Постанова

Іменем України

25 травня 2022 року

м. Київ

справа № 509/1963/17

провадження № 61-8698св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3, ОСОБА_4,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного суду від 06 травня 2020 рокуу складі колегії суддів: Гірняк Л. А., Сегеди С. М., Цюри Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3, ОСОБА_4, про зняття з реєстрації місця проживання особи.

Позов обґрунтований тим, що відповідач зареєструвалась в будинку на підставі договору дарування цього житлового будинку від 01 квітня 2014 року, який рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 09 серпня 2016 року визнано недійсним. Із втратою права власності відпала правова підстава її реєстрації.

Позивач є власником будинку АДРЕСА_1 . Відповідач відмовляється в добровільному порядку знятись з реєстрації за цією адресою, що порушує його права як законного користувача житловим приміщенням.

Просив зняти ОСОБА_2 з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 08 липня 2019 року у позові відмовлено.

Відмовивши в позові, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав належних та допустимих доказів реєстрації права власності на житловий будинок, не вказав, на підставі якого правовстановлюючого документа він є власником нерухомого майна. Відповідач зареєстрована за вказаною адресою відповідно до норм ЖК Української РСР як член сім`ї. Оскільки позивач на час звернення з позовом не був власником будинку, то не може вимагати зняття з реєстрації відповідача, яка була зареєстрована у ньому як член сім`ї.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 06 травня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 08 липня 2019 року скасовано, ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування будинком АДРЕСА_1 .

Задовольнивши позов частково, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідно до договору дарування від 02 квітня 2014 року ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_2 спірний будинок. Рішенням Овідіопольського районного суду в Одеській області від 09 серпня 2016 року договір дарування від 02 квітня 2014 року визнано недійсним.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що визнання недійсним договору дарування від 02 квітня 2014 року за змістом є одночасно рішенням про позбавлення ОСОБА_2 права власності на спірний будинок, що є підставою для припинення права користування житловим приміщенням, тому відповідач втратила право користування будинком у зв`язку з втратою права власності на нього.

Відповідно до пунктів 3, 4 частини першої статті 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що рішення підлягає скасуванню з ухвалення нового про задоволення позову, визначивши у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" (1382-15) , яке є підставою для зняття ОСОБА_2 з реєстраційного обліку в будинку АДРЕСА_1 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного суду від 06 травня 2020 року, просила її скасувати, залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що вона зареєструвалася у спірному будинку як власник на підставі договору дарування від 01 квітня 2014 року. Вона продовжує користуватися будинком та має зареєстроване місце проживання в ньому, тому не втратила право користування ним, незважаючи на недійсність договору дарування. Крім того, вона є членом сім'ї своєї матері ОСОБА_3, яка є головним наймачем будинку.

Суд апеляційної інстанції безпідставно застосував висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 30 червня 2015 року у справі № 21-1438а15, згідно з якими розглянуто позов власника про усунення перешкод у користуванні власністю, проте позивач не є власником спірного будинку. Будинок не належить нікому на праві приватної власності.

Суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 509/1964/17, провадження № 61-17060св18, якою залишено в силі рішення суду першої інстанції про відмову в позові ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про зняття з місця реєстрації.

Позивач просив зняти її з реєстрації місця проживання, а не визнати такою, що втратила право користування жилим приміщенням, тому суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог.

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшов.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У червні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 05 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у складі колегії з п`яти суддів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що відповідно до договору дарування від 01 квітня 2014 року ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_2 (яка була зареєстрована та мешкала на АДРЕСА_2 ) у власність будинок АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 зареєстрована 06 червня 2016 року в будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до договору дарування житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами належав дарувальнику на підставі рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 28 квітня 2010 року, яке скасовано рішенням Апеляційного суду Одеської області від 19 листопада 2014 року.

Рішенням Овідіопольського районного суду в Одеській області від 09 серпня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково, визнано договір дарування житлового будинку від 01 квітня 2014 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, недійсним. В іншій частині позову відмовлено.

