ОСОБА_1 у грудні 2019 року звернувся до суду із позовом до Акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" (далі - АТ "Ощадбанк", банк) про визнання припиненим договору іпотеки від 27 червня 2006 року, укладеного між Відкритим акціонерним товариством "Державний ощадний банк України" (далі - ВАТ "Ощадбанк") і ОСОБА_1, ОСОБА_2, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Бардіною О. О.

Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що постановою від 18 вересня 2019 року Верховний Суд скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій у справі № 523/7190/14-ц за позовом Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" (далі - ПАТ "Ощадбанк") до ОСОБА_1, ОСОБА_2 та інших про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення із належної іпотекодавцям ( ОСОБА_1, ОСОБА_2 ) квартири за адресою: АДРЕСА_1, в частині позовної вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Верховний Суд відмовив у задоволенні позову ПАТ "Ощадбанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 та інших про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення у зв`язку зі спливом позовної давності до вимоги про стягнення заборгованості, а також у зв`язку з припиненням права банку нараховувати проценти за користування кредитом та неустойки (пені) після спливу визначеного договором строку кредитування.

У зв`язку з наведеним позивач вважав, що факт відмови судом у позові за зазначених підстав свідчить про припинення договору іпотеки.

Посилаючись на те, що АТ "Ощадбанк" не визнає припинення договору іпотеки, відповідна державна реєстрація заборони відчуження за цим договором іпотеки належної позивачу квартири триває, що обмежує його права власності на розпорядження належним йому майном, позивач просив визнати припиненим договір іпотеки, укладений ВАТ "Державний ощадний банк України" і ОСОБА_1, ОСОБА_2, посвідчений 27 червня 2006 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Бардіною О. О. за реєстром № 254, відповідно до правил статей 17, 74 Закону України "Про іпотеку".

Стислий виклад позиції інших учасників справи

Відповідач просив у позові відмовити з тих підстав, що ЦК України (435-15) , Закон України "Про іпотеку" (898-15) не визнає сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов`язання іпотеки; пропуск позовної давності не породжує право боржника вимагати припинення зобов`язання в односторонньому порядку, якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо; якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) само по собі не припиняє основного зобов`язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку". Виконання боржником зобов`язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 07 жовтня 2020 року Суворовський районний суд м. Одеси задовольнив позов ОСОБА_1 .

Суд визнав припиненим договір іпотеки від 27 червня 2006 року, укладений між ВАТ "Ощадбанк" і ОСОБА_1, ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Бардіною О. О.

Встановив порядок виконання рішення, визначив, що це рішення є підставою виключення договору іпотеки з Державного реєстру іпотек (припинення обтяження нерухомого майна іпотекою), реєстраційний № 3389195 від 27 червня 2006 року, та виключення з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна обтяження у вигляді заборони відчуження майна від 27 червня 2006 року, об`єкт обтяження - квартира.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції зазначив, що відсутність в ЦК України (435-15) та Законі України "Про іпотеку" (898-15) такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності, не є умовою для незастосування статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , статей 8, 9 Конституції України, згідно з якими Основний Закон та відповідні рішення Конституційного Суду України мають найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України (254к/96-ВР) і повинні відповідати їй; положення Конституції України (254к/96-ВР) є нормами права прямої дії; звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина безпосередньо на підставі Конституції України (254к/96-ВР) гарантується; чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, як і висновки суду (його практика) в справах, згідно з якими правова визначеність та остаточність вирішення спору у справі з певних питань є складовою частиною верховенства права та принцип справедливості.

Суд відхилив заперечення відповідача, зазначив, що правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду України у справі № 273/51/17 та у інших справах, на які посилається відповідач, стосуються інших обставин, ніж у цій справі, а саме: в них вирішено питання наслідків спливу позовної давності у зобов`язальних відносинах між кредитором та боржником, який одночасно був і іпотекодавцем, в той час як у цій справі майновий поручитель (іпотекодавець ОСОБА_1 ) є відмінним від позичальника ОСОБА_3 .

Постановою від 23 березня 2021 року Одеський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу АТ "Ощадбанк", скасував рішення суду першої інстанції. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив. Здійснив розподіл судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд зазначив, що ЦК України (435-15) не визнає сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов`язання. Виконання боржником зобов`язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропуск позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов`язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо. Тож за загальним правилом ЦК України (435-15) зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропуску позовної давності, зобов`язання не припиняється.

