суду від 17 листопада

2021 року у справі № 488/1937/17 (провадження № 61-4994св19) та постанові

від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), що узгоджується з частиною третьою статті 400 ЦПК України.

Відповідно до частин першої, третьої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Зважаючи на те, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку щодо відмови у задоволенні позову в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсними договорів дарування та скасування державної реєстрації права власності, однак вказав неналежні мотиви та підстави для такої відмови, постанова апеляційного суду в цій частині підлягає зміні у її мотивувальній частині.

Щодо клопотання представника ОСОБА_4 - адвоката Лазнюк Є. В.

У січні 2022 року представник ОСОБА_4 - адвокат Лазнюк Є. В. подала до Верховного Суду клопотання про визнання дій ОСОБА_5 та

ОСОБА_1 зловживанням процесуальними правами та постановлення ухвали та/або окремої ухвали про стягнення з них у дохід держави штрафу, посилаючись на вчиненні ними дій, що свідчать про зловживання процесуальними правами.

Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 143 ЦПК України заходами процесуального примусу є процесуальні дії, що вчиняються судом у визначених цим Кодексом випадках з метою спонукання відповідних осіб до виконання встановлених у суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов`язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства.

Статтею 144 ЦПК України визначені види заходів процесуального примусу, до яких віднесено, тому числі, і штраф.

Згідно з частиною першою статті 148 ЦПК України суд може постановити ухвалу про стягнення в дохід державного бюджету з відповідної особи штрафу в сумі

від 0,3 до трьох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб у випадках: 1) невиконання процесуальних обов`язків, зокрема ухилення від вчинення дій, покладених судом на учасника судового процесу; 2) зловживання процесуальними правами, вчинення дій або допущення бездіяльності з метою перешкоджання судочинству; 3) неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребувані судом, або неподання таких доказів без поважних причин;

4) невиконання ухвали про забезпечення позову або доказів, ненадання копії відзиву на позов, апеляційну чи касаційну скаргу, відповіді на відзив, заперечення іншому учаснику справи у встановлений судом строк; 5) порушення заборон, встановлених частиною дев`ятою статті 203 цього Кодексу.

Чинним цивільним процесуальним законодавством не встановлено імперативного характеру застосування заходів процесуального примусу, в тому числі й штрафу, оскільки це є правом суду, а не його обов`язком.

Аналіз клопотання свідчить про відсутність підстав для застосування заходів процесуального примусу, передбачених статтею 148 ЦПК України, оскільки представник ОСОБА_4 - адвокат Лазнюк Є. В. не надала належних та допустимих доказів, які б підтверджували вчинення ОСОБА_5 та ОСОБА_1 під час перегляду Верховним Судом оскаржуваного судового рішення дій, передбачених пунктами 1-5 частини першої статті 148 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до частини першої цієї статті судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У зв`язку із частковим задоволенням касаційної скарги ОСОБА_1, скасуванням постанови апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про визнання права власності та витребування майна, які пред`явлені до

ОСОБА_2 та ОСОБА_4, із залишенням в цій частині в силі рішення суду першої інстанції, яким задоволені відповідні вимоги, останні мають відшкодувати судовий збір за подання касаційної скарги пропорційно задоволених її вимог.

Враховуючи, що ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2021 року

ОСОБА_1 звільнено від сплати судового збору за подання касаційної скарги, такий підлягає відшкодуванню на користь держави за рахунок

ОСОБА_2 та ОСОБА_4 по 9 605 грн з кожної.

Керуючись статтями 400, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання права власності на квартиру та витребування майна скасувати із залишенням в цій частині в силі рішення Печерського районного суду міста Києві від 20 серпня 2019 року.

Постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договорів дарування недійсними та скасування державної реєстрації права власності змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.