У зустрічному позові ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_1, Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, Головного територіального управління юстиції в Одеській області, приватного нотаріуса Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області Гуркан Н. Ф., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, - ОСОБА_2, про визнання права власності в порядку спадкування за законом та зобов`язання вчинити певні дії відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 20 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 09 серпня 2016 року в частині відмови у позові ОСОБА_1 про скасування рішення Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району від 25 січня 2014 року № 1341-УІ та визнання недійсним договору дарування земельної ділянки від 01 квітня 2014 року скасовано, в цій частині ухвалено нове рішення про задоволення позову.

Скасовано рішення Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району від 25 січня 2014 року № 1341-УІ в частині передачі ОСОБА_3 безоплатно у власність для будівництва і обслуговування жилого будинку господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) із земель запасу житлової та громадської забудови Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області земельної ділянки за адресою: земельна ділянка АДРЕСА_1, загальна площа 0,2500 га, кадастровий номер 5123782000:003:0787.

Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області, зареєстрованим в реєстрі від 01 квітня 2014 року за № 612. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується довідкою про склад сім`ї від 10 травня 2017 року.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав відомості про реєстрацію права власності на житловий будинок за вищевказаною адресою відсутні.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Як на підставу оскарження судових рішень заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 509/1964/17, провадження № 61-17060св18.

Вивчивши матеріали справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, ВерховнийСуд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Конституцією України (254к/96-ВР) передбачено як захист права власності, так і захист права на житло (статті 41, 47).

Згідно з частиною першою статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Відповідно до частини третьої статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Ця норма права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового чи цивільного законодавства.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20.

Отже, суб`єктом звернення до суду із позовом у порядку статті 391 ЦК України є власник майна.

Відмовивши у позові, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до статей 77, 78 ЦПК України відповідач не надав належних та допустимих доказів реєстрації права власності на житловий будинок, не зазначив на підставі якого правовстановлюючого документа він є власником нерухомого майна, до нотаріальної установи із заявою про прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_1 не звертався, факт прийняття спадщини у фактичне управління не встановлював.

Суд апеляційної інстанції з урахуванням висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 30 червня 2015 року у справі № 21-1438а15, виходив з того, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном позивач має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою.

Суд апеляційної інстанції, задовольнивши позов частково, не виклав висновки щодо належності позивачу будинку (частини будинку) на праві власності чи на праві користування, проте вирішив спір, застосувавши ефективний спосіб захисту порущеного права позивача.

Оцінивши доводи касаційної скарги, Верховний Суд зазначає таке.

Відповідно до пункту 5 Розділу XII "Прикінцеві положення" ЦК Україниправила (435-15) книги шостої Цивільного кодексу України (435-15) застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 549 ЦК Української РСР, чинного на час відкриття спадщини, визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Відповідно до частини п`ятої статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Згідно із частиною третьою статті 1296 ЦК України відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Успадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України (435-15) "Захист права власності", зокрема, в порядку статті 391 ЦК України.

У такому випадку до предмета доказування у справі належать обставини щодо прийняття спадщини позивачем.

Верховний Суд зазначає, що не встановлює обставини у цій справі, а бере до уваги ті, які встановили суди.

Рішенням Овідіопільського районного суду в Одеській області від 09 серпня 2016 року у справі № 509/2722/14-ц у незміненній частині, постановою Апеляційного суду Одеської області від 20 жовтня 2916 року встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_6, який проживав за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з господарською книгою № 2 сільської ради 1991-1995 року на час смерті померлого за вказаною адресою були зареєстровані: ОСОБА_6, дружина ОСОБА_3, син ОСОБА_1, дочка ОСОБА_5, син ОСОБА_4, онук ОСОБА_7, онук ОСОБА_8 .

Спадкоємцями першої черги є ОСОБА_1 та ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_4, які згідно з матеріалами справи до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини або про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом не зверталися.

Позивач ОСОБА_1 постійно проживає за адресою: в АДРЕСА_1 .