Додатково апеляційний суд зазначив, що підстави припинення іпотеки окремо визначені в статті 17 Закону України "Про іпотеку". Конструкція цієї статті дає підстави для висновку, що припинення іпотеки можливе виключно з тих підстав, які передбачені цим Законом.

Суд апеляційної інстанції не встановив факт виконання основного зобов`язання за кредитним договором від 27 червня 2006 року, укладеним між ВАТ "Ощадбанк", правонаступником якого є ПАТ "Ощадбанк", та ОСОБА_3, що згідно з положеннями Закону України "Про іпотеку" (898-15) є однією з підстав припинення іпотеки.

Висновок суду першої інстанції, на переконання апеляційного суду, не відповідає правовій позиції, викладеній у постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-786цс17 та від 05 липня 2017 року у справі № 6-1840цс16.

Під час розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що за пунктом 4 частини третьої статті 376 ЦПК України суд першої інстанції ухвалив судове рішення про права, інтереси та обов`язки осіб, які не були залучені до участі у справі, оскільки іпотечний договір від 27 червня 2006 року № 254 укладений між AT "Ощадбанк" та ОСОБА_1 і ОСОБА_2, яка не була залучена до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 22 квітня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 23 березня 2021 року, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржуване судове рішення апеляційний суд ухвалив з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначив як підстави касаційного оскарження цього судового рішення те, що:

- наявні підстави для відступлення від правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі

№ 6-786цс17, які застосував суд апеляційної інстанції.

Заявник просить відступити від такого висновку: "Якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов`язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку"", - з викладенням іншого правового висновку такого змісту: "Якщо договором про іпотеку передбачено, що право іпотеки та цей договір припиняє чинність також в інших випадках, передбачених чинним законодавством, то сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) за умови відмінності іпотекодавця від позичальника за кредитним договором, припиняє зобов`язання іпотекодавця за таки іпотечним договором і, відповідно, є підставою для припинення іпотеки як за загальними правилами припинення зобов`язань, так і у зв`язку із пропуском строку давності; обмеження, встановлені статтею 17 Закону України "Про іпотеку" щодо припинення іпотеки виключно у випадках, передбачених цією статтею, на такі випадки не розповсюджуються";

- суд апеляційної інстанції встановив, що суд першої інстанції ухвалив рішення про права, обов`язки та інтереси осіб, які не були залучені до участі у справі, а саме ОСОБА_2, з якою укладено оспорюваний договір іпотеки, однак усупереч пункту 1 частини першої статті 365 ЦПК України апеляційний суд, у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду, не розглянув питання про склад учасників судового процесу та не залучив до участі у справі як третю особу ОСОБА_2 .

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відповідач надав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, просив залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін.

Банк зазначає, що заявник не навів чіткого та конкретного обґрунтування, чому та з яких підстав потрібно відступити від правового висновку Верховного Суду України, а посилання на практику Європейського суду з прав людини, Рішення Конституційного Суду України про верховенство права, позовну давність не мають стосунку до предмета позову.

Апеляційний суд, встановивши, що рішення суду першої інстанції стосується прав та інтересів особи, яка не брала участі у справі, обґрунтовано скасував таке рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення по суті спору відповідно до пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 07 червня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі.

За правилами частин першої та третьої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд в межах доводів та вимог, які стали підставою відкриття касаційного провадження, перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 27 червня 2006 року ВАТ "Ощадбанк", правонаступником якого є ПАТ "Ощадбанк", та ОСОБА_3 уклали кредитний договір № 772-н, відповідно до умов якого ОСОБА_3 отримав у кредит 205 030, 00 грн на п`ять років зі сплатою процентів за користування ним у розмірі 17 % річних із терміном погашення заборгованості до 27 червня 2011 року.

Додатковою угодою від 27 червня 2006 року № 1 до згаданого кредитного договору його сторони визначили, що кредит у розмірі 205 030, 00 грн надається окремими траншами за відновлюваною кредитною лінією у період до 27 червня 2007 року.

Відповідно до умов кредитного договору за порушення взятих на себе зобов`язань з повернення основної суми кредиту та сплати процентів за користування кредитом, комісійних винагород позичальник зобов`язується сплатити на користь банку пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла на період, за який сплачується пеня, від суми платежу.

На забезпечення виконання ОСОБА_3 зобов`язань за кредитним договором 27 червня 2006 року ВАТ "Ощадбанк" та ОСОБА_1, ОСОБА_2 уклали іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Бардіною О. О., за реєстром № 254, відповідно до умов якого іпотекодавці передали банку в іпотеку належну їм на праві спільної часткової власності квартиру АДРЕСА_2, загальною площею 56, 1 кв. м, житловою 36, 7 кв. м.

Рішенням від 25 березня 2011 року у справі № 2-2054/11, яке набрало законної сили 05 квітня 2011 року, Приморський районний суд м. Одеси стягнув з ОСОБА_3 на користь ПАТ "Ощадбанк" заборгованість за кредитним договором у розмірі 306 418, 79 грн.

Взяті на себе зобов`язання за кредитним договором ОСОБА_3 належно не виконував, у зв`язку з чим станом на 25 жовтня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 697 868, 48 грн.

ПАТ "Ощадбанк" у травні 2014 року звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_3 . Банк просив звернути стягнення на квартиру, яка є предметом іпотеки за договором іпотеки від 27 червня 2006 року, укладеним між ОСОБА_1 і ПАТ "Ощадбанк", шляхом продажу квартири з прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності, незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій, а також виселити ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5 з іпотечної квартири зі зняттям їх з реєстраційного обліку.

ОСОБА_1 у грудні 2014 року звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ "Ощадбанк" про визнання договору іпотеки від 27 червня 2006 року недійсним у зв`язку з тим, що договір іпотеки був укладений без дозволу органу опіки та піклування.

ОСОБА_1 просив застосувати до вимог ПАТ "Ощадбанк" наслідки пропуску позовної давності, зазначивши, що право банку на звернення стягнення на предмет іпотеки виникло у 2006 році, однак із позовом банк звернувся лише в 2014 році.

ОСОБА_4 у серпні 2015 року з досягненням повноліття також звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ "Ощадбанк", ОСОБА_1 про визнання договору іпотеки від 27 червня 2006 року недійсним.

Рішенням від 30 травня 2016 року у справі № 523/7190/14 Суворовський районний суд м. Одеси задовольнив частково позов ПАТ "Ощадбанк", в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 перед ПАТ "Ощадбанк" у розмірі 622 521, 55 грн звернув стягнення на предмет іпотеки - квартиру, що належить на праві власності ОСОБА_1, ОСОБА_2, шляхом продажу з прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною предмета іпотеки в розмірі 802 870, 00 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог ПАТ "Ощадбанк" та зустрічних позовів ОСОБА_1, ОСОБА_5 суд відмовив.

Рішенням від 16 листопада 2016 року Апеляційний суд Одеської області змінив рішення суду першої інстанції в частині обґрунтування відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 про визнання недійсним договору іпотеки. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Постановою від 18 вересня 2019 року Верховний Суд скасував рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 30 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року в частині звернення стягнення на предмет іпотеки.

Верховний Суд відмовив у задоволенні позову ПАТ "Ощадбанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_3, треті особи: Суворовська районна адміністрація Одеської міської ради як орган опіки та піклування, Головне управління Державної імміграційної служби в Одеській області, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення у зв`язку зі спливом позовної давності до вимоги про стягнення заборгованості станом на грудень 2007 року, а саме на момент звернення банку до боржника з вимогою, а також у зв`язку з припиненням права банку нараховувати проценти за користування кредитом та неустойки (пені) після спливу визначеного договором строку кредитування.

Станом на 25 лютого 2020 року зобов`язання за кредитним договором від 27 червня 2006 року № 772-н є невиконаними, а заборгованість за кредитним договором не погашена.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Згідно з частиною першою статті 509, статтею 526 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до положень статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

За частиною першою статті 575 ЦК України та частиною першою статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до частин першої та другої статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Правила припинення зобов`язання сформульовані в главі 50 "Припинення зобов`язання" розділу І книги п`ятої "Зобов`язальне право" ЦК України (435-15) . Норми цієї глави передбачають, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України), переданням відступного (стаття 600 ЦК України), зарахуванням (стаття 601 ЦК України), за домовленістю сторін (стаття 604 ЦК України), прощенням боргу (стаття 605 ЦК України), поєднанням боржника і кредитора в одній особі (стаття 606 ЦК України), неможливістю виконання (стаття 607 ЦК України), смертю фізичної особи чи ліквідацією юридичної особи (статті 608 та 609 ЦК України).

Сплив позовної давності як підстави для припинення зобов`язання правилами глави 50 "Припинення зобов`язання" ЦК України (435-15) не передбачено.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла й до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України.

Згідно з приписами статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Отже, позовна давність пов`язується із судовим захистом суб`єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то, за загальним правилом, ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб`єктивне право такої властивості, як здатності до примусового виконання проти волі зобов`язаної особи.

У зобов`язальних відносинах (стаття 509 ЦК України) суб`єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов`язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов`язку. Так само боржник зі спливом строку позовної давності отримує захист від застосування кредитором судового примусу до виконання обов`язку.

Проте, за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом позовної давності (частина третя статті 267 ЦК України). У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними та ухвалити рішення про задоволення позову (частина п`ята статті 267 ЦК України). Крім того, навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов`язання, й таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша статті 267 ЦК України), встановлюючи для особи, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного.

Резюмуючи викладене, Верховний Суд виходить із того, що у ЦК України (435-15) сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов`язання не визнається. Виконання боржником зобов`язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропуск позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов`язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо.

За загальним правилом ЦК України (435-15) зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду в іншому судовому провадженні про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов`язання не припиняється.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про іпотеку" іпотека припиняється у разі припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом.

Отже, згідно із наведеними положеннями Закону сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором й про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов`язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення застави (відповідно, й іпотеки).

Зазначений правовий висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2017 року у справі № 6-786цс17, з яким погодився Верховний Суд, застосувавши його, зокрема, у постановах від 04 квітня 2018 року у справі № 921/247/17-г/16, від 20 червня 2018 року у справі № 752/17492/15-ц (провадження № 61-4542св18), від 04 липня 2018 року у справі № 569/1548/16-ц (провадження № 61-18754св18), від 18 липня 2018 року у справі № 537/6072/16-ц (провадження № 61-35327св18), від 05 лютого 2020 року у справі № 766/10193/16-ц (провадження

№ 61-25604св18), від 03 березня 2021 року у справі № 335/9695/19 (провадження № 61-90св21), від 29 вересня 2021 року у справі № 548/223/19 (провадження № 61-8120св20), від 11 лютого 2022 року у справі № 482/1561/20-ц (провадження № 61-19071св21).

У постанові від 23 жовтня 2021 року у справі № 545/746/20 (провадження

№ 61-18895св20) Верховний Суд зазначив, що спірні правовідносини сторін за іпотекою після відмови у задоволенні позову банку про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв`язку зі спливом позовної давності не припиняються, а трансформуються в натуральне зобов`язання.

Натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але отримане в результаті добровільного виконання не є безпідставно набутим майном (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18)).

За таких обставин суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин, зробивши обґрунтований висновок про відсутність підстав для визнання припиненими зобов`язань за кредитним договором та припинення іпотеки, а тому рішення апеляційного суду підлягає залишенню без змін.

Щодо наявності підстав для відступу від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 15 травня 2017 року

у справі № 6-786цс17

Серед підстав касаційного оскарження постанови апеляційного суду заявник визначив необхідність відступлення від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 15 травня 2017 року

у справі № 6-786цс17.

Необхідність відступу від зазначеного правового висновку заявник обґрунтовує тим, що:

- відповідно до пункту 5.2 договору іпотеки право іпотеки та відповідно цей договір припиняє чинність, зокрема, в інших випадках, передбачених чинним законодавством;

- норми цивільного права, що регулюють цивільні відносини, містяться в інших актах законодавства, окрім ЦК України (435-15) , а тому передчасним є обмеження правової позиції у згаданій постанові Верховного Суду України без дослідження та аналізу інших відповідних норм, крім наявних у ЦК України (435-15) та Законі України "Про іпотеку" (898-15) , зокрема, потрібно враховувати рішення Європейського суду з прав людини, Конституцію України (254к/96-ВР) , рішення Конституційного Суду України.

Визначаючи, чи є підстави для відступу від правового висновку Верховного Суду чи Верховного Суду України, потрібно враховувати таке.

Відступ від правової позиції - це сукупність підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо певного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов`язано зі зміною суспільних відносин та усунення суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією "живого права" (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права.

Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для відступу від висновків, викладених у наведених постановах, з огляду на те, що заявник фактично просить не застосовувати норми матеріального права, які правомірно та обґрунтовано застосував апеляційний суд при ухваленні своїх рішень, тлумачення яких навів Верховний Суд України та підтримав Верховний Суд.

Доводи касаційної скарги про те, що припинення іпотеки у зв`язку із спливом позовної давності за вимогами кредитора за основним зобов`язанням відповідає рішенням Європейського суду з прав людини у справах "ВА "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії" від 20 вересня 2011 року ("OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia", заява № 14902/04, § 570), "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" від 22 жовтня 1996 року ("Stubbings and Others v. the United Kingdom", заяви № 22083/93 і № 22095/93, § 51), відхилені Верховним Судом.

Відповідно до цих рішень Європейського суду з прав людини позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли би бути ущемлені у разі, якщо би було передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу.

Водночас, потрібно враховувати, що наведене визначення позовної давності у рішеннях Європейського суду з прав людини не дає підстав для висновку, що сплив позовної давності свідчить про припинення зобов`язань, а лише наголошує на тому, що сплив позовної давності приводить до виникнення у порушника законного праву уникнути переслідування або притягнення до юридичної відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення такого правопорушення, проте не у натуральних зобов`язаннях, які виникають (трансформуються) між сторонами у зв`язку зі спливом позовної давності.

Так само не суперечать висновки апеляційного суду пункту 5.2 договору іпотеки, відповідно до якого право іпотеки та, відповідно, цей договір припиняє чинність, зокрема, в інших випадках, передбачених чинним законодавством, оскільки сплив позовної давності відповідно до чинного законодавства не є підставою для припинення іпотеки.

Посилання заявника на Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року (v015p710-04) у справі № 15-рп/2004, у якому визначено поняття верховенство права, та від 11 жовтня 2005 року у справі № 8-рп/2005 щодо правової передбачуваності та правової визначеності не доводить тих обставин, що сплив позовної давності є підставою для припинення іпотеки.

Недоведеність виконання позичальником/поручителями в повному обсязі своїх зобов`язань за кредитним договором обумовлює відсутність передбачених законом підстав вважати припиненою іпотеку за договорами іпотеки, укладеними на забезпечення такого зобов`язання. Пропуск позовної давності, про що зазначає позивач у своїй позовній заяві, не припиняє невиконане зобов`язання та договір іпотеки, яким таке зобов`язання забезпечене, не припиняє суб`єктивного права кредитора на одержання від боржника виконання зобов`язання без використання судового примусу, зокрема в позасудовому порядку, визначеному сторонами в іпотечному договорі.

Резюмуючи, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги про наявність підстав для відступлення від правового висновку Верховного Суду України свідчать про неправильне розуміння заявником норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та про непогодження заявника із оскаржуваним судовим рішенням.

У рішенні від 27 вересня 1990 року у справі "Коссі проти Сполученого Королівства" (Cossey v. the United Kingdom, заява № 10843/84, § 35) Європейський суд з прав людини зазначив, що, хоча він формально не зв`язаний своїми попередніми рішеннями, відступ від них може бути, наприклад, виправданий з метою забезпечення того, що тлумачення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (далі - Конвенція) відображає соціальні зміни та відповідає умовам сьогодення.

Повертаючи справу на розгляд відповідної колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 08 вересня 2020 року у справі № 916/1269/18 (провадження

№ 12-51гс20) зазначила, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань тощо.

У рішенні від 18 січня 2001 року у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom, заява № 27238/95, § 70) Європейський суд з прав людини також наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Оскільки Конвенція є передусім та в основному системою захисту прав людини, Європейський суд з прав людини має стежити за змінами умов у державі-відповідачі та в інших договірних державах і реагувати, зокрема, на будь-який консенсус між ними як на досягнуті стандарти, до яких потрібно прагнути.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховний Суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими чи застосований у таких рішеннях підхід має очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання, враховуючи зміни, що відбулися в суспільних відносинах, у законодавстві, практиці Європейського суду з прав людини.

Верховний Суд врахував, що у справі, яка переглядається, немає таких підстав для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду, про які зазначала Велика Палата Верховного Суду, протилежного заявник не довів, а тому така підстава касаційного оскарження, як необхідність відступлення від висновку Верховного Суду України не підтверджена під час розгляду касаційної скарги.

Щодо порушення апеляційним судом норм процесуального права

В оцінці доводів касаційної скарги про те, що апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права, що є підставою для скасування постанови апеляційного суду з направленням справи на новий апеляційний розгляд відповідно до пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України, то Верховний Суд врахував, що судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Водночас, відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд не прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Незалучення апеляційним судом до участі у справі ОСОБА_2 як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, не призвело до неправильного вирішення спору, із касаційною скаргою зазначена особа до Верховного Суду не зверталася.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Встановивши фактичні обставини, суд апеляційної інстанції правильно визначив правову природу цивільних відносин між сторонами, предмет спору та предмет доказування.

Підсумовуючи, Верховний Суд дійшов переконання, що апеляційний суд розглянув спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків цього суду не спростовують. Переглянувши у касаційному порядку оскаржувану постанову апеляційного суду у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушені норми матеріального чи процесуального права, то касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишенню без змін.