З огляду на встановлені судами обставини та норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, Верховний Суд дійшов висновку, що згідно зі статтею 549 ЦК Української РСР, чинного на час відкриття спадщини, ОСОБА_1 вважається таким, що прийняв спадщину, оскільки вступив у фактичне управління та володіння спадковим майном, з огляду на постійне проживання у будинку.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Оцінюючи доводи касаційної скарги щодо відсутності правових підстав про зняття ОСОБА_2 з реєстрації місця проживання, Верховний Суд виходить з такого.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваний прав, свобод чи інтересів.

Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Верховний Суд зауважує, що у цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Верховний Суд зазначає, що спосіб захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути доступним та ефективним.

Відповідно до частин першої, другої статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" (в редакції на час звернення до суду з позовом) зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі: заяви особи або її представника, що подається до органу реєстрації, судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; свідоцтва про смерть; паспорта або паспортного документа, що надійшов з органу державної реєстрації актів цивільного стану, або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку; інших документів, які свідчать про припинення: підстав для перебування на території України іноземців та осіб без громадянства; підстав для проживання або перебування особи у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту; підстав на право користування житловим приміщенням. Зняття з реєстрації здійснюється в день звернення особи. За заявою особи зняття з реєстрації може бути здійснено одночасно з реєстрацією нового місця проживання з урахуванням вимог, визначених частиною одинадцятою статті 6 цього Закону.

Згідно зі статтею 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" у вказаній редакції реєстрація - внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Отже, зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі рішення суду, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про зняття з реєстрації місця проживання особи, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

У постановах Верховного Суду України від 16 січня 2012 року в справі № 6-57цс11 та Верховного Суду від 13 листопада 2019 року в справі № 686/19928/17, провадження № 61-43687св18, зроблено висновок, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. У разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою. Таким чином вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням.

Застосувавши при вирішенні спору постанову Верховного Суду України від 30 червня 2015 року у справі № 21-1438а15, суд апеляційної інстанції не звернув увагу, що вимога про зняття особи з реєстрації місця проживання може бути пред`явлена разом з однією із вимог : про позбавлення права власності на житлове приміщення; про позбавлення права користування житловим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; оголошення фізичної особи померлою.

Згідно із позовною заявою з вимогою про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням ОСОБА_1 не звертався, а лише просив зняти з реєстрації місця проживання особи ОСОБА_2 .

Тому суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог і в цій частині доводи касаційної скарги є обґрунтованими.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Відповідний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, провадження № 12-304гс18, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18.

У постанові від 12 грудня 2018 року, справа № 399/142/16-ц, провадження № 14-508цс18, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту, суди мають визначити, чи є такий спосіб ефективним: вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та забезпечувати його поновлення, а у разі неможливості такого поновлення повинна гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

Верховний Суд зауважує, що вирішуючи спір та оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи вимога на захист цивільного права відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Спосіб захисту порушеного права користування будинком, який обрав ОСОБА_1 - зняття з реєстрації місця проживання особи ОСОБА_2 - є неефективним з урахуванням підстав та змісту позову у цій справі, не відновлює порушеного права позивача.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на постанову Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 509/1964/17, якою залишено в силі рішення суду першої інстанції про відмову у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про зняття з місця реєстрації. У цій справі суди встановили, що реєстрація відповідача у спірному житловому будинку відбулась за згодою єдиного, на той час, власника цього будинку, а позивач є лише користувачем спірного житлового будинку.

У справі, яка переглядається в касаційному порядку, суд апеляційної інстанції встановив іші обставини, проте зробив висновки без урахуванням змісту позовних вимог. Суд першої інстанції відмовив у позові без урахування норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.

З огляду на викладене суди неправильно застосували норми матеріального права, суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог, тому судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові, що не позбавляє позивача захистити порушене право в судовому порядку з використання способів захисту, які відповідають вимогам закону і одночасно є ефективними.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частинами першою та третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

З урахуванням того, що касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, у позові відмовлено, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 280,00 грн.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 08 липня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 06 травня 2020 року скасувати, скасувати, ухвалити нове рішення.

У позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3, ОСОБА_4, про зняття з реєстрації місця проживання особи, відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 1 280 (одна тисяча двісті вісімдесят) грн 00 коп.

Постанова суду касаційної інстанції набираєзаконної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: А. С. Олійник

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко